1. Особливості сентименталізму в українській літературі.

Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи, - ідейно-естетичне явище, породжене активізацією третьостанової ідеології всередині Просвітництва, друга грань просвітительського гуманізму, що являє собою реакцію на ранній, раціоналістичний етап у розвитку Просвітництва.

В українській художній свідомості важливі передумови для формування сентименталістських, ідейно-художніх засад складаються вже в 17-18 ст. У цей час українська культура перебувала на межі між епохою європейського Відродження і Просвітництвом.

Складність відшукання родових рис сентименталізму в українській літературі 17-18 ст. полягає в тому, що вони не дістали окремого відображення в естетичних програмах і проявлялися скоріше спонтанно, без осмислення як певних художній феномен. У розумінні трагічності світу приховувався й інший зміст. Людина виступала вже не пасивним реципієнтом інформації з навколишнього середовища, а як особистість, яка всі ці зовнішні антиномії і колізії переживає внутрішньо. Тому витоки сентименталістського почуття в українській літературі слід шукати саме в бароко.

На межі 17-18 ст. в українській літературі виникає інтерес до такого почуття людини, яке асоціюється не просто з тугою і скорботою у зв*язку з неможливістю знайти гармонію в розірваному суперечностями світі, а проймається усвідомленням страждання особистості в реальному земному житті. Ці мотиви найбільшою мірою стають характерними для тогочасної української поезії, тісно пов*язаної з народнопоетичною традицією (насамперед з козацькими, чумацькими, бурлацькими піснями.

На початку 19 ст. спираючись на сентименталістську традицію поезії 17-18 ст., сентименталізм в Україні набуває якісно нових ознак, що значно поглиблювало уявлення про природу внутрішнього світу людини, її приватне життя, здатність до глибоких інтимних почуттів. У цей час він вступає в активну взаємодію з найрізноманітнішими ідейно-естетичними явищами. Великою мірою розвиток українського сентименталізму залежав від характеру Просвітництва в Україні. Просвітительські ідеї поширювалися тут не в своїх радикальних, а в «поміркованих» формах, вільних від ідеологічних приписів на кардинальну перебудову суспільства. Це позначилося у самому погляді на людину, яку українські письменники бачили не в центрі напружених соціально-ієрархічних стосунків, а в безпосередній близькості до природи, яка вже з моменту народження прищеплює кожному індивіду доброту.

На розвиток українського сентименталізму в першій половині 19 ст. помітний вплив мав кордо центричний характер української філософської думки. Зосередженість на душевному в людині, усвідомлення письменником необхідності нагального виходу з трагічних колізій світу висуває у нього на перший план не інтелектуальний елемент, а душевну емоцію і серце.

У першій половині 19 ст. він набуває виразних ознак окремої течії в літературі, з новою концепцією особистості. Формується специфічна художня структура – українського сентименталізму, що легко вступає в контакт з іншими, іноді ідеологічно різними, ідейно-художніми явищами епохи. Його історична й естетична цілісність визначалася орієнтацією на послідовне чуттєве відтворення світу, результати якого бачилися як щось «безпосереднє», «наївне», «природне», а отже й моральне. І хоча сентименталізм в українській літературі не розгорнувся в окремий художній напрям, наявність його відчувається у творах багатьох письменників. Насамперед це стосується художнього стилю, де сентименталізм характеризується цілим рядом відносно сталих ознак: «чутливе» відтворення художніх образів та навколишньої дійсності, зображення в героях емоційної стихії, яка примушує їх керуватися не розумом, а серцем, реагувати на пригоди життя сльозами, викликати спів страждання, а іноді навіть і сльози в інших персонажів і читачів. Він відчувається в своєрідності розгортання художньої оповіді і загальній побудові твору, у прагненні створити динамічну композицію, вільну від класицистичної заданості й нормативності, найбільшу увагу приділити ліричному началу, передаючи авторське співчутливе ставлення до подій суб*єктивно-емоційними епітетами, метафорами, імпульсивним ритмом, підвищеною експресивністю висловів.

