18. Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

1073 року з'явилося перше Києво-Печерське зведення, в якому було запроваджено опис подій у річній послідовності. Продовжено воно було 1093 року другим Києво-Печерським зведенням, а 1113 р. з'являється «Повість минулих літ».

Упорядкована була «Повість минулих літ» монахом Нестором, який написав також житія Бориса й Гліба.

За основу Нестор узяв Києво-Печерське зведення 1093 р., та продовжив його, переробивши деякі епізоди.

Нестор розповів про напади на Україну, про церковне життя, прагнучи до щирості й об'єктивності. У творі наявні й відомості про народне життя, про побут українців, але в меншому обсязі, ніж про політичні події.

«Повість минулих літ» розпочинається переказом біблійної оповіді про Вавилонське стовпотворіння та про розподіл землі між синами Ноя. За легендою, територія Русі тепер належала потомкам Іафета.

Окрім біблійних легенд, Нестор подає також опис розселення слов'янських племен, наводить цікаві відомості про побут хозарів, угорців, обрів та інших племен. Саме з «Повісті минулих літ» відома легенда про заснування Києва братами Києм, Щеком та Хоривом.

Після переказу легенд дописемної епохи Нестор подає більш документальні відомості: наводить хронологічні межі правління князів, докладно зупиняється на постатях Володимира Великого та Ярослава Мудрого, переповідає військово-політичні події, розмірковує над виникненням назви «Русь».

Значення «Повісті минулих літ» для подальшого розвитку літератури було надзвичайно важливим. Автор твору, Нестор літописець, зібрав та переказав усі легенди, з яких можна дізнатися про умови виникнення Київської Русі, навів факти, які стосувалися правління князів, відбив обставини життя та побуту слов'янських племен..

19.

20. Десятинна церква. Найранішою із церков, що їх збудував Володимир Великий у Києві, була дерев'яна Василівська. Та вже від 989р. Володимир узявся за будову великої мурованої церкви, яку “доручив Настасієві корсунянинові й приставив служити в ній корсунських попів, та вінчував усім, що взяв був у Корсуні, - іконами, посудом, хрестами”. Була це славна Богородицька церква, прозвана Десятинною, бо на неї призначив Володимир десятину своїх доходів.

Прототип Десятинної церкви слід шукати в церкві абобського городища в Болгарії. Бо за часів правління Володимира й Ярослава українська церква підлягала болгарському патріархові на півострові Охриді. Відсіля прийшли в Україну перші богослужебні книжки, система кладення фундаментів на дерев'яній підмостці, тут же треба шукати прототипи поземного плану й елевації Десятинної церкви.

Збудована в 996-998 р.р., вона вже в 1017 р. впала жертвою пожежі й була оновлена при Ярославі. В 1230р. сколихнув її основи землетрус, а в 1240р. вона завалилася від напору народу, що ховався від навали татар. В руїнах вона простояла до часів митрополита Могили, який в її пд-зх куті збудував церкву Св. Миколи. В 1824р. московський архітектор Стасов розібрав її румовища й на тому місці збудував зовсім нову, “візантісько-руську” будівлю. Західну й південну стіни нової будівлі Стасов опер на старих фундаментах, але характеристичну для княжої доби кладку стін нищив ущент. Більшовики остаточно розібрали цей ніби візантійський дивоглад і до решти затерли слід по церкві Володимира Великого.

На щастя, перед будовою Стасова довкола старих стін були проведені археологічні розкопки, які зберегли для науки останки настінних мозаїк, шматки фрескового стінопису і фрагмент грецького напису на кам'яних плитах, вмурованих у південну стіну будівлі. Крім його в румовищах старої церкви знайдено багато відламків декоративної різьби. На особливу увагу поміж ними заслуговують ті, що покриті загадковими тризубами, відомими нам із монет Володимира.

