Риси, які свідчать, що говорили укр.М. :

Ураїнська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови. Вченими доведено, що українці були автохтонами на своїх землях.

Розмовна мова Русі — один з етапів розвитку сучасної розмовної та літературної української мови. Літературні мови часів Русі (церковнослов'янська та давньокиївська писемно-літературна мови)

У писемних текстах, які походять з південних регіонів Русі (з території поширення сучасної української мови), відзначають такі елементи розмовної мови тих часів:

• повноголосся (ворота, голова, полонені),

• закінчення -ові, -єві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (Дунаєві, Романові, королеві),

• кличний відмінок (Бояне, дружино, княже)

• закінчення дієслів третьої особи множини на -мо: прѣдступаіємо («Успенський збірник», ХІІ ст.).

• Вживання праслов'янського суфіксів -ощи (ничить трава жалощами, а кто пакощами порежеть конь) та -ава (мятеж великъ и стонава и кличь).

• Вживання суфікса -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків чи матерів.

• Та ін..

(Wikipedia)

4.Спільна колиска «старшого» та «меншого» братів.

Російські учені (Погодін) стверджували, що народи укр. та рос. – це один і той самий народ, і мова їх спільна. Чи власне українська мова – це наріччя російської. Вони відстоювали свою позицію через політичні погляди : якщо визнати окремішність їхньої мови, то це вже накидає думки про окрему державу. З тих часів українську мову пропагували як «русскоє нарєчіє»

У кінці XIX й на початку XX ст., сильно була поширилася наука т. зв. російської школи, академіка Ф. Фортунатова та його учнів — А. Шахматова, Поржезинського й ін. Ці вчені встановили науку про т. зв. прамови, праформи, празвуки й т. ін. В історії постання мов вони вводили загальні чи прадоби, встановлені не на основі фактів, а виключно на голих домислах. Так наприклад, А. Шахматов доводив, ніби була загальна пра-руська доба в житті східнослов’янської мови, і тільки десь у XII ст. з неї постали мови українська, російська й білоруська. Проти цих домислів виступив наш проф. С. Смаль-Стоцький, вважаючи спільну прамову лише фантазією.

Говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, — такої єдности ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов’янства. Так, Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об’єднала в IX-X віках увесь слов’янський Схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об’єднання виключно державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об’єднання належали й неслов’янські племена.

На слов’янському Сході постала не одна українська мова, а три мови: українська, російська й білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні.

Наукове мовознавство тепер довело власне такий погляд на життя й постання мов взагалі. Мови розвиваються рівнобіжно одна одній, а не генетично, не одна з одної. Так, сусідні мови завжди мають багато спільного, але все-таки кожна мова індивідуальна окрема одиниця.

Через територіальну відгородженість, російська та українська мови розвивалася незалежно одна від одної, без якоїсь спільної доби розвитку, для якої нема місця в нашій історії.

Для доведення самостійності укр. мови, треба брати мову в цілому: в фонетиці, в формах, в складні, словнику, наголосі й т. ін. — тоді тільки випливе перед нами кожна мова, як цілість у самій собі, як мова самостійна. наші пам’ятки сягають XI століття і в них уже знаходимо багато основних рис української мови.

Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської.

Російська мова увібрала в себе багато фінських домішок, чого майже немає в мові українській.

Єдина спільність – росіяни та українці мали одну церковну мову, що була однакова для усього слов’янства.

Певні сліди в російській мові полишили українські емігранти, які на той час були змушені йти на Північ через небезпечне життя в степу. Емігранти переносили на Пн. Назви наших міст: Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич і т. ін. Ця еміграція не була надто великою й не мала принципового значення.

Отже, український народ і українська мова пов’язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов’янськими народами й мовами.

5.

