Проблемне завдання

1. Який основоположний світогляд спричиняє стоїчну етику Сенеки?

2. У чому полягає стоїчне розуміння смерті та ставлення до неї?

3. Чому згідно з Сенекою взаємність, милосердя, міра є необхідними?

Сенека

Моральні листи до Луцілія

(Фрагменти)

Сенека вітає свого Луцілія!

Так і роби, мій Луцілію: відвойовуй себе для себе самого, а час, який досі або забирали в тебе, або викрадали, або сам він утікав, збирай і бережи. Переконай себе в тому, що справа стоїть саме так, як пишу: то виривають у нас той час, то беруть його потай, то сам він пливе з-під рук. Але найганебнішою є втрата, якої зазнаємо через власну недбалість. ... Вкажи мені людину, котра бодай трохи цінувала б час, дорожила днем, котра б розуміла, що вмирає, власне, щоденно?.. Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у значній своїй частці – вже позаду. Скільки віку прожито – стільки ж одразу бере його смерть. Отож роби, мій Луцілію, як пишеш: охоплюй усі години. Запанувавши над сьогоднішнім днем, не так залежатимеш од завтрашнього. Життя, поки його відкладаємо, минає. Все, Луцілію, чуже нам, один тільки час – наша власність. <…>

Кожен день слід проводити так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи все життя. Пакувій, зробивши собі із Сірії провінцію, перейняв і тамтешні звичаї: щоденно вшановував себе похоронним бенкетом, після якого відносили його до спальні під музику, оплески й оклики гультяїв: Bebiōtai, bebiōtai, він прожив життя! Не було дня, щоб він не влаштовував собі, скажу так, виносу свого тіла. Так ось те, що він робив, усвідомлюючи своє нечестя, робімо й ми, усвідомлюючи свою чесність, і, йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо:

Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку. Якщо бог додасть до цього ще и завтрашній день, - приймімо його радісно. Бо лише той по-справжньому щасливий і задоволений своєю долею, хто без тривоги стрічає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий здобуток. <…>

Ти ж і далі зміцнюйся в своїй стійкості, що, зрештою, ти і робиш, та звільняйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства - під рукою. Те, в чому відчуваємо потребу, - або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба - ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм бажанням, той міг би посперечатись у щасті з самим Юпітером», - мовив Епікур….

Справді прекрасно, коли живеш так, мовби якась добра людина не спускала з тебе пильного ока, але для мене достатньо і того, коли ти, хоч би що робив, робитимеш так, начеб на тебе взагалі хто-небудь дивиться. Самотність – погана дорадниця. А вже як сягнеш таких успіхів, що й перед собою відчуватимеш сором, ось тоді й можна буде відпустити наставника. А до тих пір мусиш огородити себе чиєюсь увагою: хай це буде Катон, або Сціпіон, або Лелій, – хтось такий, що й при самій зустрічі з ним повгамовують свої пороки навіть пропащі люди, – і так до поки сам не станеш таким, під чиїм поглядом посоромився б вчинити щось погане. <…>

Боятися того, що не завдасть страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, чого не можна відчути. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? «Тому-то, – висновує наш Басс, – смерть – поза межами всякого зла, а значить, – поза межами страху перед усяким злом».

Подібне, знаю, часто промовлялось, часто й має промовлятись. Але мені не дуже допомагали ті слова – ні тоді, коли я читав їх, ані тоді, коли чув з уст тих, хто оголошував нестрашним те, чого їм самим іще не довелося зазнати. Але інша річ наш Басс: його слова для мене найвагоміші, адже він говорить про смерть, яка вже ступила на його поріг.

Скажу тобі свою думку: вважаю, що стійкішим має бути той, хто, так би мовити, в самій смерті, аніж той, хто наближається до неї. Адже близька смерть навіть незагартованому вже самою своєю неминучістю додає мужності. <…>

Ну, а про те, що за сум'яття опановує людину з наближенням смерті, найкраще роз'яснять тобі ті, хто стояв перед нею, хто бачив, як вона підступає, хто прийняв її. До них можеш зарахувати Басса. Він хоче зняти нам з очей полуду. Каже, що таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той, хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю – смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного – очікуємо.

