78) Початок радянсько-німецької війни. Встановлення нацистського окупаційного режиму в Україні

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Важливе місце у завойовницьких планах нацистів відводилося здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина разом із союзниками напала на СРСР. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4, артилерії — 1,3 : 1, танках — 4,9 : 1, літаках — 2,4 :1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів — зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складовано поблизу кордону. У результаті за перший тиждень війни ЗО % всіх запасів боєприпасів, 5,4 млн. із 7,6 млн гвинтівок, 191 тис. із 240 тис. кулеметів, 50 % усіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником. За перші З тижні війни Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну. Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. На відчайдушний опір воно наразилося на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дубна, де з 23 по 29 червня велися перші на Східному фронті танкові бої. Значний героїзм виявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, нацисти зосереджували на ключових напрямках потужні сили і за рахунок цього без жодних ускладнень проривали радянську оборону.

У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли гвинтівкою у перших боях нерідко був озброєний лише один з трьох, а то й з п'яти червоноармійців. До того ж солдатам на один день активних боїв видавали боєприпаси, яких було замало навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. бійців та командирів Південно-Західного фронту, а наприкінці травня 1942 р. під Харковом у німецький полон потрапили 240 тис. осіб.

У липні 1942 р. вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоненими дорівнювали бл. 5 млн. осіб, тоді як втрати німців — трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося тільки 8 %.

Значною мірою причини перших поразок Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виокремимо два. Передусім це репресії в армії: упродовж 1937—1939 рр. за Наркоматом оборони було репресовано 3,5—4 млн. осіб, у т. ч. З із 5 маршалів, 1800 генералів, 47 тис. офіцерів. У результаті на поч. 1941 р. ляше 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище, звичайно, не міг не звернути уваги А. Гітлер.

Другим фактором, який став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась незбагненна самовпевненість Й. Сталіна, що його союзник А. Гітлер у 1941 р, на Радянський Союз не нападе. Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. До того ж конкретні дані про їх підготовку до війни радянська розвідка отримувала з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. про дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Та вся вона відкидалася як дезінформуюча.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. У1941 та 1942 рр. з'явилися вкрай жорстокі накази № 270 і 227, згідно з якими з військ НКВС і держбезпеки створювалися т.зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і у випадку вимушеного відступу, але без наказу командування, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас формувалися штрафні роти, куди посилали "нестійких" солдатів і молодших командирів, та штрафні батальйони для офіцерів. їх кидали на найважчі відтинки фронту.

Важко не погодитися з думкою воєнного історика М. Коваля, що, з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з другого —: підкріплені правом розстрілу "в несудовому порядку", кримінальною відповідальністю близьких родичів, т.зв. "винуватців" та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання.

Тим часом нацисти, завоювавши Україну, встановили на її території окупаційний режим у вигляді сумнозвісного "нового порядку". Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої позаекономічної експлуатації.

Новоявлені колоністи прагнули витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленування України як історично-географічної та політичної цілості. Закарпаття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці — Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" — Одеська, частини Вінницької й Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини — Румунії. Галицькі області як "дистрикт Галичина" були включені до "Генерал-губернаторства", створеного на території окупованої Польщі. З більшості українських земель було утворено т.зв. Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними заборонялося.

На чолі рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального Б. Коха, україно ненависницька політика котрого не знала меж. "Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, — заявляв цей расист, — я звелю його негайно розстріляти".

Гітлерівці провадили в Україні нещадний геноцид проти місцевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 Гетто, де нацисти замордували 5264 тис. осіб мирного населення, причому євреїв і циганів майже поголовно, та військовополонених. До Німеччини було вивезено на каторжні роботи 2400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму. Під час війни німці з властивою їм педантичністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї марганець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будівельні матеріали, промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м'ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німецька адміністрація 1 оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Було також збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом, Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

79) Боротьба упа проти німецьких окупантів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Листівка «За що борються українські повстанці?»

Ні за Сталіна,

Ні за Суворова,

Ні за Гітлера,

На розум хворого,

За Україну,

За безмежную,

Ні від Йоськи, ні від Фріца

Незалежную!

Боротьба УПА проти німецьких окупантів тривала від жовтня 1942 року, коли німецькі каральні органи та адміністрація вперше зіткнулися з організованими українськими військовими підрозділами, які діяли насамперед на Волині, і до кінця перебування німецьких окупантів на землях України. Бійці УПА завдали низку нищівних ударів німецьким окупантам зразу ж після утворення. Нижче подаються окремі бої і фрагменти цієї боротьби.

