Концептуальні основи та етапи еволюції системи європейської безпеки

Одним з найважливіших методів дослідження розвитку міжнародних відносин у цілому та міжнародної безпеки зокрема є розгляд геополітичних реалій в їх історичній ретроспективі (принцип історизму). Дослідження міжнародних відносин упродовж тривалих історичних періодів дає змогу виокремити низку притаманних їм закономірностей, особливості еволюції стосунків між державами, зв’язок між війнами і не дуже тривалим миром. Цей метод дає можливість проаналізувати причини та умови створення й існування попередніх систем міжнародної безпеки. Такий аналіз дозволяє правильно розуміти геополітичне сьогодення і уявити геополітичне майбутнє нашої планети. Американський дослідник М.Каплан стверджував, що “наука про міжнародні відносини повинна ставитися з повагою та бути вдячною історії. Історія є великою лабораторією теорії міжнародних відносин”.

Класична система балансу сил (система тимчасових коаліцій проти порушника статусу-кво). На сучасний шлях розвитку людства, який в історичній науці називають Новим часом, першою в світі вступила середньовічна Європа у ХV cт. Цей процес розпочався з боротьби європейських народів проти середньовічної роздробленості та національного хаосу за свою національну ідентичність та державність, у результаті якої на міжнародній арені виникли нові суб’єкти світової геополітики – суверенні національні держави (так звані “держави-нації”). Так, 1453 року після захоплення турками Константинополя, остаточно розпалася та зникла з політичної карти світу Східна Римська імперія (Візантія). На Піренейському півострові у результаті перемоги у вісімсотрічній визвольній боротьбі (Реконкісти) проти Кордовського халіфату виникають дві нові суверенні держави: Португалія (1415 р.) та Іспанія (1492 р.) – піонери епохи Великих географічних відкриттів. 1491 року, після приєднання до території Франції герцогства Бретані, завершується політичне об’єднання цієї країни, ґрунтовно підготовлене правлінням Людовика ХІ (1461-1483 рр.). 22 серпня 1485 року зі сходженням на англійський престол Генріха VII Тюдора завершується війна Червоної та Білої троянд і створюються передумови виникнення сталої цілісної території Англії. Протягом того ж століття на сході континенту почало оформлюватися у суверенну державу Московське князівство (майбутня Російська імперія), яке 1480 року нарешті скинуло з себе 200-літнє татаро-монгольське ярмо.

Процес формування національних держав в Європі співпав з періодом великої трансформації, яка стала поштовхом до зародження та розвитку капіталізму, що прийшов на зміну феодалізму. Ця трансформація ґрунтувалася на грандіозних соціальних, національно-державних, політичних, інших зрушеннях та змінах, які докорінно перетворили європейський континент. Її наслідком було виникнення та утвердження нової системи світосприймання, що перевернула тогочасні уявлення про людину, суспільство, державу, про їх сутність та взаємовідносини. Ця система дістала первісний імпульс і почала формуватися на території колишньої Західної Римської імперії і у подальшому охопила англосаксонський світ на північноамериканському континенті. Її основу складали західне християнство, культурна та інтелектуальна традиції Ренесансу, Реформації епохи Просвіти та пов’язані з ними соціально-філософські й суспільно-політичні вчення. Реалізація комплексу установок, орієнтацій, норм, цінностей  всього того, що у сукупності становить її світоглядну систему, мала своїм наслідком формування та утвердження основ сучасної західної раціоналістичної техногенної цивілізації.

До цього історичного періоду відносять й значні досягнення європейських народів у техніці  розроблення засобів людської діяльності, створених для розвитку виробництва і обслуговування невиробничих потреб суспільства, які істотно полегшили життя тодішніх європейців. Протягом XІV-XVI ст. в Європі винайдено порох, що дало поштовх для розвитку вогнепальної зброї та озброєння; суттєво удосконалено навігаційні прилади (компас та астролябія), що дозволило точніше визначати координати корабля у відкритому морі; сконструйовано новий тип судна – каравела, яка завдяки системі парусів могла йти і за вітром, і проти вітру, досягаючи швидкості 22 км за год, що дало змогу виходити у відкрите море; започатковано книгодрукування, що дійсно є одним з найбільших досягнень людства, тощо.

Формування нової цивілізації спричиняло територіальну експансію, оскільки, як вважав відомий німецький філософ О.Шпенглер, розширення втілює “справжню тенденцію всякої дозрілої цивілізації… Експансивна тенденція – це рок, щось демонічне і дивовижне, що захоплює пізню людину стадії світових міст, примушує її служити собі і виснажує її незалежно від того, хоче вона цього чи не хоче, або знає вона про це чи ні”. Спираючись на свої технологічні досягнення, європейці почали відкривати та завойовувати досі незнаний для себе світ. Цей період, відомий в історії як епоха Великих географічних відкриттів, також бере свій початок у ХV ст. Відкриваючи світ, європейці не тільки несли із собою, а й насаджували по всій планеті свої релігійно-світоглядні і раціоналістично-технологічні ідеали та погляди на організацію суспільного устрою. До ХХ ст. більша частина неєвропейського світу стала колонією Європи, захоплені території було поділено між її основними державами. Зрозуміло, що в таких умовах перемогла євроцентристська точка відліку історії та перспектив людства. Отже, Великі географічні відкриття стали початком не тільки об’єднання всього світу в єдине ціле, але й перетворення європейської історії у світову.

Всі ці епохальні зрушення і трансформації, які спочатку охопили європейський континент, а потім сколихнули всю планету, сприяли формуванню нової системи міжнародних відносин, яку було закріплено Вестфальським мирним договором, укладеним 24 жовтня 1648 р. по закінченні Тридцятирічної війни (1618-1648 рр.) на території Священної Римської імперії, що призвела до її остаточного розпаду й оформила принципи юридичної рівноваги “цивілізованих держав”. Договір ознаменував створення в Європі поліцентричної системи міжнародних відносин, основаної не лише на концепції “національної держави”, згідно з якою державні кордони почали встановлювати за природно-географічними та мовними ознаками, а й на концепції “рівноваги” або “балансу сил”. Саме у цьому документі було закладено основні принципи сучасної світової політики. Відтоді основні європейські держави-нації прагнули до встановлення владно-силової рівноваги за принципом: проти порушника цієї рівноваги необхідно об’єднуватися, щоб відновити систему балансу сил. Така непорушність державних кордонів вважалася необхідною умовою для збереження стабільності та життєздатності нового світового устрою.

Слід зауважити, що новий регулятор міжнародних відносин, яким стала для світу концепція “балансу сил” (рівноваги), сформувалася під впливом притаманного Ренесансу постійного звернення до праць античних дослідників, зокрема великого давньогрецького історика Фукідида, який, аналізуючи причини Пелопоннеської війни (431-404 рр. до н.е.), дійшов висновків, які за своєю суттю містять квінтесенцію цієї концепції – одним з основних постулатів школи політичного реалізму. Застосування сили, за Фукідидом,  основа політичної поведінки найсильнішого, а конфлікти  природний стан відносин між полісами, що випливає з “людської природи”  ірраціональної і такої, що спонукає до нарощування могутності.

Найперші згадування у період Ренесансу про концепцію балансу сил містяться у донесенні, датованому 1439 роком. Венеціанський дипломат Франческо Барбаро стверджував у ньому, що держава є головною силою, яка діє для збереження владно-силової рівноваги на Апеннінах. На його думку, саме через досягнення такої рівноваги лежить шлях до миру. А вже 1599 року, інший венеціанський посол Паоло Парута писав, що в Італії у другій половині XVI ст. політичну стабільність було досягнуто не стільки завдяки підтриманню взаємної рівноваги між італійськими державами, скільки за рахунок балансу сил, що склався між Францією та Священною Римською імперією, і це, мабуть, утримувало їх від вторгнення на Апеннінський півострів.

Концепція “балансу сил” протягом XV-XVI ст. поступово поширюється й на інші держави європейського континенту. Ця концепція знайшла своє найвиразніше теоретичне обґрунтування у працях відомого італійського мислителя Н.Макіавеллі (1469-1527 рр.). Він першим у Новий час виклав два головних принципи, що лежать в основі реалістичної теорії: принцип відсутності міжнародної влади чи ієрархії – принцип анархічності міжнародних відносин, розвинутий у XVIII ст. англійським мислителем Т.Гоббсом (1589-1679 рр.) у теорію “природного стану” міжнародної спільноти; і принцип верховенства держави, що вилився у теорію “державного суверенітету” Ж.Бодена (1530-1596 рр.). Н.Макіавеллі вважав визначальним у міждержавних відносинах фактор сили, стан війни, а не миру: “Тому що чесноти породжують мир, мир породжує бездіяльність, бездіяльність  безладдя, а безладдя  загибель, і відповідно новий порядок породжується безладдям, порядок породжує відвагу, а від неї походять слава і благоденство. Мудреці помітили також, що вченість ніколи не посідає перше місце, це відведено воєнній справі, і в державі з’являються поперед воєначальники, а потім уже філософи”. Основне правило Н.Макіавеллі, що зовсім відповідає теорії “балансу сил”, є таким: “Горе тому, хто множить чужу могутність, тому що вона добувається умінням або силою, а обидві ці чесноти не викликають довіри в того, кому могутність дістається”.

Концепцію “балансу сил” так чи інакше згадують у своїх працях Д.Ботеро, А.Джентілі, Дж.Хотман та ін. На наш погляд, цікавим є те, що у тодішніх мислителів одночасно виникає ідея про створення всередині спільної системи балансу сил регіональних підсистем. Наприклад, у “Нотатках про французьку державу Генріха IV” Т.Оувебері пише про необхідність формування на території Європи трьох таких регіональних підсистем: західноєвропейської (Франція, Іспанія і Англія), східноєвропейської (Московія, Польща, Швеція і Данія) та центральноєвропейської, до складу якої входили б німецькі князівства.

Отже, у результаті подій XV-XVIІ ст. головними геополітичними центрами сили в Європі і відповідно у світі в XVII ст. стають Франція, Англія, Іспанія та Швеція. Крім того, перші три країни разом з Португалією та Нідерландами створили свої колоніальні імперії. Одним з активних суб’єктів міжнародної політики виступає також Османська імперія, територіальна експансія якої на той час (1682 р.) досягла в Європі Відня. Звичайно, між цими державами постійно відбуваються війни, в ході яких одні проти інших створюють мінливі коаліції. До боротьби за свою частку світової влади та багатств стають на різних етапах інші дозрілі гравці. Так, протягом першої половини XVIII ст. у результаті принаймні трьох війн: війни за “іспанську спадщину” (1701-1714 рр.), Північної війни (1700-1721 рр.) та війни за “австрійську спадщину” (1740-1748 рр.), а також інших об’єктивних факторів відбулася зміна європейських, а отже, й світових лідерів. Статус великих держав втрачають Іспанія, Португалія, Данія, Нідерланди, Польща і Швеція, внутрішня криза знесилює Османську імперію. Великими державами залишаються Франція і Великобританія, до яких приєднуються Росія, Австрія та Пруссія.

На нашу думку, тут потрібно відзначити, що внутрішньосистемні зміни основних суб’єктів міжнародної політики зовсім не суперечили принципу балансу сил. Хоча певна невідповідність концепції “держав-націй” все ще відчувалася у проявах династичних інтересів того чи іншого правління монархів європейських держав, що й спричиняло вищезгадані війні за “спадщину”. Це, звичайно, перешкоджало становленню справжніх централізованих національних держав, які б керувалися загальнодержавними інтересами та могли б претендувати на статус основних світових акторів.

Стрімкий перебіг подій в Європі сприяв розвитку теоретичної думки щодо проблем безпеки на європейському континенті. Мабуть, вперше в Утрехтському мирному договорі, підписаному в листопаді 1715 р. по закінченні війни за “іспанську спадщину”, так чітко було сформульовано мету збереження миру в Європі за принципом рівноваги. Автор цього документа англійський політичний діяч і дипломат лорд Г.Болінгброк (1678-1751 рр.) пізніше написав працю ”Листи про вивчення і користь історії”, яку було опубліковано у 1752 р. В якій вперше в політичній філософії було детально обґрунтовано концепцію “балансу сил” на прикладі європейської історії ХVII та попередніх століть. Він писав, що: 1) проекти “вічного миру” шляхом створення “загальної” влади є утопічними; 2) мир лише за допомогою договорів  ілюзорний; 3) мир можна досягти тільки на основі стримування наймогутнішої держави об’єднаним опором зростанню її могутності з боку інших держав. Г.Болінгброк виявився гідним наслідувачем Н.Макіавеллі, але в суперництві інтересів європейських держав він побачив можливість об’єднання їх у міжнародну систему безпеки.

Погляди Г.Болінгброка розвинув швейцарський юрист Е. де Ваттель (1714-1767 рр.) у роботі “Про право народів”. Ваттель ставив над усе інтереси національної держави. Він вважав, що “всякий громадянин має право залишити свою країну, якщо це жодним чином не торкається інтересів батьківщини”. За Е. де Ваттелем, кожна “держава-нація” вправі робити усе, що служить її інтересам. Але внаслідок того що в Європі вже склалася міжнародна політична система і національні інтереси, переплітаючи, потребують підтримки певного “загального порядку”, то вона зацікавлена у політичній рівновазі, що виключає гегемонію будь-якої держави. Баланс сил є гарантією незалежності кожної держави. Загроза його порушення виправдовує превентивну війну.

Своє класичне вираження концепція “балансу сил” дістала в інтерпретації шотландського філософа Д.Юма (1711-1776 рр.). Його коротке есе про історію англо-французького суперництва, так і називалося: “Оf the Balance of Power” (“Про рівновагу сил”). Заперечуючи песимізм Т.Гоббса, Д.Юм вважав, що нації не приречені жити в “природному стані” міжнародної спільноти, бо це загрожує тій чи іншій країні знищенням. Освічений егоїзм дає їм можливість регулювати антагонізми відповідно до принципів рівноваги, що є ні чим іншим, як правилами здорового глузду. Тому, зауважує Д.Юм, ідея рівноваги стара як світ, у літературі вона була описана ще Фукідидом, споконвіку застосовувалася правителями; ті ж з них, хто від неї відступали, зрештою зазнавали краху. Д.Юм у такий спосіб визначив загальне правило міждержавних відносин: “політика зводиться на найвищому рівні в узагальнення до дії, що має на меті перешкодити будь-якій державі акумулювати сили, які перевершують коаліційні сили його суперників”. Тобто правила політики рівноваги сил пропонують державам замість максимальної вигоди мінімальний ризик, що взаємно гарантується.

З одного боку, бурхливий розвиток капіталізму, а разом з ним влади домінантного класу капіталістичного суспільства – буржуазії, з другого  гальмування цього процесу через феодальний абсолютизм, призводить до великих буржуазних революцій, результатом яких є затвердження капіталізму в провідних країнах Європи та на східному узбережжі Північної Америки. Першою у цьому ряду стала Англія, яка у XVII ст. хоч і була однією з провідних держав Європи, але значно поступалася за рівнем торгівлі, мореплавства та фінансових ресурсів Іспанії, Франції та Нідерландам. Проте Англія мала дуже важливу геополітичну перевагу – її острівне положення в XVII ст. та й упродовж наступних двох століть надавало їй відносної невразливості. Спустошливі війни XVI-XVII ст. на європейському континенті не розорили Англію і навіть дали їй можливість збагатитися, оскільки країні не потрібні були численні сухопутні війська, які забирали великі кошти, як наприклад, у Франції чи Іспанії. На нашу думку, другою важливою перевагою Альбіону було те, що феодальний абсолютизм там був слабкішим, ніж у континентальних державах. Як відомо, його було підірвано ще у 1215 р. з прийняттям Великої хартії вільностей. З Англійської буржуазної революції (1640-1660 рр.) почався новий капіталістичний етап в новітній історії, в якому, незважаючи на деякі великі спроби людства, ми живемо й зараз. Процес перемоги капіталістичних відносин неухильно продовжувався і дістав статус незворотного у результаті Великої Французької буржуазної революції (1789-1794 рр.), що у свою чергу спричинили наполеонівські війни, які за масштабом можна кваліфікувати як світову війну, оскільки для всього світу на той час усе вирішувалася в Європі. Однак напередодні великих європейських зрушень сталася подія, яку можна назвати початком утрати Європою своєї владної позиції у світі. Під час війни північноамериканських колоній Англії за незалежність (1775- 1783 рр.) виникла нова амбіціозна держава – Сполучені Штати Америки, яка успадкувала від своєї митрополії її основний геостратегічний курс морської держави – ізоляціонізм від основного театру воєнних дій (ТВД), накопичення сил, а потім (уже суто американське) втручання у внутрішні справи будь-якої держави світу на підставі захисту своїх національних інтересів.

Після розгрому Наполеона і проведення Віденського конгресу (1814-1815 рр.) сталася нова розстановка сил в Європі  поки що основному геополітичному центрі виготовлення “рецептів життя” майже для всієї планети. Ця подія не порушила систему балансу сил, лише відкоригувала наявну євроцентричну систему. Світ почала контролювати нова низка держав, які стали світовими імперіями, висловлюючись сучасною мовою,  супердержавами. Отже, за таким варіантом основу системи балансу сил складав імперський принцип контролю географічного простору.

Основними світовими центрами сили стали Російська імперія, Австро-Угорська імперія, Британська колоніальна імперія (формально Великобританію було проголошено імперією 1876 року), Пруссія, що об’єднала 1871 року німецькі країни, яких на той час нараховувалося 37, у Німецьку імперію, і Франція, яка, юридично залишаючись республікою, фактично була колоніальною імперією. У Південно-Східній Європі і на Близькому Сході активну роль у міжнародних справах відігравала Турецька імперія (1877 року турецький султан прийняв титул “імператора османів”).

Важливо зауважити, що хоча принцип балансу сил для підтримання миру залишався на той час пріоритетним, але війни XVII-XVIII ст., Велика Французька революція та наполеонівські війни переконливо продемонстрували, що крім держав-націй як основних акторів міжнародних відносин потрібно шукати нових гарантів забезпечення міжнародної безпеки. Такими новими суб’єктами міжнародних відносин (другими за значенням після держав) стали у майбутньому міжнародні організації. На нашу думку, якщо держави-нації для забезпечення міжнародної безпеки за умови балансу сил працювали здебільшого у динамічному режимі, коли йшлося про відновлення порушеної рівноваги, то роль міжнародних організацій полягала в тому, щоб забезпечувати її у статичному руслі. Порушення рівноваги намагалися не допустити, а зберегти вже досягнутий баланс сил за допомогою створених для цього спеціальних міжнародних організацій. Зазначимо, що теоретична думка європейців задовго до цих подій була спрямована на осмислення необхідності створення таких інституцій для забезпечення безпеки загальноєвропейського характеру, які б діяли на постійній основі. На ідеях цієї наукової течії в теорії міжнародних відносин, що ґрунтувалися на принципах універсального гуманізму, традиції якого від стоїків і Цицерона через християнську мораль втілилися у працях плеяди блискучих мислителів XV-XVIII ст., пізніше сформувалася школа “політичного лібералізму”.

Прообразом проектів організацій такого роду можна, наприклад, вважати “Схему”, розроблену в 1462 р. радником баварського короля А.Маріні. У цьому документі викладено положення про утворення Європейської ліги суверенних правителів. Ліга мала складатися з чотирьох секцій: французької, італійської, німецької та іспанської. Центральним органом цієї організації мала бути Генеральна асамблея, в якій своїх правителів представляли б їхні посли з правом одного голосу. Передбачалося також створення спільної армії, кошти для якої отримували б з державних податків, що мали сплачувати країни-учасниці. Ліга могла б друкувати власні гроші, мати власну гербову печатку, архіви та численних чиновників. При організації передбачалося функціонування Міжнародного суду, судді якого призначалися б Генеральною асамблеєю.

Про важливість недопущення війни та забезпечення миру самим людством, зокрема за допомогою постійно діючих міжнародних організацій, йдеться в роботах інших європейських мислителів. Наприклад, Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.) у своїй праці “Скарга світу” (1517 р.), перераховуючи нещастя, які несуть людям війни та переваги миру, прославляв миролюбних правителів; С.Франк (1499-1542 рр.) у “Бойовій книзі миру” (1539 р.), спираючись на авторитет Священного письма, обґрунтовував таку думку: якщо війна є “витвором” людських рук, то і мир також потрібно забезпечувати самим людям; Е.Крюсе (1590-1648 рр.) у “Новому Кінеї” (1623 р.) у справі забезпечення миру покладав надії на постійно діючий конгрес послів та воєнні санкції проти порушників стабільності; Г.Гроцій (1583-1645 рр.) у роботі “Про право війни і миру” (1625 р.) [71] вимагав введення міжнародного права для врегулювання загального миру; М.Сюллі (1560-1641 рр.) у “Великому плані” (1638 р.) [466] запропонував створення постійної Генеральної ради представників усіх цивілізованих країн, Міжнародного суду та об’єднаних збройних сил країн-членів; В.Пенн (1644-1718 рр.) у “Досвіді про нинішній та майбутній мир в Європі” (1693 р.) [214, c.81-106] закликав європейські уряди заснувати співдружність країн, добровільно передавши їй частину своїх повноважень і т.д. Однак концепція спільного договору європейських країн, згідно з яким вони відмовляються від застосування сили під час вирішення міждержавних конфліктів і втрачають частку свого державного суверенітету на користь спеціальної міжнародної організації, що об’єднує їх і забезпечує мир та стабільність на їх території, стала особливо популярною лише в епоху Просвіти (XVIII cт.) завдяки ідеям гуманізму англійського лібералізму та французької філософії розуму.

Згідно з “Проектом вічного миру” Ш.Сен-П’єра (1658-1743 рр.), вісімнадцять європейських країн мали утворити федерацію, мир в якій забезпечувався би постійно діючим арбітражним судом. Пропонувалося проголосити принцип непорушності державних кордонів, передбачити військове втручання федерації, якщо внутрішні потрясіння загрожували б стабільності будь-якої країни-члена.

Ідеєю встановлення постійного миру у світі пронизано трактат, мабуть, найбільш відомого мислителя цієї епохи  німецького філософа І.Канта (1724-1804 рр.), “До вічного миру” (1795 р.), в якому він стверджує, що “міжнародне право має ґрунтуватися на федералізмі вільних держав… Має існувати своєрідний союз, який можна назвати союзом миру (foedus pacificum) і який відрізнявся би від мирного договору (pactum pacis) тим, що останній намагається покласти кінець лише одній війні, тоді як перший – усім війнам, і назавжди… Вічний мир, який настане за мирними договорами…,  не химерна ідея, а завдання, що поступово вирішується і ... дедалі стає більш реальним” у результаті свідомої і цілеспрямованої діяльності людей, внаслідок їх готовності і вміння вирішувати наявні протиріччя на умовах компромісу та взаємних поступок. Підкреслимо, що трактат “До вічного миру” більшість політологів вважає першою теоретичною працею з питань колективної безпеки.

Упродовж понад трьох століть вчені шукали нових шляхів забезпечення миру, і зрештою суспільство переконалося в тому, що міжнародні відносини не можуть залежати від будь-яких випадковостей, їх повинні розумно скеровувати відповідні інститути. Тому цілком логічним було те, що у результаті роботи Віденського конгресу 1815 р. вперше держави не обмежилися підписанням мирного договору, а взяли на себе зобов’язання у подальшому управляти міжнародною системою. Це прагнення юридично було оформлено Паризьким договором, укладеним 20 листопада 1815 р. після “ста днів” правління Наполеона та другої перемоги над ним коаліції європейських держав. Договір фактично констатував утворення нової європейської системи, що взяла на себе контроль над Європою заради збереження миру. Документ передбачав функціонування механізму взаємодії та переговорів. Згідно з ним було розроблено формальні процедури прийняття рішень щодо питань міжнародного характеру. Цей механізм, створений Віденським конгресом та Паризьким договором, дістав назву Європейського концерту або пентархії. Він складався з п’яти великих держав (Англії, Пруссії, Росії, Австрії і Франції, останню було запрошено до участі в ньому у 1818 р.) і у політичній сфері став прообразом майбутніх міжнародних організацій з підтримання миру, основним принципом діяльності яких є колективна безпека. Європейський концерт являв собою систему конгресів і конференцій, у рамках яких п’ять держав вирішували питання врегулювання міжнародних криз та конфліктів до революції 1848 р. або навіть до початку Кримської війни. Основним завданням Концерту було забезпечення “спокою і процвітання” та підтримання миру в Європі за допомогою стримування його учасників і координації політики щодо інших держав за принципом рівноваги сил.

Ефективним механізмом підтримання миру в Європі можна також вважати так звану “конференцію послів”, що діяла у рамках Європейського концерту. Вперше таку конференцію, завданням якої стало спостерігання за новим французьким урядом, було засновано у 1816 р. в Парижі, проіснувала вона до 1818 р. Конференція послів, що зібралася в Парижі у 1822 р. і працювала до 1826 р., обговорювала питання, пов’язані з іспанською революцією. У 1823 р. конференція послів зібралася в Римі для обговорення питань реформування папської держави. Великий міжнародний та громадський резонанс дістала конференція 1839 р., результатом якої стала поява нової незалежної держави  Королівства Бельгії. Навіть з фактичним припиненням діяльності Європейського концерту традиція обговорення міжнародних питань хоча б на рівні послів залишилася.

У XIX ст. в ході перманентної боротьби світових держав за лідерство принцип балансу сил продовжував діяти. У першій половині століття відзначалося певне домінування Росії. Вона, як одна з основних держав-переможниць у війні проти Наполеона, згідно з Генеральним заключним актом Віденського конгресу приєднала Королівство Польське та зберегла за собою вже приєднані Фінляндію і Бессарабію. Успішно для Росії розвивалася ситуація й на Балканах, де вона, підтримавши національно-визвольний рух Греції, провела переможну війну з Туреччиною (1828-1829 рр.), у результаті якої домоглася того, що остання віддала острови у гирлі Дунаю і частину Вірменії. Туреччина зобов’язалася виплатити контрибуцію та дотримуватися свободи судноплавства через протоки Босфор і Дарданелли. Однак війна загострила відносини Росії з Австрією та призвела до підриву “Священного союзу”, який був одним з основних компонентів Європейського концерту. Акт про створення Союзу було укладено майже між усіма європейськими монархами за російською ініціативою у 1815 р. Згідно з цим документом його учасники зобов’язалися “у будь-якому випадку і у будь-якому місці… надавати один одному фінансову підтримку, підкріплення та допомогу”. Цілі учасників Союзу полягали у тому, щоб зберегти європейські кордони, встановлені Віденським конгресом, а також боротися з усілякими проявами “революційного духу” .

Занепокоєння європейських країн через могутність Росії, що суттєво зросла, зрештою призвело до Кримської війни (1853-1856 рр.), в якій проти Росії виступили майже всі великі держави. У бойових діях безпосередню участь взяли Франція, Англія і Туреччина. Австрія загрожувала ударом з тилу, вимагаючи вивести російські війська з Молдавії та Валахії. Симпатії Пруссії теж були не на боці Росії. З поразкою останньої у цій війні європейський політичний баланс знову було відновлено.