Смерть для всіх – рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність – це не початок справедливості? Втім, хіба не зайве захищати від звинувачень природу, яка не захотіла, щоб ми жили не за її законом? А вона, що зладнала, те нищить; що знищила, те знову ладнає. …

Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? – Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не закликають її, а просто приймають.<…>

То що ж таке справжнє благо? Знання. А що таке зло? Незнання. Завбачлива, розумна людина, зважаючи на обставини, одне щось відкине, інше – вибере. Що відкидає, того, однак, не лякається, а що вибирає, тим не захоплюється, – якщо, зрозуміло, та людина висока й незламна. Я забороняю тобі хилитися, занепадати духом. Не уникаєш труду? Того ще мало: треба йти йому назустріч! …

Аби чеснота була довершеною, потрібно ще й таке: твоє життя має бути рівним собі, цілісним, в усьому відповідним самому собі. А це неможливо без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі. У тому, власне, й полягає найвище благо. Досягнеш його - станеш рівнею, а не прохачем богів. …

А зрівняють тебе з богом не гроші: у бога нічого немає; не претекста: бог голий; не зрівняє ні слава, ні розголос, яким утішаєшся серед люду: бог нікому не знаний, чимало людей має про нього хибну думку й за це не зазнає кари; не зрівняє юрба рабів, що несуть твою лектику вулицями міста й далеко за його межами: найбільший, наймогутніший бог сам рухає всесвітом. Не ощасливить тебе ні твоя врода, ні сила: вони не встоять перед старістю.

Треба шукати щось таке, що не потрапляє з дня на день все більше під владу, яка не знає перешкод. Що ж це таке? Дух. Але дух піднесений, благородний, великий. Чи можна його назвати якось інше, ніж богом, що оселився у людському тілі? І такий дух може бути й у римського вершника, й у вільновідпущеника, й навіть у раба. Бо що таке римський вершник, вільновідпущеник, раб? Імена, породжені марнославством або несправедливістю. З будь-якого закутка можна здійнятися до неба. Піднімись лишень і бога наслідуй величчю духу свого!

Наслідуй не золотом, не сріблом: із них не виліпиш образу, що був би подібний до бога. Прихильні до людей боги, колись давніше, були, зауваж, із глини. <…>

Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе. - «Вони раби». - Але ж вони - люди. - «Вони раби». - Але ж під твоєю крівлею живуть. - «Вони раби». - Але - й покірні твої друзі. - «Вони раби». - Але - й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою - однакова влада фортуни.

Мені смішно з тих, хто гидує сісти до обіду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, яке вже й відвикло від своїх обов'язків: з трудом поглинає наїдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них.

А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути - не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами - голодні, німі, непорушні. Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота, - ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі - мовчали.

А ще полюбляємо прислів'я, породжене тією ж нашою пихою: «Скільки рабів - стільки й ворогів». Ми ж не придбали їх ворогами, а зробили такими. Не говоритиму про все інше, справді нелюдське: поводимося з ними не як з людьми - гірше, ніж із худобою…

А ще ось над чим подумай: хіба той раб, якого називаєш своїм, не зроджений від того ж насіння, не втішається тим же небом, не дихає тим же повітрям, що й ти, чи, врешті, не живе і не вмирає так, як ти? У такій же мірі ти міг би побачити його вільнонародженим, як він тебе - рабом. Скільки-то гордих ясністю свого роду римлян, що сподівалися через військову службу сягнути сенаторського стану, попало в неласку фортуни після того, як зазнав поразки Вар! Одних вона зробила пастухами, інших - сторожами хатин. От і зневажай людину, що опинилась у тому становищі, в якому, поки зневажатимеш її, можеш опинитися сам! Не хочу вдаватися в обговорення того неосяжного питання - про наше поводження з рабами, до яких ми такі вже зарозумілі, такі жорстокі, такі напасливі. Щоб бути стислим, скажу: поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе. Кожен раз, як лиш подумаєш, яка в тебе влада над твоїм рабом, подумай і про те, яка влада у твого господаря над тобою. …