Укр. мовознавство коріниться у перших лексикогр. посібниках, що збереглися ще від часів Київ. Русі. Це були глоси — одно- й багатослівні тлумачення значень малозрозумілих і незрозумілих слів, здебільшого запозичених з грец., старослов’ян., давньоєвр. мов (див. Глосографія). Так тлумачилися тексти в давньорус. книгах уже в 11 — 13 ст. На основі цих тлумачень складалися перші словнички. У 16 — 17 ст. в Україні з’явився ряд праць з граматики і лексикографії. У друкарні Івана Федорова були надр. його Буквар (1574), праці «Кграматыка словеньска ıазыка» (1586), «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго ıазыка...» (1591), «Грамматіка словенска» та «Лексис...» (останні дві — Лаврентія Зизанія, 1596). У цих працях було покладено початок укр. грамат. термінології. Найвищим досягненням укр. мовознавства згаданого періоду є «Грамматїки словенскиА правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) і «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627). Предметом вивчення була насамперед «словенороська», тобто старослов’янська в своїй основі мова. Приділялась увага й староукр. літ. мові (перекладна частина «Лексікону...» Памва Беринди; рукописна «Грамматыка словенская» Івана Ужевича, 1643, 1645, лат. мовою; «Синоніма славеноросская» 17 ст., та ін.). Працями Мелетія Смотрицького і Памва Беринди послуговувались також у Білорусії і Росії. Вагомим здобутком укр. лексикографії стали праці Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського, які жили в Москві. Тут Єпіфаній Славинецький створив «Філологический лексиконъ» (зведення пояснень термінів Святого Письма) та словник «Книга лЂксиконъ греко-славенолатинскій». Йому ж належать словники латино-слов’янський та слов’яно-латинський, що багато разів переписувалися. Один із списків слов’яно-латинського словника доопрацював у 1650 Арсеній Корецький-Сатановський. Кін. 17 — 18 ст., коли Україна цілковито підпала під владу Моск. держави, не були сприятливі для укр. філології, як і для укр. науки та культури в цілому. У 16—17 ст. церк.-реліг. твори писалися книжною мовою, яку називали словенською, слов’яноруською, а пізніше слов’яноукраїнською. Але й на культових пам’ятках позначався вплив живої нар. мови; вони перекладаються або «простою», або книжною укр. мовою (Учительні Євангелія, Пересопницьке Євангеліє). У перекладах Євангелій замінюються незрозумілі старослов’янізми, вживаються звичні для народнорозм. мови синтакс. конструкції, фразеологізми, тобто слов’янорус. мова демократизується. Особливо відчутний цей процес у полем, л-рі — жанрі, що розвинувся як відповідь на політику насильницької полонізації та окатоличення українців («Перестороги» Йова Борецького, «Палінодії» Захарії Копистенського, творів Івана Вишенського). Іван Вишенський відстоює переваги слов’янорус. мови порівняно з латинською як знаряддям католицизму. Залежно від жанру літ. твору Іван Вишенський користувався також «простою мовою» з великою кількістю народнорозм. слів. Жива розм. мова укр. народу знаходила відображення у фолькл. записах, в інтермедіях до драм Якуба Гаватовича. У діловій мові 17 ст. засвідчується заміна латинізмів, полонізмів народнорозм. формами. Слов’янорус. тип мови переважає у літописах [Густинський літопис (1670)], істор.-оповідній, оратор. прозі. Представниками останньої були Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський. Реліг.-панегір. вірші, шкільні драми створювалися високим стилем книжної укр. мови, тобто слов’яноукр. мовою. Той факт, що в 16 — 17 ст. жанрові різновиди л-ри послуговувалися різними мовами, спричинився до затримання старослов’ян. мови в конфесійному стилі. Біблію не було перекладено народнорозм. мовою; її мова, відмінна від живої народної, сприймалася як самост. високий стиль літ. мови. На цей час припадає розвиток науки про мову — створення «Граматики словенської» та словника «Лексис, сирЂчь реченія...» Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікона славеноросского» Памва Беринди (1627). У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється істор. проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукр. літ. мови — слов’янорус. (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови. У 18 ст. сусп., реліг., культурні умови в Лівобереж. Україні спричинилися до того, що обидва різновиди староукр. літ. мови занепадають. Мовні реформи рос. царя Петра І були спрямовані на те, щоб у друкованих в Україні реліг. текстах не було ніяких відмінностей порівняно з моск. практикою. Від серед. 18 ст. у Центр. і Лівобереж. Україні мовою ділового спілкування стає російська. Староукр. книжна мова використовується часом як високий стиль у л-рі, проте її витісняє у худож. творчості нар. мова (твори, написані в народнопісен. стилі). Граматики: 1586 – перша цсл. граматика «Кграматика словеньска языка» (передрук праці «О осми частЂхъ слова»- з XV ст. Іоанна Дамаскина). Цікава термінологія, потім використовується в інших працях.1574 – буквар І. Федорова1591 – «Граматика доброглаголиваго елинословенскаго языка» (греко-слов’янська граматика). Склали учні Львівської братської школи під керівництвом митрополита Арсенія 1596 – Зизанія «Лексис» і «Грамматіка словенска» — перший систематичний підручник церковнослов’ян. мови, призначений для шкіл. 1619 – «Граматика словенска правилноє синтагма» Мелетія СмотрицькогоС. —повний курс церковнослов’ян. мови в прийнятих тоді частинах: орфографія, етимологія (тобто морфологія), синтаксис. У розділі про орфографію в давнину давався й опис фонетики та орфоепії. Ввів нову літеру на позначення дзвінкого проривного задньоязикового приголосного — ґ, узаконив вживання букви й. Встановив правила вживання літер на позначення голосних і приголосних, вживання великої букви, розділових знаків, правила переносу тощо. Багато з його правил орфографії й пунктуації зберігають чинність у сучас. укр. літ. мові. 8 частин мови: ім’я, містоименіє, глагол, причастіє, нарічіє, предлог, союз, междометіє. Першим виділив як категорію дієприслівник, названий ним «дієпричастієм». Відкрив у слов’ян. відміні місц. відмінок, який назвав «сказательний падеж». Іменники поділив на п’ять «склоненій»-відмін, котрі в осн. рисах у шкільних граматиках зберіг. донині. Вперше описав відмінювання прикметників і числівників. Запропонований ним принцип поділу дієслів на дієвідміни зберіг. у східнослов’ян. граматиках і в наш час. Першим дав докладний опис розрядів незмінних частин мови й вигуків, виклав синтаксис церковнослов’ян. мови. Збагатив слов’ян. лінгвістичну термінологію. Описана С. морфол. система близька до старослов’янської пізнього періоду, але в ній спостерігається певна кількість укр. елементів. С. виступає ориг. граматистомтеоретиком слов’ян. системи. У цьому він не мав собі рівних у слов’ян. філології аж до 2-ї пол. 18 ст. Його досягнення використовуються і тепер. Учений здійснив кодифікацію церковнослов’ян. мови східнослов’ян. редакції. За нормами «Грамматіки…» поступово було впорядковано всі церковнослов’ян. тексти на сході і півдні Славії. Через друковані церковнослов’ян. тексти норми набули заг. поширення й понині функціонують у конфес. вжитку. Уперше виразно відділив церковнослов’ян. мову від живих слов’янських, проте східнослов’ян. характер норм С. благотворно вплинув на усталення орфографії й пунктуації староукр. літ. мови. Славинецького1643, 1645 – Граматика Ужевича Навч. 1637-41/42 у Краків. та 1641-45/46 Париз. ун-тах. Будучи студентом Сорбонни, У. 1643 створив лат. мовою кн. «Грамматыка словенская». У 1645 написав ін. варіант твору. У граматиці описана гол. чин. система укр. мови серед. 