Лекція №15 Духовна сфера суспільного життя. Суспільна свідомість та її структура

У літературі зустрічається визначення суспільної свідомості як сукупності різного роду ідей, поглядів, теорій, а також почуттів, умо­настроїв, звичаїв, традицій тощо. Таке визначення треба приймати лише як попередній емпіричний опис феномену, який ми розгля­даємо. Якщо ж намагатися зрозуміти суспільну свідомість у її суттєвості, то слід визначити її як специфічний, духовний спосіб виробництва, виробництва ідеального. Суспільна свідомість завж­ди була, є і буде формою здійснення змісту людської діяльності. Вона водночас є і відображенням суспільного буття, і ідеальною

умовою його розвитку.

Виробництво взагалі як створення і відтворення людьми суспіль­них умов та засобів життєдіяльності поділяється на реально-перетво­рюючий процес та ідеально-перетворюючий процес. Суспільна свідомість як ідеально-перетворюючий процес існує у вигляді так зва­них об'єктивних форм духу, об'єктивних розумових форм і цією своєю надособистістю відрізняється від індивідуальної свідомості. Однак надособисте не означає позаособисте. Поява суспільної та індивідуальної свідомості — одночасний процес, бо поява специфічного духовного виробництва супроводжується і виникненням її суб'єктів — ідеологів, тобто осіб, які мають справу із загальнозначущими схемами людської практичної діяльності безпосередньо. Оскільки відокремлення розу­мової праці від фізичної починається в умовах відсутності писемності, остільки з суспільного середовища виділилася каста жерців-ідеологів — хранителів та інтерпретаторів усієї сукупності суспільнозначущих способів діяльності. Пізніше цю функцію, очевидно, взяли на себе та­кож і поети-рапсоди, яким був, наприклад, славетний Гомер. Поеми, сказання останніх є втіленим синтезом усіх основних знань певної епохи, її світовідчуття, сукупного досвіду.

Ідеологи — безпосередньо, а інші індивіди — через посередників-ідеологів мають можливість з цього моменту прилучитися до суспіль­ної свідомості, перетворити сконцентровані там загальнозначущі фор­ми людської діяльності у свої індивідуальні форми, тобто формувати свій внутрішній духовний світ. У процесі цього самоформування індивід і вчиться дивитися на себе як на особливий предмет діяльності. Цей акт і означає появу самоусвідомлення, індивідуальної свідомості.

З відокремленням духовного виробництва від матеріального свідомість поділяється на два рівні: буденно-практичний та ідеолого-теоретичний. Перший, в свою чергу, складається з а) сукуп­ності трудових, етичних, естетичних та інших способів освоєння світу, Що виробляються так званим здоровим глуздом, буденною свідо­містю і б) суспільної психології. Другий рівень поділяється на а) науку і б) ідеологію.

Суспільна психологія являє собою систему почуттів, настроїв, переживань, що відображують дійсність на рівні буденної свідо­мості, дають суб'єктивну оцінку різних груп людей, подій та фактів соціальної дійсності і самих себе. Любов до батьківщини, до своєї нації, до своєї віри, ненависть до окупантів, класова неприязнь тощо — всі ці почуття та настрої безпосередньо, багато в чому стихійно, виявляються, не потребуючи наукової термінології, хоча й відчува­ють на собі постійний вплив ідеології.

Ідеологія — це система поглядів та ідей, у яких відношення людей до дійсності та один до одного, а передусім — до суспільного ладу, висловлюється вже у теоретичній формі, формулюється і роз­повсюджується спеціалістами-ідеологами. Ідеологія від науки від­різняється неодмінною присутністю різного роду (класового, націо­нального) інтересів. Деякі люди хочуть зберегти існуючий сусп­ільний лад, інші — змінити його. Через відношення до суспільного ладу здійснюється і відношення до інших сфер життєдіяльності і до світу в цілому.

Наука на відміну від ідеології прагне об'єктивних знань, це форма духовної діяльності людей, яка спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і пізнання та має за мету відкриття об'­єктивних законів, заснованих на узагальненні реальних фактів. Наука — це і сама творча діяльність, що спрямована на отримання знань, і результат цієї діяльності. Наука — це така особлива части­на суспільної свідомості, яка у більшій мірі, ніж інші її частини, орієнтована на втілення у практику. Вважається навіть, що вона в останні десятиріччя стає безпосередньою виробничою силою.

