Поняття, предмет, завдання і система кримінально-виконавчого права

1. Поняття та предмет кримінально-виконавчого права

Відповідно до вимог кримінально-виконавчої політики волю держави у сфері виконання кримінальних покарань закріплює кримінально-виконавче право, оскільки:

1) процес виконання покарання має владно-примусовий характер;

2) процес виконання покарання полягає у застосуванні до засуджених правообмежень;

3) процес виконання покарання є продовженням його застосування, здійснюваного на основі норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства;

4) у процесі виконання покарання повинна бути забезпечена єдність його сутності та змісту; цілей, завдань і засобів їх забезпечення.

Предмет кримінально-виконавчого права має свою історію. Тривалий час питання кримінального покарання, у тому числі і його виконання, були предметом кримінального права. З розвитком системи кримінальних покарань, появою нових форм і суб'єктів їх виконання з кримінального права як самостійна поступово почала виділятися нова галузь, яка одержала назву пенологія, пенітенціарне право. Терміни «пенітенціарне право», «пенітенціарні установи», «пенітенціарний вилив» і т. ін., були загальноприйняті у вітчизняному законодавстві і літературі до 1917 року.

У нашій країні після 1917 року протягом досить тривалого часу галузь права, яка регулювала виконання кримінальних покарань, називалася виправно-трудовим правом. Предметом її правового регулювання виступали порядок і умови виконання (відбування) покарань, пов'язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював порядок і умови виконання покарання у виді позбавлення волі, а також примусових робіт, то пізніше виправно-трудовим законодавством почали регулюватися порядок і умови виконання: заслання, вислання, умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці.

Поряд з ВТК 1970 року діяло «Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах СРСР» (1983 p.), а також «Положення про виховно-трудові профілакторії» (1983 p.), які регулювали виконання відповідних видів покарань, пов'язаних з виправно-трудовим впливом. Вони також увійшли до предмета виправно-трудового права.

З прийняттям у 1984 році «Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених», постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з виконанням покарань.

У такому виді предмет виправно-трудового права залишався до початку 1990-х років, коли при переході до ринкової економіки втратили своє значення такі покарання і кримінально-правові заходи, як заслання, висилка, умовне засудження (звільнення) з обов'язковим залученням до праці.

Після прийняття Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України 2001 р. до Виправно-трудового кодексу України було внесено цілий ряд змін, пов'язаних з цією подією. Гак, Кодекс був доповнений розділами ІІІ-Б («Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт»), VІ-A («Порядок і умови виконання покарання у виді арешту») і Vl-Б («Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі») та главою 20-А («Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням»).

З набранням КВК України у 2004 році чинності предмет кримінально-виконавчого права почав містити у собі суспільні відносини, які виникають у процесі і з приводу виконання (відбування) всіх встановлених кримінальним законом покарань.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК України до елементів, які становлять зміст (чи предмет) кримінально-виконавчого права відносять: принципи виконання кримінальних покарань, правовий статус засуджених, гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядок застосування до засуджених заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; систему органів і установ виконання покарань, їх функції та порядок діяльності; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань участь громадськості в цьому процесі; регламентація порядку І умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомога особам, звільненим від покарання, контроль і нагляд за ними.

Отже, основою предмета кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають між органами і установами виконання покарань та засудженими.

До них примикають інші відносини наприклад:

- відносини, які виникають під час підготовки засуджених до звільнення і здійснення контролю за їх поведінкою після звільнення;

- відносини, пов'язані із забезпеченням життєдіяльності засуджених (матеріально-побутові та медико-санітарні);

- відносини пов’язані з організацією діяльності і взаємодією органів і установ виконання покарань (установлення внутрішнього розпорядку, порядок взаємин засуджених та адміністрації і т. ін.);

- відносини, які виникають при організації виробництва (трудова діяльність)

- відносини між засудженими, які тримаються в слідчих ізоляторах (наприклад засудженими, залишеними для виконання господарських робіт), і адміністрацією;

- відносини, пов'язані з участю органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів та громадських об’єднань у здійсненні контролю та нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань, а також у виправленні засуджених і т. ін.