17 ст. Розкриваються також деякі особливості міжслов’ян. церковнослов’ян. мови, яку автор називає «священною» («святою»). Порівняльний аспект. Особливості польс., чес. і хорв. мов. Про абстрактну слов’ян. грамат. систему – на кшталт універсальної граматики А. Арно та К. Лансло. Факти грецької, латинської, гебрейської мов. Вдчувається вплив Мелетія Смотрицького. Укр. мовна система викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при тлумаченні деяких специф. слов’яно-укр. грамат. особливостей (напр., ор. і місц. відмінків, дієприслівника) засобами лат. схеми й термінології. Виділяє 8 ч/м. Особлива увага – дієслову, відмінюванню іменних ч/м (6 відмінків), особливостям керування. Також ступені порівняння, дієприкм. форми, прийменники, фонетика. Словники: Рукописний твір невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов’ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). Внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса…» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.1627,1653 – Лексикон Памво Беринди Праця «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Складається з двох частин: «Лексіконъ» — церковнослов’ян.-укр. словник; «Имена свойственная…» — зібрання тлумачень топонімів й антропонімів, а також заг. назв неслов’ян. походження. У передмові до словника Беринда розповідає про великі перешкоди, які він мав у своїй праці від впливових осіб, що були проти вживання простої мови. У пам’ятці майже 7 000 статей (бл. 5 000 у 1-й частині, 2 000 — у 2-й, у т. ч. бл. 1 400 онімів). Гол. джерела — «Лексис…» Лаврентія Зизанія, ономастикони Максима Грека, Мануїла Ритора. Виявлено використання багатомовних словників доби Київ. Русі та зарубіжних, староукр. глосографії тощо. Джерелом церковнослов’ян. реєстру книги були: Острозька Біблія (всі її книги Старого й Нового Завіту), церковнослов’ян. рукописи й друки до поч. 17 ст. Реєстр «Лексікона…» дібрано за диференц. принципом: специфічні церковнослов’ян. слова (питомі й запозичені), спільнослов’ян. лексеми, що архаїзувалися в укр. мові кін. 16 — поч. 17 ст., є в ньому й укр. слова. Неслов’янські елементи (у 2-й частині праці) супроводяться ремарками, які вказують на їх запозичення, й укр. Відповідниками, що сприяло нормалізації лексики староукр. літ. мови на нар. основі. Нормалізації служило й чітке формальне — за допомогою двокрапки — розмежування реєстру й перекладної частини. Остання зі старанно підібраними еквівалентами вокабул, з широким набором синонімів — одне з найб. зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. У «Лексіконі…» надр. низку тлумачень енциклопед. характеру. Значення слова автор розкриває і за допомогою етимол. відомостей. Докладно опрацьовано семантику багатозначних реєстрових слів. Б. нерідко вказував на метафоричне й образне вживання слова, вперше в укр. лексикографії застосувавши ремарки «преноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.». Серед. XVII – «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов’ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона…» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона…» — кілька нових. У «Синонімі…» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам’ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). 6. Московська доба 1654-1798 р.  Час утисків української мови  Після 1654 р. Взявши головним постулатом сентецію "коли буде багато мов, то піде смута по землі", московські цензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову на московський зразок.          Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищував козаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українських видань: "... вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать …".          З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвитку української писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справі відіграла російська православна церква – чи не найбільш дієве знаряддя русифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироків української мові і культурі у XVIII столітті: ·        1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма – чорнило і пера без дозволу начальства. ·        1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги в Києво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури. ·        1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів та старих українських церковних книг і заміна їх московськими. ·        1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях, зруйнування Запорізької Січі. ·        1783 рік. Запровадження загальноросійської системи управління.          Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянської академії.          Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: "З того часу Україна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім'я хохол, яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетична мова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяни червоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українська історія була або закинена, або представлена спотворено".          Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу – її слово живе у пісні і думі, у фольклорі взагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів, під скіпетром вінценосних імперій – у цих тюрмах конатиме і його мова. Після приєднання Україна до Москви 1654 р. розвиток української мови поступово ставав на зовсім інший шлях. Насамперед Москва підпорядкувала собі 1689 р. українську церкву. Одні письменники продовжували писати "простою", інші - мовою старою, слов'яно-руською. Серед перших І.Огієнко називає архімандрита й ректора Київської академії Іоаникія Галятовського, який написав "Ключ розуміння" 1665 р., що розійшовся по всій Україні. Жива народна мова, палкий стиль і письменницький талант зробили його твори найбільш популярними й читальними, і цим власне він сильно вплинув на розвиток нашої літературної мови. Так само Андрій Радивиловський, ігумен київського монастиря, писав живою українською мовою; його збірники проповідей "Огородок Богородиці" (1676) та "Вінець Христов" (1688) широко розходилися. Багато живомовних елементів має "Літопис Самовидця" та "Кройника з літописцов стародавніх" 1672 р. ігумена Феодосія Сафоновича, "Синопсис" архімандрита Інокентія Гізеля з 1674 р., його ж "патерик Печерський" 1661 р.