Зміст [показати]

Бій біля с. Городець (Рівненської області)

Відбувся 20 січня 1943 р. між бійцями УПА у складі загону «Коробки» (включаючи групу Довбенка) з німецьким військовим загоном, до складу якого окрім німців входили також власовці.[1]

На той час німецьке військове командування використовувало власовців для несення служби на теренах рівненського Полісся. Цей бій входить до числа перших боїв УПА з військовими частинами німецької армії на Волині. В результаті бою німецький загін було знищено, а біля 30-ти власовців розбіглося в паніці. В ході бою також було знищено гебітскомісара Сарненського району.[2]

Бій біля села Висоцьк взимку 1943 року

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Бій УПА біля села Висоцьк з переважаючими за чисельністю частинами німецької армії відбувся 22 лютого 1943 року.[1]

Пicля пoстoю неподалік від с. Bисoцьк Дубровицького району Piвненськoї областi загін УПА під проводом Коробки здійснив напад на німецький гарнізон у самому селі. На початку бою підрозділ німців нараховував біля 200 вояків. Бійці УПА шаленим вогнем почали тіснити ворога. Згодом на допомогу німцям прибув ще один підрозділ в кількості біля 350 вояків. Відповідно відділ УПА змушений був відступити у ліс, завдаючи значних втрат німецьким підрозділам.[3][4]

В результаті бою німецькі підрозділи загубили біля 20 вояків убитими. Серед упівців загинуло двоє. Одним з загиблих був командир загону Григорій Перегійняк (Довбенко-Коробка).[1][4]

Бій біля Володимирця

Бій біля Володимирця відбувся 7 лютого 1943 року між загоном Коробки (УПА Північ) та німецьким гарнізоном у містечку Володимирець Рівненської області.[1] Того дня перша сотня УПА (загін Коробки) здійснила успішний напад на німецький гарнізон, що дислокувався у Володимирці. Окрім 30 німців, до складу гарнізону входило до 70 узбеків та 200 осіб поліції. Бій тривав цілу ніч й завершився розгромом німецького гарнізону. Було розбито станицю німецької жандармерії й здобуто бійцями УПА значну кількість зброї та амуніції.[5][6][1]

У цьому бою особливо відзначився сотенний загону Довбенко-Коробка. Втрати бійців УПА склали один убитий та двоє поранених, в той час як у німців (за словами одного з учасників бою, Ф. Кіндрата) втрати досягли 63 вбитими та 19 потрапило у полон, включно з комендантом жандармерії.[7][1]

Звільнення в'язнів з німецької тюрми у м. Дубно

Було здійснено боївкою УПА під проводом «Орлика» (Цивак Олексій Прокопович) у лютому 1943 р.[1]. Боївка «Орлика», що входила до відділу УПА «Білого» (командир відділу походив з Київщини) у лютому 1943 р. вчинила відчайдушний напад на німецьку тюрму у місті Дубно. В результаті акції було звільнено від німецького полону біля 200 в'язнів й двох німецьких вояків було убито.[8][1]

Звільнення в'язнів концтабору Осада Креховецька весною 1943

Було здійснено 24 березня 1943 року об'єднаною групою УПА у складі сотень «Недолі», «Жука», «Очмани» та «Клена».[1]. 24 березня 1943 року чотири сотні УПА: сотня «Недолі» (сотенний Трохимчук Степан Клементійович), «Жука» (сотенний Бричко Йосип), «Очмани» (сотенний Шевчук Дмитро Несторович) та «Клена» (сотенний Новак Григорій Онисимович, він же «Гаєнко»), всього чисельністю біля 200 бійців УПА, здійснили відчайдушний напад на німецький концтабір Осада Креховецька. Концтабір знаходився у селі Нова Українка (сучасна назва) Рівненського району й охоронявся німцями та поляками.[1]

В результаті запеклого бою охорона концтабору понесла великі втрати. Було знищено біля 50 солдатів 3-го Рейху разом з комендантом концтабору. Серед упівців загинуло двоє: Верещук Михайло Васильович та Токарець Феодосій, обидва уродженці села Воронів Гощанського району. В наслідок цієї акції УПА було звільнено 176 в'язнів концтабору Осада Креховецька, частина з яких пішла у лави УПА. Бійці УПА здобули також в результаті бою біля 180 одиниць вогнепальної зброї. [1]

