Гюстав Флобер (1821-1880)

Біографія. Флобер народився в Руані (Нормандія) 12 грудня 1821 р. в родині лікаря. Дитинство майбутнього письменника минуло, як він сам згадував, “поряд з кімнатою, де робились операції”. Цей сумний досвід чималою мірою визначив його песимістичний світогляд, а також зумовив його схильність розглядати явища суспільного та індивідуального життя з обєктивістських засад.

Літературна обдарованість Флобера проявилась дуже рано. Тоді він сповідував культ сильних пристрастей, віддавав данину світовій скорботі та мрійливості - одне слово, захоплювався найбільш радикальними формами романтизму. Молодий романтик безупинно писав фантастичні оповідання, сповідальні та метафізичні романи, драми. Не менш несамовитою і “романтичною” була й перша закоханість Флобера в Елізу Шлезінгер, яку біографи називають єдиною справжньою дамою серця письменника. Влітку 1836 р. ця заміжня жінка і Флобер обмінялися кількома банальними фразами, але цього вистачило юнакові, щоб закохатися у неї до нестями. Це було платонічне мовчазне кохання. Розповісти про нього Елізі Флобер насмілився лише на початку 1870-х рр. Еліза Шлезінгер є прототипом героїнь “Мемуарів несамовитого” (1838), “Листопада” (1842), першої версії “Виховання почуттів” (1845). Деякі риси Елізи можна вгадати в образі пані Арну і в другій версії цього роману, який побачив світ 1869 р.

У 1840 р. Флобер розпочав вивчати право у Паризькому університеті, не залишаючи водночас своїх літературних спроб. Він знайомиться з найвідомішими представниками французького романтизму, зокрема, з Віктором Гюго, яким щиро захоплюється. Процес навчання в столиці припиняється у 1843 р., коли Флобер захворів на нервову хворобу. Наступного року його батько придбав невеликий маєток Круассе поблизу Руана, де Флобер оселився і провів майже все життя.

Внаслідок хвороби, а також смерті батька та сестри всередині 1840-х рр. Флобер переживає ідеологічну кризу. Він радикально переоцінює свої романтичні ідеали і шукає опори в глибокому песимізмі. Так остаточно формуються його філософське й письменницьке кредо, а також спосіб життя, які відтоді принципово не змінювалися. Флобер став типовим рантьє. Його прибутки не були дуже великі, але достатні для того, щоб він міг, не думаючи про заробіток на прожиття, цілком зосередитися тільки на служінні матері й племінниці, яка залишилася сиротою, і Великому Мистецтву. За винятком двох закордонних подорожей (протягом 1849-1851 рр. - до країн Близького Сходу і Греції, а в 1860 р. - до Тунісу), а також періодичних відвідувань французької столиці, Флобер жив самітником. Оточений небагатьма друзями (з-поміж яких варто згадати насамперед Луї Бульє і Луїзу Коле, листування з якою є чи не найголовним першоджерелом флоберівської філософії та естетики), він наполегливо працює над своїми творами. У 1856 р. Флобер опублікував роман “Пані Боварі”, над яким працював протягом пятдесяти трьох місяців. За цей твір його було притягнено до суду за звинуваченням у неморальності. Флобер виграв процес. Цей скандал був, мабуть, єдиною подією в біографії митця, яка привернула пильну увагу громадськості. У 1862 р. було надруковано історичний роман Флобера “Саламбо”, а 1869 р. – другу версію “Виховання почуттів”.

Кінець 60-х - початок 70-х рр. – нова смуга втрат близьких та друзів: у 1872 р. помирає його мати, 1869 р. пішли з життя Бульє та Сент-Бьов, відомий французький критик, 1870 р. – Ж. де Гонкур, а 1876 р. – Жорж Санд. Частішають напади нервової хвороби, публіка зустрічає його нові твори прохолодно. Проте Флобер не припиняє своєї письменницької праці і створює “Спокусу Святого Антонія” (1874) та драму “Кандидат” (1874), продовжує щедро підтримувати свою племінницю.