Ще одним яскравим прикладом дії принципу балансу сил може слугувати підтримка Росією зусиль Пруссії щодо об’єднання німецьких земель на противагу Франції, яка впродовж 50-60-х рр. XIX ст. за часів правління Наполеона ІІІ досягла помітних успіхів як в економіці, так і в політиці, до того ж значно розширивши свою колоніальну імперію. Це дало можливість Німеччині під кінець розгромної для Франції німецько-французької війни (1870-1871 рр.) об’єднатися і створити у січні 1871 р. Німецьку імперію. До того ж за результатами війни вона анексувала у Франції Ельзас і Лотарингію та окупувала її східну частину. Таким чином, до великих держав світу в другій половині XIX ст. приєдналася Німеччина, яка завдяки швидкому зростанню економіки та збройних сил значно зменшила гнучкість системи балансу сил, внаслідок чого загострилося протистояння між основними європейськими державами, вже суттєво підірваними у другій половині XIX ст. Це призвело до формування між ними різних антагоністичних угруповань та блоків: Союзу трьох імператорів (1872 р.), Австро-Німецького двоїстого союзу (1879 р.), Троїстого союзу (1882 р.), Франко-Російського союзу (1893 р.), Англо-Французької угоди (1904 р.), Англо-Російської угоди (1907 р.), Антанти (1907 р.) та ін.

До того ж Німеччина запізнилася до участі у первинному розподілі світу між провідними європейськими державами. Слід зазначити, що саме у другій половині XIX ст. успішно просувалася друга хвиля колоніальної експансії, під час якої об’єктом зазіхання європейських країн стали народи та країни, які доти не потрапили під технологічно добре виготовлений чобіт європейців.

Британія на початку XX ст. стала найбільшою колоніальною імперією світу. Її територія простягалася від Гонконгу на сході до Канади на заході. До 1909 р. площа території Британської імперії становила 20% площі земної кулі, а населення – 23% .

Водночас найбільші колоніальні території Франції були в Африці (Туніс, Алжир, Марокко, Мавританія, Малі, Бенін, Гвінея, Мадагаскар та ін.) та Індокитаї (В’єтнам, Камбоджа, Лаос). За площею французькі колонії перевищували свою метрополію у 19 разів, тобто з 100% загальної площі французької колоніальної імперії їх територія складала 95%.

У 1864 р. Росія завойовує Північний Кавказ, до 1875 р. приєднує до себе 1,5 млн. кв. км території Китаю, Уссурійський край, Примор’я і Сахалін, засновує східний форпост імперії – місто Владивосток (1860 р.). Упродовж 1860-1890 рр. у результаті російської експансії у Середню Азію до неї приєднується Кокандське ханство, а Бухарський емірат та Хівінське ханство визнають російський протекторат.

Німеччина, вирішивши основні проблеми об’єднання, що сприяло бурхливому економічному підйому країни, й очоливши Троїстий союз (1882р., воєнно-політичний союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії), лише у 1880-і рр. приступила до здійснення політики колоніальних захоплень. Основними напрямами німецької експансії були Африка та Океанія. Протягом 1884-1885 рр. німецькими колоніями в Африці стають Того, Дагомея, Камерун, південно-східна територія в районі нинішньої Намібії та східна частина Африки в районі нинішньої Танзанії. В Океанії Німеччина придбала Землю кайзера Вільгельма (у Новій Гвінеї), Маршалові острова, архіпелаг Бісмарка, Каролінські, Маріанські острови та острови Палау (в Іспанії) тощо. Однак скрізь їй дістаються гірші території з найменш цінними на той період ресурсами, вона постійно стикається з тим, що кращі території вже зайняті іншими країнами [125, c.380-396].

На наш погляд, слід визнати, що Європа з її величезним науковим, технічним, культурним досвідом, капіталами та енергією європейських переселенців створила в колоніях основи сучасного транспорту і засобів зв’язку, гірничодобувної й обробної промисловості та сільського господарства, освіти й медицини, започаткувала нові форми економічної діяльності. Було закладено фундамент сучасної державності  законодавчої, виконавчої і судової влади. Колоніальні держави керувалися насамперед своїми інтересами, але результатом було також становлення і розвиток нових суспільних відносин, з’явилися нові суспільно-політичні сили  масові партії, політичні організації, профспілки, здатні очолити боротьбу поневолених народів за своє політичне визволення. Отже, колоніалізм всупереч своєї природи прискорив політичне пробудження народів колоній, підйом національно-визвольних рухів, розпад світової колоніальної системи і утворення десятків нових незалежних держав [1, c.3-10.].

Таким чином, внаслідок активної колоніальної політики провідних світових держав, перш за все європейських, практично вся територія планети на початку ХХ ст. була поділена між цими державами. Так, якщо на 1800 р. під контролем європейців була одна третина земної кулі, то на 1878 – дві третини, а на 1914 рік – вже понад чотирьох п’ятих [435, p.116]. У 1904 р. Г.Маккіндер писав, що після закінчення колоніальної епохи починається нова епоха, яка буде іншою у тому смислі, що виявився вичерпаним великий “вільний” простір, здатний поглинути енергію та надмірне населення європейських країн [451, p.242].

Звичайно, тим, хто приєднався до процесу поділу вже на фінальному етапі, дісталося менше, ніж піонерам колоніальної ери. Серед основних незадоволених була Німеччина, яка на початку ХХ ст. стала найсильнішою індустріальною європейською державою з амбіційним кайзером Вільгельмом ІІ на престолі, який проводив досить активну експансійну колоніальну політику. У кінці 1890-х рр. німці починають будувати новий флот. У 1898 р. рейхстаг ухвалює першу програму на таке будівництво, у 1900 р.  другу. Військово-морська програма проводиться з явною антианглійською мотивацією. Це був прямий виклик Великій Британії, яка, намагаючись перевести гонку озброєнь у новий вимір, закладає новий клас лінкорів. Проте Німеччина не збиралася відступати. Відзначимо, що на той час значно зменшився зовнішньоторговельний обіг Великобританії, і в цьому вона звинувачувала насамперед Німеччину. Наприклад, у звіті спеціальної британської парламентської комісії з розслідування причин економічної депресії, що працювала у середині 1880-х рр., було наголошено: “У кожній частині земної кулі дедалі сильніше відчувається присутність німецьких підприємців” [440, p.146]. Звичайно, зі свого боку, Велика Британія нікому і ні в чому не хотіла поступатися. “Світ обмежений у своїх розмірах, і якщо ви втрачаєте його частину, упустивши наявні можливості, ви ніколи не повернете її назад”,  вважали британські джінго (англійські націоналісти. − І.Х.) [497, p.55]. Таким чином, на рубежі XIX і XX ст. намітилося істотне порушення рівноваги сил в Європі та у світі, що врешті решт призвело до Першої світової війни.

В результаті було зруйновано систему балансу сил, яка забезпечувала безпеку існування народів великих держав Європи, їх сателітів та колоній шляхом покарання порушника рівноваги. Вперше, починаючи з 1648 р., ці держави не об’єдналися, щоб подолати надмірні амбіції одного з членів свого “клубу”  Німеччини, а розділилися на два ворожих табори. З одного боку, у війну вступили Німеччина з Австро-Угорщиною, з другого  Великобританія, Росія і Франція. Збройне протистояння двох угруповань великих держав, які контролювали майже весь світ, призвело до втягнення у війну багатьох інших країн.

Таким чином, завершення існування Вестфальської багатополярної системи міжнародних відносин вилилося у розв’язання першої в історії людства світової війни. Нічого подібного за масштабами та жахливими наслідками суспільство ще не знало. У війну було втягнуто 38 держав. Чисельність складу діючих армій перевищувала 29 млн., кількість мобілізованих – 74 млн. осіб. Людські втрати країн-учасників війни становили 10 млн., понад 20 млн. осіб було поранено.

Отже, після спроби наполеонівської Франції порушити встановлений світовий порядок міжнародну систему, основану на принципі балансу сил, було суттєво відкориговано. Механізмом удосконалення системи стала неформальна структура – Європейський концерт – прообраз міжнародної міжурядової організації з підтримання миру, своєрідна система конгресів та конференцій, за допомогою якої п’ять тодішніх імперій управляли не тільки Європою, але й майже всім світом. У геополітиці цю систему європейської безпеки, виходячи з її основного принципу називають системою балансу сил. Однак, на нашу думку, якщо взяти до уваги основний метод, за допомогою якого забезпечувалося існування та функціонування системи, то її можна назвати системою тимчасових коаліцій проти порушника статусу-кво (класична система балансу сил) і умовно поділити на такі дві, що в свою чергу хронологічно функціонували на двох етапах:

неформальну систему балансу сил, яка існувала від часу підписання Вестфальського мирного договору в 1648 р. і яка не мала ніяких політико-дипломатичних міжнародних формальних або неформальних структур;

неформально інституалізовану систему балансу сил, яка існувала від дня створення у 1815 р. неформального інституту розв’язання спірних міжнародних питань – Європейського концерту. Навіть із завершенням його діяльності традиція вирішення гострих міжнародних проблем дипломатичним шляхом певною мірою зберігалася.

Таким чином, можна стверджувати, що перша системи європейської безпеки виникла у ХVII ст., після підписання Вестфальського мирного договору. Основними причинами її створення стало, з одного боку, те, що до того часу (у Середньовіччі) питання забезпечення безпеки окремої країни вирішувалося на національному рівні або на рівні субрегіональному (тимчасові союзи та коаліції держав, які мали нестійкий характер і змінювали свій склад в залежності від змін у міждержавному балансі сил), тобто цей процес характеризувався безсистемністю взаємодій його учасників. З другого  з формуванням держав-націй, їх постійним розширенням протягом XV – першої половини ХVII ст. постала потреба укласти договір про встановлення державних кордонів та про поділ Європи між провідними європейськими державами. Відтоді збереження нового статусу-кво здійснювалося на основі принципу балансу сил, за яким передбачалося покарання порушника міжнародного порядку з боку коаліції інших великих європейських держав.

Ця система європейської безпеки не надавала гарантій існування без війн, але забезпечувала рівновагу між провідними країнами, збереження багатополюсності (поліцентричності) Європи, не допускала встановлення гегемонії якоїсь однієї держави. Принцип рівноваги територіальних суверенітетів у відносинах між національними державами став основним системотворним чинником цього неформального утворення.

Отже, слід зауважити, що на першому етапі функціонування цієї системи спостерігалася постійна ротація її основних елементів, яка, на нашу думку, пояснюється проявом однієї з ознак її динамічності  розвитку. На другому етапі вона досягає усталеності, результатом якої стало контролювання Європи і навіть майже всього світу п’ятіркою її провідних елементів, тобто межі дії системи розширилися до глобального рівня. При цьому цілісність системи не була порушена, змінилися лише деякі провідні гравці. Зазначена система була гомогенною, оскільки її елементи мали єдиний підхід до забезпечення своєї національної безпеки і поділяли однакові погляди на організацію державно-громадського життя суспільства.

Структурно вона являла собою поліцентричну систему міжнародної безпеки, усередині якої:

1. Норми і правила передбачали повагу територіального балансу сил і взаємні консультації держав-націй у разі можливого конфлікту.

2. Баланс сил було побудовано на легітимізації панівного становища великих держав та імперій. Причому великі держави досить жорстко контролювали і визначали долю та поведінку середніх та малих держав. Одна з характеристик цієї системи  існування ієрархії держав і відповідно їхня нерівність.

3. У рамках системи балансу сил кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи союзників, не порушуючи при цьому загальну структуру союзів і характер відносин між державами.

4. Будь-яка претензія на гегемонію на міжнародній арені однієї з великих держав викликала негайну реакцію інших великих держав з їхніми союзниками, які об’єднувалися у коаліцію проти порушника статусу-кво, що склався тоді в Європі.

5. Вирівнювання сили порушника з силами держав, які на той момент виступали захисниками балансу сил, як правило, призводило до розпаду цієї коаліції.

Постійні зміни воєнно-політичної обстановки, наслідком яких були як короткочасні збройні конфлікти, так і тривалі війни, ставили перед системою чисельні вимоги, що приводили до її коригування. Варто зазначити, що структурного регулювання вимог до системи з боку зовнішнього середовища та скорочення вимог на “вході” до неї на першому етапі не було через відсутність наднаціональних інституцій, а на другому  вона була інституалізована завдяки створенню Європейського концерту, але останній існував неформально і недовго. Культурне регулювання вимог до системи забезпечувалося, з одного боку, прихильністю всіх елементів системи до християнських норм і цінностей, хоча раз від разу виникали певні перешкоди для її функціонування через протиріччя католицької, протестантської і православної складових. З другої  традиційним покладанням на монархістський спосіб організації верховної влади.

Варто відзначити, що під час функціонування системи на першому етапі її підтримка здійснювалася перш за все з боку органів влади її основних елементів з опорою на феодальний абсолютизм і монархістську форму правління. Така форма державного правління продовжувала існувати і на другому етапі, але вже на фоні поступового занепаду феодалізму та зародження і розвитку капіталізму, а разом з ним влади його домінантного класу  буржуазії, що і стало, на наш погляд, основною причиною руйнування цієї системи у подальшому.

Система тимчасових коаліцій проти порушника статусу-кво під час свого існування довела свою здатність до адаптації як до змін внутрішньої ситуації, так і зовнішнього середовища. Принцип системної самоорганізації особливо яскраво проявився у результаті наполеонівських війн, а принцип рівноваги продовжував діяти протягом всього функціонування системи, що разом з політичною культурою суспільства забезпечувало реалізацію функції відтворення структури.

Така система проіснувала майже 300 років, до Першої світової війни, коли чергову спробу нової великої держави Німеччини перекроїти вже поділений світ на свою користь підтримала ще одна супердержава – Австро-Угорщина. В результаті було зруйновано систему балансу сил, яка забезпечувала безпеку існування народів великих держав Європи, їх сателітів та колоній шляхом покарання порушника рівноваги. Вперше, починаючи з 1648 р., ці держави не об’єдналися, щоб подолати надмірні амбіції одного з членів свого “клубу”  Німеччини, а розділилися на два ворожих табори. У наслідку цього відбулася перша війна світового масштабу.

У ході функціонування цієї системи з’явилася стійка тенденція до пошуку нових гарантів забезпечення міжнародної безпеки системи, хоча держави-нації залишалися її первинними елементами. Суспільство переконалося в тому, що міжнародні відносини не можуть залежати від будь-яких випадковостей, їх повинні розумно скеровувати відповідні інститути. Такими новими суб’єктами міжнародних відносин (другими за значенням після держав) стали у майбутньому міжнародні організації, прообразом яких став Європейський концерт.

Таким чином, саме класична система балансу сил (система тимчасових коаліцій проти порушника статусу-кво) з її принципом рівноваги акторів міжнародних відносин спонукала до перших спроб вирішувати міжнародні спори та конфлікти шляхом введення загальновизнаних і фіксованих норм та правил гри, регулювати взаємини на основі міжнародних договорів та угод, створити міжнародну організацію як новий елемент системи європейської безпеки з метою підтримання миру в Європі і в світі. Ця система стала базисом, на якому почали формуватися у подальшому система колективної безпеки та система безпеки на основі співробітництва.

Система балансу сил на основі колективної безпеки. Досягнуті на початок ХХ ст. європейцями успіхи в усіх сферах життєдіяльності, а також незадоволення Німеччиною результатами розподілу світу між великими державами призвели до війни небачених раніше масштабів, наслідками якої стали численні людські та матеріальні жертви, що змусили світ замислитися щодо майбутнього. Це примусило великі держави створити у 1919 р. першу міжнародну організацію глобального рівня з питань забезпечення безпеки в Європі і в світі – Лігу Націй (ЛН), яка, за їхнім задумом, змогла б запобігти повторенню війни світового масштабу. ЛН мала дві суттєві відмінності від Європейського концерту. Нагадаємо, останній з його механізмом конгресів і конференцій мав неформальний характер і діяв за принципом рівноваги. Лігу ж було створено на основі міжнародно визнаного акту – Статуту ЛН, згідно з яким її діяльність будувалася за принципом колективної безпеки.

Вона стала першою спробою ввести на міжнародну арену нового суб’єкта міжнародних відносин, крім держави-нації, який би на постійній основі забезпечував міжнародну безпеку в режимі не тільки покарання агресора, але й загалом – запобігання воєнним діям. За методом забезпечення безпеки таку систему назвали “системою колективної безпеки”. Концепція “колективної безпеки” передбачає співробітництво держав на основі міжнародного договору з питань підтримання миру, запобігання й усунення загрози миру і у разі потреби придушення актів агресії.

Однак перша спроба народів світу організовано спільними зусиллями забезпечити свою безпеку виявилася невдалою, оскільки принцип колективної безпеки не дістав загальної підтримки. Організація, що була покликана сприяти колективній безпеці, роззброєнню, мирному врегулюванню конфліктів і дотриманню міжнародного права, відмовленню від таємної дипломатії, перетворилася на структуру, що ігнорували країни, які не бажали проводити політику поза сферою своїх інтересів або щось втрачати через Статут Ліги. Основним об’єктивним недоліком, який від самого початку було закладено в основу її діяльності і який призвів до її безсилля проти порушників післявоєнного статусу-кво, було те, що Організація не розробила дієвого воєнно-політичного механізму санкцій проти таких країн.

Однак, потрібно зауважити, що ЛН стала першою міжнародною організацією, на яку покладалося впровадження у життя ідеї колективної безпеки. Статут цієї організації передбачав колективні дії ЛН проти агресора, який розв’язує війну, і гарантував суверенітет та територіальну цілісність всім її членам (ст.16). Передбачалася також певна процедура врегулювання конфліктної ситуації, згідно якої кожний учасник конфлікту повинен був звернутися до Ліги за вирішенням проблеми, якщо конфліктуючі сторони самі не могли вирішити виниклу проблему мирним шляхом. При цьому вони мали не вдаватися до військових дій принаймні три місяці після прийняття рішення з цієї проблеми у ЛН (ст.12). Звичайно, такий порядок дій, ускладнений ще рекомендаційним характером рішень (ст.14) та припустимістю вирішення проблеми військовим шляхом (ст.15,16), не завжди приводив до мирного врегулювання міжнародного конфлікту. До інших недоліків цієї організації також можна віднести принцип обов’язкової одноголосності при голосуванні з важливих політичних, воєнних та інших питань (ст.5) [41, c.7-15.], враховуючи те, що найбільша кількість її членів досягала 60 країн. Крім цього, негативний вплив на ефективність діяльності Ліги здійснювало фактичне домінування в ній Великобританії і Франції, інтереси яких багато в чому не збігались і які часто-густо намагалися нав’язати іншим країнам своє бачення шляху вирішення проблем. Не сприяли роботі ЛН і фактична неучасть у її діяльності інших впливових держав світу. Так, СРСР був членом Ліги лише з 1934 р. по 1939 р., з якої його було виключено у зв’язку з радянсько-фінською війною. Німеччина перебувала в ЛН з 1926 р. по 1935 р. США, які були одними з ініціаторів створення Організації, через посилення впливу ізоляціонізму в самій країні так і не стали членом ЛН. Все це привело до того, що вона виявилася нездатною зупинити Другу світову війну, з початком якої ЛН фактично припинила свою діяльність, хоча формально існувала до 1946 р. На наш погляд, необхідно погодитися з тим, що однієї з основних причин цієї невдачі стало те, що М.Михалка назвав “фундаментальною несумісністю ліберальної демократії, фашизму і комунізму” [454]. Разом з тим ЛН, яка активно працювала впродовж 1919-1939 рр. дала підстави західним вченим називати її “великим експериментом”.

На нашу думку, незважаючи на всі недоліки у діяльності ЛН, потрібно зазначити, що вона відіграла дуже значну роль у становленні та впровадженні у життя самої ідеї міжнародної колективної безпеки. Тому ще за часів існування ЛН активно розробляються проекти щодо утворення нової всесвітньої універсальної організації із забезпечення миру і безпеки. Так, у 1939 р. в США була утворена комісія з вивчення так званої “організації миру”, розробки якої стали певним внеском в процес створення Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Друга світова війна показала, що необхідно створювати новий механізм підтримання миру і запобігання агресії. Ця ідея втілилася в ООН, Статут якої було прийнято у 1945 р. У процесі створення ООН було враховано чимало сумних уроків з діяльності Ліги Націй. Згідно зі Статутом країни  члени ООН повинні активно підтримувати мир мирними засобами (ст.35), шляхом прийняття політичних та економічних санкцій (ст.41) або застосуванням збройних сил (ст.42), що формуються державами  членами Організації (ст.43); визнавати права держав на самооборону (ст.51), зокрема за допомогою регіональних договорів безпеки (ст.53) [74, c.16-21] (див. §3.2.). Так утворилася універсальна міжнародна організація, яка стала основою системи колективної безпеки на глобальному рівні. З появою ООН питання міжнародного права стали регулювати за допомогою резолюцій, прийнятих на її форумах. Реально ж стабільність світового порядку до падіння Берлінської стіни забезпечувалася рівновагою сил між двома полюсами – Сходом і Заходом.

Отже, після Другої світової війни встановилася нова біполярна система міжнародних відносин, за якої світова та європейська безпека базувалася на збалансованому протистоянні нещодавніх союзників-переможників у цій війні. Головними антагоністами у такому світовому порядку були СРСР і США. Часто джерела протистояння вбачають лише в несумісності ідеологій двох наддержав, однак, в основі їхнього конфлікту лежало і зіткнення глибоких геополітичних інтересів кожної з них, і насамперед стосовно європейського континенту.

СРСР прагнув використати на свою користь результати війни, в якій він поніс основний тягар і зазнав незрівнянно більше матеріальних та людських втрат, та поширити свій вплив якомога далі на Захід. Застосовуючи завуальовані силові методи, у другій половині 1940-х рр. було проведено так звану “совєтизацію” країн, які Радянський Союз звільнив від німецько-фашистської окупації і на території яких ще перебували радянські війська, що сприяло приходу до влади в них прокомуністичних сил. У такій спосіб Радянський Союз хотів, з одного боку, закріпити свій новий статус супердержави світу, який він здобув після Другої світової війни, з другого,  забезпечити свою безпеку в умовах ворожого йому капіталістичного оточення (не можна забувати, що на той час лише Сполучені Штати володіли ядерною зброєю).

У свою чергу США і Велика Британія прагнули зберегти позиції лідерів у світі, які вони займали до війни. Хоча реалізації цих планів сприяли нищівна поразка їхнього давнього сильного суперника Німеччини, та відхід Франції на другі ролі, проте поява на міжнародній арені наддержави з комуністичним тоталітарним режимом серйозно непокоїла керівництво та провідних політиків цих країн. 5 березня 1946 р. у Фултоні (нагадаємо, що 26 червня 1945 р. було підписано Хартію про створення ООН) колишній прем’єр-міністр Великобританії та лідер опозиції тодішньому англійському уряду У.Черчилль виголосив промову, в якій відверто заявив, що країнам Заходу загрожує небезпека нової світової війни з боку Радянського Союзу і світового комуністичного руху. У.Черчилль закликав проводити стосовно СРСР якомога жорстку політику і запропонував усім англомовним країнам об’єднатися під проводом США та Великобританії для протидії радянській експансії.

Сполучені Штати, які впродовж свого так званого “золотого століття” були в ізоляції від численних війн, що точилися на європейському континенті, після Другої світової війни стали найбільш могутніми порівняно з колишніми правителями світу – великими європейськими державами. З цього приводу тодішній президент США Г.Трумен висловився так: “Хочемо ми цього чи не хочемо, ми маємо визнати, що здобута нами перемога поклала на американський народ тягар відповідальності за подальше управління світом”.

12 березня 1947 р. було проголошено так звану “доктрину Трумена”, яка відіграла неабияку роль у розв’язанні конфронтації між Сходом і Заходом. У своєму зверненні до Конгресу президент США, посилаючись на “комуністичну загрозу”, закликав його у терміновому порядку асигнувати допомогу Греції і Туреччині. Укладені у подальшому з цими країнами угоди давали США можливість здійснювати контроль над використанням цих коштів і тим самим впливати на внутрішню політику зазначених країн та використовувати їх територію як плацдарм проти СРСР. Слідом за цим документом США прийняли доктрину “стримування”, яка передбачала посилення військової могутності США і створення воєнних блоків, спрямованих проти СРСР та країн соціалістичного табору [114, c.245-252].

У свою чергу, керівництво СРСР відкинуло ініціативу США про фінансову допомогу країнам Європи для повоєнної відбудови їхньої економіки (план Маршалла, червень 1947 р.) і зчинило тиск на країни Центральної і Східної Європи, які перебували під радянською окупацією, з тим щоб не допустити їх приєднання до цього плану. Воно розуміло, що широкомасштабна економічна допомога з боку США не сприятиме посиленню радянського впливу в цих країнах. У жовтні 1947 р. на противагу угрупованню західноєвропейських країн, що приєднались до плану Маршалла, було створено Комінформ, який на той час фактично став формою об’єднання СРСР та комуністичних режимів країн Центральної і Східної Європи в так званий “радянський блок” та заклав підвалини для створення в майбутньому справжньої воєнно-політичної структури].

Таким чином, недружні дії двох супротивних сторін започаткували новий етап у розвитку міжнародних відносин, який увійшов в історію під назвою “холодної війни”. В період 1947-1949 рр. ситуація надзвичайно загострилася і досягла межі, за якою “холодна війна” між СРСР та країнами західного блоку на чолі з США могла перерости у відкриту збройну сутичку. Однак після випробування СРСР у серпні 1949 р. своєї першої атомної бомби період ядерної монополії США завершився. Відтоді знову почав реально діяти принцип балансу сил, порушений у 1939 р. Гітлером. Рівновагу забезпечувала наявність ядерної зброї в обох противників, і це стримувало їх від прямих агресивних дій. До того ж діяльність ООН була спрямована на відвернення й усунення загрози війни колективними заходами.

Проте навіть зі встановленням відносної силової рівноваги між двома протилежними ідеологічними таборами “холодна війна” тривала. Маючи на Сході таку державу, як СРСР з явними претензіями на нав’язування свого патронату всій Європі, західноєвропейські держави вважали за необхідне вжити заходів щодо зміцнення власного оборонного потенціалу. Вперше з такою ініціативою виступила Великобританія, яка у 1948 р. запропонувала створити воєнно-політичну організацію – Західний союз, метою якого була б колективна самооборона західноєвропейських країн. Після проведення відповідних консультацій міністри закордонних справ Бельгії, Франції, Люксембургу, Нідерландів і Великобританії підписали 17 березня 1948 р. в Брюсселі Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну самооборону (Брюссельський пакт). В основу Брюссельського договору було покладено принцип колективної безпеки, а це означало, що його учасники брали на себе зобов’язання щодо спільних дій у разі розв’язання війни в Європі та втягнення в неї хоча б одного з них. Договір також передбачав створення постійно діючих органів Західного союзу: Консультативної ради, Військового комітету і Військового штабу.

