13 Слів Григорія Богослова, XI ст. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.

Чудовський тлумачний псалтир XI ст. Пам’ятка не датована. Видана В. Погорєловим у 1910 р. Зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Євгеніївський тлумачний псалтир XI ст. (уривок з 20 аркушів). Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна.

Пандекти Антіоха XI ст. Рукопис зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Турівське євангеліє XI ст. Уривки з 10 аркушів. Видане 1868 р. Рукопис зберігається в Державній публічній бібліотеці м. Вільнюса.

Патерик Синайський, або Луч Духовний, XI ст. Зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Путятина мінея за травень, XI ст. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.

Реймське євангеліє, кін. XI або поч. XII ст. (кирилична його частина, стор. 1—32). Видане в 1899 р.

Мстиславове євангеліє близько 1117 р., переписане для новгородського, пізніше київського князя Мстислава Володимировича. Рукопис зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Юріївське євангеліє близько 1120 р. Переписане, певно, в Києві для Юріївського монастиря, що знаходився близько Новгорода. Зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Галицьке євангеліє 1144 р.; аркуші 1—228 писані в м. Галичі в 1144 р., а решта (арк. 229—260) — там же в XII—XIII ст. У мові євангелія багато рис, що пізніше стали характерними для української мови. Видана пам’ятка в 1882 р. Рукопис зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Добрилове євангеліє 1164 р. У його мові багато рис, властивих давньоруським південним діалектам, пізніше характерних для української мови. Рукопис зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. В. І. Леніна в Москві.

Пантелеймонове євангеліє XII ст., з походження південноруське. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.

Типографське євангеліє №7, друга половина XII ст., з походження південноруське, його мова відбиває галицько-волинські риси.

Христинопільський, або Городиський, апостол XII ст. Відбиває риси південноволинських діалектів давньоруської мови. Виданий О. Калужняцьким в 1896 р., а 8 аркушів, що зберігаються в Києві, С. І. Масловим (Изв. ОРЯС АН, т. 15, кн. 4. СПб., 1911).

Одеське євангеліє ХІІст. Рукопис зберігається в Одеському Державному історико-археологічному музеї.

Успенський збірник кінця XII—XIII ст. Це одна з найважливіших пам’яток давньоруської мови. Уривки з неї публікувалися кілька разів. Повністю видана за редакцією С. І. Коткова в 1971 році Інститутом російської мови АН СРСР. Видання підготували О. А. Князевська, В. Г. Дем’янов і М. В. Ляпон. Рукопис зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Виголексинський збірник кінця XII — початку XIII ст. Мова відбиває галицько-волинські риси. Зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. В. І. Леніна в Москві.

Віденський октоїх XII—ХIIІ ст., з походження південноруський. Зберігається в Національній бібліотеці у Відні. Мова описана О. І. Соболевським в «Очерках по истории русского языка», 1884 р.

Бучацьке євангеліє XII—-XIII ст., з походження південноволинське.

Галицьке євангеліє 1266—1301 рр. Рукопис зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрbна.

Руська правда за списком 1282 р. Це найдавніший відомий нам список найвизначнішої юридичної пам’ятки Давньої Русі. Зберігається в Державному історичному музеї в Москві. Вперше видана в 1888 р., після чого кілька разів перевидавалася, востаннє в 1940 р. («Правда русская», т. 1, за редакцією акад. Б. Д. Грекова); факсимільне відтворення тексту в 1963 р. (там же, т. 3).

Галицьке, або так зване Євсевієве, євангеліє 1283 р. Відбиває риси південних говорів давньоруської мови. Зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. В. І. Леніна в Москві.

Повчання Єфрема Сиріна, близько 1288 р. Відбиває риси волинських говорів давньоруської мови. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна.

Холмське євангеліє ХІІІ ст. Відбиває риси південних говорів давньоруської мови. Зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. В. І. Леніна в Москві.

