Матеріалістич-на діалектика як методологія класичної науки

Ці закони до сьогодні залишаються стрижнем методології класичної науки. Їх застосування в науковому дослідженні дозволяє віднайти відповідь на питання: ЧОМУ, ЯК і КУДИ розвивається досліджуваний об'єкт? Причин розвитку системи, згідно із законом єдності та боротьби протилежностей, слід шукати в її внутрішніх суперечностях, а механізм розвитку та його спрямованість розкривають два інших закони. На емпіричному матеріалі розвитку природничих наук (механіки, фізики, хімії, геології, біології тощо) Ф.Енґельс доводить панування у природі цих законів. А звідси випливає, що свідоме оволодіння матеріалістичною діалектикою є абсолютно необхідне для розвитку природничих наук.

Поряд із законами діалектики методологія класичної науки включає в себе ще й принцип універсальності зв'язку та зумовленості явищ. Зв'язок - це така взаємодія між елементами системи, що спричинює зміни одного елемента через дію на нього інших. Вивчення причинових зв'язків у класичній науці започаткували ще І. Ньютон та П. Лаплас, тоді як марксистська філософія на основі діалектичної методології розширює спектр вивчення зв'язків, виділяючи істотні, необхідні, причиново-наслідкові тощо. Усі вони виражають специфіку зумовленості функціонування та розвитку замкнених динамічних систем. У методології це знаходить вияв у діалектиці таких парних категорій, як сутність і явище, небхідність і випадковість, причина і наслідок, можливість і дійсність тощо. За цією методологією, завдання кожної науки полягає у відкритті таких зв'язків, що за певних умов мають істотний, необхідний, об'єктивний, сталий характер, тобто виявляють себе як закони.

Водночас діалектика зводить усю багатоманітність зв'язків між елементами системи до взаємодії протилежностей, а тому тут має місце абсолютизація якоїсь однієї тенденції в можливих напрямах еволюції. Отже, матеріалістична діалектика є методологією одноваріантного, проґресивно спрямованого розвитку замкнених динамічних систем з жорстко однозначною детермінацією. Такий підхід значно спрощує реальний процес еволюції матеріальних систем. Класична наука, застосовуючи закони діалектики, описує явища та процеси лише як лінійно-циклічні, сталі та однозначно детерміновані. Минуле тут однозначно визначає теперішній стан системи, як і теперішне - майбутній, а тому як минуле, так і майбутнє можна прорахувати та передбачити. Строго однозначна причиново-наслідкова залежність тут є еталоном наукового пояснення.

Якщо Ф. Енґельс застосовував діалектику до вивчення розвитку природних систем, то К. Маркс - до вивчення суспільства як замкненої динамічної системи. На його думку, соціалізм як майбутнє людства слід теоретично обґрунтувати, перетворивши його з утопічного в науковий, шляхом вивчення історичних причин та історичних наслідків. Оскільки майбутнє присутнє в минулому, детерміноване ним, то застосування діалектики є теоретичною основою наукового передбачення суспільного розвитку. Йдучи за діалектичною логікою, за якою соціальні системи розвиваються лінійно-циклічно й одноваріантно, К. Маркс робить висновок, що об'єктивні закономірності розвитку капіталізму з доконечністю ведуть до соціалізму.

За К. Марксом, будь-яка соціальна система має зруйнувати себе лише тому, що сама створює сили, які продукують у ній новий історичний період. Так, аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва, К. Маркс констатує його внутрішні суперечності, які ведуть до загибелі. Вони виявні в поляризації суспільства на багатих і бідних, буржуа та пролетарів. Ці суперечності виявляють себе в класовій боротьбі, що закінчується соціальною революцією. Практика соціального життя показала недоцільність перенесення марксистської методології з природних замкнених динамічних систем на відкриту динамічну систему, якою є суспільство.

Кумулятивна модель класичної науки

Наука як система знань на основі діалектичної методології постає динамічно замкненою. Її функціонування та розвиток можна передати у формі лінійно кумулятивної моделі. Кумулятивізм є принципом розвитку класичної науки, згідно з яким у процесі зростання наукового знання зберігаються всі нагромаджені досі результати з додаванням нових.

Сучасний представник постнекласичної методології науки П. Фейєрабенд вважає принцип кумулятивності хибним, оскільки цей принцип не допускає існування альтернативних наукових теорій. Він обмежує розвиток наукового знання, бо вимагає, щоб визнавали лише такі нові теорії, які узгоджуються зі старими.

Некласична наука та її критерії

На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Зокрема, у фізиці було відкрито подільність атома та його складну структуру, до якої входять елементарні частки - електрони, протони, нейтрони, позитрони, мезони, кварки тощо. М. Планк, М. Борн та В. Гейзенберґ започатковують квантову механіку, яка вивчає мікросвіт (світ елементарних часток). Дослідження мікрочасток показало, що до них незастосовні поняття класичної фізики (траєкторія, координата, просторова точна локалізація та інші). У мікросвіті ці поняття втрачають зміст. В. Гейзенберґ сформулював цю фундаментальну властивість мікросвіту як принцип невизначеності. А це означає, що в мікросвіті принцип детермінації має інший характер, ніж у макросвіті. Лапласівська форма жорсткого однозначного детермінізму поступається місцем різноманітним формам “слабкої” детермінації - імовірнісної, стохастичної (випадкової).