Підготовка до вступу Федеральної Республіки Німеччини (ФРН) до організації воєнно-політичного євроатлантичного співробітництва і початок процесу західноєвропейської інтеграції в економічній галузі призвели до трансформації Західного союзу у Західноєвропейський союз (ЗЄС, 1954 р.) із включенням до його складу ФРН і Італії. Згідно зі змінами, внесеними до Брюссельського договору 1948 р. Паризькими угодами 1954 р., країни  члени ЗЄС брали на себе зобов’язання “сприяти єдності та прагнути до поступового об’єднання Європи” [384]. Відповідно до Паризьких угод головною метою новоствореного об’єднання, було встановлення довіри між країнами Західної Європи у сфері безпеки. Але після цього діяльність ЗЄС практично повністю завмерла на 30 років. Як тільки європейці усвідомили свою неспроможність адекватно запобігти зовнішній агресії без допомоги США, функції цієї організації перебрало на себе створена в 1949 р. Організація Північноатлантичного договору (НАТО).

Слід зазначити, що система європейської безпеки, яку започаткував Брюссельський договір, не була б дієвою без участі в ній США, бо тільки Сполучені Штати мали на той час достатній економічний та військовий потенціал для того, щоб протистояти СРСР в Європі. Зауважимо, що важливим важелем у руках США була ядерна зброя. Тому для США, які взяли на себе відповідальність за повоєнний устрій Західної Європи, дуже важливо було зберегти свою присутність, передусім військову, в цьому найважливішому геополітичному регіоні світу. Саме участь у системі європейської колективної безпеки відкривала для Сполучених Штатів таку можливість. 5 червня 1948 р. Сенат США ухвалив так звану “резолюцію Ванденберга”, якою Сполученим Штатам дозволялося брати участь в регіональних та інших колективних структурах з питань забезпечення безпеки. “Резолюція Ванденберга” створила основу для майбутньої участі США в системі колективної безпеки Заходу.

4 квітня 1949 р. у Вашингтоні міністри закордонних справ 12 держав (Бельгії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Великобританії, США і Франції) підписали Північноатлантичний (Вашингтонський) договір, згідно з яким було засновано НАТО і створено колективну систему оборони Заходу, що мала базуватися на трансатлантичних зв’язках, спільних демократичних ідеалах та ефективному партнерстві держав Північної Америки і Західної Європи.

Отже, період “холодної війни” позначився протистоянням двох непримиренних систем – блоку НАТО і радянського блоку, який у 1955 р. офіційно оформився в Організацію Варшавського Договору (ОВД) у результаті підписання у Варшаві угоди про колективну безпеку вісьма соціалістичними країнами. Це протистояння практично визначало систему міжнародних відносин і стан безпеки в Європі аж до кінця 1980-х рр. Слід зауважити, що відносини між двома блоками не були простими і пройшли у своєму розвитку чотири етапи: період жорсткої конфронтації (початок 1950-х – середина 1960-х рр.); період розрядки напруження (середина 1960-х – кінець 1970-х рр.); період нового витку конфронтації (кінець 1970-х – середина 1980-х рр.) і період нормалізації відносин між НАТО і ОВД (середина 1980-х – кінець 1989 р.). Досвід, накопичений впродовж кожного з цих періодів, довів, що не конфронтація, а мирна співпраця позитивно вплинула на вирішення багатьох проблем європейського континенту, що сприяло завершенню “холодної війни”, певному зміцненню безпеки і стабільності у цьому регіоні.

З середини 1980-х рр. починається якісно новий етап у відносинах між Сходом і Заходом. Реформи, започатковані новим Генеральним секретарем ЦК КПРС М.Горбачовим в Радянському Союзі, і нові підходи СРСР до вирішення найважливіших міжнародних проблем сприяли прогресу на переговорах зі скорочення ядерних озброєнь середньої дальності і відкрили шлях до підписання 8 грудня 1987 р. Вашингтонського договору між США і СРСР. Вперше в історії світової цивілізації завдяки цілеспрямованим зусиллям політиків та військових фахівців вдалося досягти взаємної ліквідації цілого типу найсучасніших ядерних озброєнь (балістичні ракети наземного базування та крилаті ракети з радіусом дії від 500 до 5500 кілометрів).

Щоб запобігти розповсюдженню ракетних засобів доставки зброї масового ураження (балістичні ракети класу “земля  земля” і крилаті ракети), насамперед у країнах, що не мають таких засобів, у 1987 р. за ініціативою США, Канади, ФРН, Франції, Великобританії, Італії та Японії, до яких поступово приєдналися промислово розвинені країни світу, було розроблено та прийнято Керівні принципи Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ). Під обмеження РКРТ потрапили ракетні системи, здатні доставити не менш як 500 кг корисного вантажу на відстань не менш як 300 км.

У цьому контексті пожвавився й переговорний процес у рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) з питань роззброєння і скорочення звичайних озброєнь. Результатом Віденської зустрічі, що відбулася 4 листопада 1986 р. по скороченню звичайних озброєнь, стали домовленості, які заклали фундамент нової моделі європейської безпеки, що базується на концепції “балансу інтересів” [42, c.5-12]. Одночасно йшов переговорний процес між 35 учасниками НБСЄ про нові заходи, спрямовані на зміцнення довіри і безпеки. Переговори закінчилися наприкінці жовтня 1990 р. виробленням проекту Договору про звичайні збройні сили в Європі, який було підписано в листопаді 1990 р. У грудні 1989 р. під час зустрічі на Мальті лідера СРСР М.Горбачова і президента США Дж.Буша було офіційно оголошено про закінчення “холодної війни”.

Нова геополітична ситуація, що склалася в Європі наприкінці 1980-х рр., поставила перед НАТО питання щодо пошуку її нової ролі в сучасних європейських міжнародних відносинах. 30 травня 1989 р. в Брюсселі відбулася зустріч держав  членів НАТО на найвищому рівні, результатом якої стало ухвалення Декларації про роль і майбутню діяльність Північноатлантичного союзу та Концепції контролю над озброєнням і роззброєння. Декларація констатувала незворотність змін, що відбуваються в Європі, і готовність до плідної співпраці з країнами ОВД у справі побудови загальноєвропейської системи безпеки.

Докорінні й радикальні зміни в країнах Центральної та Східної Європи, пов’язані з крахом тоталітарних комуністичних режимів, падінням Берлінської стіни, початку возз’єднання Німеччини і фактичним розпадом радянського блоку, додали зусиллям НАТО в цьому напрямі нового імпульсу. 8 червня 1990 р. за результатами зустрічі міністрів закордонних справ держав  членів НАТО в Тьорнбері (Великобританія) було прийнято підсумковий документ, в якому йшлося про зникнення “радянської загрози”. Важливим моментом зустрічі стало оприлюднення так званого “послання з Тьорнбері”, в якому було висловлено прагнення Альянсу “скористатися історичною нагодою, пов’язаною з радикальними змінами, що відбулися в Європі, і подати руку дружби й співробітництва Радянському Союзу та іншим державам Центральної і Східної Європи” [461, p.40]. Міністри заявили, що НАТО готова переглянути концепції своїх відносин з країнами Центральної і Східної Європи, а також свою воєнну стратегію.

Поворотним моментом у діяльності НАТО стала зустріч керівників держав  членів НАТО на найвищому рівні, яка відбулася 5-6 липня 1990 р. у Лондоні. Головним результатом зустрічі стало ухвалення Декларації про перебудову Північноатлантичного союзу, яка скеровувала Альянс на здійснення рішучих кроків, покликаних покінчити з протистоянням між Сходом і Заходом. Серед них важливе місце відводилося посиленню політичних аспектів діяльності НАТО, новим ініціативам у сфері контролю над озброєнням та фундаментальному перегляду стратегії НАТО. Було заявлено, що ядерну зброю держави  члени НАТО застосовуватимуть тільки як крайній засіб під час воєнного конфлікту. Лондонська декларація окреслила головні заходи, які мали бути здійснені в рамках Союзу з метою адаптації його політики і цілей до змін, що відбувалися того часу в Європі. Важливим заходом стала відмова від концепції “оборони на передових рубежах” та модифікації доктрини “гнучкого реагування” у бік переорієнтації її від протистояння між Сходом і Заходом до упередження регіональних та міжнаціональних конфліктів в Європі. Як перший крок у цьому напрямі, глави держав та урядів держав  членів НАТО визнали доцільним розширити функції НБСЄ в галузі безпеки з метою створення всеохоплюючої системи європейської безпеки і підтримали процес інституалізації цього головного форуму [446]. Насправді це вилилося у зовсім інше (див. §2.2.).

Важливою віхою на шляху побудови нової позаблокової Європи стала зустріч голів держав та урядів 34 держав  учасниць НБСЄ, яка відбулася в Парижі 19-21 листопада 1990 р. Головним результатом зустрічі стало ухвалення Хартії для нової Європи, яка підтвердила завершення поділу Європи. Основу Хартії становлять три головні принципи  дотримання прав людини, економічне співробітництво і безпека, демократія і основні свободи. Учасники наради уклали також ряд угод про реалізацію численних заходів, спрямованих на зміцнення довіри і безпеки в Європі. 19 листопада 1990 р., в день відкриття зустрічі, 22 держави  члени НАТО і ОВД підписали Договір про звичайні збройні сили в Європі  надзвичайно важливий документ, який встановлював значні кількісні обмеження звичайних збройних сил і військової техніки в Європі. Крім того, 22 держави  члени НАТО і ОВД підписали спільну Декларацію про мирні відносини, яка окреслила новий характер відносин між блоками. У Документі було визначено, що “країни більш не є противниками, а є партнерами; що озброєння цих країн будуть використані лише для самооборони; країни визнали, що безпека є неподільною, і безпека кожної окремої країни нерозривно пов’язана з безпекою всіх країн регіону” [461, c.40-41]. Декларацією було підведено останню риску під епохою прямої конфронтації блоків і блокового протистояння [477]. Як наслідок у березні 1991 р. на засіданні Політичного Консультативного Комітету Організації Варшавського Договору в Празі було ухвалено рішення про розпуск військової організації ОВД, що призвело до остаточної ліквідації цього блоку 1 липня 1991 р. Це відкрило шлях для встановлення більш тісного партнерства держав НАТО з державами Центральної і Східної Європи.

Відтак, у повоєнні роки ідея створення колективної безпеки в Європі пройшла через трансформацію від концепції контролю над переможеною Німеччиною до концепції інтеграції, тобто взаємозалежності, переплетення економік, взаємного вирішення політичних проблем, проблем безпеки та оборони; до прийняття єдиної європейської конституції. Сьогодні рівень взаємозалежності настільки високий, що війна між країнами  членами ЄС стала немислимою.

У цьому зв’язку, на нашу думку, слід виділити чотири основні підходи до дослідження й аналізу європейської інтеграції, що дістали найбільшу популярність у рамках політичної науки і відіграли помітну роль у становленні й розвитку інтеграційної теоретичної думки. Тим більше, що зі створенням європейського Конвенту, а згодом і з прийняттям Конституції ЄС ідея європейської інтеграції набула певного практичного втілення. Поряд з тим нас цікавить відображення проблем безпеки у цих теоретичних підходах обґрунтування необхідності інтеграції Європи:

Федералізм. “Лише різкий поворот у бік федеративної моделі,  за словами A.Спінеллі, лідера європейського федералістського руху,  міг би сприяти успіху в об’єднанні всієї Європи” [464, р.72]. Відповідно до думки деяких авторів, такий підхід у своїй суті не є теорією, хоча прагне до пояснення істотних зв’язків і закономірностей процесу, що лежить в основі об’єднання окремих політичних одиниць в єдине ціле [407, р.8]. У контексті європейського інтеграційного процесу ідеї федералізму асоціюються зі створенням єдиної федеральної Європи. Більш того, федералісти вважають, що саме створення федерації поставить крапку у застосуванні насильства для розв’язання спірних питань між державами, тому що вищими цінностями федерації є мир та безпека. Федерація, за їх переконанням, може служити зразком “доцільної, демократичної й ефективної організації” [308, с.154.]. Європейська інтеграція, на думку федералістів, не може бути революційним процесом. Це має бути еволюційний, поступальний розвиток [425, р.48]. Як відзначав свого часу відомий західноєвропейський діяч, активний поборник міждержавної інтеграції в рамках Євросоюзу Ж.Моне, “...політичний союз Європи має будуватися крок за кроком, так само як і здійснення економічної інтеграції. Одного чудового дня цей процес приведе нас до Європейської федерації...” [456, р.211].

Функціоналізм. У своєму класичному вигляді ця теорія викладена в роботах Д.Мітрані, який виступав за трансформацію і поновлення сформованих упродовж багатьох десятиліть уявлень про систему міжнародних відносин і пропонував так звану “функціональну альтернативу”, що має своєю кінцевою метою всесвітню єдність [407, р.8]. Одна з основних ідей функціоналізму полягає в тому, що міжнародна інтеграція має бути максимально деполітизованою, а ефективне співробітництво держав і запобігання конфліктам можуть і повинні бути досягнуті шляхом концентрації зусиль, насамперед на загальних для всіх питаннях добробуту, як у всесвітньому масштабі, так і на національному рівні [407, р.9]. Згідно з функціоналізмом, інтеграційна динаміка сприяє появі функціональних організацій, що мають певні повноваження, надані безпосередньо самими державами. Кінцевим продуктом інтеграції стає утворення “функціональної системи, елементи якої можуть почати працювати і без загальної політичної надбудови...” [455, р.97]. Представники функціоналізму розглядають міжнародну інтеграцію як процес поступового переходу від традиційної міждержавної системи відносин до деякої функціональної спільноти, до перерозподілу владних повноважень окремих держав на користь створеної функціонально ефективної наддержавної структури.

Неофункціоналізм. Поява неофункціоналізму пов’язана з періодом так званого “євроентузіазму” 60-70-х рp. XX ст., коли неминучість інтеграції держав  учасниць Європейських співтовариств ставала дедалі більш очевидною. Вагомий внесок у становлення і розвиток цієї теорії зробили такі відомі особистості, як A.Етцоні, Л.Ліндберг, Е.Хаас. Згідно з неофункціоналізмом послідовність і структура інтеграційного процесу припускає створення системи могутніх центральних інститутів і поступову передачу державами-учасницями належного їм суверенітету Європейському співтовариству. При цьому і держави-учасниці, і їхні уряди розглядаються неофункціоналістами як такі, що відіграють в цьому процесі пасивну роль і не виділяються із загальної маси дійових суб’єктів. Комісія ЄС, навпаки, виступає як активний організатор і натхненник інтеграційного процесу, а організовані групи, партії, політичні еліти виконують роль своєрідного “каталізатора” інтеграції . Неофункціоналізм на відміну від інших теорій політичної інтеграції абсолютно не прагне пророчити, яким буде кінцевий результат інтеграції, приділяючи набагато більшої уваги дослідженню самого процесу, її механізму. Разом з тим представники цієї теорії обстоюють думку щодо неминучої появи деякого наднаціонального утворення – “нового політичного співтовариства” [421, р.16]. Деякі автори відзначають, що порівняно з функціоналізмом Д.Мітрані неофункціоналізм більшою мірою являє собою теорію регіональної політичної інтеграції, тому що предметом його дослідження є інтеграційні взаємини держав, які належать до окремого регіону планети [407, р.31]. Більш того, звертає на себе увагу безпосередній та істотний зв’язок між поглядами неофункціоналістів і практикою Європейських співтовариств: дуже часто неофункціоналізм характеризують як “метод інтеграції в рамках ЄС” [463, р.100].

Теорія співтовариства безпеки. В основі цієї теорії лежить вивчення послідовності історичних подій у контексті досягнення мирного співіснування і забезпечення дружніх відносин між державами. K.Дойч, який є засновником цієї теорії, висунув тезу про необхідність створення так званого “співтовариства безпеки”, що являє собою “групу держав, що досягли значного рівня інтеграції і зрозуміли потребу певної спільності (єдності)” [395, р.31]. Теорія “співтовариства безпеки” виявляє динаміку політичної інтеграції, насамперед у взаєминах, що складаються між окремими особистостями, елітами, соціальними групами, культурними спільнотами і т.п. Інтеграція тут розглядається як процес безупинного руху до певної єдності, регульованого взаємодією людей [394, р.169]. Кінцевим продуктом інтеграції є створення співтовариства безпеки.

Таким чином, у процесі створення після Другої світової війни Організації Об’єднаних Націй було враховано недоліки Ліги Націй, але її діяльність у повоєнні роки не можна назвати повнокровною, оскільки реально міжнародна безпека забезпечувалася балансом сил між двома полюсами – Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки. Без сумніву, дієвість такої біполярної світової системи безпеки стала можливою передусім завдяки наявності в обох сторін ракетно-ядерної зброї, яка у процесі “холодної війни” поступово перетворилася із наступальної зброї у зброю стримування. Виходячи із зазначеного вище, ми пропонуємо умовно назвати цю систему “біполярною системою балансу сил на основі колективної безпеки”.

Сама структура двополюсного світового порядку, а також можливість згідно зі ст.53 Статуту ООН створювати регіональні інституції для забезпечення безпеки [74, c.20-21] сприяли тому, що в період “холодної війни” в Європі було створено низку організацій, які опікувалися воєнно-політичними питаннями європейської безпеки: ЗЄС, НАТО та ОВД. Спробою пом’якшити протистояння Сходу і Заходу на європейському континенті та налагодити конструктивний діалог між ними стало проведення НБСЄ та створення на її основі євразійськоатлантичної організації.

Отже, руйнація системи тимчасових коаліцій проти порушника стасусу-кво, що і привело до Першої світової війни, змусила керівництво великих держав піти на створення універсальної міжнародної організації із забезпечення миру і запобігання світовим війнам, яка була б постійним інститутом і діяла на основі принципу колективної безпеки. Незважаючи на те, що ця спроба (Ліга Націй. − І.Х.) не вдалася через низку причин перерахованих вище, держави-переможниці у Другій світовій війни створили Організацію Об’єднаних Націй. Слід зауважити, що пропозиція та безпосередня реалізація цього політичного міжнародного проекту ґрунтувалися на ідеях школи політичного лібералізму. Головною метою ООН як такої міжнародної організації, згідно з нормами якої будується діяльність регіональних організацій на принципі колективної безпеки, є підтримання міжнародного миру та безпеки і здійснення для цього ефективних колективних заходів. Система колективних заходів охоплює низку засобів, як-то: заборона загрози силою або її застосування у відносинах між країнами, мирне розв’язання міжнародних суперечок, засоби роззброєння, засоби забезпечення безпеки у перехідний період, засоби з використання регіональних організацій безпеки, тимчасові засоби, спрямовані на те, щоб покласти край порушенням миру, примусові засоби без застосування збройних сил та примусові засоби із застосуванням збройних сил. Перераховані засоби, що є інструментом системи колективної безпеки,  це, як бачимо, постулати в основному лібералізму, про які йшлося вище.

Концепція “колективної безпеки” припускає довгострокові офіційні зобов’язання, що беруть на себе групи держав для забезпечення безпеки кожного члена відповідної групи в межах їхнього загального простору. Вона спрямована, насамперед усередину себе, з тим щоб вирішувати проблеми союзу, регіону, в ідеалі  світу. Колективна безпека передбачає не лише, і навіть не стільки, спільну реакцію на агресію проти учасників того чи іншого союзу ззовні, скільки можливість запобігання воєнно-силовій нестабільності, що виходить зсередини самого союзу.

Її основними принципами є відмова від застосування сили для вирішення суперечок між учасниками системи; колективна реакція у разі агресії одного з учасників проти іншого; мирне врегулювання спорів на основі міжнародного права. У сучасних теоріях поширена концепція “розширеної системи колективної безпеки”, логічним завершенням якої є комплекс заходів для оборони від зовнішньої агресії, тобто колективна оборона відповідно до цієї концепції є складовою поняття колективної безпеки. Це знайшло своє відображення у сучасних міжнародних офіційних документах. Наприклад, згідно з документами Європейського Союзу його політика безпеки і оборони реалізується у рамках Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ). Таким чином, виходячи з вищевикладеного, можна говорити про те, що сучасна колективна безпека зі спільними оборонними зобов’язаннями щодо кожного елемента системи (колективна оборона) є “жорсткою” (НАТО, ОДКБ), а без останніх – “м’якою” моделлю системи міжнародної безпеки (ООН, ОБСЄ). Причому, ЄС у цьому розподілі займає поки що проміжне місце. В його керівних документах немає чітко сформульованого положення про колективну оборону як, наприклад, у ст.5 Вашингтонського договору НАТО. Однак він на основі Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО) формує європейські збройні сили; у Статуті ЗЄС, який майже влився в ЄС, є стаття про колективну оборону; ухвалення такого положення активно обговорювалося під час розроблення проекту Конституції Євросоюзу і частково було в ній зафіксовано. Отже, на наш погляд, сьогодні ЄС знаходиться на етапі переходу від “м’якої” до “жорсткої” моделі системи колективної безпеки, тобто умовно належить до організацій колективної оборони.

Система колективної оборони об’єднує держави певного геополітичного регіону і спрямована проти зовнішнього ворога (поза межами даного регіону, тобто назовні системи). Історично система колективної оборони сформувалася після Другої світової війни як результат протистояння СРСР і США, НАТО й ОВД. Основною умовою її існування була наявність ворога (або, принаймні, чітке уявлення про те, хто є цим ворогом). Наявність могутньої оборони служила фактором постійного стримування намагань противника. Вибіркове нарощування сил на можливих ТВД допомагало здійснювати шантаж противника. Подібні схеми були характерні як для НАТО, так і для ОВД.

Таким чином, основними елементами системи колективної безпеки періоду “холодної війни” стали тодішні супердержави світу: СРСР та США, які за участю своїх союзників створили воєнно-політичні блоки: ОВД та НАТО, що діяли на основі колективної оборони. Варто відзначити, що Статут ООН, поклавши на членів світової спільноти обов’язок “забезпечити прийняттям принципів і встановленням методів того, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у загальних інтересах” [321], закріпив принцип так званого централізованого використання збройних сил. Лише як виняток з нього було передбачено право держав на індивідуальну і колективну самооборону. Однак у політичній дійсності повоєнного періоду саме виняток зі статутного принципу і став правилом, а сам принцип  винятком. Право на колективну самооборону послужило підставою для створення протиборчих воєнно-політичних блоків НАТО й ОВД. Отже, ідеологічно-політична конфронтація Сходу і Заходу в період після Другої світової війни блокувала реальне здійснення статей 39-51 Статуту ООН, що передбачають створення дієвих збройних сил ООН і вжиття заходів, які могли б дати органам колективної безпеки (насамперед Раді Безпеки ООН) реальні засоби впливу на світову спільноту й окремі держави. Тому, звичайно, система колективної безпеки, встановлена Статутом ООН, не набула достатньої ефективності.

Структурно ця система безпеки являла собою двополюсне утворення і вже за цією ознакою була гетерогенною системою. Незважаючи на те, що у деяких випадках механізми системи колективної безпеки часів “холодної війни” не діяли, принцип балансу сил, щоправда, на біполярній основі, функціонував упродовж цього часу ефективно. Дві супердержави встановили ракетно-ядерний баланс сил і намагалися ретельно дотримуватися статусу-кво, оскільки його порушення загрожувало самому існування людства, що і було основним системотворним чинником даної системи. Зберігаючи між собою відносний паритет, вони підтримували певний мир в регіонах своєї геополітичної відповідальності. Як зазначив про біполярність Р.Арон − французький вчений, класик школи політичного реалізму − “така система сама по собі не може бути більш нестабільною чи більш агресивною, ніж багатополярна система, однак загальна й безжалісна війна створює для неї серйозніші загрози. Дійсно, якщо всі політичні утворення належать до того чи іншого табору, то будь-який тип локального конфлікту торкається всієї системи”.

Слід зауважити, що, відповідаючи на вимоги зовнішнього середовища, дві підсистеми біполярної системи безпеки більш менш успішно розвивалися протягом певного періоду часу, зберігаючи свою цілісність і стійкість. Цьому сприяло структурне та культурне регулювання вимог до системи з боку воєнно-політичного керівництва блоків на чолі з двома наддержавами. Однак зазначена динамічність забезпечувалася в основному здатністю економічних систем цих двох полюсів підтримувати стійкість своїх структур безпеки, що вилилося у нестримну гонку озброєнь. У результаті радянська система з соціалістичними методами організації та управління економікою не змогла адаптуватися до підвищення темпів регулювання та скорочення вимог, що спричинило її закупорку ними і зруйнування.

Виходячи з викладеного вище, можна зробити висновок, що така система була просто різновидом інституалізованої системи балансу сил, але на основі біполярної колективної безпеки. Хоча вона мала свої характерні відмінності (див. §2.2.). Загалом колективна безпека гарантується спільним договором, який зобов’язує його учасників виступати єдиним фронтом незалежно від сьогочасних державних інтересів. Крім того, на відміну від постійного силового протистояння великих держав при системі балансу сил колективна безпека є системою, що реалізує свої можливості лише у випадку ініціювання конфлікту за заздалегідь визначеною схемою, тобто автоматично. На думку деяких західних фахівців, автоматичність та універсальність є тими принципами, що більшою мірою відрізняє колективну безпеку від забезпечення безпеки шляхом створення тимчасових коаліцій проти порушника статусу-кво.

На нашу думку, можна стверджувати, що досвід, накопичений, у результаті існування біполярної системи безпеки довів, що не конфронтація, а мирна співпраця позитивно вплинула на вирішення багатьох проблем європейського континенту. Це сприяло завершенню “холодної війни”, певному зміцненню безпеки і стабільності у цьому регіоні та може стати базисом створення загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва.

Система безпеки на основі співробітництва. Після завершення “холодної війни” з’явилася нова концепція безпеки, в якій зроблено спробу позбутися прийомів недавнього минулого і перейти від конфронтації до співробітництва, від залякування до переконання, від постфактного реагування на конфлікти до запобігання їх розв’язанню, від таємності до транспарентності, від односторонніх дій до кооперації. Йдеться про концепцію безпеки на основі співробітництва (кооперативну безпеку), запропоновану співробітниками Брукінгського інституту США в 1992 р. Е.Картером, У.Перрі та Дж.Стейнбруннером, яка стала помітно популярною нині [371, 402, 478, 392, 408, 420]. У своїй публікації “Нова концепція кооперативної безпеки” вони запропонували спиратися у поглядах на безпеку на те, що “каталізаторному конфлікту” можна запобігти не лише шляхом стримування через залякування, але також кооперативними превентивними заходами. Тобто, переставити акценти “в плануванні безпеки з підготовки до протидії загрозам на запобігання виникненню таких загроз”.

У концепції безпеки на основі співробітництва їм вдалося висунути на перший план деякі проблеми, що обговорювалися здебільшого безуспішно в період “холодної війни”, наприклад такі, як: оборонна конфігурація звичайних сил, обмеження військових інвестицій, розповсюдження ядерної зброї, транспарентність воєнно-політичної діяльності тощо. Вчені Брукінгського інституту запропонували такі конкретні кроки:

 збільшити міжвійськові контакти і розпочати діалог щодо спільного планування заходів із забезпечення безпеки;

 домовитися щодо спільного попередження про загрози та обміну розвідувальними даними; провести облік зброї та озброєння;

 створити режими спільного контролю над нерозповсюдженням ядерної зброї.