Нарешті доля востаннє посміхається письменникові після публікації збірки “Три оповідання” (1877), яка містить твори “Легенда про Юліана, Захисника прочан”, “Іродіада” та “Проста душа”. Останній твір викликав палкий ентузіазм у письменників-натуралістів (Е.Золя та члени його гуртка), які оголосили його шедевром і влаштували Флоберові урочистий обід. Протягом 70-х рр. “мудрець з Круассе” також бере активну участь у долі ще одного видатного французького письменника Гі де Мопассана, якого вважає своїм духовним сином. Флобер зумів прищепити Мопассанові той культ Мистецтва, самовідданої літературної праці і самодисципліни, який сповідував сам. До останнього дня Флобер продовжував працювати над романом “Бювар і Пекюше”, який, на жаль, залишився незавершеним. Помер письменник 8 травня 1880 р. у своєму маєтку Круассе.

Світогляд. Загальний підхід Флобера до світу й людини можна схарактеризувати як відверто песимістичний. Усе, що він бачив навколо себе, викликало в ньому розчарування. Сучасність видавалась йому царством буржуа. Під “буржуазністю” він розумів не класову, а духовну категорію і використовував це поняття, характеризуючи представників як середніх класів, так і пролетаріату. Для письменника то був синонім тупості й обмеженості сучасного суспільства, антонім культури. Не вірив Флобер і в соціальний прогрес. Наука і техніка, казав він, можуть зробити життя людини комфортнішим, але не можуть вдосконалити її морально. З його погляду, історичний час рухається по колу, тобто змінюються тільки зовнішні форми, а суть завжди залишається та сама. З таким підходом тісно повязана його недовіра до спроб соціального реформування суспільства та до революції, які він вважав марною витратою сил, оскільки вони нічого не можуть зробити з природою людей, чиї душі за умов будь-якої форми правління завжди будуть дрібними. Не цікавила його й політика, якою він відкрито нехтував.

Сучасному світу, тобто світу буржуа, Флобер протиставляв аристократів духу, для яких головне - пізнання найвищих законів буття. Відкривши їх, людина мусить змиритись із ними й прийняти життя таким, яким воно є. Метою цього пізнання, за Флобером, було досягнення внутрішнього спокою. Є в його поглядах щось буддистське: як і представники цієї релігії, він вважав матеріальний світ великою ілюзією і закликав тікати від страждань, а не шукати щастя й насолод. Провідним поняттям для Флобера було “виховання почуттів”. На думку письменника, люди надто легко піддаються оманливим ілюзіям (прикладами таких ілюзій можуть бути прагнення щастя або романтизм) замість того, щоб прямо дивитись у вічі істині. Причина цього полягає в тому, що люди не контролюють своїх почуттів, які змушують їх жити мріями, марними надіями, а не реальністю. “Виховання почуттів”, за Флобером, - обовязок кожної культурної людини, яка мусить свідомо боротися з ілюзіями, критично перевіряти їх розумом для досягнення повного спокою. За таких умов великій душі залишається лише творчість, мужня робота над своїм духом, самовдосконалення.

Літературознавці пояснюють декількома причинами виникнення такого трагічного світогляду, як флоберівський. Насамперед, це обставини особистого життя письменника (його хвороба, особливості психіки, схильність Флобера до скептицизму, усамітненості). Чимало сприяла цьому й неприваблива французька дійсність 40-х - 70-х рр., яка викликала ненависть не тільки в нього. Презирство до буржуазного суспільства - типова риса творчості багатьох інших літераторів того часу, зокрема “проклятих поетів” (Бодлер, Верлен, Рембо). Найпевніше, що обидва чинники накладались один на одного, і світогляд Флобера у такий спосіб перетворювався на симптом хвороби часу.

