2. Економічний курс Директорії Лановик б.Д., Лазарович м.В. Економічна історія: курс лекцій. - 4-те вид., перероб. І доп. - к.: Вікар, 2003. - с.277-278

Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.

Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе.

Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічного життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщецькі та прокуркульські й відкидалися.

Висновок

Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання.

Суть політики Директорії полягала в затвердженні в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму Королев В.И. Страницы истории Украины. Конспекты. - Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. - с. 59.

Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності. Це передусім виявилося у розробці аграрної політики.

Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР Бойко О.Д.

69) Українські січові стрільці

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (між-партійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися близько ЗО тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність легіону до 2,5 тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом {командиром) легіону був М.Галущинський, директор Рогатинської гімназії.

Створення легіону Українських січових стрільців ознаменувало відновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення відбувалося в структурах австрійської армії — то був тоді єдино можливий шлях до організації українського війська — це не означало, що стрілецтво мало намір відстоювати чужі йому інтереси. Об'єднуючи кращі сили молоді, які представляли практично всі суспільні верстви Галичини, легіон УСС став втіленням передової політичної думки і виражав сподівання національно свідомої частини галицько-українського суспільства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з початку свого існування Українські січові стрільці стояли на національних позиціях, були їхні спроби відмовитися приймати присягу на вірність габсбурзькій династії, які хоч і не увінчались успіхом, зате чітко визначили стрілецькі пріоритети. .

Розпочавши свою діяльність як гурт патріотично налаштованих, але погано зорганізованих та переваж-но далеких від військової служби осіб, УСС, докладаючи неймовірних зусиль для подолання різноманітних перешкод на своєму шляху, зуміли до 1917 р. перетворити легіон у добре вишколену, фактично, українську військову формацію з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та українською термінологією.

Протягом 1914 — першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Кар-патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29.IV. — 2.V.1915), де Українські січові стрільці вкри-ли себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один із німецьких генералів сказав про стрільців: «Мої баварці б'ються як леви, а українці — як чорти».

У 1915 — 1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союз-ників, змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи УСС у секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної України».

Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід відзначити бібліотеку, «етапну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Трчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.

Національно-політична та культурно-освітня активність Українських січових стрільців не обмежувалася лише працею в стрілецькому легіоні. Добре розуміючи, що запорукою успішної реалізації національно-державницької ідеї можуть бути тільки сили власного народу, вони поряд із самоосвітою та самовдосконаленням приділяли величезну увагу й національно-освідомлюючій та просвітницькій праці серед широких кіл української громадськості — як у Галичині, так і в Закарпатті, на Волині і навіть у Наддніпрянщині — щоб допомогти населенню швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського існування та гідного місця в історії.

Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 pp. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Важливе значення для поширення та пропаганди національно-державницьких поглядів мала й культурно-мистецька діяльність УСС. Нерідко саме завдяки стрілецьким пісням, музиці, виставам тощо українське населення того чи іншого краю вперше ознайомлювалося з ідеєю української державності, дізнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнім. Доступність цих жанрів давала змогу охопити якнайширші кола українства, починаючи від Закарпаття і аж до Наддніпрянщини, а тематика та форми подачі сприяли проникненню стрілецьких ідей у глибини української душі. Вічно співатиме український народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой, видно село», «Човен хитається», «Зажурились галичанки», «Бо війна війною», «Не сміє бути в нас страху» і багато інших маршових, любовних, жартівливих пісень, які постали в легіоні Українських січових стрільців протягом Першої світової війни.

71) У січні минає 90-та річниця Крутянського бою — події, що набула для українського народу символічного значення. Правда про Крутянські події довгі роки тоталітарного режиму свідомо замовчувалася. Вона почала входити в свідомість нації лише після проголошення України як незалежної держави. Втім відсутність достовірних свідчень і документів викликає багато запитань і різноманітних тлумачень перебігу тих трагічних подій.