Кількадесять різнобарвних золотих і срібних кубиках, що залишилися по мозаїках Десятинної церкви, дали змогу дослідникові Айналову висловити думку, що ті мозаїки “були виконані з великим майстерством і досконалістю, що їм не дорівнюють софійські мозаїки”. Так само шматок фрескового стінопису, на якому вціліла горішня частина обличчя якогось молодого святця, привів дослідника Сичова до таких висновків: “Розбираючи стиль цього шматка, дивуємося його глибокій старовинності, що переносить нас далеко поза межі візантійської мистецької культури Х-го віку. Витворюється окреслене враження, що творцеві тої фрески не були чужі традиції і прийоми енкаустичного малярства, що своєї мистецької освіти набрався він у тому середовищі, в якому ще не втратилися традиції єгипетського-елліністичного портрета. І тут політичні сліди візантійського іконописного ригоризму, але нема ще того трафарету, що запанував у візантійському іконописі ХІ віку”.

Київська Софія. Велич Царгородської Софії цісаря Юстиніана миновалі була натхненням для князя Ярослава Мудрого, котрий ставши в Києві твердою ногою, вже в 1037р. береться до будови своєї кафедри. Будова тривала довго, аж до 1061 чи навіть 1067р., та коли Ярослав “прикрасив її золотом і сріблом, посудом та многоцінними іконами”, то “не було для неї пари на всій півночі, від сходу до заходу”.

Київська Софія первісно мала п'ять нав і стільки вівтарних апсид від сходу. В цілому Київська Софія виповнювала прямокутник 39х34м. Внутрішню конструкцію склепінь і луків, над якими здіймалося 9, а може й 13 бань, підпирали 12 стовпів-пілонів. У противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви Софія мала синтетичний, центро-базилічний характер як у поземному плані, так і в побудові (елевації).

Після сучасного стану науки треба погодитися з поглядом, що Київська Софія, за всієї своєї ноторійної візантійськості, була не результатом механічного перенесення на київський грунт котрогось з готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були грунт і атмосфера її українського оточення. А треба ще тямити й це, що будував її володар, який хоч жив у живих зв'язках із Візантією, але мав у своїх жилах норманську кров, а сам був “тестем Європи”.

Софійські фрески і мозаїки

Ще в 1848р. в Софії були відкриті фрески часів Ярослава, що їх при могилянській основі забілили. Тут же знайшовся “старець Іринарх”, узявся їх грунтовно “оновити”. Дивом урятувалися від “обнови” фрески, котрі були тоді під іконостасом та в Михайлівському приділі. В 1885р. були відкриті мозаїки головної бані та на стовпах “переможної арки”. Мозаїки були прикрашені головні частини кафедри: головна баня, переможна арка і пресвітерія, тоді як решту стін укривали фрески.

Та малярська декорація Софії цінна ще однією, дуже характеристичною подробицею: крім мозаїк і фресок із біблійним зображенням, є там фрески з побутовими сценами, ба навіть спроби портретного малярства. Внутрішні стіни наріжних кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двору.

У головній наві кафедри, де тепер бачимо Софію-мученицю з дочками, пишався колись збірний портрет родини кн. Ярослава. сам факт його існування свідчить про зацікавлення тогочасного нашого малярства реальними постатями, яке, крім того, знайшло свій вираз і в ілюмінації рукописів.

Золоті ворота. З мурованих укріплень, якими князь Ярослав оточив Київ, залишилися всього-на-всього румовища з двох 15-17 метрових довгих стін, сполучених між собою “комарами” (склепіннями), розвішаними на ширині 7 м. Над брамою була церковиця Благовіщення, від золоченої покрівлі якої й самі ворота прозвано "золотими”.

З історії Золотих воріт знаємо, що в 1320 р. їх було грунтовно перебудовано. В 1649 р. через них до Києва в'їздив Богдан Хмельницький. До приєднанні України до Московщини Золоті ворота підперлими дерев'яними підпорами, але коли вони погнили, ворота в 1783 р. засипали й над ними будували нові. Воно простояли до 1799 р., в якому було розібрано, а матеріал використано в іншому місці. Коли в 1832 р. руйнували старі київські вали, в них відкривали румовища старих Золотих воріт. Останків церкви і склепінь тоді вже не було. Архітектор Міхович зв'язав із середини рештки двох вцілілих стін залізними прутами, в ззовні підпер полукруглими цегляними контрфорсами.

21. У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руй¬нівні наслідки татаро-монгольської навали, значного роз¬витку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монумен¬тальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку до¬сягла українська архітектура на галицько-волинських зем¬лях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;

2) церкви.