Інша ґрупа письменників, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, особливо архієпископ Лазар Баранович, зауважує І.Огієнко, дотримувалися старої літературної мови, в основі якої лежала церковнослов'янська, досить підновлена, тобто славенороська. Цю мову інтенсивно поширював Л.Баранович у своїх збірниках "Меч духовний" (1666), і "Труби словес проповідних" (1674). Із 1654 р., коли Київ із лівобережжям відійшов під Москву, понад три століття рветься соборність українського народу і його мови, - їх розвиток із цього часу пішов відмінними шляхами: на сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був відданий на впливи польські; там у канцеляріях заведена була польська мова, а українська - заборонена. На сході в українських канцеляріях, особливо судових, до кінця XVII ст. канцелярійною мовою була жива українська. У цій мові впадає у вічі чимало західноукраїнських рис, зумовлених тим, що т.зв. актова мова здавна була західноукраїнською, у якій були деякі ознаки, спільні з мовою білоруською.

Унаслідок нестерпного життя українців під Польщею вони переселялися на лівобережжя, а після Полтавської битви, особливо коли розпочалася російсько-турецька війна, населення лівобережжя великими громадами втікало на правобережжя. Усі ці переселення, на думку І.Огієнка, сильно вплинули на стан української мови: її говірки втрачали свої відмінності, й поставала більш-менш однакова всеукраїнська східна мова. Оце та причина, чому вирівнювалася наша мова на лівобережжі та правобережжі. Таких рухів населення не було в Західній Україні, тому там збереглися говірки зі своїми відмінностями.

