Висновки
Українська революція у своєму розвитку пройшла складний шлях, здобутки і прорахунки якого ще тривалий час намагалися переосмислити в еміграції її керівники та активні учасники. Український національний рух у процесі боротьби за власну державність розколовся на кілька політичних таборів: прихильників республіканської (її основу склали діячі Центральної Ради та Директорії, які були членами різних соціалістичних партій) та монархічної течій (діячі гетьманату, які дотримувалися консервативних поглядів). Вже в еміграції представники цих течій у своїх творах намагаються подати політику власних політичних режимів у більш вигідному світлі та знайти винних у поразці Української революції.
Досвід Української революції 1917 – 1921 рр. має важливе значення для українського державотворення на сучасному етапі. Серед досягнень Української революції 1917 – 1921 рр. у першу чергу варто відзначити демократизацію суспільства та зростання національної свідомості українського народу. Найбільш трагічними наслідками революції став розкол національно-демократичних сил та всього українського суспільства. Саме ці аспекти Української революції мають першочергове значення для сучасності.
Питання для самоконтролю
1. Обґрунтуйте характер і завдання Української революції, покажіть її відмінність від Лютневої революції.
2. Визначте основні напрямки внутрішньої політики Центральної Ради.
3. Покажіть вплив зовнішніх обставин на діяльність ЦР та її історичну долю.
4. Визначте причини поразки Центральної Ради.
5. Назвіть основні досягнення Української Держави П.Скоропадського.
6. Проаналізуйте прорахунки Української Держави П.Скоропадського та поясніть причини її поразки.
7. Охарактеризуйте особливості державотворчої діяльності ЗУНР.
8. Проаналізуйте історичне значення Акту злуки 22 січня 1919 р. та поясніть причини поразки ЗУНР.
9. Охарактеризуйте основні напрямки внутрішньої політики Директорії.
10. Назвіть сильні сторони та прорахунки у діяльності Директорії.
11. Проаналізуйте вплив зовнішніх чинників на становище Директорії УНР у 1919 – на початку 1921 рр.
12. Поясніть причини поразки Директорії УНР: на початку 1919 р., у листопаді 1919 р., наприкінці 1920 р.
13. Охарактеризуйте основні напрямки політики “воєнного комунізму”.
14. Поясніть причини селянського повстанського руху в Україні у 1918 – 1921 рр.
15. Охарактеризуйте особливості внутрішньої політики білогвардійського руху у 1919 – 1920 рр.
16. Поясніть причини поразки Української революції та її історичне значення.
Список літератури
Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – С.321-349, 350-371.
Верстюк В.Ф. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України // Український історичний журнал. – 1997. – № 5. – С.17-25.
Верстюк В.Ф. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С.112-126.
Верстюк В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К.: Наукова думка, 1995. – С.210-342.
Винниченко В. Відродження нації. В 3-х ч. – К.: Вид-во політ. літ-ри України, 1990.
Винниченко В. Щоденник // Київ. – 1990. – № 9-11.
Галицька-Дідух Т.В. Дипломатична боротьба навколо проблеми українського представництва на мирній конференції в Ризі (вересень 1920 – березень 1921 рр.) // Український історичний журнал. – 2001. – № 6. – С.100-109.
Гражданская война на Екатеринославщине (февраль 1918-1920 гг.). Документы и материалы. – Днепропетровск: Промінь, 1968. – 357 с.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.: Навч. посібник. – К.: Генеза, 1996. – С.111-141, 141-165.
Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8-11.
Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод О.А. Анархізм Нестора Махна: повторення пройденого чи пошуки нових утопій? // Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод О.А. Очищення правдою (Відома і невідома Україна в об’єктиві історії ХХ сторіччя). – К.: Генеза, 1997. – С.176-182.
Історія України / Під ред. В.А.Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – С.184-261.
Кудлай О.Б. Переговори Центральної Ради і представників Тимчасового уряду (28-30 червня 1917 р.) // Український історичний журнал. – 1999. – № 6. – С.43-54.
Лозовий В.С. Пошук Директорією ідейно-політичних засад відновлення діяльності УНР // Український історичний журнал. – 2000. – № 5. – С.32-38.
Лозовий В.С. Аграрна політика Директорії УНР // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С.68-76.
Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ – ХХ ст.) / За заг. ред. Я.Й. Малика. Навч. посіб. – Львів: Світ, 2001. – С.57-103.
Н.Махно и махновское движение: Из истории повстанческого движения в Екатеринославской губернии. Сборник документов и материалов. – Днепропетровск: АО “DAES”, 1993. – 78 с.
Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусев, В.П.Дрожжина та ін. – К.: Вища школа, 2000. – С. 170-230.
Огієнко І. Рятування України. – К.: Наша культура і наука, 2005. – 464 с.
Осташко Т.С. З історії літературно-мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради // Український історичний журнал. – 1998. – № 3. – С.24-38.
Реєнт О. Павло Скоропадський. – К.: Вид. дім “Альтернативи”, 2003. – 304 с.
Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр. – К.: Вид. дім “Альтернативи”, 1999. – 320 с.
Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918). – К.; Філадельфія, 1995. – 493 с.
Солдатенко В.Ф. Внесок М.С.Грушевського в концепцію української революції // Український історичний журнал. – 1996. – № 5. – С.3-27.
Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1996-1997.
Харитонов В.Л. Лютнева революція в Росії – феномен світової історії ХХ ст. // Український історичний журнал. – 2001. – № 1. – С.3-15.
Хміль І.В. Аграрна революція в Україні: березень 1917 р. – квітень 1918 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000. – 90 с.
Хміль І.В. Під гаслом комуни (аграрна політика РКП(б) у 1919 р.). – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – 118 с.
Шаповал Ю.І., Верба І.В. Михайло Грушевський. – К.: Альтернативи, 2005. – 352 с.
Янковська О.В. Культурне життя в Україні у період національно-демократичної революції (1917 – 1920 рр.) // Український історичний журнал. – 2005. – № 2. – С.105-118.
Історичні портрети лідерів та провідних діячів Української революції
Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – політичний діяч, талановитий письменник, драматург. Народився у бідній селянській сім’ї у м. Єлисаветграді Херсонської губернії. Закінчив гімназію, навчався у Київському університеті. Першокурсником залучається до активного суспільного життя (стає членом РУП), з 1903 р. професійно займається революційною роботою. Через переслідування збоку влади втратив можливість вчитися і змушений був емігрувати, однак неодноразово нелегально повертався в Україну. Захопившись за кордоном соціалістичною ідеологією, у 1905 р. вступає до УСДРП. З весни 1917 р. бере найактивнішу участь у політичному житті в Україні (вів переговори ЦР з Тимчасовим урядом у травні та 29-30 червня 1917 р., очолював до середини січня 1918 р. український уряд, був автором трьох Універсалів ЦР). За часів гетьманату П.Скоропадського вів життя приватної особи, однак був заарештований державною вартою. Восени 1918 р. очолив Український Національний Союз та повстання проти гетьмана. З листопада 1918 р. до лютого 1919 р. очолював Директорію. Після своєї відставки виїхав за кордон (в Австрію). Повернувшись у Радянську Україну в 1920 р., не зміг співпрацювати з більшовиками й знову виїжджає в еміграцію до Австрії. З кінця 1920-х років жив на півдні Франції, продовжуючи літературну і публіцистичну діяльність.
Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – політичний і громадський діяч, відомий історик, найавторитетніший діяч Української національно-демократичної революції. Народився у м. Холм (нині територія Польщі). У 1890 р. закінчив Київський університет. Працював у наукових установах Львова і Києва, займаючись дослідницькою та викладацькою діяльністю. Водночас провадив активну громадсько-наукову, організаційно-публікаторську роботу: редагував Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1897 р. очолив його діяльність), став одним з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновником ТУП (1908). У листопаді 1914 р. був заарештований і засланий до Сибіру (у 1916 р. – до Москви). Повернувся до Києва 13 березня 1917 р. У період гетьманату П.Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. – в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1924 повернувся в Радянську Україну, де займався суто науковою роботою, уникаючи політичних питань. З кінця 1930 до 1934 р. змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Автор багатьох історичних праць (найбільш ґрунтовною є “Історія України-Руси” у 10 томах і 13 книгах), літературознавчих та публіцистичних студій. За наукові заслуги був обраний дійсним членом ВУАН (1923) та академіком АН СРСР (1929).
Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926) – політичний, державний, військовий діяч, літератор. Народився у Полтаві у сім’ї міщан козацького походження. Вчився у Полтавській духовній семінарії. З 1900 р. – член РУП, з 1905 р. – УСДРП, бере активну участь в українському національному русі у період революції 1905 – 1907 рр. До Першої світової війни активно займався літературно-мистецькою та видавничою справами, журналістикою. Після Лютневої революції почалася стрімка політична кар’єра: у червні 1917 р. був призначений Центральною Радою генеральним секретарем військових справ, у грудні 1917 р., вийшовши у відставку, очолює Український Гайдамацький Кош Слобідської України. Після гетьманського перевороту очолив Всеукраїнський земський союз, за опозиційну роботу в якому у липні 1918 р. був арештований. Після звільнення взяв активну участь у підготовці повстання проти гетьмана, очолив військо Директорії. 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії. У 1919 – 1920 рр. продовжував боротьбу за владу в Україні проти червоних та білогвардійських військ. Після поразки Української революції перебував в еміграції (у Польщі, Будапешті, Відні, Женеві). 25 травня 1926 р. був убитий у Парижі С.Шварцбардом.
Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) походив із старовинної української козацько-шляхетської родини (нащадок гетьмана І.Скоропадського). Зробив досить успішну військову кар’єру: від корнета (з таким званням у 1893 р. закінчив Петербурзький Пажеський корпус) до чину генерал-лейтенанта (отримав у 1916 р.). Був учасником російсько-японської 1904 – 1905 рр. та Першої світової воєн. У 1917 р. приймає командування 34 гвардійським корпусом, розташованим на Україні. В серпні 1917 р. розпочав українізацію свого корпусу (налічував 60 тис. боєздатних військових). У листопаді 1917 р. на чолі свого корпусу виступив на захист Києва і ЦР від більшовицького наступу. З березня 1918 р. виступив одним з організаторів Української Народної Громади і прихильником сильної влади в Україні. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський конгрес обрав П.Скоропадського гетьманом всієї України. Після зречення від влади виїхав до Швейцарії, а незабаром до Німеччини. В еміграції веде активне політичне життя – очолює новий гетьманський рух, піклується про розвиток української науки і культури. У роки Другої світової війни сприяв звільненню з німецьких концтаборів українських військовополонених та політичних діячів. Помер 26 квітня 1945 р. від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.