Тож чому б тобі не всміхатися до своїх рабів, чому б не розпоряджатися ними без пихи? Хай радше тебе шанують, ніж бояться. <…>

Але поміркуймо й про те, що таке кінець життя: справді осад чи щось найпрозоріше, найчистіше, - звісно, якщо ти при здоровому розумі, якщо непошкоджені відчуття служать душі, якщо й твоє тіло ще не зовсім зів'януло й не поспішило померти перед тим, як із нього вийде дух. Є ж бо різниця, що продовжувати: життя чи смерть.

Але якщо тіло вже не спроможне виконувати свої обов'язки, то чому б не дати виходу стражденній душі? Можливо, зробити це слід дещо раніше за належне, аби не трапилось так, що ти вже будеш безсилий зробити це саме тоді, коли цьому буде строк. А що більша небезпека в жалюгідному житті, ніж у наглій смерті, то вважай дурнем того, хто не відмовляється від короткої відстрочки, щоб цією ціною відкупитися від великої небезпеки. Мало таких, кого тривала старість допровадила до смерті, не завдавши їм страждань, зате багато таких, кому бездіяльне життя ніби навіть і не знадобилося. От і суди тепер, що страшніше: втратити якусь частинку життя або позбутись самого права підвести під тим життям, коли зайде необхідність, останню рису?

Не слухай мене з таким виглядом, начеб ті слова стосувалися саме тебе, але все-таки добре подумай над тим, що я кажу. Я не відмовлюся від своєї старості, якщо вона збереже мені всього мене, всю мою цілісність, тобто найкращу мою частку. Але якщо вона зазіхне на мій розум, якщо поступово відбиратиме його, залишивши, врешті, не життя, а лиш одну душу, - я вистрибну з трухлявої, ось-ось готової завалитися будівлі.

Я не шукатиму у смерті сховку від недуги тоді, коли та недуга виліковна, коли вона не вражає мого духу. Не накладатиму на себе рук лише через те, що мені допікає біль: так померти - значить, визнати свою поразку. Але якщо знатиму, що той біль має діймати мене постійно, то я відійду, та не через сам біль, а через те, що він заважатиме всьому, заради чого живемо. Нікчемним боягузом назву того, хто помирає, аби не терпіти болю, а того, хто живе, аби постійно його терпіти, назву дурнем. <…>

Що ж до філософії, то це - наука водночас і споглядальна, й дійова: вона і споглядає, і діє. Помиляєшся, вважаючи, що вона обіцяє тобі допомогу лишень у земних справах: філософія - наука вищого лету. Проникаю - каже вона - в таємниці всього світу і не обмежую себе перебуванням серед умирущих, не вдовольняюся тим, аби дораджувати вам щось чи відраджувати від чогось. <…>

Мистецтво лікування, що полягало колись на знанні кількох трав, якими можна було зупинити кровотечу, домогтись, аби стяглася рана, лиш поступово досягло такого розгалуженого розмаїття. Та й не диво, що менше було клопотів у лікаря тоді, коли люди були ще міцні й кремезні, а їжа - простою, не зіпсованою мистецтвом насолоди. Тільки згодом наїдки стали служити не для заспокоєння, а для подразнення голоду; було винайдено безліч приправ, що збуджували захланність, і те, що для зголоднілих було поживою, стало тягарем для ситих.

Давні лікарі не знали, що то значить частіше давати хворому їжу, не вміли пускати кров і послаблювати вперту недугу ванною і потінням, не вміли перев'язуванням голінок та рамен відтягувати до кінцівок приховану в глибині тіла причину хвороби. Тоді й не доводилось вдаватися до все нових видів лікарської допомоги, бо й загрожувало людині всього якихось там кілька недуг.