Підрив лінії зв'язку Вінниця—Берлін восени 1942 року

Було здійснено тричі силами боївки УПА, що дислокувалася на хуторі Кобилище (нині село Оржів, Рівненськогo paйoнy, Рівненської області).[1]

Телефонний кабель, що зв'язував ставку Гітлера у Вінниці з Берліном, бійці УПА підривали біля автошляху Рівне — Луцьк, неподалік селища Клевань — (Piвненськoгo району). Перший раз підрив здійснили навпроти хуторів Сморжевських, а другий та третій раз — біля хутора Адамків. Усі пiдpиви пpoвoдились з iнтepвaлoм y декілька тижнів. Німецькі військові зв'язківці цілими днями сиділи у ямах від вибухів відновлюючи важливий для 3-го Рейху зв'язок.

У цих акціях активну участь приймали уродженці села Оржів Гoмoн Лoнгiн, що власноруч виготовляв вибухівку, та Кoлoсюк Aнтoн.[1]

Акція проти німецьких карателів у березні 1943 на Рівенщині

Здійснена загоном УПА 7 березня 1943 р. на Рівенщині.[1] Того дня загін німецьких військових провів каральну операцію проти мирного населення у селі Майків Гощанського району на Рівенщині. Про це згодом було повідомлено загін УПА, що дислокувався у лісі й відразу кинувся навперейми німецьким карателям. Бійці УПА наздогнали німців вже за селом й зав'язали кровопролитний бій. Бій тривав біля чотирьох годин, в ході якого було знищено біля 50 німецьких карателів. Про жертви упівців даних не збереглося.[1]

Захоплення німецької військової колони на автошляху Рівне-Київ

У червні 1943 силами підрозділу УПА під командуванням «Верещаки» (Воробець Федір) поблизу села Чорні Лози Монастириського району Тернопільської області на автошляху Рівне - Київ було влаштовано засідку на німецьку військову колону. По дорозі з м.Рівного німецька колона у складі 10 грузових авто, що везли боєприпаси та продукти на східний фронт, та легкового авто з німецьким офіцером була обстріляна бійцями УПА. Незважаючи на наявність доброї охорони німецької військової колони вміло організована бійцями УПА засідка дала їм можливість з боєм заволодіти колоною, включаючи вцілілі авто, боєприпаси та продовольство (з підбитих машин продовольство та боєприпаси перегружали на неушкоджені авто).

Подібну засідку даний підрозділ провів ще два рази на цьому ж автошляху з інтервалом в два тижні.

Підрив німецького потягу біля села Каменуха

Сьогодні це село носить назву Кам'яна Гора Костопільського району. Акцію було здійснено бійцями УПА у лютому 1943р.[1] У лютому 1943 року підрозділи УПА у складі сотні «Лиса» (сотенний Юрченко Григорій Васильович) та сотні «Вихора» (сотенний Керентопф Роман Карлович) поблизу села Каменуха підірвали німецький потяг, що саме перевозив зброю. Які наслідки мала ця акція невідомо. Після акції бійці УПА відійшли у ліс.[1]

Бій біля села Постійне Костопільського району

Відбувся 4 квітня 1943р. між сотнею УПА «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) та загоном німців і поляків, що пограбували та спалили цей населений пункт.[1] Загін з трьохсот добре озброєних німців та поляків увірвався 4 квітня 1943р. на територію села Постійне Костопільського району з метою пограбувати місцеве населення. В результаті господарства села були пограбовані й багато хат було спалено.[1]

У цьому районі діяв невеликий відділ УПА під командуванням «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) який довідавшись про звірства німців, перестрів команду грабіжників в урочищі «Пожарки» й дав там їм бій. В результаті бою німецький загін втратив біля 30 бійців загиблими й багато пораненими, що попали в полон до УПА. Решта німецьких вояків відступило, залишаючи поранених та вбитих разом зі зброєю та награбованим майном. З боку упівців троє бійців отримали поранення, серед яких сотенний «Чайка» та Ващук Антон Олександрович (уродженець села Берестовець Костопільського району).[9][10]

У результаті цього бою загін УПА здобув два важкі кулемети та іншу зброю, радіостанцію, два вози амуніції та польову аптеку.[1][9]

Цей бій показує, що захистом мирного українського населення від німецького та польського свавілля в роки німецької окупації були загони УПА. Часто люди самі організовували загони самозахисту, які згодом вливалися в загони УПА. Відповідно УПА користувалося значною народною підтримкою в період Другої світової війни й після в після неї, у період боротьби з радянською владою.