Путенське євангеліє XIII ст. Видане О. Калужняцьким у 1888 р. Відбиває риси південних говорів давньоруської мови.

Житіє Сави Освященного XIII ст. Видане І. Помяловським у 1890 р. У мові має давньоруські південні особливості.

Полікарпове євангеліє 1307 р. У ньому є риси, характерні для мови української народності. Зберігається в Державному історичному музеї в Москві.

Пандекти Антіоха 1307 р. Відбиває риси, характерні для мови української народності. Рукопис зберігається в Музеї українського мистецтва у Львові.

Луцьке євангеліє XIV ст. Відбиває риси, характерні для мови української народності. На полях євангелія є староукраїнські приписки XV ст. Зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. В. І. Леніна в Москві.

Євангеліє Верковича XIV ст. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.

Лаврентіївський список літопису 1377 р. Переписав чернець Лаврентій, звідси назва списку. Містить Повість временних літ, у якій є копії договорів руських князів з греками (X ст.), повчання Володимира Мономаха та ін., і Суздальський літопис. Повість временних літ публікувалася Археографічною комісією в 1872 р. і у виданні «Полное собрание русских летописей» у 1960 р. (т. 1). Рукопис зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.

Іпатіївський список літопису близько 1425 р. Містить Повість временних літ і Київський та Волинський літописи. Видавався кілька разів, останній раз — у 1962 р. в «Полном собрании русских летописей» (т. 2). Рукопис зберігається в Бібліотеці Академії наук СРСР.

Найдавніші датовані давньоруські грамоти відносяться до XII ст., а саме:

Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130 р.

Вкладка Варлаама Хутинському монастирю, що знаходився недалеко від Новгорода, дана після 1192 р.

Давньоруських грамот від XIII ст. збереглося більше. З них важливіші для історії давньоруської мови такі:

Договірна грамота Смоленського князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готським берегом 1229 р.

Договірна грамота Олександра Невського і новгородців з німцями 1262—1263 рр.

Договірна грамота Новгорода з князем Ярославом Ярославовичем 1264 р.

Полоцька грамота близько 1300 р., та ін.

Цінний матеріал для історії давньоруської мови містять новгородські берестяні грамоти, знайдені, починаючи з 1951 р., під час археологічних розкопок. Окремі з цих грамот належать ще до XI ст., кілька до XII ст. й ще більше — до XIII ст. і пізнішого часу.

12. Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів:

– язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки;

– християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося переписування книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

– давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.

13. За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією — головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» — популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» — тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт — ченцем Печерського монастиря тощо філософ, оратор Климентій Смолятич — митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський — єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення відсоткока, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI—XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона — заступника медицини і лікарів (у 2000 році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В XI столітті в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт — «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого — те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

14. До наших днів дійшло два види пам'яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні. Із прийняттям християнства, будівництвом храмів і запровадженням шкільної освіти зростає попит на християнську церковну літературу, богослужебні книги, що й обумовило виникнення перекладної літератури (біблійні книги, апокрифи, «житія», патерики й ін.). Перекладна література приходила на Русь головним чином із Візантії. Процес перенесення, «вживления» чужоземних пам'яток сприяв не тільки культурному збагаченню наших предків, засвоєнню ними філософського, культурного, морально-етичного досвіду інших народів, а й стимулював розвиток оригінальної творчості.

Оригінальна давньоруська література представлена у жанрах літописання («Повість минулих літ», «Київський літопис»), «повчань» («Поученіє» Володимира Мономаха), ораторсько-моралізаторської прози («Слово про закон і благодать» Іларіона), агіографічних творів, або життєписів святих («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик») та ін. Найвидатнішою пам'яткою літератури Київської Русі є анонімне «Слово о полку Ігоревім».