Основний шлях для досягнення головної мети системи безпеки на основі співробітництва  запобігання війнам  вони бачать такий: припинити накопичення зброї і постійно спільними зусиллями держав скорочувати наявні арсенали так, щоб звільнитися від дилеми безпеки, що безпосередньо походить від відчуття уразливості і необхідності вжиття контрзаходів. На думку авторів концепції, безпека на основі співробітництва відрізняється від традиційної концепції колективної безпеки так само, як “профілактичний медикамент відрізняється від інтенсивного лікування” .

Подібної думки також дотримується М.Михалка, відомий фахівець з даної проблематики, який визначає безпеку на основі співробітництва як “міждержавну діяльність, що здійснюється з метою зменшення імовірності виникнення або пом’якшення наслідків війни, не спрямовану проти конкретної держави або групи держав”. Виходячи з цього визначення, він розподіляє сферу міжнародних відносин з погляду безпеки на два види діяльності: “1) діяльність, спрямована проти конкретної держави чи групи держав, що сприймаються як загрози миру; 2) діяльність, спрямована на поліпшення середовища життєдіяльності держав”. Безпека на основі співробітництва, на його думку, підпадає під другий пункт, оскільки вона спрямована на поліпшення умов для створення більш широкого середовища безпеки.

На нашу думку, у цьому ж зв’язку доцільно розглянути модель системи безпеки на основі співробітництва із застосуванням суб’єктів міжнародної безпеки європейського континенту (НАТО + європейські країни, що прагнуть забезпечити свою національну безпеку шляхом євроатлантичної інтеграції), запропоновану Р.Коеном в статті “Від індивідуальної безпеки до міжнародної стабільності” [135]. Ця модель системи кооперативної безпеки складається з чотирьох концентричних кілець безпеки, що підсилюють один одного – індивідуальної безпеки, колективної безпеки, колективної оборони і забезпечення стабільності.

Причому схожі характеристики (принцип рівноваги між елементами системи, спрямованість – для системи балансу сил і колективної безпеки та частково – для кооперативної системи; сутність основного методу дії – для перших двох систем тощо), на нашу думку, пояснюються загальною метою цих систем  забезпеченням безпеки своїм елементам, та тим, що кожна наступна система формувалася у надрах попередньої з урахуванням її недоліків та переваг. Відмінні характеристики систем підкреслюють еволюційність розвитку системи європейської безпеки, що підтверджується аналізом всіх представлених характеристик систем.

По-четверте, системи колективної безпеки (НАТО і ЄС) можуть бути підсистемами (елементами) загальної системи безпеки на основі співробітництва, але елементами основними, визначальними, з якими взаємодіють інші елементи  держави, що не входять до цих структур. Однак останні прагнуть інтегруватися з цими системами колективною безпеки, а ті, у свою чергу,  розширитися до розмірів більших систем завдяки їхнього постійного розвитку.

Однак, варто зазначити, що розглянуту модель системи кооперативної безпеки західними політологами пропонується використовувати при формуванні загальноєвропейської системи безпеки на основі НАТО або НАТО і ЄС + країни-аспіранти. Проте, на наш погляд, концепцію безпеки на основі співробітництва можна застосувати для моделювання системи не лише у такому форматі, а з урахуванням того, що на сьогодні в Європі існують три системи безпеки у воєнно-політичній сфері:

євроатлантична система безпеки на основі НАТО, яка є наймогутнішою воєнно-політичною організацією світу, однак останнім часом має певні проблеми із-за деякого нерозуміння низки основних її членів силової політики США, а також через активізацію євроінтеграційних воєнно-політичних процесів;

система безпеки Євросоюзу (власне європейська), яка може і повільно все ж створюється. Держави  учасниці НАТО та ЄС сформували свою ідентичність на принципах ліберальної демократії західного зразка;

євразійська система безпеки, яка охоплює держави  учасниці ОДКБ, що формують свою ідентичність на основі колишньої належності до СРСР і заявляють про відданість демократичним ідеалам, визнаючи лідерство у цій організації Росії.

Не можна було б вилучити з цієї системи і групу держав, які не є членами цих організацій (неінтегровані країни). Серед них нейтральні країни, що прагнуть інтегруватися у західноєвропейські організації колективної безпеки і ті, які поки не визначилися щодо цього питання з тих чи інших причин. У цьому випадку кооперація по безпеці буде здійснюватися не лише між західними структурами безпеки та неінтегрованими до них країнами, але й – між самими системами, включаючи у цю модель євразійську систему.

Структурно така система як спадкоємиця архітектури безпеки часів ідеологічної конфронтації Сходу та Заходу залишалася би довгий час біполярним утворенням гетерогенного характеру. Причому західний полюс являв собою своєрідну двоєдину конструкцію з неоднозначною кореляцією його компонентів  НАТО та ЄС. Східний полюс був би не зв’язаний із західним аналогічною сукупністю правових норм.

Системотворним інтегральним чинником такої системи могло б стати усвідомлення її учасниками загального геополітичного майбутнього в багатополярній системі міжнародних відносин та наявність спільних загроз транснаціонального характеру.

Організації європейської колективної безпеки західного зразка дійшли до кордонів країн ОДКБ, тенденцій до розширення якого, на нашу думку, не спостерігається. Інтеграція їх у систему кооперативної безпеки загальноєвропейського формату шляхом створення міжнародних режимів, спочатку без формування формальних інститутів, на наш погляд, цілком можлива. Тим більше це доводить позитивний досвід співробітництва у рамках діяльності ОБСЄ. Без сумніву, така система буде сприяти формуванню у майбутньому загальних норм і ідентичності у її елементів-держав, які базуються на спільному збереженні миру та захисту загальної безпеки.

На думку автора, тенденція до глобалізації та регіоналізації має сприяти тому, що країни, які прагнуть приєднатися до процесу об’єднання Європи, у майбутньому стануть учасниками систем європейської колективної безпеки західного зразка. Це може торкнутися також деяких нейтральних країн.

Звичайно, на швидкоплинність цього процесу можна не розраховувати, оскільки ЄС та НАТО після істотного розширення 2004 р. буде необхідний деякий час, щоб стабілізувати, перш за все економічний стан Західної Європи, який дещо погіршився після інтеграції до них менш благополучних в економічному відношенні держав Центральної та Східної Європи.

Україна порівняно з іншими претендентами має певні здобутки у цьому процесі, наприклад: підписано Хартію про особливе партнерство з НАТО, на основі якої працює спільна постійна комісія Україна  НАТО, Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, багато інших двосторонніх договірних документів, відбуваються щорічні саміти Україна  ЄС тощо. Однак Україна  дуже велика за розмірами держава з “хворою” економікою і серйозними соціально-правовими проблемами. Перспектива вбачається в основному в співробітництві та партнерстві у воєнно-політичній сфері (див. §3.2.). Головне, і всі це розуміють, залежить від самої України, від спроможності її політичної еліти, всього українського народу вивести державу з тривалої економічної та соціальної кризи.

Отже, розглянувши еволюцію системи європейської безпеки, основні концепції, які теоретично обґрунтовували кожний етап цього процесу, та основний метод, за допомогою якого забезпечувалося існування та функціонування систем, ми вважаємо, що можна казати про існування або можливість існування трьох моделей безпеки, які побудовані на таких системах:

1. Класична система балансу сил (система тимчасових коаліцій проти порушника статусу-кво), яку можна поділити на неформальну (Вестфальський мирний договір 1648 р. – Віденський конгрес 1815 р.) та неформально іституалізовану (1815 р. – Перша світова війна).

2. Система балансу сил на основі колективної безпеки, яку теж можна поділити на спробу її створення (між двома світовими війнами) і біполярну (період “холодної війни”) .

3. Система балансу інтересів, що може існувати на базі безпеки на основі співробітництва та колективної безпеки, процес становлення якої триває.

Звичайно, така класифікація дещо умовна, оскільки ті чи інші сторони будь-якої із зазначених систем проявлялися не лише в указаних часових рамках. Однак у кожному окремому історичному періоді, на наш погляд, переважали характеристики саме зазначених систем.

Отже, можна стверджувати, що науково-теоретичне осмислення проблем міжнародної безпеки, війни та миру започатковано в Європі ще за античних часів, увібрало у себе ідеї християнської моралі і жорстокого реалізму Середньовіччя, активізувалося під час Ренесансу і Реформації, дістало усвідомлене спрямування на розробку моделей системи міжнародної безпеки після Вестфальського мирного договору, пройшло випробування через імперський період після наполеонівських війн. Зіткнувшись з кризою, що вилилася у світові війни, процес наукових теоретико-практичних розробок привів від концепції “балансу сил” до концепції “колективної безпеки”, а згодом, з руйнацією біполярного світу  і до концепції “кооперативної безпеки”. Цей процес продовжує розвиватися й сьогодні.

Разом з тим тенденції трансформації цих систем, виявлені при розгляді еволюції системи європейської безпеки, на наш погляд, надають можливість спробувати окреслити основні загальні тенденції і закономірності їх розвитку і, таким чином, всього цього процесу. На нашу думку, такими закономірностями є:

1. Покладання на принцип рівноваги основних елементів системи. Цей принцип зберігає своє значення у всіх розглянутих моделях.

2. Антигегемоністична спрямованість систем. Врешті-решт саме прагнення створити загальноєвропейську систему безпеки є одним з напрямів перетворення Європи у впливового гравця у майбутньому багатополюсному світі.

3. Спадкоємність систем. Кожна наступна система формувалася у надрах попередньої. Конвергенція позицій реалізму і лібералізму в сучасній їх інтерпретації, на основних постулатах яких функціонували класична система балансу сил та система колективної безпеки періоду “холодної” війни відповідно привела до розробки концепції “кооперативної безпеки”, на базі якої можливо буде побудована загальноєвропейська система безпеки на основі співробітництва.

4. Усвідомлена прагнення до врегулювання суперечок та міжнародних конфліктів дипломатичним мирним шляхом на основі загальноприйнятого міжнародного права. Історія розвитку європейських країн, їх взаємовідносин, результати двох світових війн і особливо реалії “холодної” війни довели, що не конфронтація, а мирна співпраця позитивно вплинула на вирішення багатьох проблем Європи, пов’язаних із забезпеченням її безпеки.

Таким чином, на наш погляд, вищевикладені характеристики системи безпеки на основі співробітництва (системотворний інтегральний чинник, врахування парадигмо-ідеологічних відмінностей можливих елементів майбутньої системи, її спрямованість, ступінь інституалізації тощо) свідчать про те, що на даному історичному етапі – в умовах постбіполярного світу – вона найбільш підходить для системної взаємодії НАТО і ЄС з одного боку та ОДКБ – з другого в контексті забезпечення європейської безпеки від транснаціональних загроз та при можливих наслідках процесу глобалізації та регіоналізації міжнародних відносин. Причому в цьому випадку кожна з названих структур буде уявляти собою систему колективної безпеки у рамках загальної кооперативної системи, яка поєднує в собі позиції неолібералізму та неореалізму: роззброєння та вживання заходів зміцнення довіри і безпеки, але ж можливим застосуванням військової сили; інституалізацію, але ж з певним збереженням національного суверенітету; захист національних інтересів за допомогою міжнародного співробітництва, але ж озброєного ефективними військовими важелями тощо. На нашу думку, у формуванні системи європейської безпеки на основі співробітництва можна було б повернутися не на словах, а на ділі до основної ідеї, яку закладали засновники ОБСЄ у створення цієї організації,  знаходження шляхів порозуміння Сходу і Заходу, компромісу між їхніми природними світоглядними парадигмами, але вже на принципах демократії.

Britain///////////////////Залишившись після війни єдиною великою державою у Західній Європі, яка уникнула окупації та поразки, Велика Британія мала історичний шанс очолити об’єднання Європи, ідею про яке висловлювали ще у 30-40-і рр. ХХ ст. європейські відомі політики і державні діячі А.Бріан (Франція), Е.Бевін (Великобританія) та інші. Після Другої світової війни ця ідея набула конкретних економічних, соціальних та політичних обрисів. Більше того, прихильниками ідеї євроінтеграції були й самі керівники Англії, які у різні роки перебували при владі. Приміром, У.Черчілль (прем’єр-міністр у 1940-1945 та 1951-1955 рр.) у 1946 р. у своїй відомій промові у Цюриху висунув ідею “Сполучених Штатів Європи”, а у 1948 р. він запропонував так звану доктрину “трьох кіл (сфер) впливу” – США, Співдружності Націй (Британія та країни  колишні її колонії) та Європи. Міністр закордонних справ Е.Бевін у лейбористському уряді К.Еттлі (1945-1951 рр.) послідовно виступав з ідеєю формування очолюваної Великобританією “третьої сили”, яка за могутністю була б порівнянною із США та СРСР.

Разом з тим звертає на себе увагу той факт, що, виступаючи за об’єднання Європи, тогочасні британські політики бачили свою країну серед світових лідерів. Очолювати інтеграційні процеси у зруйнованій після війни Європі, на їхню думку, не личило провідній світовій державі, якою вони звикли вважати Велику Британію. Окрім цього, на нашу думку, причиною небажання Альбіону виступити в ролі можливого лідера процесу об’єднання Європи було те, що, з одного боку, Великобританія не відчувала достатніх сил, щоб нейтралізувати Францію – активного претендента на роль лідера євроінтеграції, та встановити повне домінування над Західною Європою. Разом з тим історична традиція поліцентризму Європи, започаткована Вестфальським мирним договором 1648 р. на основі системи балансу сил, та наявність федералістських тенденцій у європейському інтеграційному процесі, що вели до створення наднаціональних структур, зовсім не приваблювали Британію, яка не хотіла поступатися навіть найменшою часткою свого національного суверенітету. З іншого – відносини зі США та Співдружністю розглядалися тоді як головні та надійні гаранти політичної, економічної та воєнної безпеки Великобританії, що забезпечували підтримку її великодержавної геостратегії. Виходячи з цього, Лондон вибрав собі позицію стороннього спостерігача та арбітра у цій європейській “метушні”.

Проте одне питання, яке є основним для будь-якої суверенної держави, навіть великої, залишалося у перші післявоєнні роки невирішеним. Це – питання гарантування надійної безпеки країни, зважаючи на те, що на Сході знаходилася молода амбіційна держава  переможець у найжахливішій війні в історії людства. Тому за ініціативою Великобританії в особі послідовного прихильника відродження колишнього найвагомішого значення Британії для всього світу з опорою на Європу, тодішнього міністра закордонних справ країни Е.Бевіна 17 березня 1948 р. був підписаний Брюссельський договір про утворення Західного союзу між Великобританією, Францією та країнами Бенілюксу з метою колективної оборони західноєвропейських країн.

На наш погляд, це було однією з причин, які підштовхнули США ініціювати створення 4 квітня 1949 р. воєнно-політичного блоку – НАТО, який міг би протистояти військовій могутності Радянського союзу і зміцнювати лідируючі позиції Сполучених Штатів в Західній Європі. І хоча на основі Західного союзу в 1954 р. було створено воєнно-політичну організацію  Західноєвропейський союз (ЗЄС), НАТО стало основною структурою, відповідальною за безпеку західноєвропейських країн. ЗЄС хоча не був ліквідований, але існував суто номінально. Військові контингенти його країн-членів, в тому числі й Великобританії (чотири дивізії і тактичні структури повітряних сил), були підпорядковані Північноатлантичному альянсу. Враховуючи тодішню європейську політику Британії, можна стверджувати, що такий стан справ відповідав інтересам Альбіону.

Продовжуючи робити основні акценти у своїй зовнішній політиці на підтримання “особливих відносин” зі США та сподіваючись на Співдружність, головним чином в економічному контексті, Великобританія недооцінила перші вдалі кроки євроінтеграції. Однак, принаймні, дві події: Суецька криза 1956 р., коли США відверто проігнорували принципи співробітництва на основі “особливих відносин”, та вихід у 1961 р. Південної Африки зі Співдружності спонукало Англію переглянути зовнішньополітичні орієнтири.

Починаючи з 1961 року, йде процес поступової переорієнтації її головного геополітичного вектору в сторону Європи. Тим більше, що такому рішенню сприяли Сполучені Штати, вбачаючи у Великобританії ту силу, яка б могла відстоювати американські інтереси у новій геополітичній структурі – Європі, що об’єднується. Однак Президент Франції Ш. де Голль, вважаючи Англію своєрідним “троянським конем” Америки в євроінтеграційних процесах, а головне, справедливо вбачаючи в ній небезпечного конкурента Франції – на той час безперечного лідера об’єднання Європи, двічі  у 1963р. та 1967 р.  накладав вето на рішення країн  членів ЄЕС на вступ Великобританії до євроінтеграційних структур [364, c.44-61]. Лише 1 січня 1973 р. вона спромоглася вступити до Європейського співтовариства.

Проте варто зазначити, що Великобританія, вступивши до ЄЕС, не зайняла активної позиції у питанні підвищення темпу розвитку Європейського співтовариства. Зі вступом до ЄЕС змінилася лише її політична тактика, а стратегічні орієнтири залишилися такими ж: збереження та підтримання “особливих відносин” зі США та надання переваги у зовнішній торгівлі співробітництву з країнами Співдружності. На той час її внутрішньополітичні інтереси помітно переважають європейські інтеграційні. Зважаючи на це, Велика Британія перетворилася тоді зі “стороннього спостерігача” поза межами Співтовариства у “незручного партнера” у рамках ЄЕС. Ця незручність постійно проявлялася в особливій позиції, відмінній від позицій інших країн-членів, щодо суттєвих проблем функціонування ЄЕС: сільськогосподарської політики, бюджетного питання, політики стосовно європейського рибальства, підготовки та підписання Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу, Соціальної хартії Маастрихтської угоди тощо.

Слід також звернути увагу на те, що Великобританія послідовно виступає проти посилення наднаціональних органів управління Співтовариством. Вбачаючи у федералістських тенденціях усередині ЄЕС, серйозну загрозу для її національного суверенітету та ідентичності, вона виступає за розширення Європейського співтовариства за рахунок інших європейських країн замість його поглиблення шляхом зміцнення внутрішніх зв’язків країн-членів. Саме в основному за ініціативою Великобританії до ЄЕС було прийнято порівняно бідні країни Півдня Європи – Грецію (1981 р.), Іспанію та Португалію (1985 р.). Британський уряд сподівався, що реалізація проекту розширення надовго приверне увагу членів Співтовариства, а в перспективі вимагатиме використання значних адміністративних ресурсів, що не дозволить швидко повернутися до втілення в життя ідеї федералізації ЄЕС. Від часів уряду Дж.Каллагана цей обхідний маневр міцно увійшов в арсенал британського керівництва в його європейській політиці.

Новий лейбористський уряд на чолі з Т.Блером, який прийшов до влади у 1997 р., вніс суттєві корективи у європейську політику Великої Британії. Т.Блер виступив за активну позицію Великобританії в європейських інтеграційних процесах, в яких вона, на його думку, повинна посісти лідерські позиції. Виступаючи 7 січня 2003 р. в Лондоні на конференції Міністерства закордонних справ Великої Британії, він наголосив: “Британія має бути у центрі Європи… Зараз не час для британської обережності або навіть британських резервів, і ще менше – для відступу в ізоляцію, сформовану якимось збоченим поглядом на патріотизм. Це час для нас бути попереду, бути зайнятими, відкритими, творчими, такими, що приймають сміливі рішення” [382]. Слід зауважити, що новий уряд Великої Британії на чолі з Г.Брауном продовжує завіряти у своїх зобов’язаннях по відношенню до об’єднаної Європи, проголошених ще за часів Т.Блера.

Однак традиційна обережність британців щодо активної участі їх країни в євроінтеграції не давала можливості Великобританії, навіть з таким прем’єр-міністром – євросимпатиком, приєднатися до всіх програм об’єднання Європи. Велика Британія залишається поза механізмом Шенгенських угод і Європейської валютної системи.

Разом з тим, претендуючи на роль лідера в процесі інтеграції Європи, Великобританія зберігає і всіляко підтримує свої “особливі відносини” зі США та відданість засадам геополітики атлантизму. Це яскраво проявилося під час косовської кризи (березень-червень 1999 р.), коли вона виступила найближчим союзником США у розв’язанні конфлікту з використанням силових методів. Вона беззастережно слідом за Сполученими Штатами підтримала рішення Генерального секретаря НАТО від 23 березня 1999 р. розпочати військову операцію проти колишньої Югославії без санкції на те Ради Безпеки ООН. Після подій 11 вересня 2001 р. Британія була єдиної країною з атлантичних партнерів США, чиї військові підрозділи з самого початку взяли участь в антитерористичній операції “Непохитна свобода” Сполучених Штатів на території Афганістану, а протягом першої половини 2002 р. безпосередньо здійснювали керівництво нею.

Розпад Радянського Союзу, саморозпуск Організації Варшавського договору і як наслідок – ліквідація біполярної системи міжнародної безпеки та зміна безпекової ситуації в світі та Європі, привели до певної зміни британської позиції щодо формування спільної зовнішньої та оборонної політики. Великобританія погодилася підписати у 1991 р. Маастрихтський договір про створення Євросоюзу, одним з напрямів діяльності якого стало формування СЗППБ.

Із започаткування процесу формування СЗППБ каменем спотикання для найпотужніших європейських держав стало питання щодо європейського оборонного будівництва. Франція та Німеччина наполегливо виступали за активне запровадження СЄПБО шляхом інтеграції ЗЄС в структури ЄС як військової складової Євросоюзу. Натомість Великобританія вважала, що така організація дублюватиме НАТО, а це загалом може призвести до заміни нею Альянсу в ролі провідної європейської оборонної структури, що зовсім не відповідало її традиційним зовнішньополітичним орієнтирам. У результаті сторони дійшли компромісу стосовно того, що ЗЄС не приєднується до ЄС, але у Маастрихтському договорі було зазначено, що він є “невід’ємною частиною” розвитку ЄС, а його основним завданням є “розробка та здійснення рішень і дій Європейського Союзу, що мають оборонне значення”. Зазначалося також, що ЗЄС є одночасно інструментом оборонної політики ЄС і європейською опорою НАТО.

Проте вже у жовтні 1998 р. на неофіційній зустрічі країн  членів ЄС на вищому рівні у Портшасі (Австрія), Т.Блер заявляє, що він підтримує ідею розбудови європейських збройних сил, які б дозволили Євросоюзу здійснювати самостійні військові операції в рамках Петерсберзьких завдань. 3-4 грудня 1998 р. за ініціативою Великобританії відбувається франко-британська зустріч на вищому рівні в Сен-Мало (Франція), де Велика Британія та Франція приймають “Спільну декларацію щодо європейської безпеки”. У Документі йдеться про створення суто європейських збройних сил. На думку більшості політологів, Британія на чолі з Т.Блером тим самим остаточно заявила про те, що пріоритет у зовнішньополітичній діяльності країни належить Європі.

На Кельнському саміті ЄС 1999 р. Великобританія була одним з активних ініціаторів ухвалення Декларації про зміцнення Спільної європейської політики безпеки і оборони. Було також досягнуто домовленості, що Єврокорпус має стати основою майбутньої європейської армії. У листопаді 1999 р. на зустрічі в Лондоні керівники Великобританії та Франції звернулися до голів держав ЄС із пропозицією про створення Європейських сил швидкого реагування (ЄСШР) чисельністю до 60 тис. чоловік. Франко-англійська ініціатива була підтримана іншими членами ЄС, що привело до підписання у грудні 1999 р. Гельсінської декларації. Цей документ став політичною основою для створення європейських воєнно-політичних структур, наділених правом приймати рішення в тих випадках, коли залучення НАТО для реагування на регіональні воєнні кризи уявляється недоцільним.

Процес реалізації СЄПБО продовжувався і на подальших самітах ЄС. Однак позиція Великобританії стосовно цього питання завжди була однозначною – створення збройних сил Європи не має відбуватися поза межами НАТО, вони мають бути не конкурентами, а європейською опорою Альянсу. За словами Т.Блера, сутність єдності Європи полягає в тому, щоб розглядати її не як суперника і не як другорядного, а як рівноправного партнера США. Він вважає: “Доки не буде визначено, що Європа є підмогою НАТО, співпрацюючи з блоком, додаючи до його оборонного потенціалу, а не замінюючи його, вона ніколи не виконає своїх завдань”. Разом з тим Великобританія погоджувалася з необхідністю створення незалежної військової інфраструктури, засобів розвідки, зв’язку, швидкого перекидання військ та техніки на великі відстані, органів управління спільними силами тощо. Погодилася вона і з запропонованим планом мобілізаційних зобов’язань окремих членів ЄС щодо формування ЄСШР.

Позиція Британії щодо поширення ЄС і разом з тим гальмування поглиблення європейської інтеграції проявилося і у питаннях оборонної політики. У грудні 2000 р. на саміті ЄС в Санті Марії да Фейра (Португалія) була ухвалена британська пропозиція щодо залучення до загальної воєнної політики ЄС тих європейських країн, що не є членами Євросоюзу. Зрозуміло, що це рішення надавало можливість Україні підсилити свій основний курс зовнішньої політики за допомогою воєнно-політичних ресурсів.

На нашу думку, доречно тут згадати, що у жовтні 1998 р. Великобританія, яка має чисельні для Західної Європи збройні сили (близько 211 тис.чол.) прийняла нову воєнну доктрину – так званий “Документ JWP 0-01. Аналізуючи цей документ, слід виділити такі його положення:

незважаючи на закінчення “холодної війни”, збереження військової могутності залишається для британського керівництва пріоритетом. Політика в області оборони Великої Британії є важливою складовою політики забезпечення її національної безпеки;

національна безпека Британії найкращим чином може бути забезпечена за рахунок колективної оборони. Членство в НАТО стало втіленням цієї ідеї і НАТО залишається основою європейської оборони. Членство в НАТО дозволяє Великобританії (і кожному з членів Альянсу) забезпечити ефективну оборону при менших витратах на неї, ніж це мало би місце при інших варіантах вирішення проблеми.

Після 11 вересня 2001 р. на основі спільної участі в антитерористичній коаліції помітно покращилися й відносини Великої Британії з Російською Федерацією. Лондон почав відкрито висловлюватися в підтримку заходів, що вживало російське керівництво в боротьбі проти терористичних проявів чеченського сепаратизму (зокрема, захоплення заручників у московському театрально-музикальному центрі). Крім того, між Росією та Британією була створена робоча група з протидії міжнародному тероризму.

Виступаючи на неформальній зустрічі лідерів двох країн, що відбулася 21-22 грудня 2001 р. в Чекерсі, Т.Блер заявив: “Між Великобританією та Росією склалися найтісніші відносини за багато років”. Трохи раніше – в кінці жовтня 2001 р., британський міністр закордонних справ Дж.Стро під час свого візиту до Москви виступив з промовою перед депутатами Державної Думи РФ, яку самі англійські політологи та аналітики оцінили як “нове слово у відносинах двох держав”. Зокрема, він наголосив на тому, що їх двосторонні взаємини повинні базуватися не на “балансі сил, а на балансі довіри”. Разом з тим, на його думку, безпека двох країн нині ґрунтується не на “конкуренції, а на співробітництві, не на суперництві, а на партнерстві, не на страхові, а на довірі”.