У цей період в архітектурі та образотворчому мисте¬цтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві За¬хідної України, де ренесансний стиль гармонійно поєдну¬вався з українським народним стилем, перенесеним з де¬рев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

В українському церковному будівництві основним архі-тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращи¬ми пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львів¬ської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.

Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере-плановувались та розширювались міста, переважно в Га¬личині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Ве¬лике фортифікаційне будівництво проводиться на Запо¬різькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси ба¬роко.

Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо-ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кре¬менці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

У даний період часу виникли дві архітектурно-будівель¬ні школії: галицька і волинська. Для галицької школи ха¬рактерна кам'яна кладка з міцними стінами і кількома вежами. Серед мурованих кам'яних споруд виділяються замки в Білавині, Чернієві, Хотині, Кременці, Кам'янець-Подільському, Білгороді-Дністровському, Одеську. В обо¬ронних спорудах, створених представниками волинської архітектурно-будівельної школи, використовували велико¬форматну цеглу. Усі цегляні башти волинської школи ма¬ють вигляд могутніх циліндрів, які відігравали в системі укріплень особливо важливу роль.

У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення •— дерев'яні та кам'яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам'янці, Львові,. Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість сті¬нових замків стали зводити бастіони з розкішними магнат¬ськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п'ятикутника, як,. наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з'явилися нові тенден¬ції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були спо¬руджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедев¬рам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділ¬лі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначи¬ти також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Церковне і світське будівництво в цей час зазнало силь¬них впливів ренесансного стилю. Передові позиції у цій галузі мистецтва належали Львову, ренесансні пам'ятки якого займають визначне місце не лише в історії україн¬ського, але й західноєвропейського мистецтва. Ідеї рене¬сансного мистецтва поширились на Україну з Венеції та італійської частини Швейцарії.

22. В українському образотворчому мистецтві кінця XVI— початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звер¬тають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть пере¬дати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письмен¬ника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Великого розвитку досягло українське малярство в XV— XVI ст. на західноукраїнських землях. З діяльністю львів¬ського цеху художників пов'язані імена кращих живопис¬ців того часу, а саме Федора Сеньковича, Лаврентія Пи¬липовича, Миколи Петрахновича, Севастьяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також працювали для задоволення "потреб братств і церков. Творчість львівських художників харак¬теризувалась високою професійною культурою, обізнаніс¬тю з досягненнями західноєвропейського мистецтва.

Естетичні уявлення і смаки, відчуття гармонії і краси українського народу знайшли своє відображення і в деко-ративно-прикладному мистецтві XIV—XVI ст. — гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні по дереву і камені, об¬робці металу. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.

Здобутки духовної культури українського народу по¬чатку ХЇУ—першої половини XVII ст. дають підставу гово¬рити про її самобутні риси, тісний зв'язок з гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

23. Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об´єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом — князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники, зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума — близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа — це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів. Навчальна програма передбачала викладання предметів класичного тривіуму і квадривіуму, значна увага надавалася вивченню слов´янської граматики, грецької мови та латини. Знання останньої давало учням змогу знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішували їх, на противагу єзуїтським школам, у демократичному, гуманістичному дусі.

Слідом за Львівською братською школою почали з´являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 pp., була створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

24. У ХІІ - ХІІІ ст. обрання єпископів у православній церкві було прерогативою митрополита, який діяв за дозволом великого князя. Згодом до собору єпископів потрапили світські люди, представники місцевих православних громад. Будуючи церкви і монастирі, надаючи їм землі й багаті маєтки, захищаючи інтереси православної церкви, князі й багаті землевласники вважали своїм незаперечним правом наглядали за церковним життям, контролювали діяльність обраного ними духовенства і брали найактивнішу участь в церковних справах.

Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою православної церкви в період до першої половини ХVІ ст. були: 1) виборчий принцип при формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь світських людей в справах церкви. за цих умов церква являла собою живий національний організм, виступала як захисниця духовності народу, була провідницею в його суспільно політичному розвитку. Саме в поєднанні з суспільними світськими станами за умови їх активної участі в церковному житті, черпала силу православна церква в Україні. Але ці традиційні принципи організації й устрою православної церкви були деградовані.