З 1654 року, по приєднанні України до Москви, розвій української літературної мови помалу ставав на зовсім іншу путь. Спочатку ніби нічого не змінилося, й творення української культури йшло так само, як ішло воно за польської доби, і то головно в двох тодішніх культурних центрах: Києві й Чернігові. Москва ніби до культурних справ не вмішується, але поволі простує до найголовнішого: вирвати творця нашої культури, Українську церкву, з-під влади Костянтинопольського Патріярха й забрати під владу Патріярха свого. Свої гетьмани та старшина (Брюховецький 28, Самойлович 29, Іван Мазепа) діяльно допомагали в цьому Москві, й року 1689-го Українська церква таки опинилася під Москвою.

Українські письменники, як то було й перед тим, пишуть або новою українською літературною мовою, цебто мовою "простою", або, навпаки, мовою старою, слав’яноруською. Із перших сильно видвигається архімандрит і ректор Київської академії Іоаникий Галятовський († 1688 p.), який пише хорошою тодішньою українською мовою, і твори його, особливо "Ключ Розуміння" 1665 р., розходяться по всій Україні й далеко за нею*.

Жива народна мова, палкий стиль, безперечний письменницький талант зробили твори Галятовського найбільше читальними для свого часу, і власне він сильно вплинув на розвій нашої літературної мови. Галятовський писав багато й відгукувався на всі події свого бурхливого часу, а це збільшувало його вплив. Так само й його одноліток, Андрій Радивиловський († 1688), ігумен Никольського Київського монастиря, писав живою українською мовою й його збірники проповідей ("Огородок Богородиці" 1676 р. та "Вінець Христов" 1688 р.) широко розходилися.

Інші письменники писали вже не такою живою мовою. Літопис Самовидця 30 має проте в своїй мові багато народних елементів, як і "Кройника з літописцов стародавних" 1672 р. ігумена Феодосія Сафоновича 31. Києво-Печерський архімандрит Інокентій Гізель 32 року 1674-го випустив свій підручник нашої історії "Синопсис", який залюбки читався аж до XIX віку й мав понад 30 видань, — мова "Синопсису" слав’янороська, але з рясними живими додатками, як і в його "Патерику Печерському" 33 1661 року.

Інша група письменників, наприклад, Єпифаній Славинецький († 1675), Симеон Полоцький (1629-1680), особливо архієпископ Лазар Баранович (1593-1693) пильнували писати давньою українською літературною мовою, в основі якої лежала мова церковнослов’янська, але сильно підновлена, — це мова славенороська. Цю власне мову ширив Баранович, тодішній стовп літературний, що жив сто літ і писав багато, бувши до того ще й поетом, його збірники проповідей "Меч духовний" 1666 р. та "Труби словес проповідних" 1674 р. були широко знані й впливали на стан нашої літературної мови. Польські впливи з цього часу трохи спиняють свій войовничий характер, але наші письменники ще нерідко пишуть і по-польському, наприклад, Галятовський, Баранович (пор. "Лютня Аполлінова" 1671 р.) й ін.

З 1654-го року, коли Київ з Лівобережжям остаточно відійшов під Москву, майже на три столітті знову рветься соборність українського народу й його мови, — їх розвій з цього часу пішов відмінними шляхами: на Сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був остаточно відданий на впливи польські. Там незабаром дійшло до того, що й по українських канцеляріях заведена була польська мова, бо писати мовою українською поляки заборонили.