Бій з німецьким каральним загоном поблизу с. Велика Любаша

Відбувся 14 травня 1943р. З боку УПА задіяні сотні «Цигана» (сотник Цинко Павло Максимович) та «Бурі» (сотник Регеза Олександр Петрович).[1] 14 травня 1943р. німецький каральний загін оточив село Велика Любаша з метою його знищення. Німецькі карателі почали палити хати й розстрілювати населення села.[1] Проте, несподівано для німців на них напали дві сотні УПА, сотня «Цигана» під проводом сотника Цинко Павла Максимовича та сотня «Бурі» під проводом сотника Регези Олександра Петровича, що дислокувалися на той час в навколишніх лісах. Зав'язався запеклий бій в якому упівці спалили біля 11 німецьких авто та знищили 35 карателів. У цьому бою особливо відзначились Трохимчук Іван Андрійович та Мельник Анастасій Садкович, що внесли найбільший вклад у знищення живої сили противника.[11]

В результаті бою відділи УПА заволоділи великою кількістю зброї, але найголовніше, вони врятували населення села Велика Любаша від повного знищення німецьким каральним загоном.[1]

Бій з німецькою армією під Костополем

Див. докладніше Бій УПА з німецькою армією під Костополем.

Бій підрозділів УПА з німецькою армією відбувся 28 березня 1943р. й закінчився перемогою УПА. З німецького боку в бою брали участь біля 1500 солдат та офіцерів, включаючи піхоту, батарею гармат та батарею мінометів, в той час як з боку УПА були відділ «Шавули» (Рудик Адам Микитович) та сотня «Скирди» (Довгалець Андрій Маркович).[1]

Три рази німецька піхота йшла у наступ при підтримці артилерії, але всі ці наступи зазнали невдачі внаслідок відчайдушного опору бійців УПА.[1][9] Цей бій показує, що в тилу німецької армії завдяки успішним діям УПА від німецької окупації були звільнені цілі райони. Намагання німецького командування військовою силою відновити свій порядок на цій території натикався на рішучий збройний спротив УПА. Навіть застосовуючи артилерію та міномети підрозділи німецької армії не могли опанувати ситуацію на територіях контрольованих УПА у 1942-1944 рр.

Бій у селі Майків

7 липня 1943р. німецькі вояки разом зі власовцями та поляками спалили село Майків Гощанського району Рівненської області. При поверненні після цієї «спецоперації» на вантажівку німецьких військових злочинців напала місцева боївка УПА під командуванням «Перця» (Пристопчук Федір Васильович). В ході нападу було знищено 14 німецьких військових, декількох поранено і двох взято у полон. Решті німецьких вояків вдалося втекти у напрямку на село Русивель. З боку УПА у цьому бою загинуло двоє бійців і декілька було поранено.

80) Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Політичні наслідки Другої світової війни та українське питання

Після взяття Києва війська 1-го Українського фронту, продовжуючи наступ на Коростень, Житомир і Фастів, створили на Правобережній Украї­ні Київський стратегічний плацдарм. Спроби німців у другій половині ли­стопада – в грудні 1943 р. перейти в контрнаступ і знову оволодіти Киє­вом не мали успіху. В цей час війська 2-го і 3-го Українських фронтів вели запеклі бої на півдні України. Вони визволили Запоріжжя й Дніпропетровськ і створили на Дніпрі другий великий стратегічний плацдарм,

У січні 1944 р. після короткої перерви Червона Армія розпочала звіль­няти від ворога Правобережжя й Крим. Цьому сприяла важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. Внаслідок наступальної операції, проведе­ної військами 1-го й 2-го Українських фронтів (24 січня – 17 лютого 1944 р.), було оточено й знищено німецьке угруповання. Гітлерівське команду­вання втратило 73 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 18,2 тис. потрапи­ли в полон.

Важливою ланкою в ланцюгу зимового наступу на Правобережній Україні була Нікопольсько-криворізька операція, що проводилася силами 3-го й 4-го Українських фронтів (ЗО січня – 29 лютого 1944 р.). Під час її проведення було розгромлено 12 дивізій противника, в тому числі три тан­кових і одну моторизовану.