Саме за ініціативою глави британського уряду Т.Блера 28 травня 2002р. в Римі головами держав та урядів Північноатлантичного альянсу і РФ підписано документ про створення нової Ради Росія  НАТО, що передбачало можливість обговорення між країнами  членами блоку та РФ широкого кола питань міжнародної та європейської безпеки на рівноправних засадах. Потепління політичних відносин між двома державами відразу позначилося й на двосторонніх економічних взаєминах. Вже у 2002 р. Великобританія вийшла на друге місце серед західних країн після Німеччини за обсягом інвестицій у російську економіку, що склало 10,9% від їх загальної кількості [136, c.93].

Аналізуючи сучасний геостратегічний курс Великобританії і відзначаючи зміну її зовнішньополітичних орієнтирів, на наш погляд, можна зробити такі висновки:

Ідея американсько-британського домінування у світі у повоєнний період не виправдала очікування тодішнього керівництва Великої Британії. Ця держава потрібна США, але лише як представник та захисник її національних інтересів в Європі і в усьому світі, як впливовий актор на міжнародній арені, один з лідерів тих процесів, які призведуть, без сумніву, до створення нового геополітичного центру при формуванні нової поліцентричної системи міжнародних відносин.

Створення об’єднаної Європи стало необхідним і процес цей вже не зупинити. І щоб бути одним з його лідерів Великій Британії треба поступитися своїми амбіціями, що беруть початок від справді великої ролі, яку зіграла в історії людської цивілізації ця держава.

Великобританія бачить майбутню Європу як тісний союз незалежних країн, але не федеральну наддержаву, при якій суттєво страждає національний суверенітет та ідентичність.

Для Європи як самостійного та впливового актора на міжнародній арені необхідно мати свою армію. Покладання на заморського союзника з кардинальною зміною всієї загальної світової системи безпеки, яка існувала протягом 50 років після Другої світової війни, з виникненням нових ризиків, що не мали такого розмаху при біполярній системі світового устрою, тим більше за умов зосередження американського союзника на планетарних проблемах, вже не є беззастережним для Великобританії.

Всі останні ініціативи Альбіону, що пов’язані з оборонною політикою ЄС, спрямовані на відновлення своєї військової могутності, але вже в союзній коаліції країн  членів Євросоюзу. На користь необхідності розвитку та зміцнення європейської оборонної політики на сучасному етапі європейського інтеграційного процесу свідчить багато подій у світі, але все ж, на нашу думку, основною й дуже переконливою стала косовська криза, коли європейські країни ще раз були змушені пересвідчитися у своїй військовій неспроможності без Сполучених Штатів вирішувати свої внутрішні безпекові питання на європейському континенті. У своїй промові у Кардіффі 28 листопада 2002 р. Т.Блер наголосив на тому, що хоча “косовська криза сталася “біля дверей” Європи, 85% військових засобів були американськими. Справедливо, що без участі США врятувати Косово ніколи б не вдалося”.

Сучасна політика Великобританії щодо євроінтеграційного будівництва спрямована на поширення Євросоюзу за принципом “поширення замість поглиблення”, в якому вона вбачає послаблення федералістських тенденцій усередині ЄС, і на посилення своєї ролі в Європі. Така європейська стратегія Британії, без сумніву, є сприятливою для євроінтеграційних прагнень України.

Сполучені Штати Америки. Після закінчення “холодної війни”, Сполучені Штати Америки стали одноосібним світовим лідером. За словами колишнього директора Лондонського міжнародного інституту стратегічних досліджень К.Бертрама, у світі існують сили (передусім Євросоюз та Китай), які з часом можуть трансформувати світ у багатополюсну структуру, оскільки “американська однополярність дихає самовдоволенням і в цьому ховається причина її тимчасовості” . Але фактом є й те, що США залишили далеко позаду своїх потенційних суперників в економіці, торгівлі, фінансах, у воєнно-політичних аспектах тощо. На сьогодні на неповні п’ять відсотків населення єдиної нині супердержави припадає до третини світових ресурсів та багатств. Між 1990 і 2000 рр. американська економіка зросла на 27%, тоді як західноєвропейська – на 15%, а японська – лише на 2%. Частка США у світовому валовому продукті збільшилася у ці роки з 25,9 до 30,4%. На США припадає 35,8% світових витрат на виробництво нових технологій. Вони домінують у світовій валютній системі, займають головні позиції у світовій торгівлі, мають наймогутніші транснаціональні компанії. Експорт американської військової техніки та озброєння і щорічні витрати США на оборону перевищують військовий експорт та оборонні бюджети всіх інших країн “великої вісімки”, разом узятих .

Залишившись єдиною супердержавою у світі, США отримали історичний шанс стати світовим гегемоном щодо нав’язування іншим країнам свого бачення майбутньої побудови світу. І, схоже, американське керівництво перейнялося ідеєю особливої месіанської ролі Сполучених Штатів на нинішньому етапі розвитку людської цивілізації. Тут вже неважливо який підхід до міжнародної політики переважає у тій або іншій президентській адміністрації: “реалістичний” (опора на силу) як при Дж.Буші  молодшому чи “ідеалістичний” (опора на цінності) як в адміністрації У.Клінтона, головне, що загальний курс американської зовнішньої політики, за словами деяких західних політологів, “спрямований на глобальний гегемонізм” і “ще не одне покоління американців буде готове йти цим шляхом: важко відмовлятися від всемогутності” .

Використовуючи термінологію російського політолога Т.Шаклеїної можна стверджувати, що зовнішньополітичний курс цих двох американських президентів відповідає загальновизнаній в США концепції глобального лідерства цієї держави у постбіполярному світі. Просто тут ми маємо справу з двома її інтерпретаціями: 1) відверта гегемонія США (“жорстка” гегемонія), 2) консервативно-ліберальна концепція (“пухка” гегемонія).

Перша базується на твердженні того, що людство має потребу в одній головній державі, яка забезпечила б світовий порядок. Прихильники зазначеної концепції вважають за можливе примусове впровадження американських цінностей та інститутів демократії, здійснення твердої протидії нарощуванню звичайних озброєнь в інших країнах, втручання у внутрішні конфлікти окремих держав, здійснення тиску на політику МВФ і МБРР, втручання в конфлікти, де США не мають прямих інтересів, розширення американської торгівлі зброєю, відмовлення окремим державам у членстві в міжнародних організаціях головним чином тому, що вони не приймають лідерство США тощо.

Друга, ґрунтуючись також на гегемоністських ідеалах, прагне замаскувати традиційний “снобізм”, який притаманний політиці США, створити враження, що Сполучені Штати, хоча наймогутніша держава у світі, але теж є учасником колективного формування нового світового порядку. Прихильники цієї концепції вбачають зміцнення світового лідерства США через впровадження американської моделі розвитку та американських цінностей і культури в інших країнах світу.

Разом з тим певні відомі американські політологи та аналітики (реалістичні ліберали) тлумачать роль США у нових геополітичних умовах, що виникли після розпаду біполярної системи міжнародних відносин, з позицій так званого “розумного лідерства”. Вони вважають, що Сполучені Штати не можуть взяти на себе місію безумовного гегемона, не повинні зводити свою зовнішню політику до простого диктату з позиції сили і перешкоджати зміцненню інших геополітичних центрів. На їх думку, американська модель демократії й економіки не має універсального характеру. Представники реалістичного лібералізму (Дж.Кеннан, Б.Конрі, Ч.Купчан, Ч.Лейн, Ч.Мейнс, С.Сміт, Г.Уілс тощо) закликають відмовитися від ілюзії, що інший світ бачить своїм лідером США.

1993 року вийшла у світ книга відомого експерта з радянських питань, ідеолога “холодної війни” Дж.Кеннана “Навколо крутої вершини. Особиста і політична філософія”. На погляд автора, США потребують великих реформ, тому варто прагнути до мінімуму, а не до максимуму втручання у світові справи. Політика Сполучених Штатів повинна стати менш претензійною і більш ощадною. “Я цілком і категорично заперечую всілякі месіанські концепції ролі США у світі, не погоджуюся, коли про нас говорять як про вчителів і рятівників людства, відхиляю ілюзорні уявлення про нашу унікальність і неперевершені чесноти, домисли про визначену долю і “американське століття”,  тобто ті самі ідеї, що наполегливо прищеплювалися американцям усіх попередніх поколінь”,  наголошує дослідник.

У розділі “Повернення до проблем нового світового порядку” своєї відомої книги “Дипломатія” Г.Кіссинджер виступає проти твердження, що після закінчення “холодної війни” світ стає однополюсним або мононаддержавним. “Америка залишиться великою і могутньою нацією, але нацією, з якою уже буде кому рівнятися; “першої серед рівних”, але, проте, однією з низки подібних”,  зазначив він.

Неореалісти стверджують, що однополюсність, сформувавшись усередині багатополюсної системи, після підйому і її кульмінації повертається до багатополюсності. За прогнозом Х.Макрея, близько 2020 р. США не будуть єдиною наддержавою. Відомий американський вчений С.Хантінгтон, виступаючи в 1999 р. з критикою концепції глобального лідерства, підкреслив, що в сучасних міжнародних відносинах вирішальне значення має баланс між кількома полюсами сили (провідними світовими державами), серед яких США займають унікальне положення єдиної наддержави. Сполучені Штати не в змозі без підтримки інших провідних держав вирішувати ключові міжнародні проблеми. Однополярність була характерна тільки для нетривалого періоду занепаду Радянського Союзу і часу відразу після його розпаду, досягши кульмінації під час операції “Буря в пустелі”. C.Хантінгтон відзначає, що однополюсна система припускає наявність однієї наддержави, відсутність великих держав, безліч дрібних країн. У сучасному світі існує кілька великих держав, які співпрацюють і конкурують. Водночас єдина наддержава може блокувати особливий курс будь-якої комбінації інших держав.

На нашу думку, у нинішніх умовах в американській зовнішній політиці переважає “жорсткий” гегемонізм, який реалізується в межах нової доктрини превентивних війн (“доктрини Буша”). Фактично, і цього не заперечують самі політики-республіканці, вона стала стратегією війни, в якій викладені принципи застосування сили США в новій системі міжнародних відносин. Терористичні акти 11 вересня 2001 р. стали не лише великою трагедією Сполучених Штатів, а й каталізатором проведення ними активної силової гегемоністської політики на міжнародній арені під гаслом американського месіанства. Президент США Дж.Буш заявив: “Наша відповідальність перед історією нам зрозуміла: відповісти на ці атаки та позбавити світ від зла”. Він означив свою місію і місію Америки як план Господа.

Хоча Дж.Буш і визнав необхідність створити коаліцію країн для боротьби з тероризмом, він неодноразово заявляв, що не хоче, щоб інші країни диктували умови для США. “У якийсь момент ми може залишитися одні. Мене це не бентежить. Ми  Америка”,  з гордістю наголосив він.

Положення самої “доктрини Буша”, яка викладена у розділі V “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів Америки” (оприлюднена 20 вересня 2002 р.) і безпосередньо втілена у життя під час підготовки та проведення іракської війни 2003 р., фактично підтверджують сучасні гегемоністські настрої американського керівництва. Зупинимося на її основних моментах.

США взяли на себе відповідальність визначати “ворожі” країни (так звані “держави-парії”) і для боротьби з ними створювати міжнародні коаліції. “Америка буде реалізовувати свою стратегію шляхом організації коаліцій  настільки широких, наскільки це доцільно,  із країн, здатних і бажаючих підтримувати баланс сил заради волі”,  зазначено у Стратегії.

“Ворожі” держави, на думку США,  це Північна Корея, Іран, Ірак (при Саддамі Хусейні), Сирія та Лівія. Вони:

а) “жорстоко поводяться зі своїми громадянами і витрачають національні ресурси для особистої вигоди правителів”. На нашу думку, таких країн набереться не один десяток по всьому світу;

б) “не виявляють жодної поваги до міжнародного права, загрожують своїм сусідам і грубо порушують міжнародні угоди, які укладені при їх участі”. США, при цьому забувають, що самі неодноразово порушували міжнародні угоди, ігнорували міжнародне право (див. §1.4), навіть війна з Іраком 2003 р. була нелегітимною;

в) “прагнуть придбати зброю масового ураження та іншу сучасну військову технологію, щоб створювати загрози чи досягати агресивних цілей своїх режимів”. Зазначимо, підхід США за цим критерієм є досить вибірковим  згадаємо хоча б Пакистан;

г) “підтримують тероризм на всій земній кулі”. У випадку, наприклад, з Іраком це не доведено;

д) “не визнають основні людські цінності й відчувають ненависть Сполучених Штатів і все, що останні відстоюють”. Країни можуть мати інші, ніж у США цінності, світоглядні парадигми, але не становити загрози для світового співтовариства.

США проголошують, що “чим більша загроза, тим більший ризик бездіяльності і тим більший примусовий вибір для захисту попереджуючої (anticipatory) дії, навіть якщо залишається непевність щодо часу і місця нападу ворога. Щоб попереджати такі ворожі дії наших супротивників, США, якщо необхідно, будуть діяти на випередження (preemptively)”. Проте, на наш погляд, діяти на випередження можна лише тоді, коли удар проти тебе неминучий. Коли ж він тільки можливий, але необов’язково відбудеться – тут кажуть про превентивні дії (іноді навіть про профілактичні). У “доктрині Буша” однозначно застосовується термін випереджувальні дії (preemptive actions), а не превентивні дії (preventive actions), тобто йдеться про застосування сили, коли агресія неминуча. У випадку з Іраком такого не було. Йшлося про те, що він начебто має зброю масового ураження, яка колись може бути застосована. Отже, США надає собі право нанести перший удар, що зовсім не сприяє розвитку рівноправних міжнародних відносин. На практиці це наочно виявилося в ігноруванні думки значної частини світового співтовариство та норм міжнародного права при розв’язанні війни проти Іраку в березні 2003 р. без санкції на це Ради Безпеки ООН.

Таким чином, виникнення непримиренного світового ворога – міжнародного тероризму  дало можливість США проводити відверто глобальну силову політику, ігноруючи статутні положення консенсусних міжнародних організацій із забезпечення безпеки і погляд на це їх країн-членів. До того ж, вже забуваючи свої невдачі у партизанських війнах у Кореї, В’єтнамі, Сомалі, керівництву США ця боротьба з державами-паріями бачиться у вигляді короткострокових, не надто кровопролитних та успішних превентивних війн з поваленням небажаних режимів, встановленням свого контролю над цими територіями та їх природними ресурсами. Чи зможуть реалізовувати таку політику Сполучені Штати у майбутньому та як історично довго вона триватиме  покаже час.

Тут доречно згадати досить відому книгу американських авторів “Парадокс американської могутності”, у якій зазначається, що “небезпека, яка йде від відвертих проповідників гегемонізму, полягає у тому, що їхня зовнішня політика має педаль газу, але не має гальм. Їхнє зациклення на однополярності і гегемонії переважає міру, за якою Сполучені Штати здатні домагатися потрібних для себе результатів у мінливому світі...”.

США є невід’ємною частиною європейської історії та європейської безпеки. Відбрунькувавшись від своїх європейських метрополій та накопичивши сили за століття проведення політики ізоляціонізму, США вміло використали результати двох світових війн, які фактично зруйнували багатовікову євроцентричну модель світу та віддали половину планетарної влади в руки Сполучених Штатів. Це дало змогу президенту США В.Вільсону ще на початку ХХ ст. заявити: “США досягли повної зрілості. Перед нами відкривається нова ера і відтепер тільки США повинні правити світом” [504, р.463]. У повоєнні роки американці міцно закріпилися на європейському континенті, вжив для цього низку ефективних політичних, економічних та воєнних заходів (доктрина Трумена, план “Маршалла”, НАТО тощо), оскільки розуміли, що глобальні світові проблеми тоді вирішувалися в Європі.

У сьогоднішніх геополітичних умовах, можна констатувати, що співпраця США з країнами ЄС залишилась ключовим елементом не лише в питаннях розвитку американо-європейських відносин, але й у питанні вирішення глобальних проблем. Однак розробники нової зовнішньополітичної лінії Америки щодо Євросоюзу повинні враховувати сучасні реалії:

По-перше, продовження розвитку євроінтеграційних процесів. Незважаючи ні на що, починаючи з 50-х рр. минулого століття, Європа продовжує об’єднуватися: спочатку – в економіці, а після ліквідації східної загрози – в політиці й обороні. Останнє, на нашу думку, свідчить про початок геополітичних пошуків західноєвропейських держав в їх прагненні досягнення своєї ідентичності в рамках об’єднаної Європи. Лише в об’єднанні держави  члени ЄС можуть досягти таких показників рівня своєї життєдіяльності, з якими вони можуть на рівних конкурувати зі США та іншими можливими геополітичними центрами світу.

По-друге, деякі розбіжності у поглядах США і ЄС. Європа не підтримує того, що США не підписали чи не ратифікували такі документи, як Кіотський протокол, а також угоди про заборону ядерних випробувань, біологічної зброї, протипіхотних мін. У США і Європи різні погляди на проблеми, що стосуються Міжнародного карного суду, смертної кари. Дуже серйозні суперечності виникли між США та деякими європейськими країнами на чолі з Німеччиною та Францією у зв’язку з війною в Іраку, які деякі аналітики назвали першим сигналом розколу НАТО.

По-третє, певні протиріччя між самими учасниками євроінтеграційних процесів. Європейський Союз не зміг виробити єдині погляди на низку дуже важливих міжнародних проблем, особливо це стосується основних “архітекторів” європейської безпеки – Німеччини, Франції та Великобританії, які на євробудівництво дивляться по-різному. Німеччина виступає за розширення та поглиблення ЄС, Франція – більше за поглиблення, Велика Британія – більше за розширення. Згадаємо також, що в лютому 1998 р. при обговоренні питання про військове покарання Іраку ЄС так і не висловив своєї єдиної позиції: Британія підтримала США, а Франція виступила проти. Європа так і не виробила однозначні позиції відносно югославської кризи та близькосхідного конфлікту. На думку деяких американських дослідників, немає підстав вважати, що у ЄС раптово з’явиться рішучість і схильність компромісним шляхом йти до єдності. “Тисячолітня історія Західної Європи дозволяє дійти висновку, що вона ніколи не перетвориться в єдине наднаціональне ціле. Європейська інтеграція досягне точки, далі якої вона не зможе просуватися тому, що націоналізм в окремих країнах надто сильний… Існують об’єктивні межі інтеграції. В малих країнах буде набирати силу регіоналізм”,  зазначає відомий політолог Х.Макрей 453, р.268.

По-четверте, різна геополітична орієнтація. Як було проаналізовано вище, США прагнуть втілити у життя свою концепцію глобального лідерства. Західна Європа насамперед планує захищати свої інтереси у європейських кордонах, “обмежуючи себе в оборонних функціях Середземор’єм і новою лінією по Бугу і Дунаю. Підкреслений глобалізм США і не менш акцентований регіоналізм ЄС ставлять два західних центра на принципово різні один одному позиції” [324, с.240].

По-п’яте, європейська оборонна ідентичність. Одним з основних напрямів збереження та укріплення свого впливу на Європу США вбачають у розширенні та зміцненні НАТО, пропонуючи її європейцям як традиційно головний елемент системи європейської безпеки, який і у подальшому відіграватиме центральну роль у будівництві нової архітектури європейської безпеки. Тому, цілком зрозуміло, що основні побоювання в американців у цьому процесі викликає формування суто європейської структури у рамках СЄПБО, яка з великою часткою вірогідності продовжуватиме залишатися сферою потенційного протистояння між США, НАТО і Європейським Союзом.

Дуже цікавим тут є те, що Стратегія національної безпеки США 2002 р. містить важливе положення, яке підкреслює гегемоністський характер “доктрини Буша”. Йдеться про тезу щодо необхідності збереження однополюсного у військовому відношенні світу. Відповідно до документа збройні сили США мають бути “достатньо сильними, щоб переконати потенційних противників у безперспективності військового нарощування з метою переважити або зрівнятися з могутністю Сполучених Штатів”. Виступаючи 1 червня 2002 р. перед випускниками Військової академії США у Вест-Пойнті Президент США Дж.Буш ще більш відверто заявив у цьому зв’язку: “Америка володіє й має намір підтримувати надалі військову силу, яка є недосяжною для викликів”. Це цілком пояснює той факт, що постійні заклики Сполучених Штатів до їхніх союзників витрачати більше на оборону ніколи не супроводжуються закликами мати більші за кількістю збройні сили або збільшити загальний військовий потенціал. США зацікавлені у підвищенні технічного рівня військ їхніх союзників, що необхідно для оперативної взаємосумісності, але не у підвищенні загальної військової могутності цих країн до того рівня, коли вони могли б відмовитися від американської військової гегемонії [358, с.47-48].

Отже, з усуненням СРСР з політичної карти світу в політиці вже єдиної наддержави світу явно спостерігаються такі штрихи: перенос акценту на більшу активність у міжнародних справах і зміцнення світового лідерства; більш активне нав’язування (в тому числі і в силовому варіанті) американської моделі державного устрою і образу життя; посилення протидії активізації країн, що претендують на роль конкурентів США на міжнародній арені; поширення участі і посилення провідного положення США у воєнно-політичних союзах; зміщення акцентів на своєчасне запобігання і нейтралізацію загроз тощо.

Після подій 11 вересня 2001 р. в зовнішньополітичній діяльності Сполучених Штатів на перший план вийшла боротьба проти міжнародного тероризму, яка інтерпретується дуже широко і фактично дає адміністрації президента своєрідний “карт-бланш” для втручання у внутрішні справи будь-яких держав, а іноді навіть можливість виконувати на міжнародній арені жандармські функції.

Лише від волі та наполегливості Європейського Союзу, його країн-членів, особливо, великих європейських держав, залежить його політичне майбутнє, яке може бути як у ранзі молодшого партнера США, так і в статусі світового геополітичного центру – рівноправного партнера США та інших вірогідних геополітичних центрів.

Таким чином, незважаючи на велику економічну та військову могутність Сполучених Штатів, яка значно перевищує потенціал будь-якої держави світу, система міжнародних відносин прагне до певної рівноваги, а міжнародна безпека до балансу сил. Про це свідчить очевидне негативне ставлення світового співтовариства до силової зовнішньої політики США. Ідея панування однієї держави над світом та й ще за допомогою військової сили не може бути актуальною у нинішніх умовах. І це не є лише просто амбіціями колишніх наддержав – Росії, Німеччини, Франції, які не підтримали Америку в її несанкціонованій війні проти Іраку. Про це свідчать очевидні факти:

відбувається воєнно-політичне об’єднання Європи, може поки що дещо мляве, однак, все більш необхідно зрозуміле для його учасників;

США впевнено пішли по історичному шляху всіх попередніх імперій, силовими засобами встановлюючи своє бачення міжнародного порядку.

В часи “холодної війни” війни питання про західноєвропейську інтеграцію розглядалося Сполученими Штатами крізь призму воєнно-політичної консолідації Європи під американським контролем. Користь для себе у цьому процесі вони вбачали перш за все у суттєвому зниженні своїх мільярдних витрат на безпеку та оборону Західної Європи. Тому США не тільки не заважали, а навіть сприяли процесам об’єднання європейських країн, до кінця, мабуть, не усвідомлюючи, що допомагають становленню свого майбутнього серйозного політичного та економічного конкурента і навіть суперника.

Свою позицію щодо відносин з ЄС у майбутньому РФ чітко висловила у жовтні 1999 р. в “Стратегії розвитку відносин Російської Федерації з Європейським Союзом на середньотривалу перспективу (на 2000-2010 рр.)”, що за своєю суттю була відповіддю на аналогічний документ з боку ЄС від липня 1999 р. – “Спільну стратегію Європейського Союзу щодо Росії”. Керівництво РФ відверто заявило, що Росія не тільки не бажає входити до складу ЄС, але й не хоче навіть отримати статус асоційованого члена цієї організації. Вона не готова делегувати частину національного суверенітету на наднаціональний рівень, що є необхідною передумовою членства в ЄС, і хоче “зберегти за собою право на самостійне визначення своєї внутрішньої та зовнішньої політики”. Проте Росія не хоче бути вилученою з Європи. Її мета полягає у “зміцненні ролі Росії та забезпеченні її національних інтересів” і в “мобілізації потенціалу ЄС на користь розвитку Росії”. При цьому, крім політичної сфери, акцент робиться на створенні зони вільної торгівлі ЄС  Росія та системи колективної безпеки, тобто економічного та оборонного співробітництва з Європейським Союзом. Іншими словами, замість того, щоб стати частиною ЄС, РФ прагне бути його стратегічним партнером .

Зі свого боку Євросоюз, не бачачи навіть у віддаленому майбутньому РФ своїм членом, хоча б через її величезні розміри, без сумніву, також потребує Росію. Окрім зацікавленості у доступі до її економічного, інтелектуального потенціалу та природних ресурсів, ЄС у своїй “Спільній стратегії щодо Росії” заявляє про бажання “зробити інтенсивнішим політичний діалог…, висувати спільні зовнішньополітичні ініціативи та підтримувати спільні зовнішньополітичні цілі”, співпрацювати у справі “створення нової архітектоніки безпеки”.

Зупиняючись на воєнно-політичних питаннях у відносинах Росії та ЄС, підкреслимо, що, на думку російських політиків та експертів, “механізм забезпечення безпеки Європи застарів. Але поновити його непросто. Консерватизм манірного європейського мислення, стереотипи “холодної війни” досить сильні, а довіра до Росії – нової демократичної держави – невелика”. Підтримуючи варіант становлення Євросоюзу як політичного союзу зі зміцненням його оборонної складової – СЄПБО, РФ вже на Брюссельському саміті Росія  ЄС 2001 р. зробила додаткові кроки для розвитку співробітництва в сфері безпеки й оборони з ЄС. Цілком природно, що сторони зобов’язалися разом боротися з міжнародним тероризмом і прийняли в цьому зв’язку спеціальну Спільна заяву. Але, поряд із цим, було ухвалено рішення й про подальший інституційний розвиток співробітництва і про надання йому оперативного характеру. Зокрема, досягнуто домовленості про підключення до консультацій з Росією Комітету з політичних питань і безпеки (КПБ) ЄС, включаючи щомісячні зустрічі між “трійкою”, КПБ і Росією. А саміт Росія  ЄС 29 травня 2002 р. зафіксував прагнення сторін до значного поглиблення співробітництва з питань безпеки й у врегулюванні криз. Намітилися перспективні сфери практичної взаємодії, включаючи можливе використання Євросоюзом російських широкофюзеляжних транспортних літаків і участь Росії в поліцейській місії ЄС у Боснії і Герцеговині.