Українські канцелярії, особливо судові, продовжують вільно свою діяльність і на Лівобережжі аж до кінця XVII віку, і канцелярійною мовою тут була все мова жива українська. До нас дійшло багато судових актів не тільки з Правобережжя, але й з Лівобережжя всього XVII віку, і завжди це жива українська мова, багата на полонізми та латинізми. І кидається в вічі, що в цій канцелярійній мові завжди чимало західноукраїнських ознак, що пояснюються не тільки тим, що в Східній Україні було тоді багато галичан, які втікали від польського релігійного гніту (унія довго була тут без народу), але й тим, що основою української, т. зв. актової мови здавна була в нас мова західноукраїнська, що мала деякі ознаки, спільні з мовою білоруською. РИНОК ЗБУТУ НАУКОВИХ ПРАЦЬ: Доля української літературної мови в XVII столітті поволі основне міняється. По 1654-му році, цебто по добровільному приєднанні України до Москви, перед українськими вченими став розкриватися новий ринок збуту їхніх праць — московський. І дійсно, українська книжка сильно потягла на північ, але незабаром виявилось, що там її таки не розуміли. Свій ринок збуту був рішуче затісний, а спокуса на широкого читача була завелика. Як ми бачили вище, в Україні в XVI віці вже виробилася на старій основі т. зв. славенороcька мова, а в віці XVIІ-му вона сильно зміцнилася. Тепер же, в віці XVIII-му, ця мова вироблюється ще сильніш: вона більш опирається на старовину, й з неї остаточно викидаються полонізми та новіші германізми, з чого поволі ставала мова, яку добре розуміли й на Москві. Зв’язки з своєю живою мовою рвуться все більше, постає мова, ніби спільна для півдня й півночі, "общеруська" мова в ідеї. Українські передові люди потроху починають навчатися й російської мови, а це ще більше стирає різниці між літературними мовами України та Росії. Творення нової української літературної мови стало тепер знову на іншу путь: вона твориться на своїй давній основі, але до неї не допускаються нові живі налетілості XVI-XVIІ-х віків, налетілості головно чужого походження (польські, німецькі, татарські). Цебто, творення української літературної мови в XVIII віці цілком збіглося з таким же процесом творення нової літературної мови в Росії: там вона творилася також головно на стародавній основі.* ПЕРШІ СКОРПІОНИ НА УКР.СЛОВО: Українська літературна мова на очах невпинно росла й вабила до себе все українське населення, що потроху починало відроджуватись і глибше націоналізуватись. Правда, серед самих українців, як ми бачили, не було ще згоди щодо обширу й призначення цієї літературної мови, але це була хатня внутрішня справа самих українців. Перший цензурний устав російський 1803 р. був дуже ліберальний, і віддав місцеву цензуру в руки своїх університетів, де вони були чи мали відкритися. Ось тому в Харкові постав такий великий видавничий український рух, бо цензура належала самому університетові, цебто була в українських руках (див. вище). Та справа розросту української мови в окрему літературну мову стала сильно лякати російський уряд та російських націоналістів, особливо вчених, бо ж усі розуміли, що з розростом мови зростала й окрема свідомість нації. Розпочалися писання, що українська мова — це не окрема мова, а тільки сполонізована народна говірка мови російської. Багато росіян виявляли просто зоологічну ненависть до української мови. Так, найславніший російський критик В. Бєлінскій (1811-1848) гостро виступив проти Шевченкового "Кобзаря" 1840 року. Дійшло аж до того, що Бєлінскій публічно безсоромно лаяв Шевченка: "Здравый смыслъ долженъ видЂть въ ШевченкЂ осла, дурака й пошлеца, a сверхъ того горькаго пьяницу, любителя горЂлки по патріотизму хохлацкому... Шевченку послали на Кавказъ солдатомъ. МнЂ не жаль его: будь я его судьей, я бы сдЂлалъ не меньше"... Особливо сильно накидався Бєлінскій на Шевченкових "Гайдамаків". А про П. Куліша цей же Бєлінскій писав: "Одна скотина изъ хохлацкихъ либераловъ, нЂкто Кулішъ (какая свинская фамилія!) напечаталь исторію Малороссіи"... А року 1856-го виступив проф. M. Погодин зі своєю новою теорією: росіяни-поляни з глибокої давнини жили над Дніпром, але татарський погром змусив їх перебратися на північ, де вони й перетворилися в російський народ. А порожні подніпрянські місця зайняла людність із заходу, галичани. Таким чином, першу державу на Дніпрі заклали й Віру Христову прийняли власне росіяни, а не українці, і вся стародавня література й мова Х-XIII віків — це все російське, а не українське, як вони хваляться. Це була патріотична російська ідеологія, що сильно вдарила українське національне почуття. І розпочався "споръ южанъ съ сЂверянами", що з часом ще посилився (теорія проф. А. Соболевського) 51, і який для нас був спочатку корисний бодай тим, що змусив глибше дослідити історію своєї української мови. За діяльністю видатних українців цензура пильно стежила. Наприклад, Київський митрополит Інокентій (Борисов) з цієї причини мусів листуватися з М. Максимовичем по-латині. Стаття Максимовича про Коліївщину 1768 р. була написана 1839 р., але цензура друк заборонила, і стаття побачила світ тільки 1875 р., вже по смерті автора. З другої половини 50-х років у Росії скрізь повіяло вільнішим духом, бо скрізь почали голосно й настирливо говорити про скасування кріпацтва. В Києві розпочався великий рух, відродилася надія на вільне життя. Усі спішили на працю для народу: засновані були т. зв. недільні школи, почали появлятися українські підручники, книжки духовного змісту, народилося т. зв. "хлопоманство" й ходіння в народ. Рух пішов глибокий, і уряд не в силі був справитися з ним. Навіть сам Київський губернатор Гессе року 1861-го розіслав волосним старшинам свою промову до них мовою російською й українською ("Україна", 1927 р., кн. 6, с. 111-114). 1863-го р. відбулося невдале польське повстання, і вкінці було задушене не тільки це повстання, але й культурний український рух, який з ним в’язали. Нагінку на українську мову, як це не дивно, розпочав Російський Святіший Синод. Українці добре знали значення Святого Письма в житті народу, а тому наш письменник Пилип Морачевський (1806-1879), інспектор Ніжинської гімназії, року 1860-го покінчив переклад чотирьох Євангелій на українську мову, й відіслав його до Св. Синоду, просячи поблагословити до друку. Синод 14 жовтня 1860 року відповів: "Переводь Евангелій, сдЂланный Вами, или другимъ кЂмъ-либо, не можетъ быть допущень къ печатанію". Це була неканонічна заборона українському народові читати Євангелію своєю рідною мовою, а разом з тим це був тяжкий удар по українській культурі. Московський "День" та київський "ВЂстникъ Юго-Западной Россіи" року 1861-1862 стали сильно нападати на українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого "провинціальнаго нарЂчія, какъ памятки ненавистнаго ига польскаго", і щоб закинули мрії про введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів "простолюднаго малороссійскаго нарЂчія, искалЂченнаго полонизмами", бо це "вопіющая нелЂпость".