Весняний наступ розпочався на величезному просторі – від Прип’яті до Чорного моря. 26 березня війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією поблизу Чернівців. 10 квітня було визволено Одесу

Кримська наступальна операція проводилася окремо військами 4-го Українського фронту. Вона розпочалася 8 квітня й завершилася 12 травня повним розгромом 17-і німецької армії. Фашисти втратили 100 тис. солда­тів і офіцерів; 61,5 тис. з них потрапили в полон.

Третій етап у визволенні України розпочався в липні 1944 р. Радянські війська оточили й розгромили лід Бродами В німецьких дивізій (6л. 60 тис. чоловік). Після цієї перемоги вони пройшли через Галичину, здобувши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав. У вересні досягли Карпат, і до 28 жовтня 1944 р. всі українські землі було визволено від загарбників.

З листопада 1944 по травень 1945 р. українці брали активну участь у воєнних операціях Радянської Армії по звільненню Східної Європи від гіт-леризму та його поплічників. 9 травня 1945 р. капітуляцією Німеччини за­вершився розгром третього рейху на його власній території. В середині серпня – на початку вересня 1945 р. було завдано поразки мілітаристській Японії. 2 вересня 1945 р. Акт її капітуляції від імені СРСР підписав украї­нець генерал К. Дерев’янко. Друга світова війна закінчилась перемогою країн антигітлерівської коаліції над фашизмом.

вними даними, фашисти за час окупації знищили понад 4 мли. мирних гро­мадян, майже 1,3 мли. військовополонених. Понад 2,4 млн. українців було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Понад 3 млн. громадян України загинуло в лавах діючих частин на фронтах. Чимало жителів України пропали безвісти, їхня доля лишилася невідомою до цього часу. Всього за роки війни Україна втратила понад 10 млн. чол., або кожного че­твертого свого громадянина. Людські втрати України в роки Другої світової війни перевищують втрати будь-якої іншої країни.

Тільки за період з червня 1941-го по червень 1943 р. з України, яка бу­ла, за словами Герінга, «зерновим складом» Німеччини, було вивезено 11 млн. тонн сільськогосподарських продуктів, 3,5 млн. голів худоби, 16 млн. штук птиці, 680 млн. яєць та ін. А в період масового вигнання фашистів з української землі вони вантажили у вагони взагалі все, що потрапляло під руку. Цілими ешелонами вивозився полтавський чорнозем. Викопавши із землі, гітлерівські мародери вивезли до Німеччини більше 1 млн. фрукто­вих дерев. Вже на перших порах окупації, тільки до вересня 1941 р. зі Схі­дного фронту від солдатів і офіцерів у різні міста Німеччини надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок. Зрозуміло, що заповнювалися ці по­силки продуктами, награбованими в українських селян.

Окупанти зруйнували майже асі підприємства вугільної, гірничорудної, металургійної, хімічної, машинобудівної та інших галузей промисловості. Вони вивели з ладу 9 залізниць, потопили і пошкодили сотні пасажирських, вантажних і спеціальних суден Чорноморського і Азовського пароплавств.

Нацисти за час окупації викрали і вивезли з України не менш як 330 тис. музейних експонатів. Було зруйновано і спалено 568 будинків вузів і технікумів, 20 тис. шкільних приміщень (67% їх загальної кількості), майже 700 театрів і стаціонарних кінотеатрів на 198 тис. місць, 12.5 тис. примі­щень клубів, 18 тис. будівель лікувальних установ, 11 радіостанцій магіст­рального, 25 широкомовних і 127 радіостанцій внутрішньообласного зв’яз­ку. Пограбувавши музеї, бібліотеки, архіви, школи, вузи, окупанти перетво­рювали їх на стійлища солдат, смітники, склади, нищили безцінні скарби українського народу.

У ході Другої світової війни тільки Німеччина й СРСР залучили у свої збройні сили близько 56 млн. чоловік. Радянський Союз залучив 34 476 700 чоловік. Германія – 21 107 000 чоловік. З 34 476 700 чоловік у роки війни в Червону Армію було покликано 29 574 900 чоловік, а на 22 червня 1941 року кадровий склад становив 4 826 900 чоловік. Військовослужбовців-жінок було покликано 490 тис., з них 80 тис. жінок-офіцерів.