А як далеко зайшла нині наша хворобливість! І все це - ті відсотки, які сплачуємо за нашу жагу до насолод, що переходять будь-яку міру, будь-який дозвіл. Уяви собі лишень, скільки довкіл кухарів, - і не здивуєшся кількості хвороб. У тінь відступають науки, а наставники вільних мистецтв сидять у порожніх закутах: ні душі тут у наш час! Пустка й у школах філософів та риторів. Зате як гамірно на кухнях! Скільки молоді юрмиться навколо домашніх вогнищ марнотратних ласунів! <…>

Божевілля оволодіває не лише кожним зокрема в його особистому житті, а й усіма гуртом - у суспільному. От ми засуджуємо кровопролиття, окремі вбивства. А війни, винищення цілих народів, що це – хіба славний злочин? Не знають міри ні ненажерливість, ані жорстокість. Проте й вони завдають не такої шкоди, поки лише одна якась окрема людина крадькома вбиває чи загарбує. Але ж нині на жорстокість ідуть за рішенням сенату й народу, і те, що не дозволено в особистому житті, робиться за наказом у житті суспільному! За один і той же злочин платять головою, якщо він скоєний потайки, та отримують похвалу, якщо йшли на нього у вояцьких плащах. Людям, дарма що належать до найлагіднішого виду істот, не соромно втішатися кров'ю ближнього, вести війни й доручати їх продовження дітям, - хоч навіть безсловесні й дикі звірі зберігають між собою лад. …

Нині з усього хочуть почерпнути насолоду. Жоден порок не тримається своїх меж. Розкіш скочується до ненажерливості. Чесність - у забутті. Що вабить нагородою, те не вважається ганебним. Людину - священну для іншої людини істоту - вбивають уже задля забави та жарту. Кого негоже було навчати мистецтва, як завдавати і приймати удари, того виводять на арену голим і беззбройним: від людини чекають єдиного видовища - загибелі.

За такого збочення звичаїв потрібні сильніші від звичних засоби, які могли б прогнати закореніле зло; треба вдаватися до філософських основоположень, щоб викоренити хибні уявлення, які, проникнувши глибоко в душу, стали загальним переконанням. Якщо до тих основоположень додати ще настанови, розради, спонукання, то вони можуть мати дійову силу; самі ж вони не подіють. Якщо хочемо, щоб люди завдячували нам своїм порятунком, якщо маємо намір вирвати їх із згубних тенет, то хай вони навчаться розрізняти, що таке зло, а що - благо. Хай знають, що все, крім доброчесності, може змінювати свою назву - ставати то злом, то благом. <…>

Перший вияв шани до богів – віра в них; тоді визнання їхньої величі, їхньої доброти, без якої й не буває жодної величі; усвідомлення того, що вони - велителі світу, що своєю могутністю керують усім сущим, піклуються про рід людський, а деколи виявляють турботу й щодо окремих людей. Боги не чинять зла і не зазнають його. Щоправда, деколи вони засуджують, і погамовують, і накладають кару, іноді й мстять чимось таким, що видається благом. Хочеш уласкавити богів? Будь добрий: найкраще вшанування богів – це їх наслідування.

Та ось друге питання: як поводитися з людьми? Що тут робити? Які давати настанови? Щоб берегли людську кров? Яка це дрібниця – хоч би не шкодити тому, кому мав би давати допомогу? Вельми похвальна, що й казати, річ - коли людина є милосердною до іншої людини. То хіба повчати нам, що треба подати руку тому, хто тоне, вказати дорогу тому, хто блудить, а з тим, хто голодує, - поділитися хлібом? Навіщо мені перераховувати все, що треба робити, а чого уникати, якщо можу стисло подати правило, в якому - суть людського обов'язку: «Все, що бачиш, у чому вміщено цілість божественних та людських речей, - єдине; ми частки неосяжного тіла». Природа привела нас на світ спорідненими між собою, бо з одних і тих же начатків створила, для однієї і тієї ж мети призначила. Вона вклала в нас взаємну любов, схилила до спілкування. Вона визначила, що правильне і що справедливе; з її веління нещасливішим є той, хто чинить зло, аніж той, хто зазнає зла; з її веління людина готова протягти руку допомоги іншій людині. Хай і в нашому серці, й на вустах буде ось цей вислів: «Ніщо людське мені, людині, не чуже».

