18.Наростання кризових явищ в українському селі (перша половина хіх ст.). ( з Тимочко)

Перша половина 19 ст. в ек. житті України позначилась значними змінами як у розвитку с/г. так і розвитку промисловості. Перш за все були прояви достатньо гострої кризи феодального господарства як у західних регіонах, що входили до АУ, так і в східних, які були складовою Р.імперії. Криза проявлялась у зростанні товарно-грошових відносин, розширенні внутр. і зовн. Ринків, посиленні товарного виробництва поміщицьких і селянських господарств. Кріпосницькі методи господарювання, засновані на використанні примусової праці вже не могли задовольнити зростаючої потреби ринку. Намагання ж збільшити виробництво товарної продукції за допомогою старих методів ( посилення феодальної експлуатації , збільшення панщини, оброку тощо) не давали позитивних результатів, а лише посилювали невдоволення селян, призводили до збройних виступів та масових селянських повстань.

У західноукраїнських землях рушійною силою відміни кріпацтва стала Європейська революція 1848 р., яка у Австро-Угор­щині розпочалася в березні у Відні. Необхідність перегляду відносин між панством та селянством, зокрема, скасування панщини та інших повинностей було очевид­ним, але вирішення цього питання шляхта розглядала лише способом викупу їх селянами, або, принаймні, через переведення панщини на чинш (грошову ренту).

Починаючи з 1843 р. питання панщини та селянських повин- ностей намагаються розглядати у Галицькому сеймі. Постанови сейму мали досить обмежений характер (наприклад, створення певних комісій, які розглядали б питання змін «у відносинах підданських») і відправлялися на затвердження до Відня. У 1845 р. цісарем Фердінандом І був даний дозвіл на створення подібної комісії, але розпочати свою роботу вона не встигла через шляхетське повстання 1846 р. Повстання отримало повний розгром, причиною якого можна також вважати те, що селянство не лише не підтримало шляхту, але й стало на бік уряду.

Вже 17 квітня 1848 р. спеціальним законом цісаря Фердінанда І скасовуються феодальні повинності в Галичині. Інакше кажучи, повністю відмінялися підданські обов’язки, наявні сервітути (тобто землі спільного користування селян та панів, до яких відносилися луки, пасовища, ліси тощо) залишаються недоторканими, тобто у власності панів, а за селянами залишаються лише їх польові наділи. Якщо ж селяни і надалі бажають користуватися сервітутами, то вони повинні за це платити панам. За втрату повинностей пани звільняються від так званих «опікунських обов’язків» та цілого ряду інших. До того ж пани повинні отримати компенсацію: 1/3 вартості повинностей повин­на була сплатити панам держава, а 1/3 прирівнювалася до вартості «опікунських» та інших обов’язків», а ще 1/3 компенсувалася вартістю сервітутів. Проте сам спосіб отримання компенсації повинен був установлюватися законом пізніше. З цього пояснення селяни вирішили, що «цісар дарує їм повинності».

Але 7 вересня 1848 р. Фердінанд І підписує закон щодо ліквідації кріпацтва в імперії, в якому уточнювалися ряд положень попереднього закону. Так, поміщики втрачали верховну владу над селянами, які переставали бути їх підданими, а ставали громадянами держави, що й визначало правовий статус селянина. Скасовувалася різниця між домініальними (панськими) та рустикальними (селянськими) землями, що означало передачу селянських земель у їхню власність. Усі повинності халупників і комір­ників закон скасовував безплатно. Стосовно ж сервітутів, то в законі від 7 вересня уточнювалося, що селяни зберігають право лише на збирання квітів у лісі та випас худоби на толоці та стерні, а за все інше повинні платити панам.

Найважливішим питанням цього закону було визначення розміру так званої індемнізації, тобто компенсації панам за втрату селянських повинностей — панщини, десятини, натуральної данини зерном і чиншу. Цей розмір визначався як річна ціна перелічених повинностей, яку приймали за 5 % річних із загальної суми компенсації. З цієї загальної суми відкладалося 30 % за скасовані «опікунські обов’язки», а 70 % відсотків складали суму компенсації, яка сплачувалася панам у вигляді п’ятипроцентних облігацій. Держава брала на себе зобов’язання погасити ці облігації протягом кількох років, тобто, фактично, держава зобов’я­зувалася сплатити панам індемнізаційний борг. Але насправді держава повністю переклала цей борг на селян, зробивши їх своїми боржниками. Селяни повинні були щорічно сплачувати відповідну частку боргу та проценти, до того ж і спеціальний додаток, який ішов на утримання адміністрації, котра керувала цією операцією.

Таким чином, реформа, яка відмінила кріпацтво в західноукраїнських землях, не поліпшила становища селянства, вони втратили частину земель, якими користувалися раніше, а також повинні були сплачувати значні кошти на індемнізацію. Але при цьому вони ставали власниками своїх наділів, отримували право вільного розпорядження ними, що відкривало шлях до більш ефективного їх використання, зростання товарного виробництва. Однак це мало і негативні наслідки, посилило соціальну диференціацію селянства, малоземелля та безземелля більшості західноукраїнських селян.