Із цього числа, за результатами аналізу й узагальнення статистичних матеріалів Генерального штабу, повідомлень фронтів, флотів, армій, військових округів і звітів військово-медичних установ, а також відомостей КДБ і МВС СРСР, за роки війни загальні безповоротні втрати (убита, пропало без звістки, умерло від ран, хвороби, у результаті нещасних випадків) Радянських Збройних Сил разом із прикордонними й внутрішніми військами склали 11 444 100 чоловік. У це число не ввійшли 500 тис. військовозобов'язаних, покликаних по мобілізації в перші дні війни й зниклих без звістки до прибуття у військові частини. Про їх не було кому доповідати. Разом з ними безповоротні втрати Червоної Армії, Військово-морського флоту, прикордонних і внутрішніх військ склали 11 944 100 чоловік (із них з Росії 7 922 500 чоловік).

Згідно з наказом заступника Наркома оборони N023 від 4 лютого 1944 року, безповоротні втрати – це "загиблі в боях, що пропали на фронті без звістки, що вмерли від ран на поле бою й у лікувальних установах, що вмерли від хвороб, отриманих на фронті, або померлі на фронті від інших причин і, які потрапили в полон до ворога".

Щоб відрізнити безповоротні втрати від числа загиблих і померлих нами (Кривошеєвим) запропонований термін демографічні втрати.

У ході війни 115 стрілецьких, кавалерійських і танкових дивізій, а також 13 танкових бригад потрапили в оточення й не змогли вийти. Їхня чисельність по останніх повідомленнях становила 900 тис чоловік. Ця цифра віднесена до НЕВРАХОВАНИХ ВТРАТ ВІЙНИ. Усього невраховані втрати війни склали за весь її період 1 162 600 чоловік. Невраховані втрати війни включені до складу безповоротних втрат 11 444 100 чоловік.

При визначенні масштабів демографічних втрат особового складу армії й флоту цифра в 11 444 100 чоловік була зменшена на кількість осіб, які залишилися живими після війни. Це, по-перше, 1 836 000 чоловік колишніх військовослужбовців, що повернулися з полону, і, по-друге, 939 700 чоловік удруге покликаних на звільненій території – тих, хто раніше значився зниклої без звістки (з них 318 770 чоловік, що були в полоні й відпущених німцями з таборів, і 620 930 чоловік, без звістки зниклих). У такий спосіб виключено із числа безповоротних втрат 2 775 700 чоловік.

З обліком цього, загальні демографічні безповоротні втрати Збройних Сил СРСР склали 8 668 400 чоловік військовослужбовців облікового складу (з них росіян 6 537 100 чоловік) і 500 000 призовників, які безвісти пропали в перші дні війни.

Отже, загальні втрати осіб покликаних на війну з боку СРСР склали більше 9 млн. чіл. Звичайно, не всі вбиті. Хтось зволів залишитися на чужині. І не всі вбиті загинули під прапорами своєї Батьківщини. Хтось перейшов на сторону ворога.

Не враховані тут втрати партизанів і ополченців. Але в цілому цифра в 10 млн. всіх загиблих зі зброєю в руках плюс-мінус мільйон могла б викликати довіру, якби її можна було перевірити яким-небудь іншим способом крім вивчення архівних даних.

ЦІНА ПЕРЕМОГИ: ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ УКРАЇНИ

Смертоносним смерчем пронеслася війна над багатостраждальною українською землею, принесла їй величезні матеріальні й людські втрати. Якщо перші більш-менш досліджені й визначені, то про людський, особливо військових, ми й сьогодні знаємо мало, не можемо точно визначити їхню кількість. Це й не дивно, тому що до останнього часу документальні матеріали про наші втрати були таємницею за сімома печатками.

Лише недавно вчені одержали доступ до того, що ретельно, десятиліттями ховалося від дослідників. Зараз ми коштуємо на початку шляху до з'ясування щирих розмірів народної трагедії. Ця проблема має два взаємозалежних аспекти: перший – науково-дослідний – вивчення й найбільш точне встановлення кількості загиблих громадян України під час воєнних дій, другий носить гуманітарний характер – це з'ясування імен всіх полеглих, місць їхнього поховання й увічнення пам'яті. Саме із цією метою й ведеться багаторічна кропітка робота зі створення Книги Пам'яті України.