У ті часи співіснували мови давньоруська та старословянська, або церковнослов'янська. Давньоруською мовою писалися літературні твори, а також державні документи, скажімо, «Поученіє» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», збірник правових документів «Руська Правда», різні грамоти, ділові акти, договори руських князів (Олега, Ігоря, Святослава) з греками. Після прийняття християнства поряд з давньоруською мовою вживалася і церковнослов'янська, якою перекладалися книги, потрібні для відправлень християнського культу.

З другої половини XIII ст. давньоруську державу, знесилену князівськими міжусобицями, феодальною роздробленістю, поневолюють татаро-монголи; у XIV ст. більшу частину колишніх давньоруських земель (Волинь, Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину) захопило Литовське князівство. Державною мовою у ньому була літературна мова колишніх руських князівств, яка складалася з елементів давньоруської та церковнослов'янської мов, а також живих народних говірок. Наприкінці XIV ст. велике князівство Литовське об'єднується з Польщею (Кревська унія 1385 p.). 1569 р. у Любліні була проголошена нова унія, за умовами якої Литва об'єдналася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Для захисту й оборони рідної землі постає Запорозька Січ. Всіма цими суспільними подіями (татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням) і зумовлюється літературна проблематика тієї доби. Набуває розвитку український епос — історичні пісні й думи. У них звучать мотиви боротьби за соціальні та національні права, оспівується мужність і патріотизм новопосталих захисників рідної землі — козаків, а також тяжка доля бранців у турецько-татарській неволі (думи «Плач невольників», «Втеча трьох братів з города Азова», «Маруся Богуславка»). Продовжують розвиватися літописання («Галицько-Волинський літопис»), ораторська та агіографічна проза.

Якісно новим етапом була література другої половини XVI—середини XVII ст. Боротьба проти соціального гноблення та колонізації зумовила розвиток національно-культурного руху, який знайшов своє відображення і в літературі. Виникають і розвиваються братства — органічній ї заможної частини міського населення, які стали осередками боротьби проти шляхетсько-католицької експансії. Історичні обставини того часу спричинили появу полемічної літератури, найвидатнішим представником якої був Іван В. Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648—середина XVII ст.) викликала неабиякий літературний інтерес. З'являються козацькі літописи («Літопис Самовидця», «Літопис Самійла Величка», «Літопис Григорія Грабянки»), в яких певною мірою відображений народний погляд на національного героя. Злободенні проблеми тогочасного суспільно-історичного життя знайшли свій вияв і в історичній драмі («Милость божія» невідомого автора, «Володимир» Ф. Прокоповича). Окрім історичної драми, з'являються віршові діалоги, містерії, інтермедії та інтерлюдії, які розширюють тематичний і образний ряд української літератури. Авторами інтермедій були викладачі й спудеї Києво-Могилянської академії, заснованої 1632 р.

У козацькі часи постає, література українського бароко, представлена передусім жанрами героїчної поезії («Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича) та історичної прози.У літературі другої половини XVII—XVIII ст. особливого розвитку набуває віршова література, що заявила про себе у жанрах історичного, ліричного, духовного вірша. Видатними представниками поезії того часу були, зокрема, Климентій Зіновіїв та Іван Некрашевич. Особливою сторінкою культурно-освітнього життя XVII—XVIII ст. була літературна й культурно-просвітницька діяльність мандрівних дяків. їх різдвяні та великодні вірші, позначені травестійно-бурлескним-характером трактування матеріалу, значною мірою вплинули на процеси демократизації літератури, на становлення літературної мови на народній основі. Своєрідне явище української літератури XVIII ст.— вертепна драма, комедійна частина якої сприяла розвитку нової драматургії.

У XVII—XVIII ст. українська література була різномовною, що обумовлювалося життям українського народу не в одномовному, а в багатомовному державному організмі. Паралельно з церковнослав'янською й книжною староукраїнською літературні твори писалися й польською. Латинською, а з кінця XVII ст.— і російською мовами. Найвидатнішою постаттю в культурному і літературному житті України XVIII ст. був філософ, просвітитель і письменник Григорій Сковорода.