Прийнятним для росіян варіантом для створення нової архітектоніки європейської безпеки був би розвиток ОБСЄ з перспективою перетворення її в регіональну організацію ООН із забезпечення безпеки Європи, що займалася б й оборонними питаннями. Створення своєрідної ради безпеки Організації за зразком РБ ООН з включенням до неї, наприклад, США, Росії, Німеччини, Франції, Великобританії, а також представників основних європейських організацій (ЄС, НАТО, ОДКБ).

Подібна пропозиція висловлювалася з боку Росії не один раз. Наприклад, на міжнародному колоквіумі на тему: “Сьогодення і майбутнє відносин Росія  Європейський Союз в інтересах безпеки і стабільного розвитку Європи”, який відбувся в травні 2001 р. в Москві, завідуючий відділом Європейського Союзу МЗС РФ В.Овсянніков заявив: “Об’єктивно оцінюючи події, що відбуваються, ми констатуємо: спрямованість зовнішньої політики Росії збігається з головними орієнтирами загальної зовнішньої політики і політики безпеки Євросоюзу. Виходячи з цього, ми вважаємо, що військовий аспект політики ЄС в області безпеки й оборони повинен бути органічно вписаний у вже існуючу систему інститутів європейської безпеки для того, щоб відбувалося зміцнення, а не розхитування всієї загальноєвропейської архітектоніки. Мова йде насамперед про підтвердження основної ролі ОБСЄ .

Виступаючи 20 травня 2003 р. в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, колишній міністр закордонних справ РФ І.Іванов заявив, що “новий світовий устрій повинен мати у своїй основі широке багатобічне співробітництво і координацію діяльності різних міжнародних структур. У цілому нова архітектура світового устрою схематично могла б виглядати як свого роду піраміда, вершиною якої була б ООН та її Рада Безпеки – орган, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. Наступний рівень – численні регіональні організації. Потім – щільна тканина двосторонніх відносин. І, нарешті, основа і свого роду цементуючий матеріал усієї конструкції – міжнародне право”].

На наш погляд, цей варіант створення нової архітектури європейської безпеки, прийнятний для РФ, не зможе бути реалізованим доти, доки США не нададуть Росії можливості брати активну участь у цьому процесі і доки сам Євросоюз не досягне достатнього рівня незалежності від Сполучених Штатів з питань загальної політики та політики безпеки. До речі, самі європейці усвідомлюють це. Так, виступаючи на вище згаданому колоквіумі 2001 р., директор люксембурзького Інституту європейських і міжнародних досліджень А.Клес сказав: “Що ж стосується Європейського Союзу, то відбувається його інтенсивне розширення в географічному плані і повна інтеграція в економічному. Усе це так, але от у політичних відносинах він мало що значить. Євросоюз залежить від Сполучених Штатів кожного разу, коли потрібно прийняття важливого рішення… Загалом, якби ЄС прагнув до справжньої незалежності, до автономії в політико-стратегічному сенсі, то Росія, у свою чергу, могла б, безумовно, стати для нього незамінним партнером. Однак доводиться констатувати, що Європейський Союз до цього не прагне”.

Євразійськоатлантична система безпеки. У другій половині 60-х рр. XX ст. намітився процес деякого пом’якшення відносин між Сходом і Заходом в умовах “холодної війни”. Стратегію “масової відплати” НАТО у 1967 р. було замінено на стратегію “гнучкого реагування”. Одним з таких кроків назустріч один одному у справі мирного співіснування та налагодження продуктивних відносин у процесі поглиблення розрядки між сторонами стала Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Ініціаторами проведення такого форуму стали країни соціалістичного табору, які запропонували державам  членам НАТО провести переговори з метою обговорення можливостей розбудови архітектури європейської безпеки на основі довіри, а не на основі непримиримого протистояння.

В 1975 р. на третьому етапі Наради керівниками держав-учасниць було підписано Гельсінкський Заключний акт НБСЄ. В цьому документі закріплені зобов’язання держав-учасниць щодо принципів регулювання взаємин. Заключний акт передбачав встановлення співробітництва в трьох сферах: воєнно-політичній, економічній та гуманітарній. У ньому зафіксовано домовленості про заходи щодо зміцнення довіри між державами-учасницями, особливо у воєнно-політичній сфері, забезпечення поваги до прав особистості і основних громадських прав та на розвиток економічного, культурного, наукового і технічного співробітництва. Цим було започатковано новий процес, спрямований на досягнення взаєморозуміння між Сходом і Заходом, країнами ОВД і НАТО. Не будучи міжнародно-правовим актом, цей документ став довгостроковою програмою розвитку процесу розрядки, зближення народів та співробітництва в Європі.

Процес фактичного перетворення цього форуму політичного діалогу в трансрегіональну міжнародну організацію для підтримання миру та безпеки на просторі від Ванкувера до Владивостока завершився у грудні 1994 р. на Будапештському саміті, під час якого НБСЄ була перейменована в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Необхідно наголосити, що діяльність ОБСЄ як регіональної міжнародної організації повністю відповідає ст.52 Статуту ООН, про яку згадувалося вище. Крім того, варто нагадати, що у 1993 р. НБСЄ, напередодні перетворення в ОБСЄ, підписала з ООН рамкову угоду про взаємодію, згідно з якою вона визнала Раду Безпеки ООН головним органом, що відповідає за підтримання миру та міжнародної безпеки на нашій планеті, та отримала мандат координатора міжнародних зусиль з питань безпеки та співробітництва на європейському континенті.

Лісабонська декларація саміту ОБСЄ 1996 р. підтвердила, що “європейська безпека вимагає щонайширшого співробітництва та координації між державами-учасницями і європейськими, і трансатлантичними організаціями”. Назвавши в Документі ОБСЕ ефективним форумом для цього, країни – члени Організації наголосили, що їх робота над моделлю безпеки для Європи XXI століття “швидко просувається і буде активно продовжена”. Одночасно в Декларації було підтверджено “право вільно обирати або змінювати способи забезпечення своєї безпеки, включаючи союзні договори”, що фактично розв’язувало руки НАТО в її прагненні розширитися на Схід. На зустрічі міністрів закордонних справ країн ОБСЄ у Копенгагені в грудні 1997 р. було вирішено, що Спільна концепція розвитку співробітництва між взаємно підсилюючими інституціями (концепція про те, що нову архітектуру європейської безпеки можуть розбудувати не одна, а декілька взаємопов’язаних організацій безпеки Європи та Північної Америки), має закласти підґрунтя для такої роботи. Саміт ухвалив рішення про Основні напрями розробки Хартії європейської безпеки. Цей документ був ухвалений Стамбульським самітом ОБСЄ 1999 р. Хартія підтвердила всі принципи ОБСЄ, її попередні рішення зі створення безпеки в зоні дії організації та зафіксувала досягнуті домовленості щодо шести нових видів діяльності: “(а) Платформа співробітництва заради безпеки, яка має зміцнити співпрацю між ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями та установами й таким чином забезпечити краще використання міжнародним співтовариством наявних ресурсів; (б) визначення ролі ОБСЄ у миротворчих операціях; (в) створення груп швидкої експертної допомоги та співпраці (Rapid Expert Assistance and Cooperation Teams, REACT) для швидкого реагування ОБСЄ на прохання про допомогу, передачі досвіду цивільних і поліцейських операцій у конфліктних ситуаціях, швидкого розгортання цивільного компоненту миротворчих операцій та вирішення проблем до їх переростання в кризу; (г) розширення можливостей ОБСЄ з проведення поліцейських операцій, включаючи поліцейський нагляд, навчання та допомогу в забезпеченні законності; (д) створення Центру операцій при Секретаріаті ОБСЄ у Відні для підготовки, планування та швидкого розгортання органів ОБСЄ на місцях; (е) створення Підготовчого комітету при Постійній раді ОБСЄ для активізації консультацій. Звертає на себе увагу те, що у Хартії європейської безпеки знову зафіксовано положення про можливість держав-учасниць вступати у воєнні союзи та нічого не говориться про необхідність створення системи колективної безпеки для всіх держав  учасниць ОБСЄ в майбутньому як стратегічної мети Організації. Щоправда, документ містить у собі своєрідній політичний обмежувач на розширення воєнних союзів: наголошено, що цей процес не повинен йти у збиток безпеки держав-учасниць. Отже, на сьогодні питання про створення моделі загальної та всеохоплюючої європейської системи безпеки на XXI сторіччя в рамках ОБСЄ залишається відкритим, оскільки сама ця організація через викладені нижче причини поки що неспроможна взяти на себе роль координуючої основи.

Слід зазначити, що в роки “холодної війни” НБСЄ відіграла важливу роль у зміні відносин між Сходом та Заходом. Починаючи з Паризького саміту 1990 р., вона почала перетворюватися на міжнародну організацію з європейської безпеки, що символізувало початок нової ери у міжнародних відносинах. Логічним було б становлення ОБСЄ як основної універсальної міжнародної організації в сфері безпеки в європейському регіоні, оскільки тільки вона могла б зібрати під одним дахом всі країни, що належали під час “холодної війни” до західного та східного воєнних блоків, як рівноправних партнерів. У цій організації втілилася б одночасно в життя радянська ідея про “загальноєвропейський дім” і концепція президента США Дж.Буша-старшого про “неподільну та вільну Європу”. Тим більше, думки про майбутнє НАТО на початку 1990-х рр. були далеко неодностайні [249, с.55-56], а деякі представники офіційних кіл західноєвропейських партнерів США схилялися до ідеї надання ОБСЄ досить широких повноважень у сфері безпеки. Наприклад, у лютому 1990 р. тодішній міністр закордонних справ ФРН Г.Геншер запропонував створити в рамках ОБСЄ цілу систему інституцій, які б займалися конкретними аспектами європейської безпеки. А у вересні 1992 р., виступаючи в бундестазі, він висловився за створення Ради безпеки та миротворчих сил ОБСЄ. До підвищення ролі Організації в системі європейської безпеки схилялася і низка інших членів ЄС, особливо малі країни. Використовуючи принцип ОБСЄ  ухвалення будь-якого рішення шляхом консенсусу, вони розраховували отримати рівне з іншими державами право голосу при обговоренні загальноєвропейських проблем. Росія, не беручи тоді участі в жодній з європейських або трансатлантичних організацій, з самого початку була зацікавлена у розвитку та зміцненні потенціалу ОБСЄ. І все ж створення такої організації, яка могла б вирішувати широкомасштабні проблеми безпеки геополітичного простору від Ванкувера до Владивостока, поки що не відбулося. На нашу думку, існує кілька причин цього.

По-перше, незацікавленість США у цьому процесі, хоч американська позиція з цього питання, висловлена ще колишнім держсекретарем США Дж.Бейкером у грудні 1990 р., була досить лояльна до Наради. Він заявив, що НАТО і НБСЄ повинні доповнювати одна одну, а не суперничати. “Незважаючи на цю офіційно проголошену позицію,  писав відомий американський спеціаліст з питань європейської безпеки Дж.Дін,  Сполучені Штати, як і раніше, хотіли захистити НАТО від можливої конкуренції з боку НБСЄ, гальмуючи розвиток її інститутів. Так само, як вони займали неоднозначну або негативну позицію щодо Західноєвропейського союзу, який розглядався Вашингтоном як суперник НАТО”. Варто зауважити, що і у подальшому в усіх офіційних заявах НАТО щодо ОБСЄ на словах висловлювалася підтримка останньої. Наприклад, на Римському саміті НАТО в листопаді 1991 р. Альянс підтвердив свою підтримку процесу НБСЄ і визначив, що ролі цієї організації та НАТО в розширенні діалогу і співробітництва у Європі є взаємодоповнюючими. На зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО в Осло у 1992 р. учасники форуму заявили про свою готовність підтримувати миротворчу діяльність під керівництвом НБСЄ та надати цій організації наявні ресурси і досвід Альянсу для виконання завдань її місії. У Декларації з питань євроатлантичної безпеки і співробітництва, ухваленій у Мадриді у 1997 р., голови держав та урядів країн НАТО визнали ОБСЄ як організацію європейської безпеки, що має якнайширше представництво. Вони підкреслили ключову роль ОБСЄ у забезпеченні миру, стабільності та безпеки в Європі і наголосили на важливості принципів та зобов’язань, прийнятих цією організацією за основу для розвитку структур всеохоплюючої європейської безпеки, що базується на співпраці. У переглянутій Стратегічної концепції Альянсу, ухваленій на Вашингтонському саміті НАТО у квітні 1999 р., заявлялося, що країни  члени блоку повною мірою підтримують як основоположні принципи ОБСЄ, так і її комплексний і спільний підхід до безпеки і т.ін.. Таким чином, в зовнішньополітичній політиці США як лідера НАТО простежується тенденція на збереження свого впливу в Європі через недопущення перетворення ОБСЄ в повноцінну ключову європейську організацію з питань безпеки та зміцнення НАТО шляхом її розширення на Схід.

По-друге, Росія як найбільш могутня держава з країн  членів розпущеної Організації Варшавського договору та впливовий суб’єкт геополітики на євразійському просторі, мріючи про відновлення Радянського Союзу, не змогла на початку 1990-х рр. нічого запропонувати для створення нової рівноправної європейської системи колективної безпеки. Пізніше, намагаючись виправити свою помилку та перетворити ОБСЄ на головну координуючу організацію з питань безпеки в регіоні, поставити її над іншими організаціями, зокрема над НАТО, зробити з неї свого роду “європейську ООН”, у січні 2001 р. Росія представила на розгляд Постійної ради ОБСЄ документ зі своїми пропозиціями з оптимізації роботи Організації. Однак на той час більшість країн  колишніх союзників Москви по Варшавському блоку, не вбачаючи в ОБСЄ “ключової організації в підтриманні миру в Європі”, висловили своє бажання отримати повноправне членство в НАТО.

По-третє, явна пасивність самої ОБСЄ в підвищенні своєї ролі як міжнародної регіональної організації з підтримання миру та безпеки в Європі. Справді, Організація сьогодні не має ні ефективних засобів, ні військової сили, ні навіть бажання (більшості її членів) взяти на себе роль хранителя миру в різних конфліктних ситуаціях.

Отже, причини очевидні і можна тільки приєднатися до думки колишнього директора Стокгольмського міжнародного інституту з досліджень проблем миру А.Ротфельда, який стверджує, що “критичні оцінки обмежень ефективності ОБСЄ можуть і повинні бути адресовані швидше до тих багатосторонніх структур, які займаються аспектами воєнної безпеки в Європі”. Разом з тим велику роль тут відіграв фактор упущення такої можливості Росією на початку 1990-х років.

Тому слід констатувати, що у зв’язку з викладеними причинами ОБСЄ досі не перетворилася в повноцінну міжнародну організацію, що має свій статут та інші правові документи, які служать невід’ємними атрибутами такої інституції. Через обмеженість можливостей, на сьогодні ОБСЄ не може самостійно протистояти сучасним викликам і загрозам. Незважаючи на те, що Організація багато зробила, щоб запобігти воєнним конфліктам на Балканах і на території колишнього Радянського Союзу, їй, як утім й ООН, не вдалося покласти край озброєним конфліктам у Боснії і Герцеговині, Грузії, Нагірному Карабасі, Таджикистані та в інших регіонах.

Таким чином, Організація, хоча й має певні властивості системи безпеки на основі співробітництва, однак є такою системою, яка у структурно-функціональному плані сформована в основному на принципах неолібералізму. Неврахування реалістичних підходів до функціонування цієї системи негативно впливає на її ефективність. Особливо це стосується такого критерію її діяльності як основний засіб забезпечення безпеки.

ОБСЄ є регіональною системою гетерогенного типу, до якої входять всі держави Європи, США та Канада і які через біполярне минуле і культурно-історичний розвиток мають відмінні національні цінності і відрізняються у своїх підходах до проведення зовнішньої політики, зокрема у воєнно-політичній сфері. За географічним масштабом діяльності та кількістю країн, представлених у ній (за територіально-просторовим виміром), її можна назвати євразійськоатлантичною системою безпеки. Її цілісність зберігається через розуміння державами Європи необхідності зусиллями загальноєвропейської організації хоча б на рівні несилових спроб попередити міжнародні конфлікти.

Досвід діяльності ОБСЄ свідчить, що на внутрішню комунікативність системи дещо негативно впливають наслідки ідеологічної конфронтації її східних та західних елементів. На нашу думку, в свою чергу, це також є головним чинником того, що зовнішня комунікативність системи обмежується заходами щодо проведення превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації, які явно недостатні для зміцнення миру та гарантування безпеки в цілому. Велику роль тут відіграє і те, що Організація не має силових важелів, вона спирається лише на власний авторитет, переконуючи сторони припинити конфлікт. Крім того, практична діяльність ОБСЄ ще відстає від розвитку воєнно-політичної обстановки в районах локальних збройних конфліктів. Це обумовлено передусім недостатньою налагодженістю механізмів Організації та проведення оперативних консультацій країн  учасниць ОБСЄ з прийняття термінових рішень та вживання необхідних заходів у кризових ситуаціях.

Варто згадати, що ОБСЄ була створена насамперед для переведення відносин у біполярній системі безпеки часів “холодної війни” з конфронтації на рівень співробітництва між Сходом і Заходом, тобто основною функцією цієї системи була комунікативна функція. Отримавши від ООН після ліквідації ОВД мандат координатора міжнародних зусиль з питань безпеки та співробітництва на європейському континенті, система через зазначені вище причини не змогла реалізувати координаційну та інтеграційну функції у воєнно-політичній сфері стосовно інших європейських систем безпеки. Внаслідок цього можна стверджувати, що динаміка системи у цій галузі є регресивною. Нині вона все далі відходить від реалізації свого прагнення стати справді ключовою організацією із забезпечення безпеки в європейському регіоні, а все більше переходить до спеціалізації з реалізації вузькопрофільних функцій, займаючись лише правозахисною сферою та внутріполітичними справами країн, що розташовані у Балканському регіоні і на території колишніх радянських республік.

Слід відзначити, що Організація діє в рамках і під керівництвом ООН. Будучи регіональною системою з європейської безпеки, ОБСЄ підтримує та розширює системні зв’язки з іншими міжнародними організаціями та інститутами, які забезпечують безпеку на континенті. Це робить необхідною практичну реалізацію схваленої в рамках Хартії європейської безпеки Платформи безпеки, що ґрунтується на співробітництві, яка передбачає зміцнення і розвиток співпраці ОБСЄ з ЄС, НАТО і ОДКБ на засадах взаємозміцнення, взаємодоповнення і рівноправності. Це проявляється у співробітництві місій ОБСЄ на Балканах та територіях країн  членів ОДКБ.

Отже, формування єдиної системи європейської безпеки у воєнно-політичній сфері на її основі, на погляд автора, є малоймовірним. Проте можна передбачити, що з формуванням у майбутньому загальноєвропейської системи безпеки у воєнно-політичній сфері відбудеться більш чіткий поділ сфер відповідальності між нею та ОБСЄ  на переважно воєнну сферу для першої і невоєнну для другої. Воєнно-політичні структури в рамках діяльності єдиної кооперативної системи Європи забезпечуватимуть організацію колективної оборони та проведення масштабних воєнних операцій, а ОБСЄ  сконцентрується на попередженні конфліктів шляхом превентивної дипломатії та постконфліктної реабілітації постраждалих країн та регіонів. Вона також може виконувати комунікативну функцію в рамках кооперативної загальноєвропейської системи безпеки, виступаючи своєрідною з’єднувальною ланкою між ОДКБ та західними системами безпеки, яка буде здійснюватися доти, доки між ними є розбіжності в питаннях забезпечення безпеки. Ідея спільності дій для підтримання стабільності в Європі, єдності Сходу і Заходу в інтересах попередження воєнних конфліктів і відновлення мирного життя на постконфліктних територіях, на нашу думку, є системотворним чинником євразійськоатлантичної системи.

Система безпеки Євросоюзу (власне європейська система безпеки). Ідея європейської інтеграції з метою спільного захисту від зовнішнього ворога, запобігання війнам та збереження існуючого праворядку хвилювала провідних європейських мислителів ще у роки Середньовіччя, коли політичні інтереси явно переважали економічні. Тому більшість проектів мала на меті створити обмежені й тимчасові оборонні або наступальні союзи, які до того ж спрямовувалися один проти одного. Однак цим надіям не судилося здійснитися  роздробленість Європи не тільки не ставала меншою, а й ще більш посилювалася. Втім ідеї об’єднання час від часу знов ставали актуальними.

Лише після Другої Світової війни, у 1951 р. завдяки зусиллям, насамперед, Франції та Німеччини було створено Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), що започаткувало нову еру у вигляді руху до європейської інтеграції. У 1957 р. були створені Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом) [494]. Характерно, що інтеграційні процеси отримали розвиток переважно у сфері економіки. Спроби перейти до співробітництва в галузі зовнішньої політики та у воєнній сфері аж ніяк успішними назвати не можна. Як приклад доречно навести спробу створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС), яка хронологічно майже збігається зі створенням ЄОВС. Його хиткість стала особливо очевидною на етапі ратифікації, коли Франція, що виступила з ініціативою його утворення, не ратифікувала цей документ. Причина тут вбачається у тому, що на той час вже існувало НАТО і створення ще одного воєнно-політичного союзу на європейському континенті могло бути необумовленим. Крім того, Франція серед країн  членів ЄОВС була явним лідером і ще не залишила надію бути рівноправним партнером США і відігравати одну з провідних ролей в Альянсі.

Чергове загострення відносин між Радянським Союзом та Сполученими Штатами на початку 1980-х рр. минулого століття не могло не вплинути на політику західноєвропейських країн, на їх прагнення до узгодження своїх зовнішньополітичних позицій в рамках Співтовариств, що й стало наслідком здійснення спроб урядів країн  членів Європейського співтовариства виступати спільно щодо ставлення до конфліктних ситуацій в різних регіонах світу, інших актуальних міжнародних проблем (8 квітня 1965р. ЄОВС, ЄЕС та Євроатом ухвалили Договір про злиття, у відповідності до якого було засновано єдину Раду і єдину Комісію для цих європейських співтовариств).

На фоні цього відбувається подія, яка мала велике значення для формування нової архітектури європейської безпеки. У 1984 р. під час зустрічі в Парижі міністрів закордонних справ країн ЗЄС було прийнято рішення відновити діяльність цієї організації, яка протягом останніх декілька десятиріч фактично існувала на папері.

Тому і посилилися спроби урядів країн  членів Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) виступати спільно щодо конфліктних ситуацій в різних регіонах світу та різноманітних актуальних міжнародних проблем. Отже, почала формуватися основа для створення структури власне європейської безпеки через інтеграційні зусилля елементів економічної системи у воєнно-політичній сфері. “Разом з тим зовнішньополітична співпраця країн Співтовариства мала в основному необов’язковий характер. На відміну від інших напрямів інтеграції вона не була скріплена юридично, залишивши урядам широке поле для маневру в проведенні своєї зовнішньої політики, що значно ускладнювало узгодженість і проведення загальної ”європейської” лінії в міжнародних справах” [174, с.76].

На другу половину 80-х рр. ХХ ст. припадають і перші кроки європейців щодо створення своїх власних об’єднаних військових формувань. Ініціатива у цьому питанні належить Німеччині та Франції. На наш погляд, це пояснюється тим, що з початком курсу “перебудови” у Радянському Союзі прискорювалися дезінтеграційні процеси в системі соціалістичного табору у цілому і в Організації Варшавського Договору зокрема. Виникли реальні перспективи суттєвих змін у воєнно-політичній обстановці в Європі. Німеччина вперше після Другої світової війни відчула можливість відновлення свого статусу як однієї з наймогутніших держав Європи і світу. Франція, яка ще в 1966 р. вийшла з воєнних структур НАТО, завжди намагалася створити колективну систему безпеки в Європі, де домінуючу роль відігравали б європейці, а не американці.

В червні 1987 р. тодішній канцлер ФРН Г.Коль запропонував сформувати об’єднану франко-німецьку бригаду, а в січні 1988 р. уряди цих країн створили Спільну раду безпеки і підписали угоду про формування такої армійської бригади. Концепція та цілі створення майбутнього політичного союзу країн  членів Співтовариства визначилися і у спільній франко-німецькій заяві про співробітництво в сфері політики безпеки в рамках Спільної зовнішньої політики і політики безпеки політичного союзу (СЗППБ) [307, с.90-91]. Для забезпечення спільної політики безпеки і політичного співробітництва в цьому документі ставилися такі вимоги:

в рамках СЗППБ політичний союз буде розробляти спільну політику безпеки з метою реалізації врешті-решт спільної європейської оборони, без якої створення Європейського Союзу залишилося б незавершеним;

необхідно повністю зберігати зобов’язання, які взяли на себе партнери в рамках Північноатлантичного союзу;

країнам  членам Європейського співтовариства слід використовувати можливості ЗЄС, який став би каналом співробітництва між політичним союзом і НАТО, засобом укріплення європейських і трансатлантичних структур безпеки.

Північноатлантичний союз згідно з даною концепцією повинен бути структурою посилення ролі і відповідальності європейців в області політики безпеки і оборони .

Все це свідчило про появу в європейських інтеграційних процесах тенденції до формування системних підходів до вирішення воєнно-політичних проблем континенту.

Припинення міжблокового протистояння дало змогу Співтовариству перестати цілком орієнтуватися на США, інтереси яких у певних аспектах йшли всупереч західноєвропейським. Крім того, перегрупування сил в Європі сприяло ЄЕС зайнятися вирішенням проблем регіону і в першу чергу проблемою визначення ролі основної організації Західної Європи в долі європейського континенту. Це все вимагало створити міжнародну систему на політичному та оборонному рівні. Вирішенню цієї проблеми і був присвячений Маастрихтський саміт Європейського співтовариства 1991 року, на якому було прийнято два документи: Договір про Європейський Союз (ЄС) і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, який мав силу договору. У лютому 1992 р. в Маастрихті відбулось підписання цих документів, що стало суттєвим кроком до єдиного об’єднання, що передбачав у майбутньому створення політичного, валютного та воєнного союзу західноєвропейських країн.

Згідно з Договором про ЄС вперше в історії розвитку цієї міжнародної європейської організації було проголошено, що “Союз починає проводити Спільну зовнішню політику і політику безпеки (СЗППБ)”, яка названа у ст.“В” Договору “другою опорою (стовпом)” нової європейської організації.

У розділі V Договору про ЄС, який містить положення, що регулюють СЗППБ, сформульовано її основні цілі та шляхи реалізації. “Цілями СЗППБ є: захист загальних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу; зміцнення безпеки Союзу і його держав-членів усіма способами; збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки, відповідно до принципів Статуту ООН, так само як і до принципів Гельсінкського Заключного Акту і цілей Паризької хартії; сприяння міжнародному співробітництву; розвиток і консолідація демократії і законності, повага прав людини й основних свобод”. Звертає на себе увагу положення ст.J.2 і J.3 щодо спільних дій на міжнародній арені, згідно з якими країни-члени повинні інформувати і консультувати одна одну; координувати спільні зусилля; “гарантувати відповідність їхньої національної політики загальній позиції”. Такий підхід говорить про тверде прагнення країн ЄС чітко взаємодіяти, узгоджуючи зовнішньополітичні аспекти своєї діяльності на всіх етапах і, таким чином, виступати “єдиним фронтом” з усіх кардинальних міжнародно-політичних питань. Згідно зі ст.J.3, принципи та загальні напрями спільної зовнішньої політики визначаються главами держав чи урядів в Європейській Раді. Рішення із зовнішньополітичних питань повинні прийматися одностайно. На нашу думку, дуже важливі положення містить ст.J.4 даного розділу, де йдеться про перспективу формування “спільної оборонної політики, яка могла б бути перетворена з часом в загальну оборону”. Підкреслено, що ЗЄС є “невід’ємною частиною” ЄС, а його основним завданням є “розробка та здійснення рішень і дій Союзу, що мають оборонне значення”. Наголошується також, що політика ЄС “повинна поважати зобов’язання певних країн  учасниць Північноатлантичного договору і бути сумісною із загальною політикою безпеки, встановленою в його рамках.