Великі литовські князі, а згодом польські королі присвоїли собі „право подавання”, тобто роздавання церковних посад. Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) і архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів „подання” на ці посади. Хто більше платив або більше чимсь прислужив королю, той і одержував більшу церковну посаду і високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів займали люди, які не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх рук церковні й монастирські маєтки, гроші, вони неймовірно збагачувалися.

Це був період небувалого розладу і занепаду православної церкви в Україні.

Католицька церква в ці часи намагалася утвердити католицизм в українських землях, її мета - приєднання православної національної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верховенства римського папи і католицьких догматів єдино істинними. Йшлося не про об'єднання на рівних засадах, як нині намагаються довести деякі історики, а про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної,

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних навернути до католицизму, зберігаючи обряди православ'я, але визнаючи верховенство Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність папи римського.

Вже 1590 р. у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського - Г.Балабана, холмського - Діонісія, пінського - Леонтія та луцького -К.Терлецького, на якій було порушено питання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королю заяву про готовність укласти унію. Сигізмунд III 18 травня 1592 р. таємно відповів згодою В 1594 р. до них пристали митрополит М. Рогоза та володимирський, берестейський і перемишльський єпископи І.Потій, К.Терлецький і Г.Балабан.

У червні 1595 р. в Кракові відбулася нарада за участю Потія й Терле-цького, сенаторів-католиків та єзуїта Скарги. Було остаточно вироблено умови унії, що їх схвалив папський нунцій. Категорично проти був князь В.Острозький, але король проігнорував це.

23 грудня 1595 р. Терлецький і Потій у присутності папи Клемента VIII проголосили унію. Потім почалася підготовка уніатського собору. Все це викликало обурення серед значної частини православних, особливо серед козацтва. У жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор для обговорення питання про унію. Від самого початку він поділився на два собори. В уніатському брали участь митрополит М.Рогоза, 5 єпископів, 3 архімандрити, 3 католицькі єпископи й чимало шляхти. 8 жовтня 1596 р. під тиском представників короля вони підписали угоду про унію, що й було затверджено Сигізмундом III.

На православному соборі, який відкинув унію, було два єпископи -Г.Балабан і З.Копистинський, белградський митрополит Лука, дев'ять архімандритів, у т. ч. й Києво-печерський Н.Тур, два представники східних патріархів і понад 200 представників православного духовенства.

Народ підтримав рішення православного собору, піднявши кілька повстань проти унії.

Після прийняття унії 1596 р. почалася відкрита експансія католицизму проти українського народу, його духовності, історії та культури. Прибічники унії з православного духовенства почали впроваджувати її силою. Так, єпископ Потій особисто очолив похід проти Іллінського православного монастиря на Волині, ченці якого виступили проти рішень Брестського церковного собору. Уніати силою захоплювали великі монастирі та парафіяльні церкви, деякі розоряли; ловили й мучили священиків, розганяли народ, який збирався на молитву за містом у наметах.

Все це привело до активізації виступів українського населення проти унії. В 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким місцеві власті заборонили будувати церкву і школу. 1 1625 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Закінчився поразкою виступ міщан Острога 1638 р. проти закриття православних храмів.

На початку 30-х років XVII Ст. польська влада змушена була видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали діяльність православної церкви. Проте наступ католицизму та уніатства в Україні тривав.

25. Борецький — один із засновників Київського братства та Київської братської школи, її професор й перший ректор (1615—1618). Викладав мови: грецьку й латинську, ймовірно, філософію; приділяв увагу окремим богословським питанням. Борецький виявляв турботу про школу та її учнів: постачав все необхідне для навчання (забезпечував учнів за власний кошт підручниками, почав укладати бібліотеку), утримував на свій кошт бідних та сиріт. Кияни шанували ректора й називали «другим Іоаном Милостивим». Втілював у життя думку про те, що спів і музика є важливими важелями естетичного виховання. Багато зусиль доклав, щоб навчити учнів і півчих правильному церковному співові, викорінити т.зв. хомонію — розтягування слів за рахунок додавання до них голосних на шкоду мелодії.