Новаторство Флобера-романіста. Переживши ідеологічну кризу 1840-х рр., Флобер став свідомим і послідовним антиромантиком. Він вважав, що романтизм - один з різновидів ілюзій, і боровся з ним у своїх творах за допомогою тих прийомів, які згодом літературознавці назвали реалістичними: використання новітніх досягнень природничих і медичних наук для пояснення психології персонажів, ретельне вивчення побуту і звичаїв, прагнення документальної достовірності зображуваного, створення типів тощо. Отже, реалізм Флобера – це сувора школа самодисципліни, метод стримування мрійливості, “виховання почуттів”, шлях привчитися жити без ілюзій, які є складовими життєвої і мистецької філософії письменника.

Чи не найяскравішим проявом антиромантичних тенденцій у романістиці письменника є принцип обєктивізму, якого Флобер одним з перших намагався дотримуватися свідомо. Це особливий підхід до зображення персонажів, коли автор не висловлює безпосередньо своє ставлення до них (як це роблять ще Стендаль і Бальзак), а прагне розкрити власну логіку характерів героїв зсередини них самих. “Автор має бути невидимо присутній в своєму творі скрізь, як Бог у всесвіті. Мистецтво - це друга природа, ось чому ... в кожному атомі, в кожному образі треба відчувати нескінченну і приховану безпристрасність, і вплив на глядача повинен бути приголомшливим”. Такий підхід спонукав не до простого фіксування фактів, їх байдужого опису, а до глибокого вживання в психологію персонажів. Окрім того, це не означає, що оцінки письменником своїх героїв не подаються зовсім. Вони присутні, але висловлюються зовсім іншим чином: опосередковано, на рівні підтексту. Щоправда, Флобер, незважаючи на всі його зусилля, не міг нічого вдіяти з власною тенденцією і нерідко відходив від обєктивності. Йому надто важко було контролювати власну ненависть до буржуазної сучасності, і це прямо позначилося на його творах.

Не важко помітити антиромантичне спрямування й у флоберівській теорії сюжету. Романіст висловлювався проти так званих “цікавих сюжетів”, кажучи, що немає “сюжетів цікавих” і “нецікавих”, а є тільки досконале та недосконале виконання. На практиці це означало, що будь-яка реальність, навіть на перший погляд нудна й неприваблива, може стати предметом зображення в романі.

Культ Мистецтва і Форми. Мистецтву Флобер відводив особливу роль. Воно для нього було засобом розкриття вищих істин, проникнення в правду життя. На думку письменника, це єдина сфера людської діяльності, вільна від вульгарності й меркантильності буржуазного світу. Мистецька творчість випадає на долю небагатьох обранців, геніїв, для яких мистецтво є чимось вищим від релігії й науки. Саме служінню мистецтву і присвятив Флобер своє життя. Мистецтво для нього було справжнім культом. Доказ цього – почуття відповідальності, з яким Флобер переробляв свої твори. Прагнучи повної досконалості, гармонійності стилю і цілковитої достовірності деталей, він переписував сторінку за сторінкою, читав безліч додаткових матеріалів, навіть вирушав у подорожі (у випадку з романом “Саламбо”). Такі суворі вимоги до якості літературних текстів спричинилися до того, що Флобер, багато і невтомно працюючи, створив невелику кількість книг порівняно із Бальзаком. Цим пояснюється і самотній спосіб життя письменника.

Погляди Флобера на мистецтво, а також його творча практика перегукуються з ідеєю “мистецтва заради мистецтва”, яка набула чималого поширення в європейській літературі ХІХ ст. Великий романіст, безперечно, підтримував її, але вкладав у неї свій зміст. У тлумаченні Флобера зазначена ідея не мала нічого спільного зі втечею від реальності, а, навпаки, була заглибленням у неї. До того ж, Флобер ніколи не прагнув досконалості Форми заради неї самої. Копітку роботу над словом він підкоряв зовсім іншому завданню - глибокому проникненню в життя своєї доби і минулого.