Не можна віднести до предмета даної галузі права відносини між особами, взятими під варту, та адміністрацією місця попереднього ув’язнення; відносини, які складаються при проходженні служби персоналом органів і установ виконання покарань вільнонайманим складом, а також всі інші відносини, в яких засуджені не виступають як суб'єкти. Ці відносини регулюються іншими галузями права: адміністративним, цивільним, фінансовим.

У пункті 14 ст. 92 Конституції України йдеться про діяльність органів і установ виконання покарань у цілому, взагалі. Але дослідження діяль­ності органів та установ виконання покарань показує, що здійснювана в них діяльність далеко не однорідна. Так, наприклад, в установах ви­конання покарань здійснюються різні види діяльності, визначені ціля­ми покарання, сформульованими в ч. 2 ст. 50 КК України й обумовлені задачами органів і установ виконання покарань. Це кримінально-вико­навча діяльність, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність засуджених, оперативно-розшукова діяльність і т. ін. В установах вико­нання покарань функціонують різні служби (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, інтендантська служ­ба, медична служба і т. ін.), що виконують свої специфічні завдання у різних напрямках діяльності.

Основним напрямком діяльності органів та установ виконання по­карань, що надає їй якісно визначених характеристик, слід вважати кримінально-виконавчу діяльність, спрямовану на реалізацію кари як однієї з цілей покарання, визначених у ст. 50 КК України. Структурно-функціональний аналіз діяльності взагалі і зокрема кримінально-вико­навчої діяльності дозволяє виділити в ній об'єкт, суб'єктів, учасників, мету, засоби, результат. Так, об'єктом кримінально-виконавчої діяль­ності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Виконан­ня покарань полягає у застосуванні адміністрацією органів та установ виконання покарань до засуджених державного примусу, тобто в про­цедурі обмеження їх прав та свобод, які є змістом покарань, визначених КК України. Наприклад, змістом позбавлення волі є ізоляція засудже­ного від суспільства, отже, забезпечення ізоляції осіб, позбавлених волі, і є змістом виконання цього покарання. Відбування покарання є за безпеченим державним примусом правовим станом засудженого, що на­стає після того, як обвинувальний вирок суду набрав законної сили, і полягає у підпорядкуванні поведінки засудженого обмеженням прав та свобод, передбачених у КК України відповідними покараннями. Відбу­вання покарання можливе у межах кримінально-виконавчих пра­вовідносин, що виникають між адміністрацією органів та установ вико­нання покарань та засудженими. Суб'єктом виконання покарання ви­ступає адміністрація органів і установ виконання покарань. Суб'єктом відбування покарання є засуджений. Мета кримінально-виконавчої діяльності — кара. Засобами є правові (норми кримінально-виконавчо­го права) і матеріально-предметні засоби (будівлі місць позбавлення волі, захисні спорудження, система охорони, сигналізації і т. ін.). Учас­ники кримінально-виконавчої діяльності — це ті особи, що причетні до цього різновиду діяльності, мають контакти з адміністрацією і засудже­ними, однак не наділені повноваженнями реалізації кари, застосуван­ня примусових заходів. Кожен різновид діяльності, здійснюваної в ор­ганах і установах виконання покарання, має свій специфічний склад суб'єктів цієї діяльності й учасників. При цьому ті самі особи можуть бути суб'єктами в одному різновиді діяльності органів та установ вико­нання покарань і одночасно учасниками іншої. Наприклад, ст. 25 КВК України вказує на учасників соціально-педагогічної діяльності в такий спосіб: «Об'єднання громадян, релігійні й благодійні організації та ок­ремі особи можуть брати участь у виправленні і ресоціалізації засудже­них та проведенні соціально-виховної роботи з ними». Для порівнян­ня можна навести ст. 38 КВК Польщі, де також ідеться про те, що за по­годженням із директором установи виконання покарань або слідчого ізолятора у проведенні перевиховної, громадської, культурної, освітньої, спортивної та культової діяльності можуть брати участь спілки, фонди, організації, інституції, церква та інші релігійні об'єднання, а також осо­би, гідні довір'я.

Оскільки покарання являє собою форму державного примусу, то його виконання визначає характер основного методу правового регулю­вання — імперативного, що припускає нерівність суб'єктів виконання й відбування покарання.

Отже, кримінально-виконавче право — це воля народу України, втілена у законі і виражена в системі правових норм, встановлених державою Україна для регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань, а також застосуванні заходів виховного впливу на засуджених.