Одночасно Борецький шукав шляхів порозуміння між українцями православними й українцями католиками та греко-католиками. Виступав за зміцнення політичних і культурних зв'язків України, Білорусії та Московії. Ставши митрополитом, продовжував опікуватися Київською братською школою. Допомагав Київському братству в придбанні деяких маєтностей на утримання школи. Добився королівської грамоти (19 лютого 1629), за якою Київське братство було, нарешті, визнане й затверджене Річчю Посполитою, і «що б вони своїм накладом не побудували, то на вічні часи». Таким чином, хоч про братську школу в грамоті прямо не говорилось, вони з визнанням Київського братства також дістала державний захист як його невід'ємна частина. Із записів сучасника, вихованця Київської братської школи Сильвестра Косова довідуємося, що Борецький не полишав й учительства: «Йов Борецький, ставши митрополитом Київським, був і опікуном оних братських шкіл і сам в них богословське вчення викладав».

В 1628—1629 рр. був разом із митрополитом В.Рутським прихильником загального замирення української церкви, однак не зміг залучити до своїх планів козаччини.

26. Після смерті свого опікуна С. Жолковського Могила задумав переселитися з Бельського воводства і у зв’язку з цим звертає увагу на Київську область. Він починає часто відвідувати Київ, де у той час митрополичу кафедру займав його друг , а може й наставник Іван Борецький, і купляє в околицях міста помістя. Часті стосунки з Борецьким не полишаються без впливу на релігійні погояди Могили, який почав брати діяльну участь у справах віри. Ця учасмть скоро досягає величезних розмірів внаслідок послідуючій за цим суттєві зміни у долі молдовського воєводства

Розуміємо вступ його на києво-печерську архімандрію. Після смерті 21 березня 1627 р. печерського архімандрита Захарія Копистянського на цю посаду виявився ряд претендентів.

Посвячення Петра Могили відбулося у грудні 1627 р. У цей час йому виповнилося тридцять років, і в такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, у цьому необхідно вбачати ряд обставин: підтримка Борецького і впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, його попереднє іночество, яке позитивно вплинуло на лаврську братію.

Петро Могила згуртовує довкола освічених людей, утворює гурток. Це дало поштовх до утворення на території Киво-Печерської лаври 1631 р. школи.

Викладаня у лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком польських шкіл вищого типу – колегій.

Та щойно розпочалося навчання, як виникли нові ускладнення. Київське братство, козацтво підняли пиання про об’єднання Київської братської школи та лаврської. Наприкінці 1631 р. 32 братчики Київського богоявленського братства склали акт, у якому Могила називався старшим ратом, блюстилем і пожиттєвим опікуном братства. Прохання братства підтримав і новий митрополит Ісайя Копинський. А12 березня 1632 р. до П. Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький з “Листом військовим”, у якому також просив об’єднати школи, обіцяючи зі свого боку їх “твердо захищати, охороняти й за них до самої смерті стояти”. Вирішили об’єднати школи в одну, Яка отримала назву на честь Могили – Києво-Могилянська колегія.

Культурна й освітня діяльність Петра Могили не обмежувалась лише турботою про Київську колегію. Саме за його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. Багато зусиль доклав він і до розвитку книговидавничої справи в Україні.

12 березня 1633 р. Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування.

Насамперед звернув увагу на Софійський собор. Могила доклав чимало зусиль до відродження собору, насиваючи його “єдиною прикрасою православного народу, головою і матір’ю усіх церков”. Водночас у Києві почалася відбудова й ряду інших церков та монастирів. Могилою булла реконструйована церква святого Василія.

З особливим почуттям ставився він до руїн Десятинної церкви.

Під керівництвом Могили було складено православний катехізис.

27. Точна дата початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові. Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові ще за століття перед тим. Багатий львівський міщанин Степан Дропан 1460 р. подарував церкві Св. Онуфрія і монастиреві при ній свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р.

1574 р. у Львові у друкарні Федорова вийшов перший український друкований підручник «Буквар». Іван Федоров під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький, видав «Новий Завіт» (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків Острозьку Біблію (1581 p.). Це було перше повне друковане видання Біблії слов'янською мовою.

