Права людини і права громадянина

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.Права людини і права громадянина тісно пов'язані, однак не є тотожними поняттями. Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави.

Отже, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання.

Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у якій він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, а й на активне втручання держави в їх реалізацію. Громадянин-особа, яка за законом визнається юридично належною до певної держави. Права людини закріпленні в міжнародно-правових актах, а права громадянина - у конституції певної держави.

У статті розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» послідовно розрізняють права і свободи за зазначеним принципом. Особливо це знаходить вияв у формулюваннях статей. Там, де мова іде про права людини, Конституція застосовує формулювання: «кожен має право», «кожен може», «кожному гарантується». Таке текстове закріплення підкреслює можливість реалізації відповідних положень будь-якою особою на території України. Поряд з цим сформульовано і права, що належать лише громадянам України: свобода об'єднань (ст. 36), участь в управлінні державними справами (ст. 38), мирні збори, мітинги, походи та демонстрації (ст. 39) тощо. Це переважно політичні права. Таке законодавче закріплення прав людини і прав громадянина відповідає міжнародним документам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права.

Об'єктивне та суб'єктивне право

У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях — об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм.

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

http://ebk.net.ua/Book/law/zaychuk_tdp/zmist.htm