Тримаймося разом, бо ж для того ми народилися! Наша спільнота дуже подібна до склепіння, яке б завалилося, якби камені не опирались один на одного, підтримуючи тим самим цілість будови. <…>

Настанови не завжди ведуть до належних вчинків, а лише тоді, коли до них прислухається розум. Іноді душу тримають в облозі хибні погляди, і тоді, скільки не наставляй, - усе намарно. <…>

Хтось почне наставляти, щоб ми високо цінили розважність, щоб дорожили мужністю і, якщо це можливо, найщиріше горнулись до справедливості. Але він нічого не доможеться, якщо не знатимемо, що таке доброчесність, чи вона одна, чи їх багато; чи вони відокремлені, чи пов'язані між собою, чи, володіючи якоюсь однією чеснотою, ми тим самим володіємо й усіма іншими, і чим вони одна від одної відрізняються…

Вчинок не буде правильний, якщо не буде правильним намір, від якого залежить сам вчинок. Намір же в свою чергу не буде правильний, якщо таким не буде і душевний лад, від якого висновується намір. А душевний лад не буде найкращим, поки не збагнемо законів, що керують усім життям, поки не визначимо, яку думку слід мати щодо кожної речі зокрема, і не зведемо тієї речі до того, чим вона є в дійсності. Спокій випадає на долю лише тим, хто виробив у собі незмінне, стійке судження; всі інші то опускають руки, то знову беруться за своє - все хитаються між тим, що покинули, й тим, чого знову прагнуть. Яка причина тих хитань? Людський пересуд: хто його, найхисткіший, взяв за кермо, той не може спостерегти нічого певного. Хочеш весь час хотіти одного й того ж самого - мусиш хотіти лише того, що істинне. <…>

Нарешті, коли закликаємо когось, аби він до іншого ставився як до себе самого, вважав, що ворог може стати йому другом, в першому роздмухував любов, у другому - пригашував ненависть, то додаємо: «Це справедливо й чесно». А наші основоположення, власне, й визначають, що таке справедливість і що чесність; отже, вони необхідні, якщо без них нема ні однієї, ані другої. <…>

Ми легко схиляємося до зла, бо тут ні провідника не бракує, ані товариша. Втім, діло піде й саме, без провідника, без товариша. Адже дорога до пороку веде навіть не по схилу, а стрімко під укіс. І ось що багатьох робить невиправними: те, що похибки в тому чи іншому мистецтві є соромом і завадою для тих, хто схибив, а гріхи ж у житті - це вже насолода.

Стерничий не радіє, коли судно перекинеться; лікар - коли ховають хворого, промовець - коли з вини захисника програє справу звинувачений; а ось блудити, навпаки, - солодко. Той втішається перелюбом, на який підбила його сама трудність того заміру; цей - обманом і крадіжками і не раніше відвертається від переступу, ніж від нього - фортуна. А це випливає з поганої звички.

Ти й сам можеш пересвідчитись, що в душах, які погрузли навіть у найгіршому злі, ще залишилось якесь відчуття добра; вони знають, що таке ганебне, проте нехтують ним. Через те всяк намагається приховати свої переступи й навіть коли вийде сухим із води, втішається плодами свого вчинку, але про сам той вчинок - ні слова. Тільки чиста совість хоче бути на видноті, в усіх на очах, а зловмисність навіть у темряві тремтить.

[Сенека. Моральні листи до Луцілія. - К.: Основи, 1999.]