Т

Некумулятив-на модель некласичної науки

аким чином, сучасна наука, на погляд Г. Башляра, постає відкритою системою, де механізмом приросту наукового знання є релятивізація базових понять та принципів, що призводить до перебудови (концептуалізації) усієї системи науковго знання і накладає відбиток на характер як наукового, так і філософського мислення. Це випливає з того, що під сумнів ставлять не лише фізичні характеристики картини світу, а й логічні та метафізичні. Отже, розвиток некласичної науки можна виразити в формі лінійно- некумулятивної моделі.

Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд з Г. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема К. Поппер (1902 – 1994) та його учень, всесвітньо відомий математик І. Лакатос (1922 – 1974).

На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Наукове знання є гіпотетичним і може бути спростоване емпіричними фактами, що збурюють теорію. А звідси постає необхідність критичного перегляду основних концептів наукової теорії задля її усунення та заміни іншою, здатною передбачати нові факти. Висування нефальсифікованих теорій або ad hoc гіпотез (тобто спеціальних гіпотез, які модифікують теорію, усуваючи її розбіжності з фактами) суперечить науці як діяльності, що забезпечує зростання знання. Згідно з К. Поппером, принцип фальсифіації є критерієм наукового знання, він характеризує критичність наукового мислення на відміну від ненаукового. Функціонуючи на двох рівнях – емпіричному та теоретичному, наука орієнтується на критичний перегляд власних теоретичних досягнень. А тому розвиток науки постає як історія “перманентних революцій”, що включають моменти висунення сміливих припущень з їх подальшим спростуванням. Модель розвитку науки, за К. Поппером, можна подати у вигляді такої структури: формулювання проблеми; спроба розв`язання її шляхом висунення гіпотез; фальсифікація гіпотез, вибір кращої з них, тобто такої, що має більше число потенційних фальсифікаторів; експериментальна перевірка та відбір наслідків, що мають принципово новий характер; нова та точніша постановка проблеми в результаті критичної дискусії. Отже, безперервний процес зростання знання здійснюється як перманентний рух від пояснення до пояснення, від гіпотези до гіпотези, від проблеми до проблеми. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій. Причому нова теорія успадковує успішні наслідки старої теорії, усуває її помилки й дає додаткові передбачення, яких раніше не було.

Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. На противагу К. Марксу, який досліджував суспільство як закриту динамічну систему, К. Поппер, критикуючи його, розробляє теорію відкритого суспільства. Якщо К. Маркс обстоював універсальність законів розвитку суспільства, то К. Поппер вважав, що можна говорити лише про тенденції у розвитку суспільства, які істотно залежать від умов та конкретно-історичних ситуацій. Існує безліч умов, за яких тенденції можуть зберігатися або змінюватися. І якщо створювати теорію соціального поступу, то для побудови такої моделі необхідно відтворити безліч умов, за яких розглядувана тенденція порушується. Створення таких теорій можливе лише при використанні методу критичного раціоналізму, який і пропонує К. Поппер у роботі “Відкрите суспільство та його вороги”.

Відкрите суспільство, на думку К. Поппера, – це суспільство, у якому вивільнюються критичні здатності людини, а отже, панує дух раціонального критицизму. Принцип критицизму в суспільстві виявляє себе, як “соціальна інженерія”, тобто як соціальна творчість, яка через зміну відповідних інституцій відкриває можливості раціонального соціального управління.

К. Поппер теоретично обґрунтовує створення таких інституцій, які захищають свободу критики, свободу думки, а отже, й свободу людини. Завдання практичного втілення в життя цих інституцій він покладає на соціальну інженерію. За К. Поппером, соціальна інженерія є діяльністю з проектування нових соціальних інституцій, а також включає в себе перебудову та управління тих, що вже існують, шляхом реформ. Соціальна інженерія забезпечує розвиток суспільства методом поступових реформ. Наукове підґрунтя цього методу полягає у зборі фактичної інформації, потрібної для зміни іституцій відповідно до цілей, вимог, інтересів людей. Соціальний інженер або технолог віддає первагу раціональному розглядові інституцій як засобів, які обслуговують певні цілі, й оцінює їх виключно з позиції їхньої доцільності.

Таким чином, специфіка наукового методу в соціальній інженерії полягає в здатності навчатися на помилках. По суті, соціальна інженерія є технологією спроб та помилок. Ця технологія виключає соціальні пророцтва та “закономірні передбачення”, а формулює можливі вектори соціального поступу з їх подальшою емпіричною перевіркою. Технологія виявляє таку скерованість соціального поступу, що веде його в глухий кут. У такий спосіб здійснюється селекція перспективних тенденцій у розвитку суспільства. Отже, згідно з К. Поппером, як природниче, так і соціальне знання являє собою некумулятивну модель.