3. Антропологічна та гуманістична філософія г.С. Сковороди. «Філософія серця» п. Юркевича.

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа.

У пам’яті сучасників, а надалі і в пам’яті усього народу,

зберігся образ Сковороди як мислителя, у якого співпадали прин+

ципи вчення і принципи життя, якому був притаманний вільно+

любний дух, велика вченість. Філософські твори Г. С. Сковороди

складають 14 діалогів, 5 трактатів, а також переклади. Філо+

софське значення мають також вірші (збірка “Сад божественних

пісень”), байки (збірка “Басни Харьковские”) та листи.

Центральною темою філософських пошуків Сковороди

є обґрунтування цілісного етичного вчення, міркування про

щастя людини. Метафізичною основою цього вчення є концепція

“двох натур”. Все, що існує, має дві натури – видиму, доступну

відчуттям, і невидиму, доступну тільки інтелектуальному спосте+

реженню. Видима натура, або матерія, має найрізноманітніші

прояви і властивості. Невидима натура – це основа видимої, вона

її визначає і надає постійність.

Крім вчення про дві натури у метафізиці Сковороди також

розвивається ідея “трьох світів”. Найбільш чітко ця ідея

розгорнута у діалозі “Потоп Зміїний”: “Є ж три світи. Перший

є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей,

складений із незліченних світ_світів, і є великий світ. Інші

два часткові й малі світи. Перший – мікрокосм, тобто

світик, малий світ або людина, Другий світ символічний,

тобто Біблія. У населеному будь_якому світі сонце є його

око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що

людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія

є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних

і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами,

які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої

у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх.”Мету пізнання Сковорода вбачає в осягненні сутності, внутрішнього смислу речей. Через чуттєве пізнання зовнішнього людина здатна проникнути у невидиме, головне. Однак пізнання природи не є самоціллю, самопізнання людини – ось остаточна мета. Людина у її співвідношенні зі світом займає головне місце

у творчості Сковороди. Згідно його поглядів, все, що коїться

в світі має значення лише в тому, що знаходить своє завершення в

людині.

Науку про людину і її щастя Сковорода вважав найвищою

серед усіх наук. Безпосередній прояв щастя вбачав у “внутреннем

мире”, «сердечном веселіи, душевной крепости”. Досягається це

“сродством” з певним видом праці. Істинне щастя у вільній

праці за покликанням (“душу веселит сродное делание”).

У цьому контексті пізнати себе – значить пізнати своє природне

покликання до певного виду занять. Смислом своєї філософії

Сковорода вважав те, що вона вчить справжньому щастю.

Щастя пов’язане не з багатством, а з внутрішнім світом, щоб

узнати, знайти самого себе і “задружить с собой”.

Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) був сином свяще+

ника з Полтавщини, закінчив Київську Духовну Академію,

працював там професором, викладаючи історію філософії,

а коли в Росії після десятирічної перерви відновилося викладання

в університетах філософії, отримав у 1861 р. запрошення на

посаду професора Московського університету. Із творів Юркевича

слід відзначити “Ідея”, “Серце та його значення в духовному

житті людини, згідно з вченням Слова Божого”, “Розум по

вченню Платона і досвід по вченню Канта”.

Відносно невеликий твір «Ідея» має принципове значення

для розуміння загальнофілософської позиції Юркевича, його

підходів до вирішення онтологічних і гносеологічних питань.

Речі і явища, що складають дійсність, знаходяться у безпе+

рервному русі і розвитку. Та «об’єктивна сила», що визначає

походження явищ і виступає як закон і умова їх розвитку, може

бути названа ідеєю. Ідею тут можна уявити певним духовним

планом дійсності, який у речах і через речі реалізується, стає

дійсним. Ідея – «вічна сутність і форма будь_якої дійсності…

Істинна сутність предмета пізнається не в сприйнятті

предмета, а в ідеї предмета, а звідси виходить, що й сама вона

ідеальна». У Юркевича ідея є ближчою до платонівського ніж до

кантівського розуміння.

Юркевич є також найбільш виразним продовжувачем лінії

української філософської думки у напрямку кордоцентризму.

У роботі “Серце і його значення у духовному житті людини”

виступає проти того, щоб розум вважати основою духовного

життя людини. Центром духовного і душевного життя людини

(і навіть фізіологічним органом) є серце. У серці започатко+

вуються вольові наміри людини, пізнавальні дії душі, численні почування, тривоги й пристрасті. У серці зосереджується

моральне життя людини. Ті теорії, які зводять сутність

духовного й душевного життя людини до роботи головного

мозку, є однобічними. Сутність душі не зводиться до мислення.

«Мислення, – зауважує Юркевич, – не вичерпує всю повноту

духовного людського життя, як і досконалість мислення ще

не означає всіх досконалостей людського духу» [32].

Розвиваючи свою філософію серця, Юркевич прагнув подолати

однобічність філософських учень, гармонізувати у людині

знання і віру, розум і відчуття.