Суспільна свідомість, окрім розділення її на вказані рівні (інша їх назва — сфери) та підрівні, поділяється на цілий ряд форм. Фор­ми суспільної свідомості являють собою різні аспекти усвідомлен­ня об'єктивної дійсності, які відображують особливі групи людсь­ких інтересів. Так, наприклад, інтереси, які відображують залежність життєдіяльності людей від характеру їх відношення до засобів ви­робництва та від всієї системи суспільних відносин, породжують політичну і правову свідомість. У теперішній час найчастіше виді­ляються ось такі форми суспільної свідомості: політична свідомість, правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія. Виділення у цьому ряду форм суспільної свідомості ще й науки здається зай­вим, тому що наука виділяється як особлива сфера (як і суспільна психологія та ідеологія).

Співвідношення сфер та форм суспільної свідомості має самий безпосередній характер. Кожна з форм суспільної свідомості може набути і наукового, і ідеологічного, і суспільно-психологічного виг­ляду. В одному з відомих досліджень форм суспільної свідомості про це сказано так: "Нині у філософській літературі домінує уяв­лення, що зміст будь-якої з конкретних форм свідомості складає єдність трьох сфер — ідеології, науки та суспільної психології".

Форми суспільної свідомості відрізняються одна від одної пред­метом відображення, формою відображення, соціальною основою свого походження, роллю у житті суспільства. Говорячи про структуру суспільної свідомості, не можна не говорити про функції її форм. У сучасній філософській літературі виділяються пізнаваль­на, комунікативна, прогностична, оціночно-імперативна, інтегративно-мобілізуюча, мотиваційна, регулятивна і виховна функції.

Політична свідомість з усіх форм суспільної свідомості найбільш прямо та повно, найбільш об'ємне та безпосередньо відбиває матер­іальні економічні інтереси людей. Тому на схемі 2 вона і знахо­диться внизу схеми, підкреслюючи своїм положенням зв'язок із базисом, з економікою, з суспільним буттям. Якщо говорити про ідеологічну частину змісту політичної свідомості, то вона у класо­вому суспільстві розпадається на консервативну, позитивну ідеоло­гію, спрямовану на збереження та зміцнення існуючого суспільного ладу, і на негативну, революційну, спрямовану на заміну одного сус­пільного ладу іншим. Ядро політичної ідеології складає питання про владу. Саме через нього висловлюють ідеологи своє відношення до суспільного ладу. Політична ідеологія чинить величезний вплив на економічний розвиток, а також на всі без винятку форми сучас­ної свідомості.

Правосвідомість безпосередньо та органічно пов'язана з правом, формується і рухається з ним як би у єдиному комплексі. Право ж — це особливий вид суспільних відносин, пов'язаний із збереженням стійкості та впорядкованості суспільства, без яких, врешті-решт, неможливі такі завоювання цивілізації, як свобода, демократія, спра­ведливість та т. ін. Головні поняття правосвідомості —законне, спра­ведливе, належне тощо. Правосвідомість так само, як і політична свідомість, не є чимось природженим, а прищеплюється людині її життям у суспільстві. Знання права має дуже велике значення у вихованні людей, хоча і не робить людину автоматично лояльною відносно до права (злочинці-рецидивісти, як правило — великі знавці правових норм).

Мораль як форма суспільної свідомості характеризується тим, що вона проникає в усі сфери людської життєдіяльності. Моральні відносини невід'ємні від суспільства, бо людина за природою своєю є істотою суспільною і жити поза суспільством не може. Основні категорії моральної свідомості — це добро та зло, належне і суще та інші. Так само, як і політична і правова свідомість, мораль істо­рична і конкретна: поняття волі, блага, щастя у різні часи наповню­ються дуже різним змістом. І все ж таки, існують і певні "наскрізні", вічні норми поведінки, так звані прості норми моральності — чесність, доброта, почуття власної гідності, працелюбність і скромність, порядність і особиста мужність, котрі цінилися і будуть цінитися завжди. Зрозуміло, простота цих норм не у легкості їх засвоєння, а тим більш — практичного застосування.