З-поміж перших українських книжок були граматики (підручники для вивчення мов): «Адельфотес» (1591 р.)та «Граматика словенська» (1596 p.). «Адельфотес» — греко-слов'янська граматика, складена у Львівській братській школі. «Граматику словенську» видав у Вільні український учений Лаврентій Зизаній. Він був також автором «Лексиса» — першого українського друкованого словника, де церковнослов'янські слова перекладалися українською мовою. Чималий вплив на розвиток української науки й шкільництва мала «Граматика» Мілетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. Протягом двох століть вона залишалася основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Росії, Болгарії та Сербії.

28. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (пол. O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

29. Заснував Острозьку слов'яно-греко-латинську академію у 1576 році найславетніший представник могутнього роду князів Острозьких, перший магнат на руських землях Речі Посполитої, керівник оборони земель України від татарських набігів, один з найвпливовіших політичних діячів Польсько-Литовської держави, меценат друкарства та літератури, опікун православної церкви князь Василь-Костянтин Острозький. Не вдаючись у подробиці його біографії, зупинимось на висвітленні найважливішого аспекту його діяльності як мецената освіти, захисника православної церкви.

В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи, однак цілком незвичне для українського шкільництва, вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Спудеї Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Унікальність та оригінальність цього вищого закладу освіти виявилися й у тому, що тут уперше поєдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська ренесансно-реформаційна. Духовна спадщина Острозької академії була яскравим проявом першого культурно-національного відродження та, незважаючи на появу згодом значно потужніших і стійкіших науково-освітніх осередків, живила українську культуру майже до кінця XVIII ст. Орієнтири культурного розвитку українського народу були визначені у працях її діячів, а академія апробувала всі основні моделі сприйняття і синтезу західноєвропейських культурних досягнень з власною культурною основою на українському ґрунті.

В історії ОА можна окреслити три періоди. Час її становлення (1576 – 1586) характеризується великим інтенсивним спалахом. Острозький культурно-освітній центр, який окрім ОА включав ще літературно-публіцистичний гурток та видавництво, залучав до співпраці діячів різних конфесій, ідеологічних та політичних орієнтацій, попри перевагу православного спрямування діяльності осередку. Першим ректором Академії був письменник-полеміст і поет Герасим Смотрицький, родом із Поділля.

30. мова викладання була латинською і за формами та основним змістом навчання колегіум мало відрізнявся від католицьких і протестантських шкіл подібного рівня, в ньому на той же час підтримувалася греко-слов’янська традиція, насамперед шляхом участі у літургічній практиці. Єрусалимський патріарх Паїсій, який відвідав Київ 1649 р., зазначав, що тут діє школа "слов’янської мови", у якій є "вчителі високого мистецтва". Вони навчають побожних юнаків "слов’янської мови як властивої і латинської як необхідної тим, що живуть між латинянами" и. Грецькі джерела, — в цьому контексті головно твори візантійських церковних авторів, — визнавалися найавторитетнішими, хоч забезпечити постійного викладання грецької мови не вдавалося: в цьому напрямі було зроблено лише окремі спорадичні спроби. Пов’язані з колегіумом культурні діячі за часів Петра Могили брали участь у новому редагуванні тексту церковнослов’янської Біблії на основі грецького канонічного тексту 25.

Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками 26. В курсах філософії, зокрема при викладі фізики й метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів 27. Окремий клас ("школа") богословів був зорганізований наприкінці XVII ст.