Слід відзначити, що паралельно із засіданням Європейської Ради у Маастрихті, держави  члени ЗЄС провели там же саміт, що є за своєю суттю дуже симптоматично, і сформулювали своє бачення ролі Західноєвропейського союзу у відносинах з ЄС і НАТО у світлі ухвалених Євросоюзом Маастрихтських рішень. ЗЄС запропонував членам ЄС стати повноправними членами чи спостерігачами ЗЄС, а іншим європейським членам НАТО  асоційованими членами Союзу. Він також висловив прагнення здійснити поетапне перетворення ЗЄС на оборонний компонент Європейського Союзу; підтвердив намір узгоджувати свої дії з позицією НАТО, залишаючись її опорою в Європі; прийняв рішення про переведення Ради і Секретаріату ЗЄС з Лондона до Брюсселя, щоб у майбутньому тісніше і більш оперативно співпрацювати з ЄС, керівні органи якого знаходяться саме у бельгійській столиці, тощо.

Дуже визначальною у подальшому розвитку і зміцненні ролі ЗЄС в процесі створення нової архітектури європейської безпеки стала зустріч міністрів закордонних справ і міністрів оборони країн  членів ЗЄС 19 червня 1992 р. в м.Петерсберг (Німеччина), де члени Союзу заявили про свою готовність виділити контингенти зі своїх збройних сил для виконання військових завдань під керівництвом ЗЄС. Ці завдання, відомі під назвою “Петерсберзькі місії (завдання)”, полягають в наданні гуманітарної допомоги, врегулюванні регіональних криз, проведенні рятувальних та миротворчих операцій, а також операцій з підтримання миру. У Петерсберзькій декларації держави  члени ЗЄС зобов’язалися підтримувати заходи, що здійснює ОБСЄ та Рада Безпеки ООН з метою запобігання конфліктам і для підтримання миру. Отже, через функції ціледосягнення та інтеграції і парадигматичної ідентичності майбутніх елементів почала формуватися система. Причому інтеграція виступала тут також як один з основних шляхів розвитку системи, коли закріплення атрибутів системи та її призначення відбувається на більш високому рівні складноорганізованої системи [505].

Маастрихтський договір хоч і мав велике історичне значення для визначення офіційного подальшого курсу інтеграційного розвитку ЄС в сфері зовнішньої політики та політики безпеки, але положення Договору щодо цих питань мали очевидно декларативний характер. Тому у червні 1997р. в Амстердамі глави держав та урядів країн – членів ЄС ухвалили ряд змін та доповнень до Маастрихтського договору, що стосувалися цієї концепції. У контексті подальшого розвитку співпраці ЄС і ЗЄС Амстердамський договір підтвердив, що ЗЄС є оборонною складовою Європейського Союзу, і передбачав використання європейських багатонаціональних збройних сил в рамках “Петерсберзьких місій”. Зазначалося, що ЗЄС має надавати допомогу ЄС у формуванні оборонних аспектів СЗППБ, а ЄС в свою чергу повинен сприяти зміцненню інституційних зв’язків із ЗЄС “з метою можливої інтеграції Західноєвропейського союзу в ЄС, якщо таке рішення буде прийнято Європейською Радою” [461, р.362]. Разом з тим Амстердамський договір значно підвищив роль ЄС у сфері безпеки і оборони. Так, положення ст.J.1 Маастрихтського документа було замінено іншим, в якому за це відповідає лише Євросоюз. Одночасно було введено положення, що країни-члени підтримують спільну політику Союзу “активно, беззастережно і в дусі лояльності та взаємної солідарності”. Ще більш виразно ідея підвищення ролі ЄС в сфері СЗППБ викладена в ст.12 Амстердамського договору, згідно з якою “Союз має визначати принципи, відпрацьовувати загальну стратегію, вживати спільних заходів та мати спільні позиції, а також зміцнювати систематичне співробітництво держав-членів” [308, с.236].

У Амстердамському договорі (ст.18) також наголошувалося про отримання Генеральним секретарем Європейської Ради повноважень Верховного представника з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки та створення під його керівництвом відділу політичного планування та раннього попередження. Крім того, положення про СЗППБ Амстердамського договору передбачали визначення принципів та основних напрямів цієї політики, визначення спільних стратегій (статті 12, 13), ухвалення рішень (статті 13 (3), 14 (1), 17 (3), 23 (2), вироблення спільних позицій (статті 12, 13 (3), 15, 23 (2) та спільних дій (статті 13 (3), 14, 23 (2), надання рекомендацій (ст.21). Проте Договір про Євросоюз у амстердамському варіанті не дає чіткої кваліфікації наведених актів. Єдиним, на що вказують його відповідні положення, є те, що спільні позиції та спільні дії можуть виступати і як акти імплементації спільних стратегій (ст.13 (3), а рішення – слугують засобами реалізації спільних позицій та спільних дій (ст.23 (2) [195, с.66].

Важливе значення для розширення ЗЄС на Схід мало засідання Ради міністрів ЗЄС 1994 р. в Люксембурзі, де була оприлюднена Кірхберзька декларація. Вона передбачала надання статусу асоційованих партнерів тим східноєвропейським країнам, які з 1992 р. брали участь у спеціально створеному при Союзі Консультативному форумі і які у подальшому (1994-1996 рр.) подали офіційні заявки на вступ до ЄС і підписали з ним “Угоду про Європу”. Такими країнами стали десять держав: Угорщина, Польща, Чехія, Румунія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина та Словенія.

Отже, згідно з Кірхберзькою декларацією була створена різнорівнева система членства і партнерства в Західноєвропейському союзі:

члени (усі члени ЗЄС є водночас членами НАТО та ЄС – Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція);

асоційовані члени (члени НАТО, але не члени ЄС – Ісландія, Норвегія, Туреччина, Австрія, Фінляндія, Швеція);

спостерігачі (члени НАТО і/або ЄС і деякі країни Центральної та Східної Європи – Ірландія, Данія Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Болгарія, Латвія, Литва, Естонія та Словенія).

У результаті ЗЄС об’єднав 28 країн Європи, з яких тільки 10 держав були постійними членами і власне вони визначали політику Союзу. Інші держави поступово залучалися до практичної роботи органів ЗЄС, але без права вирішального голосу. Крім того, вони фактично (поза рамками основного засідання) брали участь у роботі вищого органу ЗЄС – Ради міністрів закордонних справ і оборони. Слід звернути увагу на те, що кожна з цих 28 країн могла залучатися до миротворчих операцій під керівництвом ЗЄС, у тому числі на стадії попереднього планування [26, с.43]. Таким чином, слід звернути увагу на те, що система, яка створювалася у зв’язку з вимогами воєнно-політичної ситуації того часу і на основі інтеграційних зусиль органів влади її елементів та спільних демократичних цінностей все ж вимагала підтримки з боку інших позасистемних державних утворень.

По ухваленню Маастрихтських, особливо, Петерсберзьких рішень було вжито низку заходів для забезпечення ЗЄС реальними військовими формуваннями, які б могли діяти під керівництвом Союзу в рамках виконання Петерберзьких місій. Причому мова не йшла про пряме підпорядкування певних військових контингентів збройних сил держав-членів або асоційованих членів ЗЄС, а лише про отримання права Союзом залучати ряд підзвітних як йому, так і НАТО багатонаціональних формувань: Єврокорпус; багатонаціональну дивізію “Центр”; десантну групу Великобританії та Нідерландів; ЄВРОФОР і ЄВРОМАРФОР; Штаб першого корпусу Німеччини-Нідерландів, іспано-італійську десантну групу тощо.

Після Амстердамської декларації 1997 р., у якій вже було закладено в загальному вигляді таку необхідну для ЄС оборонну складову СЗППБ, теоретичні дискусії навколо оборонних питань продовжували мляво точитися, але ситуація кардинально змінилася в 1998 р., коли цей процес значно прискорився. Причиною таких перетворень українські дослідники вбачають у зміні зовнішньополітичного курсу Великобританії, яка завжди мала зі США “особливі відносини” і базувалася на принципах “жорсткої трансатлантичної солідарності у питаннях стабільності та безпеки на континенті]. На думку В.Голишева і В.Смолянюка, така зміна позиції Великобританії “продиктована бажанням компенсувати односторонню відмову Сполученого Королівства від участі в інших європейських проектах, насамперед від вступу в Європейський валютний союз.

У грудні 1998 р. у м.Сен-Мало (Франція) було ухвалено двосторонню франко-британську “Спільну декларацію щодо європейської безпеки”. Великобританія погодилася з позицією Франції про необхідність створення в рамках ЄС певного військового потенціалу для проведення автономних операцій в галузі оборони.

Незважаючи на те, що зустріч у Сен-Мало мала велике значення для формування системи безпеки Євросоюзу, однак, як балканський конфлікт у березні-червні 1999 р. (антиюгославська операція  “Союзницька сила”), так і попередня війна у Боснії та Герцеговині в 1992-1995 рр. продемонстрували європейцям зі всією відвертістю їх військову неспроможність самостійно без США і НАТО врегульовувати локальні воєнні конфлікти на європейському континенті. ЄС зрозумів, що він в оборонних питаннях цілком залежить від країни, яка розташована далеко за океаном і національні інтереси якої розповсюджуються не тільки на Європу.

Всі ці події стали каталізатором прийняття важливих рішень Кельнським самітом ЄС 1999 р. На форумі було ухвалено Декларацію про зміцнення Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄБПО). Лідери країн  членів ЄС заявили, що роль ядра, навколо якого буде формуватися СЕБПО, поки що відіграватиме ЗЄС, але до кінця 2000 р. передбачалося об’єднати ці дві організації. Хоча не виключалося, що ЗЄС формально продовжить деякий час своє існування. Було також досягнуто домовленості, що Єврокорпус має стати Європейськими силами швидкого реагування (ЄСШР). Отже, СЄБПО, що має реалізуватися у рамках СЗППБ, почала набувати реальних форм. У Кельні було заявлено що “Союз має знайти можливість для самостійних дій, підтриману наявністю ефективного військового потенціалу, засобами забезпечення процесу прийняття рішень про його застосування та готовністю до цього з метою реагування на міжнародні кризи, незалежно від позицій НАТО”.

В ході подальшої підготовки та розробки СЄБПО Рада ЗЄС на рівні міністрів закордонних справ і оборони на своєму засіданні у Люксембурзі у листопаді 1999 р. прийняла ряд важливих рішень. Була підтверджена готовність надати доступ ЄС до оперативних можливостей структур ЗЄС – Генерального Секретаріату, Військового штабу, Супутникового центру та Інституту з досліджень проблем безпеки (в ЄС на основі цих структур передбачалося створити Воєнний комітет та Військовий штаб). Тим самим зміцнилися зв’язки ЄС та ЗЄС, а процес злиття цих організацій почав набирати обертів. Також було прийнято рішення про створення у майбутньому боєздатних, мобільних європейських збройних сил у складі Європейського корпусу швидкого реагування (на базі Єврокорпусу), авіаційних (на основі ЄВРОФОР) та морських (на базі ЄВРОМАРФОР) частин.

Рішення щодо європейського військового будівництва, прийняті в Кельні в червні 1999 р. та під час самітів провідних країн-членів, були офіційно оформлені на Гельсінському саміті ЄС у грудні 1999 р. Згідно з цими рішеннями до 2003 р. ЄС повинен був мати можливість за 60 діб розгорнути та протягом принаймні одного року забезпечувати дії військового угруповання до армійського корпусу загальною чисельністю до 50-60 тис. військовослужбовців, здатного виконувати всі, узгоджені в Петерсберзі завдання (з урахуванням потреби ротації його чисельність фактично має становити 150-180 тис. чол.). Це військове формування має діяти самостійно в інтересах ЄС, мати відповідні органи командування, управління і розвідки, структури бойового та тилового забезпечення, а також придані авіаційні та морські компоненти (понад 500 літаків та 15 кораблів).

Ще одне рішення Гельсінського саміту, яке заслуговує на увагу, є те, що ЄС визнав необхідність створити умови для залучення до процесу формування системи європейської безпеки та оборони країн  не членів ЄС, зокрема:

країни НАТО, які не є членами Союзу, зможуть залучатися до проведення операцій з врегулювання криз у разі використання Європейським Союзом сил та засобів Альянсу або прийняття Радою ЄС відповідного рішення, коли сили та засоби НАТО не залучатимуться;

країни – кандидати в ЄС зможуть залучатися до проведення операцій під егідою Союзу в рамках Петерсберзьких завдань за окремим рішенням Ради ЄС.

Крім того, до участі в операціях з військового врегулювання кризових ситуацій були запрошені окремі країни, які не є членами НАТО та ЄС (зокрема Росія та Україна).

Таким чином, рішення Кельнського та Гельсінського самітів ЄС надали конкретні підстави Союзу створювати свої збройні сили та проводити військові операції у разі виникнення воєнно-політичної кризи на європейському континенті.

За підсумками засідання міністрів закордонних справ і оборони країн  членів ЄС і країн-партнерів 2000 року (йдеться про Конференцію з планування сил), було прийнято рішення про формування ЄСШР у рамках загальної структури ЗС в Європі. Це означало, що нові військові формування не створюватимуться, додаткове озброєння не закуповуватиметься, а всі виділені компоненти будуть знаходитися у національному підпорядкуванні. Разом з тим основна увага буде приділена розвитку сил та засобів управління, зв’язку та збору інформації, спостереження, розвідки та стратегічного перекидання. Конференція практично завершила роботу з детального планування й виділення сил та засобів до складу європейських оборонних сил, що проходила в рамках реалізації СЄПБО та підготовки до Ніццького саміту (табл. №2.1). Слід зазначити, що Каталогом було враховано подальше розширення ЄС до 25 держав-членів.

Отже, напередодні саміту ЄС у Ніцці 2000 року європейські країни узгодили свої основні позиції щодо прийняття остаточних рішень стосовно створення ЄСШР в рамках реалізації СЄПБО, які мали визначати її подальший розвиток на перспективу до 2003 р.

Одним з основних питань Ніццького саміту було питання подальшого формування військової складової Європейського Союзу. За підсумками обговорення була схвалена доповідь стосовно СЄПБО, що підготувала головуюча на той час в ЄС країна (Франція), ставши новим регламентуючим документом Євросоюзу щодо його діяльності в галузі безпеки та оборони. Доповідь містила аналіз діяльності Союзу в рамках реалізації СЄПБО за минулі роки і висувала нові конкретні завдання на майбутнє, а саме:

констатувала затвердження Європейською Радою Декларації про зобов’язання країн-учасниць щодо внеску до ЄСШР, прийнятої на Конференції з планування сил;

визначила механізм постійної оцінки військових спроможностей ЄС, що ґрунтується на Системі планування сил НАТО, з одного боку, та Процесі планування й оцінки сил в рамках програми “Партнерство заради миру” – з другого, а також визначила принципи формування та способи застосування і основні оперативні потреби поліцейських сил Євросоюзу;

закріпила наміри і конкретні завдання ЄС щодо взяття на себе функцій і повноважень щодо СЗППБ, покладених до цього часу на ЗЄС. Отже, з Договору про Євросоюз було виключено положення про участь ЗЄС у формуванні оборонної політики Європейського Союзу.

юридично оформила сфери повноважень, цілі, завдання, організацію та порядок роботи трьох постійних органів ЄС, безпосередньо призначених для реалізації СЄПБО (Комітет з питань політики та безпеки (КППБ), Воєнний комітет (ВК), Військовий штаб (ВШ);

визначила порядок співробітництва і взаємодії з європейськими країнами НАТО, які не є членами ЄС, та іншими країнами, котрі є кандидатами на вступ до ЄС, й іншими потенційними партнерами (зокрема Україною, Росією та Канадою.

Варто зазначити, що під наполегливим тиском Великобританії з першого варіанту Документа було викреслено віддалений, завуальований натяк на деяку можливу в майбутньому незалежність ЄСШР від НАТО. Ж.Ширак примушений був ще раз офіційно заявити, що “НАТО залишається нашою основою колективної оборони і найкращим гарантом безпеки !”. Заспокоюючи США, Х.Солана наголосив, що “Європа повинна уникати дублювання засобів Атлантичного альянсу”. Нова європейська опора НАТО повинна розділяти зі Сполученими Штатами зусилля і відповідальність “за оборону Європи, не порушуючи при цьому трансатлантичні зв’язки”. По суті справи, мова не йшла про створення окремих сил, а про сили, що “відокремлюються”. Отже, деякі бойові частини цих сил можуть спочатку входити до НАТО, а в разі потреби переходити під командування ЄСШР. Постійними будуть тільки командні структури, групи оперативного планування і невеликі штабні структури, що у разі потреби можна швидко “наповнити до штатного рівня”.

Виконуючи рішення Гельсінського та Ніццького самітів щодо створення ЄСШР до 2003 р., Євросоюз вжив певні заходи для виконання цієї програми. Нагадаємо, що були створені керівні органи (КППБ, ВК, ВШ ЄС). ЗЄС в основному припинив своє існування, передавши у розпорядження ЄС підпорядковані йому багатонаціональні європейські сили: Єврокорпус, англо-голландські амфібійно-десантні сили, оперативне з’єднання сухопутних військ ЄВРОФОР, оперативне з’єднання ВМС ЄВРОМАРФОР та інші; Супутниковий центр ЗЄС в Торрехоні (Іспанія); Інститут стратегічних досліджень у Парижі тощо. Разом з тим слід зауважити, що після закінчення перехідного періоду, ЗЄС продовжуватиме зберігати так звані “залишкові” функції і структурні елементи. Це дозволить країнам-членам виконувати свої союзницькі зобов’язання згідно статей V і IX Брюссельського договору від 1954 р. (взаємна допомога в разі агресії і подання річних звітів з питань безпеки та оборони на розгляд Парламентської асамблеї ЗЄС). У зв’язку з цим залишилися і будуть продовжувати роботу такі органи ЗЄС, як Постійна Рада, Генеральний секретаріат у скороченому складі, Парламентська асамблея та Західноєвропейська група озброєнь.

Зауважимо, що на початку ХХІ ст. у процесі воєнно-політичної інтеграції Європи продовжує спостерігатися провідна ініціативна роль Франції та Німеччини, які постійно на різних рівнях обговорюють це питання. Причому з кожним разом роблять офіційні заяви та приймають рішення, які все більше і більше непокоять як США, так і Великобританію. Приміром, у Декларації про головні європейські пріоритети, що була ухвалена 20 листопада 2001 р. за результатами франко-німецької зустрічі у верхах в Нанті, Франція та Німеччина висловилися за те, що проект європейської оборони не слід обмежувати місіями Петерсберга.

29 квітня 2003 р. за ініціативою Бельгії в Брюсселі відбувся міні-саміт ЄС за участю Франції, Німеччини і Люксембургу  найактивніших серед європейців противників військового вирішення “іракського питання”. Зазначимо, що ця криза знову винесла на поверхню давню суперечку між прихильниками автономної європейської оборони і тими, хто вважає, що для захисту безпеки й інтересів Заходу досить Північноатлантичного альянсу. У цих умовах “брюссельська четвірка” вирішила виступити з ініціативою створення штабу для управління спільними операціями ЄС  своєрідною міні-НАТО, які б проводилися поза рамками євроатлантичної системи безпеки.

У “Спільній заяві щодо європейської політики в сфері оборони і безпеки” наголошувалося: “Із розширенням ЄС і розробкою конституційного договору Європейський Союз у майбутньому зміцниться, але водночас стане більш різнорідним. Ми переконані у тому, що Європа має бути одностайною і в повному обсязі відігравати свою роль у міжнародній політиці... Європейський Союз повинен мати свою політику в сфері оборони і безпеки, яка може заслуговувати довіру. Дипломатія може бути ефективною і достовірною тільки тоді, коли вона може опиратися на ефективний цивільний і військовий потенціал... Ми переконані, що настав час при розширенні ЄС почати нову фазу європейської політики у сфері оборони і безпеки, яка опирається на європейські військові можливості, які значно зросли”. Звичайно, не обійшлося без традиційних “клятв у вірності” НАТО й особисто Сполученим Штатам. Учасники локального саміту наполегливо підкреслювали, що їхні плани створення союзу з питань оборони і безпеки у рамках ЄС не слід вважати антинатовськими чи антиамериканськими, тому що ця ініціатива спрямована винятково на надання більшої ваги міжнародній політиці Євросоюзу. “Прийшов час вжити заходів для створення в Європі нових структур безпеки й оборони, в основі яких будуть об’єднані європейські військові сили, що буде у свою чергу сприяти зміцненню Північноатлантичного альянсу”,  зазначалося в спільній заяві учасників саміту. Учасники саміту передбачали включити в майбутній Основний закон Європейського Союзу статтю про колективну оборону (на зразок п’ятої статті статутів НАТО і ЗЄС). У матеріалах саміту містилася пропозиція створити спецпідрозділи захисту від ядерної, біологічної і хімічної зброї, а також сформувати в співробітництві з Єврокомісією європейську систему екстреної гуманітарної допомоги, здатної військовими і цивільними засобами надати першу допомогу протягом 24 годин.

На наш погляд, це поступовий пошук Європи, принаймні, двох її великих держав – Франції та Німеччини, способів свого визначення у новій світовій геополітичній ситуації. Великобританія, що активно підтримала США у іракській війні і поділила з нею перемогу, яка згодом переросла у затяжну партизанську війну з боку іракського населення, зрозуміла, що європейські інтеграційні процеси почали оминати її. Велика Британія, яка традиційно виступає основною опорою США у Європі, спочатку в штики зустріла таке рішення Брюссельського міні-саміту, але на зустрічі глав Великобританії, Франції та Німеччини в Берліні у вересні 2003 р. підписала разом з ними угоду, за якою сторони погодилися з тим, що Євросоюз повинен мати можливість планувати і проводити військові операції без підтримки і можливостей НАТО.

У результаті, враховуючи досить суттєвий тиск з боку США та заперечення низки європейських країн, на думку яких ЄС не повинен створювати повністю автономну систему планування, оскільки це означало б відхід від принципів атлантизму, дублювання НАТО і не відповідало б домовленостям про співробітництво ЄС  НАТО, Європейська Рада 13 грудня 2003 р. ухвалила рішення про створення центру військового планування ЄС, що діятиме паралельно з європейським командуванням НАТО. Центр матиме менші повноваження, ніж штаб сил оборони ЄС, створити який пропонували Франція і Німеччина. Постійний орган оперативного планування ЄС вирішено заснувати у Штабі Об’єднаних Збройних сил НАТО в Європі (SHAPE). Його головне завдання  підготовка операцій ЄС із використанням сил і засобів НАТО у рамках постійних угод “Берлін-плюс” (пакет ключових домовленостей між НАТО і ЄС, погоджений між двома організаціями 17 березня 2003 р.).

Водночас, затверджено створення постійного органу планування і проведення військових і цивільних операцій ЄС, – як з використанням сил і засобів НАТО, так і без – у рамках Військового штабу ЄС. Його основні функції: 1) забезпечення взаємозв’язку між різними напрямами дій ЄС для запобігання криз і їхньої ескалації; 2) підтримка планування і координації цивільних операцій; 3) стратегічне планування операцій військово-цивільного спектру; 4) посилення національних штабів, визначених для проведення автономних операцій ЄС. Під час проведення будь-якої операції цей орган планування стане її оперативним центром, який буде розформований після завершення операції. Однак у разі автономних воєнних операцій ЄС основне оперативне планування залишиться прерогативою національних головнокомандувань, що можуть об’єднуватися в багатонаціональні командування.

Наприкінці 2003 р., а це дуже симптоматично, зважаючи на іракську кризу в атлантичних відносинах Заходу, відбувається ще дві значні події у сфері воєнно-політичної інтеграції Європи: ухвалено першу спільну стратегію безпеки ЄС та прийнято рішення про створення європейського агентства з озброєнь.

У Концептуально-доктринальному документі щодо європейської безпеки однозначно сформульовано уявлення про Європейський Союз як про глобальний суб’єкт світової політики. Йдеться про те, що він повинен бути готовим взяти на себе частку відповідальності за забезпечення безпеки в загальнопланетарному масштабі. Ця теза обумовлюється в Стратегії такими основними міркуваннями:

1. “З часу закінчення “холодної війни” Сполучені Штати мають домінуючі позиції у військовій сфері. Але нині немає такої країни, яка була б у змозі самотужки упоратися з усім комплексом проблем у світі”.

2. “Упродовж останнього десятиліття збройні конфлікти не оминули жодного регіону світу”.

3. Інтереси європейських держав безпосередньо і опосередковано стосуються подій, які відбуваються практично у всіх регіонах світу. Нові загрози ХХІ ст. носять транснаціональний характер.

4. ЄС, який об’єднує 25 країн із населенням понад 450 млн. і виробляє чверть світового ВВП, є глобальним міжнародним суб’єктом.

Варто зазначити, що у частині ІІ Стратегії, в розділі під назвою: “Міжнародний порядок, що ґрунтується на ефективній багатосторонності”, сказано: “Наша безпека і добробут залежать від ефективної багатосторонньої системи... Ми багато чим зобов’язані міжнародному праву і результатам його подальшого розвитку. Фундаментальні межі міжнародних відносин визначає Статут Об’єднаних Націй. Рада Безпеки ООН несе основну відповідальність за підтримання миру і безпеки. Зміцнення Об’єднаних Націй, здатність ООН виконувати свої обов’язки і нести відповідальність за свої дії є європейським пріоритетом”. На наш погляд, таке твердження суттєво різниться від нинішньої силової одноосібної політики США, дедалі частішим ігноруванням рішень Ради Безпеки ООН.

У воєнній частині Документа наголошується: “Оскільки Союз 25 країн-членів витрачає на оборону понад 160 млрд. євро, ми повинні бути здатними вести кілька воєнних операцій одночасно… щоб перетворити наші збройні сили в гнучкіші та мобільніші, спроможні протистояти новим загрозам, необхідно витрачати більш ресурсів на оборону і використовувати їх ефективніше”.

Згідно зі Стратегією Євросоюз має три стратегічні цілі: протистояти основним загрозам сучасної епохи; робити внесок у забезпечення безпеки у регіонах, що межують з ним, та сприяти формуванню світового порядку на дійсно багатосторонній основі.