19. Початок промислового перевороту в Україні як результат кризи кріпосної системи господарства. ( тимочко +большая зеленая книга….бред((

Перша половина 19 ст. в ек. житті України позначилась значними змінами як у розвитку с/г. так і розвитку промисловості. Перш за все були прояви достатньо гострої кризи феодального господарства як у західних регіонах, що входили до АУ, так і в східних, які були складовою Р.імперії. Криза проявлялась у зростанні товарно-грошових відносин, розширенні внутр. і зовн. Ринків, посиленні товарного виробництва поміщицьких і селянських господарств. Кріпосницькі методи господарювання, засновані на використанні примусової праці вже не могли задовольнити зростаючої потреби ринку. Намагання ж збільшити виробництво товарної продукції за допомогою старих методів ( посилення феодальної експлуатації , збільшення панщини, оброку тощо) не давали позитивних результатів, а лише посилювали невдоволення селян, призводили до збройних виступів та масових селянських повстань.

Ще більш потужно проявлялися протиріччя між старим та новим у промисловості. Зростаюче мануфактурне виробництво потребувало все нових робочих рук, а застосування примусової праці ставало дедалі неефективним. Розпочинається промисловий переворот, але використання машин стримується феодально-кріпосницькою системою. До того ж збереження кріпацтва всіляко стримує розширення внутрішнього ринку, а отже, і розвиток промисловості. Усе це і ставить на порядок денний питання щодо відміни кріпацтва.

Отже, мануфактури, що використовували примусову працю ( вотчинні, посесійні) поступово витісняються тими, що використовують вільнонайману працю. Цей процес особливо прискорюється з початком пром..перевороту. який в Україні розпочався в цукровій та горілчаній промисловостях в 40-х рр. 19 ст. до особливостей пром..перевороту в У.слід віднести його повільний характер і те, що розпочався він не з капіталістичної, а з кріпосної, поміщицької мануфактури. Повільно відбувалось нагромадження капіталу, вузьким був ринок робочої сили. Оскільки майже 60% селян були кріпаками, вузькими були внутрішній і зовнішній сировинні ринки країни. Основним гальмом їх розвитку було панування феодально-кріпосницької системи. Назріло питання відміни кріпацтва.

17 квітня 1848 р. спеціальним законом цісаря Фердінанда І скасовуються феодальні повинності в Галичині. повністю відмінялися підданські обов’язки, наявні сервітути (тобто землі спільного користування селян та панів, до яких відносилися луки, пасовища, ліси тощо) залишаються недоторканими, тобто у власності панів, а за селянами залишаються лише їх польові наділи. Якщо ж селяни і надалі бажають користуватися сервітутами, то вони повинні за це платити панам. За втрату повинностей пани звільняються від так званих «опікунських обов’язків» та цілого ряду інших.

Але 7 вересня 1848 р. Фердінанд І підписує закон щодо ліквідації кріпацтва в імперії, в якому уточнювалися ряд положень попереднього закону. Так, поміщики втрачали верховну владу над селянами, які переставали бути їх підданими, а ставали громадянами держави, що й визначало правовий статус селянина. Скасовувалася різниця між домініальними (панськими) та рустикальними (селянськими) землями, що означало передачу селянських земель у їхню власність. Усі повинності халупників і комір­ників закон скасовував безплатно. Стосовно ж сервітутів, то в законі від 7 вересня уточнювалося, що селяни зберігають право лише на збирання квітів у лісі та випас худоби на толоці та стерні, а за все інше повинні платити панам.

Найважливішим питанням цього закону було визначення розміру так званої індемнізації, тобто компенсації панам за втрату селянських повинностей — панщини, десятини, натуральної данини зерном і чиншу. Цей розмір визначався як річна ціна перелічених повинностей, яку приймали за 5 % річних із загальної суми компенсації. З цієї загальної суми відкладалося 30 % за скасовані «опікунські обов’язки», а 70 % відсотків складали суму компенсації, яка сплачувалася панам у вигляді п’ятипроцентних облігацій. Держава брала на себе зобов’язання погасити ці облігації протягом кількох років, тобто, фактично, держава зобов’я­зувалася сплатити панам індемнізаційний борг. Але насправді держава повністю переклала цей борг на селян, зробивши їх своїми боржниками. Селяни повинні були щорічно сплачувати відповідну частку боргу та проценти, до того ж і спеціальний додаток, який ішов на утримання адміністрації, котра керувала цією операцією.

Таким чином, реформа, яка відмінила кріпацтво в західноукраїнських землях, не поліпшила становища селянства, вони втратили частину земель, якими користувалися раніше, а також повинні були сплачувати значні кошти на індемнізацію. Але при цьому вони ставали власниками своїх наділів, отримували право вільного розпорядження ними, що відкривало шлях до більш ефективного їх використання, зростання товарного виробництва. Однак це мало і негативні наслідки, посилило соціальну диференціацію селянства, малоземелля та безземелля більшості західноукраїнських селян.