На початку 19 ст. сентименталізм проникає в бурлескну поезію, але відбувається зображення предмета чи явища не з погляду самого автора, а малоосвіченого селянина, виправдовуючи у такий спосіб деякі недоречності і недотепності, наявні у творі.

З першого 30-річчя 19 ст. в українській поезії спостерігається поступове зменшення ролі бурлеску, а сам бурлескний персонаж неухильно поступається місцем герою, здатному до глибоких емоційних переживань. Хоча в поезії ще немає тонкого психологічного малюнка, зображення чулого й чуйного серця стає домінуючим, а саме почуття стає мірилом оцінки подій, людей, обставин, точкою відліку моральних якостей героїв і немовби «обгортає» собою зображувану дійсність.

Сентименталізм в українській поезії першої половини 19 ст. – явище далеко неоднозначне та далеко неодномірне. Сентименталістська настанова на прояв почуттів відчувається вже в бурлескній поезії, а далі, набуваючи нових рис та якостей, заявляє про себе в поезії романтиків. Про поширеність сентименталізму в поезії свідчили і нові обрії в розкритті чутливого внутрішнього світу особистості, її здатності до інтимних почуттів та в особливостях взаємовідношень з природою, яка вже виступала непересічним джерелом меланхолійних настроїв, емоцій і могла легко відгукнутись на сердечну тугу й біль ліричного героя, виступаючи союзником у його протистоянні ординарній реальності.

Нерозвиненість «великих» епічних жанрів, насамперед роману, в тогочасній українській художній свідомості призвела до того, що на перше місце в ній висуваються повість та оповідання.

Новий просвітительський погляд на світ і людину потребував нових засобів і форм художньої виразності, сюжетотворення, нового характеру позитивного героя, розширення функціонального значення таких структурних компонентів твору, як пейзаж, діалог, монолог тощо. Ці художні пошуки знайшли відбиття у творах Г.Квітки-Основ*яненка. Письменник приходить до висновку, що тільки в умовах природного життя, патріархальних звичаїв і моралі можливе збереження таких загальнолюдських цінностей, як чесність, доброчинність, щирість почуття; саме серед народу він знаходить цілісні і самобутні характери.

Чутливість у сентименталістів – не просто зворушливість, «впадання в сльози», а особливе відношення до світу, цілий морально-етичний комплекс, що включає в себе вірність природі (насамперед людській), доброчинність, яка народжується із співчуття до страждань інших, послідовність у вчинках, що спирається на таку постійну константу, як «серце», моральний максималізм.

Стихію почуттів своїх героїв Квітка намагається логічно пов*язати з нормами народної моралі, з «природною» розумністю українського селянина. Природа в повістях Квітки-Основ*яненка постає у всій своїй гармонійній цілісності й красі. До неї може звернутися розчулене серце для підтримки своїх почуттів.

Центральне місце в сентиментальних творах Квітки займає любовне почуття – найкращий із дарунків природи. Тому конфлікт в українських повістях, як правило є варіантом колізії між чутливими героями й обставинами, які постають на шляху до їх щастя, що був типовим для просвітительської літератури. Звичайно, це зумовлює й особливості побудови сюжету, в структурі якого починають домінувати такі події, які найповніше розкривали б усю глибину і щирість внутрішнього світу героїв. Згідно із традиціями сентиментальних творів автор нерідко закінчує повісті трагічним фіналом.

Подальший поступ сентименталізму в українській літературі пов*язаний із процесом суб*єктивізації образу автора (оповідача), відмовою від дидактичних повчань, появою окремого художнього «я», як героя твору, що створювало ширші можливості для емоційних оцінок зображуваного, розширювало діапазон індивідуалізації образу.