Не сприяло об’єктивному висвітленню події і поступове утворення культу героїв Крут серед української, особливо студентської, молоді в еміграції у 1920–40 рр. Із піднесенням символічного значення подвигу, він поступово відходив від реальної події і набував гіперболізованих рис. Тому зараз ми хочемо відтворити бій під Крутами як реальну подію української історії, розказати про нього мовою фактів.

Метою неоголошеної війни, яку вела радянська Росія проти Української Народної Республіки, була «радянізація» України, тобто встановлення в ній влади більшовицької партії. Загони революційних військ з Росії на початку грудня 1917 р. вторглися на територію УНР. Під їх прикриттям нечисленні місцеві більшовики за вказівкою з Петрограду нашвидкуруч провели у Харкові так званий Перший всеукраїнський з’їзд рад, проголосили радянську владу та створили маріонетковий уряд — Народний секретаріат. Все це було потрібно для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. «Боротьбою з контрреволюцією на півдні Росії» керував радянський нарком В. Антонов-Овсієнко. Протягом місяця більшовики встановили радянську владу на Лівобережжі — у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ.

Це була дивна, «ешелонна війна», яка велася, головним чином, вздовж залізничних колій. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків–Полтава–Київ та Курськ–Бахмач–Київ. Дисципліна у війську була низькою, в загонах панували пияцтво, грабежі й дезертирство. Моральний рівень радянських військ та їх поведінка викликали протест навіть серед місцевих більшовиків. Член Народного секретаріату Г. Лапчинський свідчив: «…Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований».

І це дійсно було так. Українізовані частини, як і вся стара армія, були розкладені більшовиками і небоєздатні. Фатальним політичним прорахунком соціалістичного керівництва Центральної Ради була відмова від творення власних збройних сил. Розуміння цього прийшло надто пізно — коли ворог вже наближався до столиці. Військові сили УНР у Києві становили до 20 тис. вояків, але боєздатних серед них було небагато. Деморалізовані і втомлені, воювати вони йшли неохоче, і навіть проголошення у ІV Універсалі державної незалежності УНР не піднесло бойового духу армії. Частина українських формувань під впливом більшовицької агітації оголосила нейтралітет і не брала участі у боротьбі. В критичний момент опорою української влади стали загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри і Галицький курінь українських Січових Стрільців Є. Коновальця.

На заклик Центральної Ради відгукнулась й патріотично налаштована молодь — студенти і гімназисти. 18 січня 1918 р. на зборах студентів Київського університету Св. Володимира і Українського національного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня ім. Січових Стрільців. 19 січня до ініціативи приєдналися також учні двох старших класів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Запис добровольців відбувався в будинку Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. До куреня вступили більше 200 осіб, які згодом зібралися у Костянтинівському військовому училищі на Печерську. Тут юнаки кілька днів проходили військову підготовку. Частина їх вже встигла повоювати на фронтах Першої світової війни, але були й такі, що перед тим ніколи не тримали в руках зброї.

Для охорони кордонів України з півночі на станцію Бахмач ще 21 грудня 1917 р. були вислані дві сотні 1-ї Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького на чолі з командиром сотником Д. Носенком. Вони мали кулемети та саморобний бронепоїзд — артилерійську гармату на залізничній платформі. З Бахмача висилалися дозори до Ворожби, Гомеля та Хутора-Михайлівського, які охороняли залізницю.

5 січня 1918 р. з Києва сюди було відправлено ще дві сотні (молодший курс) тієї ж юнацької школи. Разом з ними прибув сотник А. Гончаренко, призначений наказом командувача військ УНР Ю. Капкана керівником оборони Бахмача. Обстановка в містечку була неспокійна. На той час у залізничному депо станції Бахмач працювало близько 2000 робітників, переважно росіян. І хоч вони оголосили нейтралітет, з наближенням більшовицького війська могли у будь-який момент перейти на його бік.