“Саламбо”. Незважаючи на всі послідовні спроби привчити себе жити без ілюзій в жорстокому й вульгарному світі, Флоберові надто тісно було у вузькому колі повсякденного буржуазного буття, і його уява шукала ширших обріїв. Його вабили грандіозні картини далекого минулого, мальовничі, криваві і неповторно прекрасні поганські релігійні культи, нестримані прояви народної енергії, які лякали і водночас гіпнотизували його вульгарною оголеністю людських інстинктів. Душа Флобера сумувала за чистим ліризмом піднесеного і трагічного кохання. Саме такий художній світ змалював письменник у своєму історичному романі “Саламбо”. Ось як висловився про цей твір відданий друг і учень Флобера Гі де Мопассан: “Неспроможний протистояти жаданню піднесеного, Флобер пише на взірець якоїсь Гомерової оповіді свій другий роман – “Саламбо”. Та чи роман це? Це скоріше щось на зразок опери в прозі. Картини розгортаються велично, нестримно, дивують яскравими кольорами і ритмом. Фраза Флобера співає, кричить шалено і гучно, як сурма, шепоче, як гобой, дзюркотить, як віолончель, пестить, як скрипка, і ніжить, як флейта. Героїчні персонажі цієї книги, здається, виступають на сцені…”

Дія твору відбувається за часів повстання найманців проти Карфагена у 241-238 рр. до н.е. Близько сорока тисяч озброєних і досвідчених воїнів з усіх куточків світу, набраних до карфагенської армії для війни проти Риму, повстали проти своїх воєначальників і володарів на чолі з лівійським велетнем Мато. Карфагенськими збройними силами у цій війні, що тривала три з половиною роки, командує суфет Гамількар Барка. Врешті-решт, ця боротьба завершилася перемогою Карфагена.

Добре відомо, що сива давнина – одна з улюблених тем французьких письменників і, зокрема, романтиків, але флоберівський твір пропонує якісно інший підхід до зображення історичних подій. Вже на перших сторінках роману, які змальовують бенкет найманців у садах Гамількара, читач поринає в надзвичайно ретельно розроблене історичне оточення, кожен елемент якого перевірено з історичного погляду. Невипадково літературознавці називають “Саламбо” “археологічним романом”. Під час роботи над ним Флобер вивчив усі доступні на той час першоджерела про карфагенську історію, зокрема, праці грецького історика Полібія, відвідав Туніс, аби на власні очі побачити місце дії твору. Елементи зброї, описи храмів, одягу жерців, старійшин Карфагена, інтерєри, тактики облоги міст, способи використання слонів у битвах, бойові порядки на бойовищах - усьому Флобер намагався знайти документальне підтвердження. Деякі сторінки роману просто являють собою вільний переказ або навіть пряме цитування давніх текстів. Така безмежна ерудиція, продемонстрована Флобером у творі, дає йому змогу розкрити закономірності історичних процесів, які врешті-решт призвели по поразки Карфагена у війні з Римом через кілька десятиліть після подій, описаних у творі.

Головними обєктами зображення в романі є рух народних мас і армій, повсякденне існування Карфагена, одного з центрів тодішньої світової цивілізації. Сцени бенкетів, битв, голоду і спраги, людських жертвоприношень Молоху, жорстоких страт, картини життя африканського міста з його контрастами розкошів і злигоднів, містики і кривавих забобонів вражають своєю масштабністю. Скрізь відчувається жахлива хода історії, яка уявлялася Флоберові результатом боротьби ницих людських інстинктів. За доказ цього може правити той факт, що письменник не ідеалізує ні мешканців Карфагена, ні найманців. Логіку вчинків обох таборів визначають жадоба до золота, розваг і жадання необмеженої влади. Народні маси зображуються Флобером як примхлива юрба, яка сама не розуміє, чого бажає, а її ватажки (Ганон, члени Ради старійшин Карфагена, з боку найманців - Спендій) постають безпринципними політиканами, переляканими розмахом тих грізних сил, вибух яких вони самі ж і викликали, і тому завжди згодними на популістські ігри. Невипадково і Мато, і Гамількар, особистості непересічні, талановиті воєначальники, змальовані Флобером самотніми героями, які однаково потерпають від підступності і боягузтва своїх прибічників. Таке песимістичне тлумачення Флобером закономірностей історичного процесу є свідченням його загальних мізантропічних настроїв, зокрема, його скептичного ставлення до перспектив морального вдосконалення людини внаслідок поступу цивілізації.