Сентименталізм не обійшов стороною і українську драматургію, де він утверджувався в процесі занепаду основних принципів шкільної драматургії 17-18 ст. Його вияв став можливим лише на початку 19 ст. разом з формуванням в українській літературі побутової драми. В цілому пафос української драми першої половини 19 ст. відбивав просвітительські ідеї, утверджував необхідність спів страждання «маленькій» людині, віру в добре природне начало в людині. Своєрідним ціннісним критерієм у них виступає чутливість персонажів. Чуттєвість стає засобом морально-етичного відродження героїв. Усе це проявляється уже в «Наталці Полтавці» І.Котляревського, де любовна колізія з найбільшою повнотою та очевидністю дала героям змогу виявити природу своїх почуттів, глибину і чистоту внутрішнього світу.

Сентименталізм в українській драматургії першої половини 19 ст. проявився у виборі позитивного героя із нижчих верств суспільства, який живе за веліннями власного серця, у конфлікті між чутливими персонажами й обставинами, у введенні в сюжет любовного трикутника, в якому сентиментальні герої були протиставлені їх антагоністами, що надавало творам напруженого інтригую чого характеру.

Сентименталізм вніс великий вклад у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання, осягнення найпотаємніших порухів людської душі.

2. Історія створення і видання «Енеїди» Котляревського.

Над «Енеїдою» Котляревський почав працювати приблизно у 1794 -1795 рр.

Уже перші розділи набули великої популярності, ходили по руках у багатьох списках. «Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися».

1798 р. - перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским» були видані без відома автора в Перетбурзі заходом колезького асессора М.Й.Папури (за походженням із конотопських дворян, вихованець Київської академії, людина освічена, яка цікавилася літературою) за участю Й.К.Каменецького. В кінці — доданий адресований російському читачеві словник під заголовком “Собрание малороссийских слов, содержащихся в “Энеиде”, й сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных”. Словник є початком коментаря до “Енеїди” і разом з тим помітним явищем української лексикографії кінця XVIII ст. Обсяг чималий — 972 слова. Він став доброю основою для аналогічних словників у всіх подальших виданнях “Енеїди”.

У другому виданні “Енеїди” (1808), ініціаторами якого напевне були вже інші люди (слова “Иждивением М. Парпуры” на титульній сторінці відсутні), і заголовок словника, і сам словник передруковано без жодних змін. Скопійовані навіть явні помилки (божовильный замість божевільний, минія замість манія, чіпчиковать замість чимчикувать та ін.). Так само як і перше, це видання поеми було для Івана Котляревського несподіванкою. Воно ще раз нагадало авторові, яким нечуваним успіхом користується його твір, яку роль він відіграв і ще може відіграти в літературі і його житті. Адже 1808 р. був переломним для письменника.

З 1796 р. Іван Котляревський перебував на військовій службі. В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку.

У цей неспокійний та невлаштований період свого життя Котляревський заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту частину. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: “С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель”. На титульній сторінці книжки читаємо: “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года”. На окремій сторінці “Уведомление” автора: “Энеида”, на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия.

Она досталась господам издателям со многими ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й издавшие многое в ней по-своєму переделали й почти испорченную випустили под моим именем.

Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе.

Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть”.

У кінці книжки доданий “Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде и сверх того еще многих иных в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертей части”. Після такого заголовка іде набраний без ніяких змін і поправок текст “Словаря”, публікованого в попередніх двох виданнях. Слідом за ним вміщено під окремим заголовком “Дополнение к малороссийскому словарю”, укладене вже самим Іваном Котляревським. Тут подано 153 слова. Видно, що Котляревський уважно прочитав словник перших видавців. Крім слів з четвертої частини, він вмістив у додатку ряд питомих українських слів з першої — третьої частин поеми, не включених укладачем чи може укладачами у словник попередніх видань. Не зрозуміло тільки, чому Котляревський не виправив очевидних помилок у словнику. Це він зробить пізніше, готуючи десь через півтора десятка років повне видання “Енеїди”.

