4. Кирило-Мефодіївське товариство, його світоглядні та ідеологічні засади, роль в утвердження визвольних ідей в Україні (т. Шевченко, м. Костомаров, п. Куліш)

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 р. — січні 1846 р. в Києві й існувала до кінця березня 1847. Засновниками товариства були М. І. Гулак (1822—1899; уродженець Полтавської губернії), М. І. Костомаров (1817—1885), В. М. Білозерський (1825—1899; у 1846—1847 вчителював у Полтавському кадетському корпусі). До них приєдналися О. В. Маркович (1, О. О. Навроцький, Г. (Ю.) Л. Андрузький , I. Я. Пасяда , М. I. Савич , П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко.

Політичну програму Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Ме-фодія" і Записці, складеній В. М. Білозерським. Програмні положення містили й записки про освіту народу (В. М. Білозерського), про емансипацію жінок (М. І. Савича), про об'єднання слов'янських народів (М. І. Костомарова), а також літературні твори Т. Г. Шевченка, М. І. Костомарова, П. О. Куліша, листування членів товариства.

Головним своїм завданням товариство вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії. У березні 1847 р. за доносом провокатора студента Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите й розгромлене. Слідство тривало до 30 травня. Членів товариства покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії.

Діячі Кирило+Мефодіївського братства М. І. Костомаров

(1817–1885), який закінчив Харківський університет у 1837 році,

та П. О. Куліш (1819–1897), що навчався в Київському універси+

теті та не зміг через нестатки закінчити його, присвятили багато

зусиль філософському обґрунтуванню національної ідеї. Микола

Костомаров у “Книгах буття українського народу” вказував, що

історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя

як кінечний результат історії можливе тоді, коли всі народи

будуть жити на основі рівності і свободи, а також за умови віри

й любові до Бога. Серед інших слов’янських народів українцям

накреслена роль у майбутньому: “Бо голос України не затих.

І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх

братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина,

і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів,

ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою

в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи

рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна:

«От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во

главу»

Провідною ідеєю Пантелеймона Куліша теж була ідея

України, яку він усвідомлював через принцип подвійності

(внутрішнє і зовнішнє, поверхове й глибинне, минуле й сучасне):

“Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не зна!

Бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю.” Куліш теж

пророкує воскресіння України: “Воскреснеш, нене, встанеш

з домовини”, “Із мертвих встане Україна”.

На протиставленні суперечностей побудовані етичні, куль+

турні та соціальні погляди Куліша. Це має, наприклад,

вираження у опозиції “хутір – місто”. Прагнення до хутірського

життя є прагненням до життя серця у природній простоті.

Відстоюючи переваги “хутірної філософії”, Куліш звертається

до городян з такими словами: “Оставайтесь собі при своїй

городянській філософії, а нам дозвольте селянську філософію

проповідати, взявши її прямісінько із Євангелія. Робіть ви своє

діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках

грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю

дякувати.” Через протиставлення села й міста розглядає Куліш

співвідношення України і Європи. Європа – осередок, де процві+

тає культура міста, де панує егоїзм, а багатство протистоїть

бідності.

У цілому кирило+мефодіївці, духовним натхненником яких

був Т. Г. Шевченко, зробили великий внесок у розвиток

національної самосвідомості, а це вплинуло на характер

філософських пошуків протягом всього XIX століття