Проте “Саламбо” – не тільки один з найкращих історичних романів світової літератури, але й шедевр вишуканої поетичної прози, справжня лірична поема про трагічне і піднесене кохання ватажка повсталих найманців Мато до дочки Гамількара Саламбо. Лівійський велетень поєднує у собі фізичну міць і відвагу, дитячу наївність і мужність, щирість і цілісність почуттів. Вперше побачивши Саламбо у жахливій ситуації, під час варварського бенкету у садах її батька Гамількара, в оточенні язиків полумя влаштованої ними пожежі, Мато враз запалюється непереможною і владною пристрастю до дівчини. Ніщо – ні небезпеки і пригоди війни, ні поразки, ні навіть сама смерть – не може перемогти память про Саламбо. “Мене палить її погляд, вчувається її голос... – думає він. – Вона стала моєю душею … Сяйво її вроди оповиває її ясною хмарою…”¹

Саламбо також звертає увагу на Мато, але він лякає її, тому що є перш за все ворогом Карфагена. Але, попри патріотизм і ненависть, вона несподівано для себе також починає палко кохати його. Кульмінаційним моментом у розвитку їхньої пристрасті є епізод, коли Саламбо, подібна до біблійної Юдіфі, іде до намету Мато, аби забрати зухвало викрадений ним заїмф, священне покривало карфагеньскої богині Таніти. Переможений коханням, Мато падає перед нею навколішки. “На його очах, неначе срібні кульки, виступали великі сльозини; він ніжно зітхав і невиразно шепотів якість слова, тихіші за легіт і солодші за поцілунок”. Шалена пристрасть захоплює Саламбо. Вона не опирається пориву закоханого варвара, але забирає заїмф і тріумфально повертається до Карфагена, який знемагає під тиском найманців.

Остаточне усвідомлення Саламбо свого кохання до Мато відбувається надто пізно і за надто трагічних обставин. Полоненого Мато ведуть на нелюдську страту. Увесь Карфаген жорстоко знущається з нього. Закривавлений, пошматований юрбою, він помирає. Головний жрець Молоха Шагабарім видирає серце з грудей Мато і віддає його в дар Сонцеві на очах у Саламбо. Не витримавши жахливого видовища тортур, яким піддають її коханого, вона раптом падає і вмирає.

Епічний розмах історичних подій і пронизливий ліризм роману доповнюються мальовничими описами. Барви у творі насичені і підсилені світлом. Найчастіше зустрічаються такі відтінки, як червоний, пурпуровий, багряний, вогняний. Останній завжди дається в поєднанні з густим чорним кольором: “на тлі багряного обрію безладно метушилися чорні тіні…” Лейтмотивом усього роману є багряне полумя на чорному небі. Флобер майстерно комбінує драматизм ситуації, екзотичні деталі, містичні переживання, гру світлотіні. Ось як, наприклад, він описує таємничий обряд спілкування Саламбо із священним пітоном, що живе у храмі Молоха, під час її підготовки до походу за покривалом Таніти. “Пітон, опустивши голову, випявся дугою, потім серединою тулуба накинувся їй на шию і повиснув так, головою й хвостом донизу, ніби розірваний разок намиста. Саламбо оповила змією собі стегна, попід пахвами і між колін; тоді вхопила її за щелепи, наблизила маленьку трикутну пащу до самих зубів і, примруживши очі, відкинулась назад під сяйвом місячного проміння. Бліде сяйво неначе оповивало її сріблястим туманом, на підлозі блищали сліди її мокрих ніг, в глибині басейну тремтіли зорі, а пітон стискав її своїми чорними, поцяткованими золотом кільцями. Саламбо задихалась під цим важким тягарем; мліли крижі, підломлювались ноги, здавалося, вже надходить смерть. А пітон кінцем хвоста легенько вдаряв її по стегнах; потім стихла музика, і він упав додолу”.