7.

На Правобережжi, що року 1667-го знову вiдiйшло до Польщi, вся українська iнтелiгенцiя попольщилась i покатоличилась, а на Лiвобережжi — помосковщилась.

Власне українська пiсня найбiльше зберегла нам нашу мову за того часу,Коли сперечалися за її iснування. Найстарший запис пiснi — це пiсня про Воєводу Штефана, вмiщена в

чеськiй Граматицi 1550-1570 рр. Яна Благослава

Творчiсть Котляревського не була новиною, — вiн тiльки бiльше використав власне цю мову народної творчости,поклавши її в основу мови лiтературної. Головна заслуга Котляревського була в тому, що вiн рiшуче, друком, став на той бiк, яким iшла ще жива мова в XVIII столiттi, i вiн знову вiдновив українську лiтературну мову в друкованому творi, — вiн мiцно зв’язав

перервану було в XVIII столiттi в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої лiтератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панiвною тодi наукою про мовнi стилi, високий i подлий, i став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творiв; i дiйсно, крiм смiховинної „Енеїди“, вiн тiєю ж мовою написав i твiр „поважного“ змiсту — „Ода до кн.Куракина“. А в „Наталцi-Полтавцi“ та в „Москаль-Чарiвнику“ вiн дуже висмiяв ту панiвну за його часу мову, якою говорило в Українi середнє й вище панство, поволi обмосковлюючись. Котляревський мiцно поєднав українську мову з українською лiтературою — пiсля нього справдi нашою лiтературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. I вiд Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсiм свiдомо.

На початку XIX столiття, в час Котляревського, висмiювати українцiв i розповiдати про них „хохлацькi“ анекдоти було дуже модним. Звичайним i модним було й глузувати з української мови.

В самому Харковi багато попрацював проф. Iзмаїл Срезневський (1812-1880), росiянин родом, але закоханий любитель української культури. Уже року 1834-го вiн виступив був в оборонi української мови й написав у своїм виданнi „Запорожская Старина": лiтератури повiстевої, i це й зробив Григорiй Квiтка-Основ’яненко (1778-1843), що вважається батьком української повiстi. Вiн свiдомо вибрав собi українську мову, як мову лiтературних писань, яку вiн глибоко знав.