Тому А. Гончаренко вирішив відійти до станції Крути і зайняти оборону там. Сил було мало, чекали обіцяних командуванням підкріплень, які все не надходили. Очевидним ставало, що Київ не мав резервних частин. Через станцію пройшло кілька ешелонів, але то були вояки, що оголосили нейтралітет і не бажали воювати. 27 січня 1918 р. на підкріплення прибула лише 1-ша сотня новоствореного Студентського куреня (120–130 чол.) під командою сотника Омельченка. За деякими відомостями, студенти самі були ініціаторами відправки на фронт і вже прийнявши таке рішення, отримали дозвіл від командування. Приїзд студентів викликав величезне піднесення бойового духу серед юнкерів.

Загалом у складі українських сил було двадцять старшин та п’ять сотень вояків: чотири сотні юнкерів та студентська сотня. Загалом — близько 600 чол. На озброєнні в юнкерів були рушниці нового зразку, вони мали 16 кулеметів та бронепоїзд.

Більшовицьке угруповання, яке наближалося до Бахмача, складалося із загонів П. Єгорова (1300 чол.), Р. Берзіна (3500 чол.) та С. Кудинського (800 чол.). Це були солдати-росіяни, московські і брянські червоноармійці та балтійські матроси. Таким чином, супротивна сторона мала близько 6000 війська, кулемети та артилерію. Загальне командування здійснював П. Єгоров. Згадки в літературі, що боєм під Крутами керували з російської сторони М. Муравйов, який очолював наступ російських революційних військ на Київ, а з української сторони — С. Петлюра, є неправдивими.

Українські війська розташувалися на фронті довжиною у 3 км і були готові до оборони. Їхній штаб перебував в ешелоні, що стояв неподалік від станції Крути. У ньому були боєприпаси, у двох вагонах розмістився лазарет доктора Бочарова. Українські позиції, винесені на кілька сотень метрів від станції Крути у бік станції Пліски, були непогано підготовлені до оборони. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому були вириті окопи. Командував обороною А. Гончаренко. За його спогадами та спогадами деяких інших учасників бою, хід бойових дій відбувався таким чином.

На правому фланзі, де передбачався головний наступ червоних військ, були зосереджені три сотні юнкерів, четверта перебувала в резерві. На лівому фланзі, як менш уразливому, тримали оборону студенти. Студентський курінь мав чотири чоти (взводи) по 28–30 осіб. Три з них зайняли оборону в окопах; четверта складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти.

Похмурим ранком 29 січня близько 9-ї години почався бій. За свідченням очевидців, «червоні розпочали свій наступ в замкнутих колонах; виглядало так, ніби йшли на парад, занедбаючи найпримітивніші засоби безпеки». Перші атаки червоногвардійців і матросів відбили юнкери, які діяли на правому фланзі під прикриттям насипу. Обороні допомагав бронепоїзд під командою сотника С. Лощенка, що виїздив у тил наступаючому ворогові і влучно стріляв з гармати. Студенти згадували у спогадах хороброго «старшину у синє-жовтому кашкеті». Втрачаючи вбитих і поранених, більшовицькі лави уперто просувалися вперед. Їх гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, згодом зосередила вогонь по станції. Це спонукало командування відвести ешелон за 2-3 версти від станції у напрямку до Києва.

Близько 12-ї години червоні почали наступ на Студентську сотню, який був відбитий за допомогою чоти юнкерів, що стояла на крайньому лівому фланзі. Але це був лише маневр, свій головний удар червоні війська наносили на правому фланзі, намагаючись обійти його й оточити. Бій тривав кілька годин, українські війська несли втрати, закінчувалися набої, на холоді почали виходити з ладу кулемети.

Під натиском переважаючих сил ворога сотник Гончаренко віддав наказ відходити до ешелону. Команда була передана зв’язковими. Юнкери відступали під прикриттям насипу, попереду і позаду студентів була відкрита місцевість. Сотник Омельченко спробував спочатку відігнати ворога багнетною атакою, але під час її був смертельно поранений. Допомогли сили з резерву, які не дали червоногвардійцям оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відступало до ешелону. Поранених було так багато, що для них довелося виділити ще один вагон. Нарешті близько 17-ї години зібрались усі підрозділи, не вистачало лише чоти студентів, яка стояла найближче до станції. Їх чекали, посилали розвідку, але марно. Відступаючи, вони вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоними, та потрапили у полон. Можливо, вони не знали, що станція вже зайнята ворогом, можливо — заблукали у темряві.