Отже, в романі “Саламбо” ми бачимо Флобера-історика. Роман засвідчує геніальну здібність письменника вживатися в минулі епохи, в “чужі”, надзвичайно складні форми життя, невідомі для європейця. Він ніби бачить далекі східні й африканські культури зсередини них самих. З іншого боку, Флобер постає в цьому творі справжнім ліриком і живописцем у слові. Поза сумнівом, “Саламбо” належить до тих небагатьох книг у світовій літературі, де з неперевершеною глибиною і майстерністю розкрито трагізм людського кохання.

“Проста душа” . У повісті “Проста душа” Флобер змальовує зовсім інший світ – сучасне буденне існування глухої французької провінції. У творі немає жодної надзвичайної події, подібної до викрадення заїмфа. Герої – пересічні, нічим нецікаві французи. У кольоровій гамі переважають сірі тони. Проте одна риса обєднує ці такі різні твори – це безмежний трагізм людського кохання, який визначає долі і Саламбо, і головної героїні повісті служниці Фелісіте.

Вона все своє життя присвячує любові. Іноді її почуття стикається з байдужістю. Частіше вона розлучається з найдорожчою для неї людиною, яка врешті-решт помирає. За будь-якого випадку в душі Фелісіте залишається лише біль втрати. Але вона знаходить нову любов і знову її втрачає. І так до самої смерті.

Уже перше кохання Фелісіте до Теодоро закінчується стражданням. Вони знайомляться на балу в Кольвілі, куди дівчину беруть її хазяї-фермери. Флобер зображує Теодора як людину з ницими інстинктами тварини. Така грубість лякає Фелісіте, але їхні зустрічі тривають - жадання жити для когось перемагає в ній відразу і жах. Проте для Теодоро головне – задовольнити власну похіть, і для цього він обіцяє одружитися з Фелісіте, вигадує, що його забирають до війська. Незважаючи на його домагання, Фелісіте зберігає свою честь, але починає палати щирим коханням до Теодоро. А той поводиться з нею жорстоко, одного разу замість себе посилає на побачення друга, і той каже, що Теодоро, аби уникнути військової служби, одружився з багатою старою жінкою (це, звичайно, брехня, і згодом Фелісіте про це дізналась). Від болю Фелісіте “кинулась на землю, кричала, закликала Бога і стогнала до сходу сонця одна в полі”.

Такий жорстокий фінал першого кохання є лише інтродукцією до наступних розчарувань Фелісіте. Почавши працювати служницею в пані Обен, вона швидко знаходить кого любити - це діти хазяйки, Поль і Вергінія. Фелісіте можна без перебільшення схарактеризувати як зразкову служницю. Вона не має власних інтересів і цілком поринає в повсякденні турботи про Поля і Вергінію. Їхнє навчання, хвороби, успіхи, прогулянки - ось коло її інтересів. Це період найвищого щастя в житті Фелісіте, але йому надто швидко настає кінець, коли її улюбленці залишають маєток, аби продовжувати освіту. Фелісіте спочатку сумує, але незабаром переносить свою непогамовну потребу любити на свого племінника Віктора. Вона з радістю годує його, пере його одяг, з гордістю ходить із ним до церкви. І знову її щастя промайнуло, мов сон: Віктор стає моряком і відпливає до далеких країн. Цим втрати Фелісіте не обмежуються. Дедалі більше розриває її серце смерть близьких. Першим іде з життя Віктор, який захворів на жовту пропасницю в Гавані. За Віктором настає черга Вергінії.

Ці випробування не вплинули на головну рису характеру Фелісіте – здатність жертвувати собою для когось. Вона продовжує шукати для себе обєкти любові, і, звичайно, знаходить їх. Якщо немає можливості любити живу Вергінію, вона ходитиме на її могилу. Вона обожнює пані Обен, доглядає хворих на холеру, допомагає полякам-емігрантам. Після поляків Фелісіте зосереджує увагу на бездомному старому дідусеві Кольміші. Коли той захворів на рак, “вона щоденно обмивала його, іноді приносила йому перепічку, вкладала його на сонці на соломі”.