На чолі колегіуму стояли ректор і префект, які водночас були професорами вищих курсів. Першим ректором став колишній ректор лаврської школи "замойський академік", тобто вихованець Замойської академії, Ісая Трофимович-Козловський (від 1632 до 1638 р.). Його наступниками на цій посаді були Софронія Почаський (1638 — 1640), Ігнатій Оксенович Старушич, Йосиф Кононович Горбацький (1640 — 1642), Інокентій Гізель (1648 — 1650). Першим префектом і професором риторики став Сильвестр Косов, викладачем поетики був Антон Пацевський, пізніше (до 1651 р.) цю посаду займав Феодосій Баєвський. Як бачимо, все це були провідні освітні й церковні діячі, знавці наук філологічно-філософського циклу та богословії. Всі професори утримувалися Богоявленським монастирем, монахами якого вони були. І в самій школі, і в бурсі (гуртожитку) діяло своєрідне учнівське самоврядування, форми якого були подібними до загальноприйнятих у латиномовних школах різних конфесій і рівнів. Прототип будь-якої сторони життя колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, в тому числі колегіумах та університетах. Це стосується врочистих захистів попередньо оголошених тез з філософії та інших наук, вистав шкільного театру, звичаю студентів збирати кошти на прожиття, ходячи "попід вікна" з колядами та іншими піснями. Студенти, які мандрували від міста до міста, залишаючи навчання на канікулах або й в інший час, дуже нагадують середньовічних ваґантів з типовою для них сміховою культурою.

31. Григорій Сковорода змінив основи багатьох наук в Україні. Його просвітницька діяльність сприяла відкриттю першого (в Харкові) на Україні університету. У своїх творах, які наче підсумували найвищі здобутки давньої української літератури, Сковорода оспівував красу природи України, її працьовитих людей, їх прагнення до волі і щастя, висміяв панівну верхівку за її паразитизм і знущання з народу, проголосив людину та її волю – найвищою цінністю. Сковорода розвинув ідею гуманізму, вніс в нашу літературу нові теми й образи. Його сатира підготувала ґрунт для появи політичної сатири Шевченка. Сковорода – перший з українських письменників по-новому поставився до народної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який сковував митців. Народна мудрість стала основою в трактуванні письменником-філософом багатьох процесів суспільного життя.

"Спадщина Сковороди – справедливо зауважив літературознавець Іван Піль щук, - є свідченням тієї істини, що в тяжкі часи історичних роздоріж український народ носив в собі невгасиму жагу волелюбства, яка вселилася в поезії і роздумах великих мислителів. Спадщина Сковороди є добрим надбанням української національної і світової культури".

Пророче передбачаючи майбуття, а в ньому долю свого народу, великий письменник і філософ – писав: "Ми створимо світ кращий. В майбутній Україні бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу". Можливо, ми українці ХХІ століття, є тими людьми, які творять нашу нову славу, нашої оновленої землі, на цій землі завжди житиме в серцях вдячних правнуків легендарний любомудр, наша гордість і слава – Григорій Сковорода.

32. Наиболее продуктивный период в истории украинского барокко связан с гетманствами Самойловича, Мазепы и Апостола. Его нижнюю границу обозначает возведение Николаевского собора в Нежине (1668-70), верхнюю — строительство Апостолом Спасской церкви в Больших Сорочинцах (1733). Все три гетмана поощряли храмоздательство не только на словах, но и финансами. Наибольшее количество храмов было возведено благодаря Мазепе, что позволяет украинским искусствоведам говорить не столько об украинском барокко, сколько о барокко «мазепинском»:[5]

Николаевский собор в Нежине — один из первых памятников украинского барокко

Мгарский монастырь возле Лубен

Вознесенский собор в Переяславе

Богоявленский собор в Братском монастыре

Николаевский военный собор

церковь Всех Святых на Экономических вратах Печерского монастыря

Троицкая и Николаевская церкви в Батурине

Петропавловская церковь Густынского монастыря под Прилуками

Успенский собор в Глухове

Покровская церковь в Дегтярях.

Мазепинским постройкам свойственны монументальная пышность и вольное расположение частей и деталей сооружений, декоративность орнамента и игра светотени, призванные подчеркнуть преимущества огромной площади каменных церквей.[6]

Храмы Слобожанщины

Большим своеобразием отличаются храмы Слободской Украины. Пятибашенный Спасо-Преображенский собор в Изюме (1684) принадлежит к типу казацкого полкового собора, в то же время его своды напоминают рубленые. Особенность Покровской церкви в Харькове (1689) — тесно поставленное в ряд трехглавие в местной традиции трехмастной многозаломной церкви. Та же декоративная схема применена при возведении Николаевской церкви Святогорского монастыря (ок. 1684). Принято считать, что все три памятника строились одной артелью мастеров, несомненно, под сильным влиянием местного деревянного зодчества и, возможно, под руководством Ивана Зарудного.[7]