Водночас фізика починає вивчати мегасвіт. Зокрема, в астрономії з’явилася теорія нестаціонарного Всесвіту, яка виявила ефект “розбігання” галактичних систем, існування ядер галактик, де відбуваються надпотужні енерґетичні процеси, які суттєво впливають на поведінку галактичної системи. Відкриття цілої низки астрономічних об’єктів, зокрема – квазарів, пульсарів, чорних дірок тощо, свідчать про неоднорідність Усесвіту. Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо не спостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших природничих наук.

Якщо в класичній фізиці опис і пояснення ґрунтується на безпосередньому спостереженні об'єкта самого по собі, то в некласичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють із об’єктом. Засоби спостереження (прилади) становлять єдине ціле з об’єктом дослідження. Акцентуючи увагу на цій обставині, відомий фізик, лауреат Нобелівської премії Н. Бор писав, що фундаментальна відмінність аналізу явищ у класичній та квантовій фізиці полягає в тому, що в першому випадку взаємодією між об’єктами та вимірювальними приладами можна знехтувати, тоді як у другому - ця взаємодія становить сутнісну складову явища. Засоби спостереження зумовлюють варіативність дослідження, а їх зміна веде до зміни об’єкта. Відомий фізик В. Гейзенберґ, один із засновників квантової механіки, з цього приводу писав: ”Внаслідок нових експериментальних відкриттів була підірвана віра в об'єктивний, незалежний від спостерігача перебіг подій, який є внутрішньою суттю класичної фізики”³.

Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження. Отримані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їх зміст залежить від застосовуваних засобів. Сам об’єкт безпосередньо не спостережуваний, а тому безпосередній досвід поступається місцем раціонально сконструйованій моделі досліджуваного об’єкта. Сучасна фізична наука, на думку фундатора критичного раціоналізму Г. Башляра (1884 – 1962), є раціональною конструкцією, яка включає як теоретичний опис ідеального об'єкта, так і його математизацію та формалізацію. Вказані прикметні риси є критеріями раціональності некласичної науки загалом.

Обґрунтовуючи ці критерії, Г. Башляр у роботі "Новий раціоналізм" пише, що наука не має такої епістемолоґії, на яку вона заслуговує, оскільки філософський аналіз народжувався не у вирі сучасної наукової думки, а поза нею, у лоні філософської методології. Сучасний стан розвитку фізики вимагає динамічної епістемолоґії, яка здатна сама змінюватися з розвитком науки. Безумовно, це стосується не лише фізики, а й усіх інших галузей наукового знання.

За Г. Башляром, усі попередні філософські системи задавали методологію пізнання реальності і раціонального конструювання наукових принципів та законів, які мали емпіричний характер, тобто формулювали їх у термінах спостереження. Сучасна наука має до діла із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об’єктами із застосуванням математики та математичної логіки. Сконструйовані теоретичні моделі є потужним знаряддям наукового пошуку та створення нових реальностей саме завдяки математиці. На думку Г. Башляра, без оволодіння цим новим математичним інструментарієм сучасної науки неможливо досягти нового знання. На зміну Homo faber у науку приходить Homo mathematicus, що поділяє новий дух науки - її математизацію. Математично-формалізовані моделі й становлять суть некласичної науки. Тому революція в епістемолоґії, на думку Г. Башляра, полягає в спрямуванні вектора наукової думки від раціонального до реального⁴, тобто від конструювання математичних моделей до їх реалізації. Г. Башляр не випадково звертається до фізики, бо саме в ній найбільш повно виявилася внутрішня потуга математичних моделей, яка реалізувалася в новій техніці, що не має аналоґів у природі.

Наука минулого (класична) прагнула пізнати реальність як зовнішній об’єкт, що схований за сукупністю явищ. Така наука не була практичною, навіть підтверджуючи свої раціональні схеми в експериментах. Нова наука не обмежується світом явищ як єдиним своїм об'єктом. Вона простує до реальності другого порядку (раціональних моделей), яка репрезентує собою в науковому експерименті "підтверджений розум". Об'єктом науки передовсім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворюваних феноменів. Цей новий дух науки втілився у цілій низці наукових концепцій, які виводять людину науки в сферу технічної реалізації, дозволяючи свідомо створювати штучні реальності. Критерієм науки стає об'єктивація раціональних моделей. Тому цілком справедливим стає твердження: "Науковий світ є наша верифікація"⁵, де під верифікацією слід розуміти процес створення техносфери як штучно створеного буття.

Отже, суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним. А це означає, що наука як система знання включає в себе не лише теорії, які взаємно доповнюють одна одну, а й їх синтез та концептуалізацію.