Поступово ця жага любові Фелісіте набуває гротескних форм. Особливо гостро це відчувається з появою Лулу, папуги, що прибув з Америки, а “це слово нагадувало їй Віктора”, і цього достатньо, щоб перенести любов на птаха. Але й він не уникає долі інших героїв твору і також помирає, а за ним і пані Обен. Тепер, коли Фелісіте більше нікого любити, вона концентрує всю силу свого почуття на опудалі Лулу. Вона божеволіє від любові в прямому значенні цього слова. Це доводить епізод, коли Поль та його дружина мають намір продати старий будинок пані Обен. У такому разі буде змушена його залишити і Фелісіте. Але не це викликає її занепокоєння. “Найбільше Фелісіте гнітило те, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре було бідному Лулу. Кидаючи на нього погляди, сповнені туги, вона зверталась до нього з благаннями, як до святого духу, - в неї виробилася звичка молитись, стоячи навколішки перед папугою, як перед ідолом. Сонце, проникаючи крізь дахове вікно, потрапляло іноді на його скляне око, і від нього розходились іскристі промені, - і це доводило Фелісіте до екстазу”. І коли нарешті настає час їй помирати, до неї злітає Святий Дух - “вона бачить у розвержених небесах велетенського папугу, що ширяє над її головою”.

Таке трактування теми любові й щастя у творі тісно повязане з флоберівським песимізмом. Для письменника природні для кожної людини бажання – прагнення любити і бути щасливою – химери, бо ті, кому ми віддаємо вогонь свого серця, надто часто байдужі й холодні; до того ж, вони помирають, і нам нічого не залишається. Життя обовязково доводить необгрунтованість марних надій. Саме цю драму розкриває доля Фелісіте, чиє імя, до речі, перекладається з французької як “щастя”.

Причина такої помилки полягає в “простоті” її душі, яка постає в тлумаченні Флобера як негативна якість, як прояв нерозвиненості, обмеженості. Вже опис зовнішності Фелісіте це ілюструє. “В неї було худорляве обличчя і пронизливий голос. У двадцять пять вона виглядала на сорок, а після того, як їй виповнилося пятдесят, ніхто вже не міг визначити її вік; завжди мовчазна, з прямим станом і розміреними жестами, вона схожа була на автомат”. Любовна історія з Теодоро є чимось несподіваним для такої істоти. Уявлення Фелісіте про світ вузькі. Її освіта спинилась на рівні пояснення малюнків з підручника з географії, що подарував Полю і Вергінії друг родини Буре. Під час уроків Закону Божого Фелісіте розуміє тільки те, що здатна, тобто історії, які нагадують її власну любов. Містична сторона християнства для неї порожній звук. “Що стосується догматів, то вона в них нічого не розуміла і навіть не намагалася зрозуміти”. Навіть своїх власних позитивних вчинків вона не може оцінити. Врятувавши дітей від нападу бика, вона не пишається своїм героїзмом, бо просто не уявляє, що така доброчесність існує в світі. Можна й далі добирати приклади з тексту, але й цього достатньо, щоб переконатись, що письменник всіляко увиразнює примітивізм Фелісіте. Робить це Флобер навмисно. У такий спосіб він гротескно зображує, мабуть, головну ваду людини, яка заважає їй уникати страждань, - брак уміння критично ставитись до своїх ідеалів. Фелісіте - своєрідний символ людства, яке також погано, як і вона, володіє аналізом мотивів своєї поведінки. Саме тому, стверджує Флобер, ми так легко знову і знову потрапляємо до пастки, про яку усі добре знають від початку світу, - віримо ілюзорним обіцянкам любові та щастя.

Проте Флобер не тільки скептично дивиться на непереможне бажання Фелісіте любити, але й глибоко співчуває їй, хоча його співпереживання викладаються не так безпосередньо, не так відверто, як в інших письменників. Флобер добре бачив, що сучасні люди приречені на самотність, на розчарування, як його герої, як він сам, і не міг не бути на їхньому боці.