Памятники слобожанской архитектуры XVII-XVIII вв. сосредоточены на востоке Украины и в западных областях Российской Федерации:

Казацкий собор в Стародубе (1678, перестроен 1744),

Николаевская церковь в Глухове (1693),

Воскресенская церковь в Сумах (1702),

Троицкий собор в Белгороде (1707, снесен в советское время);

Троицкая церковь Ахтырского монастыря;

Покровская церковь в Вильшанах под Харьковом (1769);

Воскресенская церковь Хорошевского монастыря (1759),

Трехглавый собор в Севске (1718),

Свенский монастырь и Белобережская пустынь на Брянщине.

У XVIII ст. значний крок уперед зробила на Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель - адмі-ністративних, господарських, житлових та ін.

Велику кількість чудових будівель було зведено наприкінці XVII - на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й коштом гетьмана І.Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської ака-демії та ін.

У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були спору-джені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731-1745 рр. під керівни-цтвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. У 1747-1753 рр. за проектом архітектора В.Растреллі під керівництвом архітектора І.Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752-1755 рр. - царський палац.

33. У XVII-XVIII ст. важливу роль у розвитку національного художнього мистецтва відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва.

Розквіт світського портретного живопису припадає на другу половину XVIII століття. Саме тоді багато талановитої української молоді навчалося та працювало в Петербурзькій академії мистецтв. Найвідоміші художники Росії того часу Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — із Миргорода. Українцями були творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко (уродженець Глухова) та видатний скульптор доби класицизму І. Мартос з Ічні Чернігівської губернії.

Творчість Д.Левицького підняла портретне мистецтво Російськоі імперії до рівня західноєвропейських митців. Магнатська родина Воронцових вважала його за родинного майстра та добре платила за портрети його пензля. А портрети шляхетних смолянок стали унікальною серією портретів всього 18 століття, як і прижиттєвий портрет філософа Дені Дідро, що позував Левицькому в Петербурзі.

34. У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літературу проникає класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії. Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в українській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величковського та деякі вірші Григорія Сковороди.

Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди. Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ ловив, та не спіймав".

Деякі барокові українські письменники, здебільшого духовні, почали переймати нові класичні літературні форми. Помічаємо, напр., певні елементи нового, не барокового, простішого, гармонійнішого стилю в проповідях (не в п'єсах) Г. Кониського. Ще ближче підходить до стилістики класицизму «Історія Русів». Але цей твір, писаний майже суто російською мовою, стоїть взагалі на окраї української літератури. Наприкінці 18 ст. виступили як російські класичні поети, українці; найвизначнішими серед них були Іпполіт Богданович (1743 — 1803), Василь Капніст (1757 — 1823); вони належать до найяскравіших зірок російського класицизму та споріднені між собою значним ідилічним забарвленням своїх віршів, та менш талановитий невтомний журналіст Василь Рубан (1794 — 95).

Той твір, яким почалося вживання народної мови як мови літературної, «Енеїда» Івана Котляревського (1769 — 1838), належить до певного ґатунку класичної поетики, є «героїчно-комічною поемою». Котляревський познайомився з одним з популярніших російських творів цього ґатунку, з «Енеїдою» Н. Осіпова (1751 — 1799; «Енеїда — 1791 — 6, дальші видання — 1800, 1801 р.), закінчення якої писане А. Котельницьким (дати життя невідомі, закінчення «Енеїди» — 1802, 1806 р.), що й собі наслідували письменника 18 ст., німця Блюмауера. Та якраз «травестії» «Енеїди» Верґілія були найбільш популярними серед численних травестій часів бароко — найвидатнішою була французька «Енеїда» Скаррона (1648, різні закінчення інших авторів), поруч з якою було кілька французьких травестованих «Енеїд», зокрема — різними діалектами. «Енеїда» Котляревського вийшла 1798 р. без дозволу автора, третє видання 1809 р. Котляревський доповнив 4-ою частиною, а обидві останні, над якими він працював довгі роки, видані по його смерті 1842 р.

Котляревський користувався найбільше твором Осіпова. Але йому, вихованцеві духовної семінарії, латинська «Енеїда» Верґілія була добре відома; здається, користувався він і Скарроном.