У цьому розділі ми зосередимося лише на втратах, які понесли військові формування, де воювали наші співвітчизники. Освітити цю проблему, не розглядаючи питання про загальні втрати СРСР, зрозуміло, неможливо, оскільки, як відомо, облік втрат (з усіма його недоліками й труднощами, породженими умовами воєнного часу, і іншими особливостями, пов'язаними з політичними позиціями керівництва країни того часу) здійснювався централізовано.

Але серед дослідників дотепер немає єдиної думки в оцінках прямих військових втрат СРСР протягом 1941-1945 гг.

Так, С.Максудов вважає, що за 1418 днів війни на полях боїв було вбито 5,5 млн., умерло від ран 1 млн. чоловік, загинули в полоні (від ран, голоду, хвороб і бойових дій на стороні німців) 1 млн. чоловік: разом – 7,5 млн. людина.

А.Рибаківський називає інші цифри: 10 млн. загиблих військовослужбовців і 5,7 млн. полонених.

Б.Соколов же підрахував, що безповоротні втрати Збройних Сил СРСР склали 13,2 млн. чоловік.

На початку 1991 року, висловлюючи офіційну точку зору військового керівництва колишнього СРСР, Г.Кривошеєв привів такі дані: загальні безповоротні втрати (убита, пропало без звістки, потрапило в полон і не повернулося з нього, умерло від ран, хвороб і внаслідок нещасних випадків) військовослужбовців Радянських Збройних Сил разом із прикордонними й внутрішніми військами становлять 8 млн. 668 тис. 400 чоловік. Саме ці дані взяті за основу й приводяться в підготовленої колективом авторів книзі "Пам'яті полеглих. Велика Вітчизняна війна. 1941-1945", випущеної науковим видавництвом "Більша Радянська Енциклопедія" в 1995 році.

У це число не ввійшли 939 тис. 700 військовослужбовців, які на початку війни вважалися зниклими без звістки, однак були мобілізовані повторно на звільненій від окупантів території, а також 1 млн. 836 тис. колишніх рядових і командирів, які повернулися з полону після закінчення війни. Санітарні втрати склали 18 млн. 344 тис. 148 чоловік.

М.Кривошеєв указує, що велика кількість солдатів і офіцерів, перебуваючи на фронті, одержували від 2 до 7 поранень, тому могли фігурувати в повідомленнях неодноразово. Цифра втрат завищувалася також тому, що воїн міг бути поранений, повернутий у лад, а потім убитий і, таким чином, двічі проходив по графі військових втрат.

Спеціально призначена для вивчення цієї проблеми група офіцерів, створена при Генеральному штабі Збройних Сил Російської Федерації, підрахувала, що безповоротні втрати воїнів-червоноармійців, українців по національності, становлять 1 млн. 376 тис. 500 чоловік, або 15,9% від загального числа втрат Радянських Збройних Сил.

На наш погляд, ця спеціальна комісія по неприйнятним, якими б вони не були, причинам, удалася до формально-статистичного методу оцінки, розрахованому на неминуче необ'єктивний результат.

Не поспішаючи з міркуваннями про мету, з якої це зроблено, відзначимо, що наведені дані, без сумніву, не відтворюють військових втрат України, тому що фіксують безповоротні втрати, враховані тільки по національній ознаці (українці). Автори такої "методики" підрахунків з легкістю відмовили в приналежності до України сотням тисяч її громадян з діда-прадіда – росіянином, білорусам, полякам, євреям, німцям, татарам, молдаванам, вірменам, грекам і представникам інших національностей, мобілізованим у ряди Червоної Армії з України, як і евакуйованим під час війни й по відомих причинах виселеним за межі України в довоєнні роки українцям, які були покликані в діючу армію з інших союзних республік і загинули в боях за свою Батьківщину й за звільнення народів Європи від німецько-фашистських загарбників.

Однак нетактовність поточної кон'юнктури в порівнянні з віковічністю історичної правди й справедливості, які, в остаточному підсумку, і є головна мета кожного сумлінного дослідника, настільки очевидна, що не вимагає спеціальних доказів. Це, зокрема, безпосередньо стосується факту неправомірного виключення московськими істориками із числа загиблих в 1941-1945 гг. громадян України інших (крім українців) національностей. Виконавці цих підрахунків навіть не намагалися аргументувати свій крок, оскільки яких-небудь аргументів на його користь просто не існує.