Iще глибше вiд нього знав українську мову Петро Гулак-Артемовський(1790-1865. Повiстева українська мова явно зростала, i для цього багато допомiг Олекса Стороженко (1805-1874), що своїми повiстями значно двигнув її вперед. Гарну мову мав i наш байкар Євген Гребiнка (1812-1884), як i Лев Боpовиковський (1811-1889). Для розвою української мови працював i Амвросiй

Метлинський (1814-1870), а також О. Афанасьїв-Чужбинський (1817-1875), що пильнував про досконалiсть форми своїх поезiй, i року 1855-го розпочав був видавати „Словарь малорусскаго нар.чiя“.Згадаю ще тут Михайла Максимовича (1804-1873), першого ректора заснованого 1834 року Київського унiверситету, та Осипа Бодянcького (1808-1876), що багато попрацювали для розвою нашої мови на полi науковому.Вони збирали етнографiчнi матерiяли, а це дало їм змогу глибоко пiзнати свою рiдну мову.

Мова Тараса Шевченка (1814-1861) в iсторiї української лiтературної мови має велике значення, бо власне його мова стала нарiжною пiдвалиною лiтературної мови. Шевченко перший в нас глибоко зрозумiв вагу лiтературної мови в письменствi, й тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою. народний елемент, головно пiсенний, став основним у Шевченковiй мовi. Глибшого наукового розумiння iстоти лiтературної мови Шевченко ще не мав, але вона iнстинктивно носилася перед його вiщими очима. Так, вiн свiдомо уникає в своїй мовi говiркових мiсцевих виразiв (локалiзмiв), хоч на Звенигородщинi їх не бракувало. Шевченко вишлiфовував свою мову вiд таких виразiв, що були б незрозумiлi широким читацьким колам, а це вже було розумiння iстоти лiтературної мови. В iсторiї розвою української лiтературної мови Шевченко закiнчив ту її

добу, що розпочалася Котляревським i велася його наслiдувачами. Вiн став синтезою цiєї мови, i вiн же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченковi хоч iще й сперечаються за межi лiтературної спроможностi української мови, але всiм стало ясно, що Шевченко таки вивiв цю мову на шлях ширшого лiтературного розвою.

Правдивим свiдомим творцем української лiтературної мови був у нас Пантелеймон Олелькович Кулiш. Глибоко освiчений, вiн добре знав iстоту кожної лiтературної мови, добре бачив, що науково в нас вона ледь зароджується, а тому все своє довге й трудяще життя вiддавав на створення рiдної лiтературної мови.

8.

Найстарша назва українського народу й його першої держави — Русь. Назва ця не нашого походження — її принесло нам одне шведське, варязьке плем’я, Русь,що захопило в IX ст. владу над схiдними слов’янами й заклало тут першу державу. Але багато вчених не приймають цiєї варязької теорiї, виставляючи теорiю слов’янську: слово Русь мiсцевого дуже давнього походження, пор. наше русий, або назву рiчки Рось.

Русь — це перше назва самих полян, а потiм всiєї надднiпрянської держави. Назва ця панувала головно на пiвднi, а на пiвночi вона рiдка й мало знана.

Сусiди й чужинцi, наприклад, греки, араби й iншi вже з VIII-IХ вiкiв звуть полян або всю центральну Київську землю Руссю.

Слово Україна, що заступило в нас Русь, вiдоме з давнього часу. Спершу визначало воно пограниччя; так само україною звали пограниччя поляки й росiяни. Коли українська

земля, головно Київщина, стала небезпечним пограниччям з татарами, назва Україна зростає й мiцнiє, як окреслена назва.

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької»

Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший.

За пiзнiших часiв вживання слова Україна в розумiннi всiєї української землi стає все частiшим, цебто назва малої мiсцевости перенеслася на всю країну, що в iсторiї явище звичайне. За Богдана Хмельницького ця назва часта вже й по офiцiйних актах. Починаючи з XVII ст., чужинцi дуже

часто звуть нашу землю Україною.

З XIV ст. входить в ужиток нова назва нашого краю, Мала Русь, Малоросiя. Постання цiєї назви приписується грекам, якi знали вже двi Русi,пiвнiчну й пiвденну, й стали Україну звати Малою Руссю, Mikra Rosia, цебто Русь старша, початкова, основна, давнiша, бо Русь пiвнiчна була для них

новою.

Незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.

В XVI-XVII-XVIII вiках чужинцi — посли, подорожнi, купцi й iн. — завжди звуть цю державу Московiя, а її мешканцiв — московiти, але Поднiпров’я вони звуть Руссю або Україною.