Мистецтво виникає у надрах трудової діяльності людини у формі такого естетичного відношення до дійсності, яке можна назвати інформаційно-виховним. Вже у танцях первісних мисливців дов­кола зображення бізона або оленя вони і обмінювалися знаннями, способами майбутньої нелегкої праці та виробляли певні якості характеру учасників полювання — творчу уяву, сміливість, силу, спритність і головне — колективізм, без яких діяльність також не­можлива, як і без знань, де розташовані уразливі місця на тілі звіра і як вести його переслідування. Поняття прекрасного має соціальне походження і соціальну функцію.

У сучасному, розвинутому стані мистецтва воно має дуже багато функцій: воно і спосіб пізнання світу, і ефективне знаряддя впливу на звичаї, і засіб комунікації, і прикраса побуту, і джерело натхнен­ня, відпочинку та насолоди. Але усі ці свої функції мистецтво може здійснити тільки тоді, коли воно буде справжнім мистецтвом, спе­цифічним засобом духовно-практичного освоєння світу людини.

Естетична свідомість широко використовує та розвиває людську уяву, фантазію. Це відбувається тоді, коли людина незадоволена оточуючим її світом і бажає змінити його, але реально і негайно цього зробити за тих чи інших причин не може. У цьому випадку таке перетворення відбувається спочатку ідеально, у свідомості. Зображуючи життя водночас і таким, яким воно є, і таким, яким воно може і повинно стати, мистецтво спонукає людину зайняти певну життєву позицію.

Релігія. Суперечність про походження та сутність релігії має давню історію. З точки зору атеїстів, релігія — хибна, ілюзорна свідомість, що виникла або як результат інстинктивного пошуку людиною батьківського захисту у оточуючому її суворому світі (3. Фрейд), або як продукт омани та неуцтва (французькі матеріалісти), або як проектування людських почуттів та бажань в образі фанта­стичних істот (Л. Фейєрбах), або як результат саморозірваності та самосуперечливості земної основи, компенсація слабкості суспіль­ства у боротьбі з природними та соціальними силами (К. Маркс). Позиція віруючих філософів протилежна: релігія — це не резуль­тат слабкості, а навпаки, — прояв духовної сили та духовного багат­ства людини. Володіючи релігійною вірою, людина з самого почат­ку відрізняє себе від тварин, прилучаючи себе до вічності і безко­нечності буття. Тільки віра у Бога дає людині можливість не обме­жуватись незначним обрієм наявного буття, а вписуватися у світовий смисл, придбати функцію сотворця світу (М. Федоров, В. Соловйов, М. Бєрдяєв, П. Тейяр де Шарден).

Безсумнівно те, що релігія і релігійні уявлення виникають не під час індивідуальних роздумів про таємниці світобудови, а як ко­лективний, "практично-духовний" спосіб освоєння зовнішнього світу.

Філософія як форма суспільної свідомості, яка висловлює бажання людини пізнати буття як мисляче та мислиме буття, у наслідок чого здійснюється людський інтерес у формуванні свого світогляду, не потребує тут своєї розгорнутої характеристики.

Завершити розгляд структури та функцій суспільної свідомості хотілося б кількома загальними положеннями щодо взаємодії її форм. Перш за все, треба мати на увазі, що кожна історична форма матеріального та духовного виробництва формує свою домінуючу форму свідомості. Так, наприклад, відомо, що у середні віки таку домінуючу роль відігравала релігія, а мистецтво, мораль, правова свідомість та т. ін. були забарвлені на той час у релігійні тони, і усі вони були "служницями" релігії. Таке положення зберігається і у теперішній час в країнах з теократичним режимом. Зі стверджен­ням капіталізму на перший план виступають політико-правові форми свідомості. Середньовічне релігійне "небо" змінюється на "небо" політичне: усі ідеологи у питаннях щодо свободи, прав осо­бистості тощо апелюють до юридичних та політичних ідей.

Здається, що з поступовим перетворенням людини у самоціль матеріального та духовного виробництва здійсниться і ідеал "су­цільного знання", особливо чітко висловлений В. Соловйовим та іншими представниками російської релігійної філософії. Суцільна істина відкривається тільки суцільній людині, яка зможе зрозумі­ти істинне буття світу та буття себе у світі. Тільки зібравши воєди­но усі форми духовного виробництва —раціональне мислення, чут­тєвий, естетичний, моральний і релігійний досвід — можна виріши­ти цю задачу.