Після виходу у світ власноручно підготовленого третього видання “Енеїди” та тривалих клопотів з улаштуванням на цивільній службі, Котляревський назавжди осідає в рідній Полтаві і неспішне завершує головну справу свого життя. П'ята частина “Енеїди” на кінець 1821 р. уже була завершена. В листі від 21 грудня 1821 р. він писав М. І. Гнєдичу: “...Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться”12. Невдовзі була завершена й остання, шоста частина. Російський літератор М. О. Мельгунов після відвідання у серпні 1827 р. Котляревського писав М. П. Погодіну, що поема доведена автором до кінця.

Завершивши поему, письменник укладає “Словарь малороссийских слов, содержащихся в “Енеиде”, с русским переводом”. Сюди увійшло 1547 слів, більше, ніж до словника першого видання та “Дополнения” Котляревського до третього видання разом узятих. Адже додалися ще п'ята й шоста частини поеми, крім того, введено нові слова з попередніх частин.

Укладаючи “Словарь”, Котляревський взяв за основу словник до перших двох видань “Енеїди”. Не раз він виправляв помилки своїх попередників, уточнював смислове значення слів. “Бур'ян” — замість “на пустырях репейник и другие большие травы — негодная трава”. “Буханець” — замість “сытник пшеничный” — “булка”. Проте більшість слів перенесена Котляревським з першого словника без змін. Але це не применшує ролі письменника як укладача і коментатора власного твору.

1842 – повне видання побачило світ у Харкові уже після смерті автора.

3. Жанрова своєрідність «Енеїди» Котляревського.

«Енеїда» Івана Петровича Котляревського — це епічна поема, тобто великий віршований твір, у якому розповідається про визначні події і яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується розкриттям авторських переживань І роздумів. Жанр поеми розвинувся на основі фольклору. Давня світова література зберігає перші поеми, що утворилися з народних героїчних пісень. У знаменитих стародавніх грецьких поемах «Іліада» та «Одіссея» розповідається про Троянську війну і мандри Одіссея, героя цієї війни. Автором цих поем вважається давньогрецький сліпий народний співець Гомер, який жив у VIII—VII столітті до нашої ери.

Римський поет Публій Вергілій Марон, який жив у 70—18 рр. до нашої ери, за зразком поем Гомера написав поему «Енеїда», у якій прославляв державний лад Римської імперії і доводив, шо рід першого римського імператора Августа походив від Енея.

Поема Вергілія стала зразком героїчної поеми для поетів феодальної Європи, основою визначних класичних творів середньовіччя. У XVII столітті в європейській літературі почали з'являтися пародії на Вергілієву «Енеїду», травестійні переробки видатного твору.

Іван Петрович Котляревський перетворив величну Вергілієву епопею на веселу, бурлескну розповідь. Він переробив оригінал, переосмислив його героїчну тему, дав твору нове своєрідне наповнення. Під пером славного українця патетика Вергілієвого твору перетворилася на дотепну розповідь, яка вражала і продовжує вражати читачів витонченістю спостережень у зображенні українського життя другої половини XVIII століття.

За жанром «Енеїда» Котляревського — це епічна, травестійно-бурлескна поема. Травестійна тому, що автор переодяг античних героїв Вергілієвої «Енеїди» в український одяг, переніс їх в історичні умови українського життя XVIII століття, зокрема побуту козаків-запорожців, українського панства, життя чиновників і простого люду.

Бурлескна — бо люди і події змальовуються переважно у знижувальному, жартівливому тоні.

У XVII—XVIII століттях бурлескно-травестійна традиція була досить поширеною в літературі та усній народній творчості. В Україні в ті часи були добре відомі бурлескні вірші мандрівних дяків, інтермедії та інтерлюдії до шкільних драм, розважальна частина вертепного театру.