Подібним чином складалися відомості щодо інших народів колишнього СРСР. Випливаючи цій логіці, виходить, що, наприклад, Казахстан, перетворений у передвоєнні роки в одне із всесоюзних місць посилання, в'язниць і концтаборів, через що казахи становили й до сьогодні становлять меншості у власній країні, поніс мінімальні втрати (130 тис. чоловік, 1,5% загальносоюзного числа втрат), хоча вони, зрозуміло, більш ніж удвічі вище.

З обліком отриманих у республіках Союзу наслідків довоєнної сталінської національної політики з її стиранням національних граней і русифікацією (помнете улюблене вираження И.Сталіна: "Ми, росіяни..."?) цей спосіб "підрахунків" в остаточному підсумку дав старанно зважену незначну частину – 33,7% – всіх неросійських народів, які поклали своє життя на вівтар загальної перемоги, щоб підтвердити як би мимохідь кинуту в згаданій вище книзі думка: незважаючи на приблизну рівність у процентному співвідношенні національного складу Збройних Сил з даними передвоєнного перепису населення СРСР, "головний тягар війни виніс на собі російський народ".

Виходячи з того, що Україна протягом 1941-1945 гг. направила в Збройні Сили СРСР більше 7 млн. чоловік і кожний другий з них загинув, те, звертаючись до методу екстраполяції, є підстави затверджувати, що із загальних військових безповоротних втрат на частку громадян України випадає більше 3,5 млн. чоловік.

В.Косик уважає, що на фронті загинуло 2,5 млн. наших співвітчизників. Більше точні цифри (а не оцінки) може дати лише повна комп'ютерна обробка даних про особовий склад Червоної Армії й ВМФ, які зберігаються нині в російські (колишніх центральних) архівах.

Відносно даних про загальні безповоротні втрати, що приводяться Г.Кривошеєвим, варто взяти до уваги, що вони відображають враховані, а не фактичні дані, оскільки облік втрат в умовах бойових дій проводився неорганізовано й ускладнювався рядом причин. Ще в 1940 році були ліквідовані червоноармійські книжки, а коли був виданий указ НКО N330 (7 жовтня 1941 р.) про їхнє поновлення, сотні тисяч бійців і командирів були поховані в безіменних могилах.

В 1942 році в діючій армії почалося введення спеціальних медальйонів із двома вкладишами, на яких вказувалися біографічні дані власника й відомості про найближчого родича, його адреса, для командного й політичного складу – індивідуальні жетони з особистими номерами, які повинні були допомогти у встановленні особистостей убитих, якщо при них не залишалося документів. Однак, по-перше, не всі солдати й офіцери були забезпечені медальйонами й жетонами, а по-друге, у багатьох випадках вони виявлялися порожніми – бійці внаслідок причин психологічного порядку виймали одну, а те й обидві записки.

Є підстави затверджувати, що в госпіталях був не повний облік померлих, котрих ховали не пізніше 48 годин після смерті (як тих, чиї імена були встановлені, так і безіменних). У такий спосіб значна кількість воїнів, які вмерли незабаром після надходження до госпіталю, неминуче переходили в категорію тих, хто пропав без звістки.

Досліджуючи архіви Військово-медичного музею Міністерства оборони СРСР, В.Конасов і А.Терещенко затверджують, що у фондах музею, де зберігається більше 20 млн. історій хвороб і 32 млн. карток обліку, немає відомостей про всіх бійців, які перебували на лікуванні, списків померлих по кожному госпіталі. Справа не тільки в несумлінному веденні документації, але й у тім, що частина її загинула разом з госпіталями під час боїв, а частина була захоплена ворогом.

Заповнити пробіли могли б реєстраційні книги військових цвинтарів. Але в результаті недбалого поводження до військових могил з боку військово-медичних інстанцій написи змивалися непогодою, вигорали, багато поховань не враховувалося.

Констатуючи незадовільний характер обліку втрат, заступник наркома оборони С.Щаденко в наказі N0270 "Про персональний облік безповоротних втрат на фронті" (12 квітня 1942 р.) указав, що "на персональному обліку складається на сьогодні не більше одній третині дійсного числа вбитих".

З огляду на те, що повідомлення про втрати в ряді випадків (прикордонні бої, Київська, Кримська, Харківська оборонна й інша операції) взагалі не приходили, мабуть, варто покладатися не стільки на наявні документи, скільки на точні розрахунки й оцінки.