Про те, що бій під Крутами був запеклим і кровопролитним, є свідчення М. Муравйова, В. Антонова-Овсієнка, радянського військового історика М. Какуріна та інших, хто стверджував, що просування більшовицьких військ на Київ затрималося на кілька днів. За деякими даними, їхні втрати під Крутами становили до 300 загиблих. Червоні були приголомшені таким відчайдушним опором необстріляної молоді і жорстоко помстилися їй. Більшовицький командувач П. Єгоров, коли дізнався про втрати свого війська, наказав розстріляти полонених. 27 студентів та гімназистів були розстріляні на дворі станції Крути. Перед смертю вони співали «Ще не вмерла Україна».

Розстріл полонених студентів став резонансною подією російсько-українського конфлікту. Ганебну розправу над полоненими засуджували навіть працівники штабу П. Єгорова, які з обуренням згадували, що серед розстріляних були сімнадцятирічні гімназисти. Крути явили приклад брутального порушення норм моралі і права, сваволі та знецінення людського життя.

Загальні втрати українців у бою під Крутами становили близько 250 чоловік (вбитих, поранених, полонених, зниклих без вісти). Найбільшими з них були втрати студентської сотні: 27 розстріляних, 10–12 вбитих у бою, 35–40 поранених. На полі бою загинуло 10 старшин.

Трагічна загибель Студентського куреня під Крутами залишилася в історії України символом патріотизму і жертовності у боротьбі за її свободу. За рішенням Центральної Ради 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних вояків-студентів були перевезені до Києва та урочисто поховані на Аскольдовій могилі.

Розуміння феномену героїв Крут в історичному шляху української нації складалося поступово. Адже значущість тієї чи іншої події можна оцінити лише у ретроспективі. Військовий історик Б. Монкевич, відомий своїми працями про Запорізький корпус армії УНР, у лавах якого він перебував під час революції, опублікував у 1929 р. нарис «Бій під Крутами». Він перший зробив цілком виважений висновок, що хоч у стратегічному відношенні цей бій не мав великого значення, у моральному плані його можна вважати «українським Ватерлоо». «Велике горе викликало незломне бажання боротьби до перемоги. Тіні крутянських героїв кликали до продовження цієї боротьби», — справедливо зауважив автор.

Нарис Б. Монкевича започаткував низку праць військових діячів, які сформулювали власний оригінальний погляд на Крутянську подію та її роль в історії України. Так, в ідейно близькій статті полковника В. Лиманця, який пов’язує з Крутами відродження української стратегії, зазначалося, що своєю кров’ю українські юнаки під Крутами виправили помилку, яка містилася у ІV Універсалі, якому бракувало «імперативних вказівок до творення постійного українського війська». Автор стверджував, що збройна боротьба України за незалежність явила «десятки тисяч лицарів абсурду», які «йшли ніби наперекір здоровому розуму в бій і вмирали з вірою в правдивість свого поступування. Ними керувала державно-стратегічна інтуїція, що мала своїм джерелом Крути».

Розуміння того, що бій під Крутами й трагічна загибель студентів були не наслідком чиєїсь злої волі, недбалості, прорахунку або зради, а лише драматичним епізодом війни за незалежність України, прийшло з часом. Найкраще про це написав визначний український поет Є. Маланюк у нарисі «Крути. Народини нового українця». Колишній старшина армії УНР змалював подію такою, якою вона була з погляду українського військового діяча, патріота і державника, а саме — «оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 р.» Наведемо розлогу цитату з нарису, в якій, на нашу думку, найкраще передано сутність події, що сталася того дня під Крутами: «Старшини, безперечно, бракувало, як й артилерії — була єдина гармата сотника Лощенка, що сам він її обслуговував. Про команду в розумінні оперативному також говорити було б трудно. Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, — перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач — Ніжин (а Бахмач уже був залишений), що вела з-над московського кордону до столиці краю. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки страти не досягли 50% складу... Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені».