Форма і матерія в мові. Зовнішня та внутрішня форма слова.

Внутрішня форма (ВФ) функціонує як: а) центральна ланка в репродуктивно-продуктивному акті утворення ідіом та неекспресивних образних одиниць; б) скорочений образ або гештальт вихідної ситуації, покладеної в основу номінації; в) спосіб організації значення ідіом та неекспресивних образних одиниць, що висвітлює використану лінгвокреативну стратегію. ВФ є гештальтом (скороченим образом), що забезпечує образно-асоціативне сприйняття об’єктивної дійсності та надає мовній одиниці таку семантичну характеристику як образність.

Визначення ВФ як смислового змісту, що висвітлюється у матеріальній формі мовних одиниць по відношенню до їх актуального значення, з яким встановлюється дериваційний зв'язок також підкреслює зв'язок ВФ з поняттям мотивації.

ВФ тлумачиться також як первісне денотативне значення, завдяки якому виникає семантична двоплановість одиниці, з ВФ, з одного боку, та актуальним значенням ідіоми – з іншого. Протиріччя між прямим і переносним значеннями мовних одиниць, тобто суперечливе зіставлення абстрактного і конкретного, може створювати експресивність. Якщо ВФ викликає асоціативно-образне уявлення про фрагмент об’єктивної реальності, тобто коли у свідомості відбувається проекція буквального значення на актуальне, можна вважати, що ідіома володіє прозорою, або живою ВФ. Коли ж ВФ не нагнітає психологічної напруги, можна говорити, що вона володіє стертою (мертвою) ВФ.

В основу визначення ВФ В. М. Телією покладено поняття типового уявлення та асоціативно-образного сприйняття, які не є тотожними внаслідок шляхів їх онтологізації. Якщо типове уявлення формується через прототип на основі знань про властивості типового уявлення, то асоціативно-образне сприйняття пов’язано з органами почуттів і, відповідно, засновано на сприйнятті чуттєвому. Отже, ВФ інтерпретується як форма організації значення відповідно до образу-мотиву та як образна гештальт-структура, що не може порвати із цією формою, оскільки саме завдяки їй вона й актуалізується. Тому саме смислова ВФ є мотивуючою підставою конотації та здатна актуалізувати асоціативно-образне сприйняття, що служить мотивом для вираження емотивно-оцінного і функціонально-стилістичного ставлення мовця до позначуваного. О. В. Кунін зазначає, що ВФ ідіом слід розглядати в рамках конотативного аспекту значення, оскільки ВФ є джерелом інформації, на основі якої виникають образність, емотивність і експресивність.

Отже, переважна більшість дослідників пов’язують ВФ з поняттями образності, мотивації та етимологічного значення. Т. Р. Кияк підкреслює, що між ВФ та етимологією не існує безпосереднього зв’язку, хоча на певному рівні ВФ дозволяє розкрити етимологію мовних одиниць. Автор пропонує розрізняти етимологічну ВФ, що виводиться за допомогою спеціальних досліджень на певному етапі розвитку мови та узуальну ВФ, що функціонує у мові зараз. ВФ є синхронним явищем, що визначається станом лексичного значення, з яким зіставляється ВФ. Етимологічні дослідження здатні виявити узуальну ВФ або реконструювати абсолютно іншу ВФ, що, швидше за все, співвідноситься з іншим значенням. ВФ співвідносяться з різними етапами розвитку мови, де вони по-різному будуть умотивовані. При незмінній похідній ВФ спостерігається її невідповідність значенню, що постійно еволюціонує.

Цілісність значущих одиниць мови є можливою лише за умови, що між формою та змістом існує певний взаємозв’язок, який умотивовує вибір необхідної одиниці для позначення сегментів плану змісту. Тому, у мові існує тенденція до умотивованості між формою та змістом, що проявляється у прагненні мовної одиниці зберігати або набувати ВФ. Саме це зумовлює фономорфологічні зміни, що отримали назву “народна етимологія”, відмирання або деетимологізацію стертих метафор, поява нових експресивних одиниць з яскраво вираженою ВФ.

Вживаючи терміни “деетимологізація” та “демотивація”, слід підкреслити їх споріднену але нетотожну природу. Деетимологізація пов’язана з початковою (генетичною) умотивованістю слова, за якою втрачається номінативна ознака, що лягла в основу найменування предмету. Під час демотивації домінуючою є мотивуюча ознака, що належить вже не історії, а відноситься до певного моменту життя мовного знака. Відповідно, розрізняються поняття “первісної ВФ” (або етимону) та “існуючої ВФ” (пор. “етимологічну ВФ” та “узуальну ВФ”). Отже, ВФ є синхронним компонентом слова і може змінюватися під час еволюції лексичної одиниці, у той час як етимон (або первісна ВФ) є стабільним фактом діахронного плану. У процесі еволюції актуальне значення ідіоми витісняє етимологічний образ на другий план, хоча “саме воно не може якось виявитися окремо і незалежно від етимологічного значення”.

З іншого боку, у мові існує (протилежна зазначеній) тенденція до довільності мовного знаку, оскільки було б неможливо позначити нескінченну кількість явищ і відношень об’єктивної дійсності за допомогою обмеженої кількості мовних одиниць. Ці обидві тенденції забезпечують нормальне існування та функціонування мови, сприяють зміні матеріальних елементів та відношень між ними.

Отже, цілком логічним і доцільним є визначення ВФ однослівної ідіоми, запропоноване Т. Р. Кияком: “ВФ – розумовий інтеріоризований образ, що потенційно абстрагує та відображає у вигляді аперцепційного уявлення одну або декілька ознак денотату, яке викликається і фіксується у пам’яті носія мови”. Відповідно, ВФ втілює слід, що залишає слово в пам’яті людини.

Істотною є також різниця між термінами “мотивація” та “умотивованість”. Мотивація є процесом, ВФ – засобом, а умотивованість – результатом словотворчого акту. Умотивованість є результатом взаємовідношень між ВФ і значенням, у той час як мотивація пов’язана, переважно, з ВФ. Таким чином, умотивованість є властивістю ВФ, результатом її відповідності до значення, тоді як сама ВФ складає основу умотивованості лексичної одиниці.

Отже, внутрішня форма утворюється від мотивуючого прототипу, що, у свою чергу, формується на основі гіпостазування (абстрагування) конкретної ситуації. ВФ фіксує і відображає вербальні асоціації та безпосередньо впливає на створення образності, яка, в залежності від функціонального призначення мовної одиниці, може бути підставою для створення експресивності .

19