Основна мета агентства з озброєнь та стратегічних досліджень Європейського Союзу на чолі з Верховним представником ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки, ідею створення якого було підтримано лідерами держав  членів ЄС на саміті в Салоніках влітку 2003 р.,  підтримувати проведення спільної політики країн ЄС в галузі безпеки, координувати витрати на озброєння, реалізовувати багатонаціональні проекти та створювати конкурентоспроможний ринок європейської військової техніки. “Сьогодні оборонний бюджет Європейського Союзу становить половину американського, однак оборонна потужність ЄС становить лише 10 відсотків від американської”,  заявив міністр оборони Італії А.Мартіно.

Нагадаємо, що, за даними українського дослідника О.Їжака, утворення європейських транснаціональних оборонних компаній і загальна інтернаціоналізація оборонного виробництва  явище характерне, передусім, для аерокосмічної й електронної галузей. Виробництво озброєнь і військової техніки для сухопутних сил і флоту зберігає переважно національний характер. Причиною цьому є велика номенклатура, як правило, специфічної для різних армій і флотів продукції (що складалася протягом багатьох століть військового розвитку в Європі), висока спеціалізація підприємств і невелика частка цивільної продукції (тобто цілковита залежність від державних замовлень). За відсутності природного спільного замовника  єдиного оборонного відомства з єдиним оборонним бюджетом  європейські країни створили кілька механізмів, що координують виконання міждержавних програм озброєнь.

18 червня 2004 р. на саміті ЄС в Брюсселі було прийнято Конституцію Євросоюзу. У ст. І-41 Документа наголошується, що ЄС може використовувати цивільні та військові оперативні можливості “за межами Союзу для підтримання миру, запобігання конфліктам і зміцнення міжнародної безпеки у відповідності з принципами Статуту ООН”. У параграфі 7 цієї статті сказано: “Якщо будь-яка держава-учасниця стає жертвою збройної агресії, інші країни-члени беруть на себе зобов’язання допомогти їй усіма засобами, що є в їх розпорядженні, відповідно до ст.51 Статуту Об’єднаних Націй”. Тим самим підкреслюється, що Євросоюз  міжнародна організація колективної безпеки з оборонними прагненнями.

Слід зазначити, що крім старого маастрихтського положення про можливість утворення у майбутньому оборонного союзу в рамках ЄС, Документ запроваджує дві нові форми поглибленої організаційної співпраці в галузі безпеки й оборони:

“положення про солідарність” (solidarity clause);

“структурована співпраця” (structured cooperation).

Однак, як відомо, на етапі ратифікації Конституції ЄС проти неї проголосували Франція та Нідерланди. На наш погляд, такий розвиток подій свідчить про поки що неготовність цих країн (зокрема їх народів) “Старої Європи” прийняти таке стрімке розширення Організації, їхнє побоювання втратити їх національну ідентичність, порушити звичайний спосіб життя. Мабуть необхідний час та певна пропагандистська робота з боку владних структур цих держав. Нагадаємо, що Франція у 1950-і роки теж не ратифікувати Договори про заснування Європейського оборонного співробітництва та Європейського політичного співтовариства, сутність яких потім знайшла своє практичне відображення у Маастрихтському договорі про створення Євросоюзу.

Перша форма обов’язкова для всіх країн-членів, але вона не поширюється на спільну оборону. Згідно з “положенням про солідарність” усі члени ЄС мають надавити допомогу один одному у разі терористичних нападів та катастроф природного або техногенного походження. Друга  не обов’язкова для участі всіх членів ЄС і передбачає створення військової організації у рамках ЄС. Кількість членів “постійної структурованої співпраці” може змінюватися в залежності від їхніх зобов’язань, військових можливостей, бажання брати участь у цій формі співробітництва та рішення Ради Євросоюзу щодо цього питанн.

Одним з важливіших подій в історії Євросоюзу, на нашу думку, можна вважати ухвалення 19 жовтня 2008 року на неформальній зустрічі лідерів 27 країн ЄС у Лісабоні “Договору про реформу”, який не лише замінить провалений проект єдиної європейської конституції, але й реформує діючі договори Європейського товариства та нинішнього Європейського Союзу.

Серед положень Договору, на наш погляд, варто відзначити такі:

лідери ЄС будуть обирати президента Європейського Союзу не на півроку, а терміном на 2,5 роки;

Євросоюз буде мати глава зовнішньої політики, що, за замислом лідерів ЄС, зміцнить позиції Організації на світовій арені. Зовнішньополітичний керівник Євросоюзу буде звітувати перед урядами країн – членів ЄС і одночасно займе посаду віце-президента Європейської комісії;

Євросоюз оформить статус Єврогрупи, в склад якої увійдуть міністри фінансів єврозони, і раз у 2,5 роки буде обиратися новий голова цієї організації;

в ЄС буде розроблена система колективної оборони по принципу НАТО на випадок нападу ззовні на будь-яку країну – члена Євросоюзу. Це, на нашу думку, означає подальший розвиток СЄПБО, перетворення Європейського Союзу в “жорстку” модель системи міжнародної безпеки (колективну оборону);

посилиться вплив Європейського суду, який отримає право вирішувати чи відповідає національне законодавство в області юрисдикції і внутрішніх справ законом Організації;

з 2014 року повинно зменшитися число членів Єврокомісії з 27 єврокомісара до двох третіх представника від кожної країни ЄС (на сьогодні не більше 9);

збільшиться кількість областей, де для прийняття рішення буде достатньо згоди більшості голосуючих. Однак в області зовнішньої політики, оподаткування та бюджету Євросоюзу для прийняття рішення все ще буде необхідно одноголосне ухвалення;

після 2014 року ЄС перейде до системи “подвійного голосування”, у відповідності до якого для прийняття рішення необхідна підтримка 55% країн Євросоюзу, що представлятимуть 65% населення Організації;

число місць в Європарламенті буде збільшено до 751 з 736, що було передбачено у минулому договорі.

Виконуючи рішення Гельсінського саміту ЄС 1999 р. про створення у 2003 р. ЄСШР міністри оборони Євросоюзу наприкінці травня 2003 р. в Брюсселі заявили, що ЄС “нарешті реально має власні сили швидкого реагування. Європейські 60-тисячні війська повинні бути розгорнуті протягом 60 днів і протягом року спромогтися вести бойові дії в будь-якій частині світу” [250, с.5]. Хоча самі європейці відзначають, що ця декларація поки що не відповідає їх військовим можливостям. Наприклад, Д.Ліндлі, директор відділу політики європейської безпеки Женевського центру політики безпеки, зазначає, що “Європейський Союз не тільки далекий від досягнення основної мети в Європі, він ще далі від здатності надіслати таки сили будь-куди за її межі. Небезпекою для ЄС є зростаюча тенденція європейських лідерів удавати, що вони досягли цілей, коли це очевидно не так”.

Основна причина тут вбачається у нерішучості лідерів європейських держав збільшити оборонні витрати. Щоб відповідати своїм уявленням про безпеку, щоб виступати на рівних зі Сполученими Штатами, “Європа повинна прийняти важке рішення”,  написав 10 вересня 2002 р. у статті в International Herald Tribune Х.Солана. Він підкреслив, що “це не означає намагатися зрівнятися військовою могутністю з Америкою. Але це означає, що європейцям доведеться витрачати більше і витрачати ефективніше.

Проте перші дії військових контингентів Євросоюзу за межами територій держав-членів відбулися вже у 2003 р.: навесні ЄС перебрав на себе відповідальність від НАТО за миротворчу місію в Македонії, а влітку – розпочав свою першу автономну військову операцію, відіславши декілька сотень миротворців до Бунії (Конго). У серпні на прохання країн, що входять до Єврокорпусу (Бельгія, Іспанія, Люксембург, Франція та ФРН), НАТО передала цьому військовому формуванню – ядру ЄСШР – оперативне командування Міжнародними силами з сприяння та безпеки в Афганістані (МССА) терміном на шість місяців (серпень 2004 р.  лютий 2005 р.) .

Крім того, у травні 2004 р. міністри оборони країн Євросоюзу прийняли принципове рішення про створення в рамках оборонних структур ЄС “тактичних угруповань швидкого реагування” для локалізації кризових ситуацій і конфліктів у різних регіонах світу. Можливості їхнього створення і конкретні параметри стали пріоритетною темою в рамках обговорення та ухвалення документа “Основна мета – 2010” (ОМ-2010). Згідно з Документом одне з основних завдання ЄС у воєнно-політичній сфері  забезпечення швидкого реагування на кризові ситуації. Це передбачає прийняття в п’ятиденний термін рішення про направлення оперативних сил упродовж десяти наступних днів на період до трьох місяців. Документ ОМ-2010 також передбачає “швидке” виконання як Петерсберзьких місій, так і участь ЄС у спільних операціях з роззброєння і надання допомоги третім країнам у боротьбі з тероризмом. В основу процесу удосконалення оперативного потенціалу ЄС, поряд зі швидкими термінами перекидання сил, покладено також дві інші вимоги: стійкого забезпечення і застосування сил; їхній сумісності і здатності до взаємодії. “Тактичні групи” складатимуться із сухопутних військ, ВПС і ВМС, чисельністю 1500 осіб кожна. Усього буде 8-9 таких підрозділів, які становитимуть кістяк майбутніх ЄСШР. Ці сили будуть підготовлені до операцій у країнах, які розвиваються і в яких іде громадянська війна.

Таким чином, ідеї європейської інтеграції у політичній та воєнній сферах виникли декілька століть тому, але на той час не було умов для об’єднання через жорстке суперництво окремих великих європейських держав. Інтеграційні процеси стали реальністю лише у ХХ ст. А підписання Маастрихтського договору свідчило про появу в європейських інтеграційних процесах тенденції до формування системних підходів до вирішення воєнно-політичних проблем континенту. Отже, через функції ціледосягнення та інтеграції і парадигматичної ідентичності майбутніх елементів почала формуватися система. Причому інтеграція виступала тут також як один з основних шляхів розвитку системи, коли закріплення атрибутів системи та її призначення відбувається на більш високому рівні складноорганізованої системи.

Ініціювання країнами  членами ЄС процесу формування системи безпеки Євросоюзу (власне європейської системи), впровадження Спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європи, складовою якої у подальшому стала Спільна європейська політика безпеки і оборони, на наш погляд, значно посприяли такі обставини:

 завершення ідеологічного протистояння між Сходом і Заходом та зникнення загрози зі Сходу;

 прагнення великих західноєвропейських держав, насамперед Франції й Німеччини, зменшити вплив США на європейську політику і тим самим посилити свою роль на міжнародній арені, що привело до створення Європейського Союзу, основною тенденцією розвитку якої стала інтеграція не тільки в економічній та соціальній, а й у політичній та оборонній сферах;

 воєнні дії на Балканах, які показали європейським країнам, що вони суттєво відстають від США в питаннях розгортання військових контингентів, використання сучасних військових технологій, комп’ютерних і розвідувальних систем;

 антитерористичні кампанії Сполучених Штатів в Афганістані та Іраку, які переконливо продемонстрували, що у кризові моменти Вашингтон може вирішувати гострі міжнародні проблеми за допомогою силових засобів, розраховуючи в основному на свій потенціал і не переймаючись щодо цього думкою європейських лідерів;

 поява нових ризиків, які набувають дедалі більш глобального транскордонного характеру, що змінює такий системний атрибут як територіально-просторові дії системи безпеки ЄС, позитивно впливаючи на динамічність її розвитку. Це спонукає керівництво європейських держав до створення оборонної структури, яка певною мірою була б незалежною від військового потенціалу Сполучених Штатів.

 деякий підрив системних властивостей НАТО як основи євроатлантичної системи безпеки, про що згадувалося вище.

Елементами системи власне європейської безпеки є вже 27 країн Європи. Однак цілісність системи зберігається, що проявляється у наявності тенденції до її розширення, яке, у свою чергу, підкреслює її позитивну динамічність. Базуючись на цінностях ліберальної демократії та ідеях про їх захист, які поділяють всі члени – учасники цієї організації, система має гомогенний характер.

На сьогодні система явно відчуває перевантаження через неадекватність рівня соціально-економічного розвитку нових елементів у порівнянні із засновниками утворення. Ситуацію дещо пом’якшує той факт, що більшість новачків були членами могутнього воєнно-політичного блоку  ОВД  гідного суперника НАТО. Однак не слід забувати, що основний військовий, фінансовий та технологічний тягар у ньому ніс його лідер  СРСР. До того ж необхідно враховувати проблеми стандартизації, докорінного реформування збройних сил у відповідності з новою геополітичною обстановкою, створення механізмів та органів взаємодії і управління.

На комунікативність даної системи дещо негативно впливає її певною мірою залежність від США у воєнно-політичній галузі, що не зовсім сприяє збереженню стійкості та цілісності міжелементних зв’язків усередині системи. Це проявляється у тому, що в питаннях забезпечення своєї безпеки Західна Європа звикла покладатися на США. Це дало можливість західноєвропейським країнам значно підняти рівень економіки і впроваджувати для своїх народів досить привабливі соціальні програми. Урізування соціальних програм за рахунок витрат на оборону виявилося не зовсім легким процесом. До того ж США неоднозначно ставляться до активізації євроінтеграційних процесів у воєнно-політичній сфері і внаслідок цього існують розбіжності у поглядах на це серед різних держав  учасниць ЄС. Це, в свою чергу, при консенсусному порядку прийняття найважливіших рішень, до яких відносяться воєнно-політичні, негативно впливає на розвиток системи. Не сприяє подальшому формуванню та зміцненню утворення й розбіжності щодо стратегії та тактики ЄС, що існують в структурно-організаційному ядрі системи між традиційними застрільниками всіх євроінтеграційних процесів  Францією, Німеччиною та Великобританією.

Проте протягом останніх років Євросоюз довів свою певну дієздатність у політиці безпеки й оборони, починаючи від активних дій, спрямованих на стабілізацію ситуації в Європі і навколо неї (розширення, політика добросусідства), до цільових дипломатичних ініціатив щодо врегулювання криз (у Македонії), міжнародних поліцейських акцій (у Боснії-Герцеговині, Македонії), аж до проведення гуманітарних акцій з опорою на військову силу (у Конго) та операцій із стабілізації становища (у Македонії, Боснії і Герцеговині). Виклики XXI ст. не залишають йому іншого вибору. І в цьому в основному виявляється зовнішня комунікативність системи через її зв’язок із зовнішнім середовищем.

З розширенням ЄС зросла його економічна і політична значущість. Водночас географічно він наблизився до кризових регіонів на Сході і Півдні, що посилило його зацікавленість у стабілізації обстановки в них. Динаміка міжнародних подій наполегливо потребує диференційованих підходів і виважених стратегій, щоб у превентивному порядку і на основі співробітництва регулювати глобальні загрози у рамках напрацювань у сфері безпеки.

У своїх відносинах з ООН Євросоюз виходить з того, що “Рада Безпеки ООН несе основну відповідальність за підтримання миру і безпеки. Зміцнення Об’єднаних Націй, здатність ООН виконувати свої обов’язки і нести відповідальність за свої дії є європейським пріоритетом”. Це стало однією з причин непорозуміння зовнішньої політики США, що сприяла розв’язанню військових дій в Іраку без санкції РБ ООН, з боку деяких європейських держав  членів НАТО і ЄС. Слід зауважити, що всі свої миротворчі операції Євросоюз проводить згідно з резолюціями щодо них РБ ООН.

Європейський Союз також активно співробітничає з ОБСЄ, вважаючи їх діяльність такою, що носить характер взаємодоповнення. На наш погляд, суттєвим для прогресивного розвитку відносин між цими організаціями є те, що ЄС через свої держави-члени оплачує три чверті бюджету ОБСЄ та 45% держав  учасниць ОБСЄ входять також до складу Євросоюзу.

У своїй політиці до ОДКБ ЄС поки що притримується позиції НАТО щодо цього питання: розвиток відносин не на міжсистемному рівні, а на рівні  власне європейська система безпеки + окрема країна  член ОДКБ.

Варто зазначити, що включення у Маастрихтській договір 1991 р. про створення ЄС положення про формування СЗППБ Європи було схвально сприйнято НАТО. Однак, прагнучи тримати під своїм контролем процес створення нової архітектури європейської безпеки, Альянс зробив акцент на посилення європейського виміру НАТО через розвиток концепції ЄІСБО, логічним продовженням якої, на думку керівництва блоку, повинно бути СЄПБО. У процесі налагодження співпраці в оборонних питаннях ЄС/ЗЄС і НАТО досягли ряд домовленостей, починаючи від тих, що дали змогу ЗЄС з 1997 р. брати участь у процесі оборонного планування Альянсу, до підписання пакету документів “Берлін-Плюс”, спрямованого на уникнення непотрібного дублювання ресурсів двох організацій.

Аналіз, з одного боку, суттєвих кроків ЄС зі створення своєї воєнно-політичної складової - ухвалення першої спільної стратегії безпеки ЄС, створення європейського агентства з озброєнь, перші застосування військових контингентів Євросоюзу у миротворчих операціях за кордоном, включення у проект Конституції ЄС статті про взаємодопомогу країнам-учасницям в разі збройної агресії, а з другого - розбіжностей у підходах деяких провідних держав Європи і США щодо силового вирішення міжнародних проблем поза межами зони відповідальності НАТО часів “холодної війни”, які виразно проявилися під час проведення військових акцій на території Балканського півострова, в Афганістані та Іраку, дає можливість зробити припущення, що згодом європейські держави будуть докладати більше зусиль щодо отримання можливості Євросоюзом планувати і проводити військові операції автономно, без підтримки НАТО. На користь такого припущення свідчить те, що, згідно з одним з основних аргументів прихильників створення ЄСШР, політичне значення НАТО з часом може посилюватися, а військове ж, навпаки, зменшуватися. Відповідно збільшуватиметься й розрив між неймовірно великим військовим потенціалом США та відносною військовою слабкістю Європи. А це, у свою чергу, може призвести до розхитування блоку. Згідно з такою гіпотезою, європейські країни повинні поглибити співробітництво у межах європейської політики безпеки й оборони.

Незважаючи на такий можливий розвиток подій, можна стверджувати, що трансатлантичні зв’язки між ЄС і НАТО (принаймні у коротко- і середньостроковій перспективах) зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще довго буде недостатнім, порівняно з можливостями Альянсу, що обумовлюватиме збереження певної залежності ЄС від НАТО.

На нашу думку, спрямованість європейських інтеграційних процесів на створення системи безпеки Євросоюзу, яка з одного боку допомогла б ЄС стати впливовим гравцем у майбутньому багатополярному світі, з другого  сама стала б надійним гарантом його безпеки, у тому числі і у воєнно-політичній сфері, є основним чинником утворення такої структури.

Таким чином, на основі аналізу трьох складових сучасної архітектури європейської безпеки  євроатлантичної, власне європейської та євразійської систем  можна спробувати розглянути варіанти (сценарії) подальшого розвитку відносин між ними в контексті формування майбутньої системи європейської безпеки. На наш погляд, за певними умовами реалістичними можуть бути три сценарії розвитку подій.

Перший  гальмування і фактичне зупинення формування та зміцнення системи безпеки Євросоюзу у воєнно-політичній сфері. Цьому може сприяти відсутність східної загрози й те, що у питаннях забезпечення своєї безпеки Західна Європа звикла покладатися на США. Скорочення соціальних програм за рахунок витрат на оборону виявилося не зовсім легким процесом. До того ж США неоднозначно ставляться до активізації євроінтеграційних процесів у воєнно-політичній сфері і внаслідок цього існують розбіжності у поглядах на це серед різних держав  учасниць ЄС. Це, в свою чергу, при консенсусному порядку прийняття найважливіших рішень, до яких відносяться воєнно-політичні, негативно впливає на розвиток системи. Крім того, на сьогодні система явно відчуває перевантаження через неадекватність рівня соціально-економічного розвитку нових елементів у порівнянні із засновниками утворення. Не сприяє подальшому формуванню та зміцненню структури й розбіжності щодо стратегії та тактики ЄС, що існують в структурно-організаційному ядрі системи між традиційними застрільниками всіх євроінтеграційних процесів  Францією, Німеччиною та Великобританією.

У випадку реалізації першого сценарію НАТО зміцнює свої позиції та прагнення стати ключовою організацією майбутньої системи європейської безпеки. У цьому випадку можна очікувати, що з часом відбудеться більш чіткий поділ сфер відповідальності між НАТО та ЄС у сфері безпеки  на переважно воєнну сферу (НАТО) та переважно невоєнну (ЄС). НАТО буде забезпечувати організацію колективної оборони та проведення масштабних воєнних операцій, а ЄС  буде концентруватися на попередженні конфліктів і заходах післяконфліктного відновлення життєдіяльності, одночасно підтримуючи обмежену можливість проведення миротворчих операцій, оскільки Євросоюз має достатні фінансові, технічні та інші ресурси й певний досвід для успішного виконання таких завдань. Подальший розвиток подій приведе до того, що послабне рух до європейської єдності у воєнно-політичній галузі. Послаблення інтеграції призведе до втрати європейського інтересу до спільної політики. Стратегія безпеки ЄС та прагнення його досягти рівня світового геополітичного центру опиниться під загрозою.

ОДКБ буде поступово втрачати свої позиції як євразійська система безпеки через політику НАТО, яка проявлятиметься у намаганні дестабілізувати її структуру шляхом підтримання двосторонніх відносин з кожним або більшістю її членів, не підтримуючи з нею рівноправних офіційних відносин як з цільною структурою. Однак, можливо, на фоні глобалізації та асиметричних війн набуде подальший розвиток тенденція розчинення жорстких структур сучасних воєнно-політичних союзів, побудованих за шаблонами “холодної війни”. Блокова і союзницька дисципліна буде поступово змінюватися у бік широких коаліцій проти загроз транснаціонального характеру.

Другий сценарій  воєнно-політична інтеграція Європи триває, але іде з різними швидкостями для окремих членів ЄС. Спостерігається дедалі більше розходження позицій щодо європейських інтеграційних процесів між Францією, Німеччиною, Бельгією та іншими країнами з одного боку і Великобританією, Данією, новими членами ЄС і т.ін. – з другого. В такій ситуації США будуть активно підтримувати проатлантичні сили, НАТО залишається провідною силою, кістяком системи європейської безпеки, що формується. Однак не виключається можливість створення всередині ЄС альянсу провідних держав, сповнених рішучості провадити єдину політику та об’єднувати свої зусилля.

У цьому випадку НАТО залишається провідною силою, кістяком системи європейської безпеки, що формується. Однак невиключно створення альянсу провідних держав усередині ЄС, сповнених рішучості провадити єдину політику та об’єднувати свої засоби.

На наш погляд, політика щодо ОДКБ протягом реалізації другого сценарію буде подібною з тактикою дій, що здійснюватиметься за першим сценарієм.

Третій сценарій  ЄС впевнено продовжує реалізувати СЗППБ та в її рамках  СЄБПО, створює боєздатні власні збройні сили з автономним від НАТО командуванням, виділяючи на оборонні потреби відповідні бюджетні кошти.

Такому процесу значно сприятиме зміщення центру інтересів США в Азію в контексті реалізації їхньої стратегічної доктрини превентивних війн та вживання підготовчих заходів перед появою двох нових економічних і політичних гігантів: Китая та Індії. Через консенсусний порядок прийняття рішень та особливу думку деяких держав  членів НАТО Альянс все більше не розглядатиметься США здатним бути ефективним військовим інструментом у їхніх війнах проти міжнародного тероризму. В такій ситуації значення НАТО значно знизиться.

У разі реалізації третього сценарію можливо перетворення Євросоюзу в світовий геополітичний полюс  об’єднання держав у конфедеративному або навіть федеративному форматі. В результаті роль США в Європі не лише перестане бути домінантною, а й виникне конкурентна боротьба між ними і ЄС в економічній та політичній сферах за вплив на розвиток світових подій. На нашу думку, це найбільш сприятливі умови співробітництва ОДКБ на чолі з Росією із західними структурами у контексті створення єдиної європейської кооперативної безпеки на основі усвідомлення загальних загроз. У цьому випадку Західна Європа буде бачити Росію з її союзниками як частину європейського континенту, територіально близьких союзників у відстоюванні інтересів всієї Європи як одного з найвпливовіших геополітичних центрів у майбутній багатополюсній системі міжнародних відносин.

РОЗДІЛ 3

Воєнно-політичний аспект в реалізації національних інтересів

України шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції

Національні інтереси України торкаються широкого спектру проблем. Вважаємо за доцільне ще раз підкреслити головний пріорітет національних інтересів у предметі, що досліджується, оскільки, приєднуючись до думки Я.Малика, “держава ніколи не досягне всіх цілей і не втілить у життя всі національні інтереси  це неможливо. Тому потрібні чіткі пріоритети, тобто чітка ієрархія національних інтересів, цілей за їхньою важливістю” [206, с.295].

У цьому зв’язку варто нагадати, що одним з основних пріоритетів національних інтересів у галузі міжнародних відносин нашої держави є “стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані з забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності” [235, с.935]. У свою чергу, основний напрям діяльності держави із забезпечення своїх національних інтересів у сфері безпеки і оборони є воєнно-політичний, який у першу чергу спрямований на “захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України” [100, с.40].

Реалізація цього пріоритету національних інтересів України має здійснюватися шляхом нейтралізації та ліквідації загроз національній безпеці України воєнного характеру. У сучасних умовах більшість держав світу (особливо це стосується середніх та малих країн) без допомоги інших держав, об’єднаних в організації різних рівнів, одноосібно повністю гарантувати свою національну безпеку не може. Тому цілком зрозумілим є те, що Україна ставить собі за мету інтеграцію до загальноєвропейської системи безпеки, що зафіксовано в основних концептуально-доктринальних документах нашої держави, що торкаються проблем безпеки і оборони: Основних напрямах зовнішньої політики України, Концепції національної безпеки України та Воєнній доктрині України.

Однак еволюція системи європейської безпеки призвела до того, що на сучасному етапі такої єдиної системи немає, вона лише створюється. Сучасна ж архітектура безпеки у воєнно-політичній сфері, як було зазначено вище, складається з трьох систем: евроатлантичної, власне европейської та євразійської. На нашу думку, основними напрямами забезпечення цього пріоритетного національного інтересу України є розвиток співробітництва і підвищення рівня партнерських відносин як з самими цими системами – можливими підсистемами майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, так і з первинними їх елементами  державами, що створюють їх. Особливо це стосується провідних “архітекторів” будівництва нової системи безпеки Європи, якими, поза сумніву, є Німеччина, Франція, Велика Британія, США та Росія. На наш погляд, саме від них у вирішальній мірі залежить реалізація цього стратегічного національного інтересу нашої держави по забезпеченню своєї національної безпеки, у тому числі й у воєнно-політичній сфері.

Відносини між цими трьома система, особливо по вісі  Захід-Схід зовсім неоднозначні, це пояснюється не лише їх різним культурно-історичним розвитком, але і наслідками ідеологічно-конфронтаційного існування і функціонування біполярної системи безпеки Європи, уламками якої вони певною мірою є. Виходячи із сучасної геополітичної ситуації, інтереси національної безпеки України зумовлюють “набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією” [100, с.44]