Розділ і. Відносини між індією та індонезією в історичній ретроспективі

1. Становлення двосторонніх відносин

Протягом багатьох століть, спокусливий аромат спецій манив індійських торговців до берегів сусіднього архіпелагу, що складається з більш ніж сімнадцяти тисяч островів розкиданих на території п’яти тисяч кілометрів. Індонезія завжди викликала цікавість індійських торговців і купців, які прибували сюди в гонитві за комерційною та господарською діяльністю. Від величної пишноти Прамбанану, найбільшого індуїстського храмового комплексу в місті Джокьякарта в центральній частині острова Ява, до багатих репертуаром оповідань з Рамаяна і Махабхарата непомітно вшитих в епос і фольклор Індонезії, Індія та Індонезія мають величезну культурну спадщину, яка процвітає вже протягом двох тисячоліть¹.

Індійці відвідували Індонезію з давніх часів, індонезійці також брали участь в морській торгівлі в Південно-Східній Азії та Індійському океані. Давні індійці поширювали індуїзм та багато інших аспектів індійської культури в тому числі санскрит і брахмани. Індія відігравала велику роль в становленні індонезійської культури, яка являє собою сплав індійської та китайської культур, а також культури корінних народів Індонезії. Сліди індійського впливу найбільш очевидні у великій кількості запозичень з санскриту в індонезійській мові.

Одні з найдавніших зв’язків Індонезія мала саме з Індією. Це мистецтво і архітектура, духовність та релігія, писемність та ін. Індійський вплив був глибоко вкоріненим не просто в більшість індонезійських назв, а практично в більшість сфер життя: починаючи від класичних танців, закінчуючи традиційно найпопулярнішими видами розваг. Тим не менше, важливо не переоцінити індійський вплив, так як він тільки доповнював багату спадщину індонезійської культури.

Індонезія, пов’язана з Індією на заході і Китаєм на сході, була добре відома, як центр навчання для філософії і духовності, для обміну ідеями для вчених, що з’їжджалися сюди з усієї Азії. Для китайських вчених, які прийшли до Індії, щоб вивчати буддійські вчення, Індонезія незмінно була місцем для подальшого вдосконалення.

Індонезія ввібрала в себе багато аспектів індійської культури за майже два тисячоліття. Найбільш очевидним прикладом цього стало велика кількість санскриту в індонезійській мові. Індійський епос, особливо Рамаяна і Махабхарата відіграли важливу роль в становленні індонезійської культури та історії, вони також добилися великої популярності в суспільно-політичному житті Індонезії. Навіть сьогодні, у відкритому театрі Прамбанан на Яві, яванські мусульмани виконують танець Рамаяни при повному місяці. Прикладом глибокого індо-буддистського впливу на індонезійську історію є також храми Боробудур та Прамбанан збудовані ще в ІХ столітті².

Культурний обмін фактично був взаємним. Індійці також були зачаровані і підпадали під певний вплив індонезійської культури. Рабіндранат Тагор відвідав Яву і Балі в 1927 р., він пробув два тижні на Балі і був зачарований балійською культурою і похвалив балійський індуїзм. Культурні зв’язки досі тривають, аж до наших днів, популярна індонезійська музика Дангдут відображає вплив індійської музики. Боллівудські фільми і музика були також дуже популярні в Індонезії. Сприяти індійській культурі в Індонезії покликаний Індійський культурний центр Джавахарлал Неру, створений в Джакарті в 1989 р., який включає в себе величезну бібліотеку та забезпечує заняття з індійської культури, такі як йога, індійська музика і танці³.

Настання епохи колоніалізму завершило бум взаємодії між Індією та Індонезією, що з новою силою спалахнув вже під час боротьби обох країн за незалежність. Індія рішуче підтримувала боротьбу Індонезії за незалежність, яка тривала до 1950 р. За ініціативи Нью-Делі не тільки було скликано спеціальну конференцію з Індонезії в січні 1949 р., в якій взяли участь 19 країн, Індія також вперто відстоювала це питання на глобальних форумах, таких як ООН⁴.

У 1945-1949 рр., під час Індонезійської національної революції і утворення республіки, Індія та Єгипет були одними з перших країн, які підтримали і визнали індонезійський суверенітет і розірвали дипломатичні відносини з Республікою Індонезія. Крім того, ще до проголошення Індонезією незалежності Мухаммад Алі Джиннах, засновник Пакистану, який в той час був президентом Всеіндійської мусульманської ліги, закликав індійських мусульманських солдатів, що служили в британській армії в Індії підтримати індонезійців у їхній боротьбі з голландською імперією та колонізацією Індонезії. В результаті 600-мусульманських солдатів британської індійської армії дезертирували з своїх колоніальних сил, поклавши свою долю на карту, і уклавши союз із індонезійцями⁵.

Перший прем’єр-міністр Індії Джавахарлал Неру був переконливим прихильником боротьби за свободу Індонезії від голландського панування. Він організував історичну Конференцію Азіатських Відносин в Нью-Делі в 1947 р. для об’єднання азіатських країн і народів. Індонезія направила великий контингент на цю конференцію, родзинкою якої став візит індонезійського прем’єр-міністр Шахріра в останній день. Шахрір був доставлений до Індії за драматичних обставин, кинувши виклик голландській блокаді. Знову, коли голландці розпочали військові дії проти Індонезійської республіки, Неру скликав конференцію з Індонезії 20 січня 1949 р. в Нью-Делі, щоб сприяти свободі в Індонезії.

Не менш важливими буде також той факт, що націоналістичний рух, зокрема, Індонезії відіграв важливу роль у формуванні пост-незалежної нової зовнішньої політики Індії зосередженої на «анти-колоніалізмі і анти-імперіалізмі». У період після здобуття незалежності Індонезією, індійські збройні сили були залучені до підготовки збройних сил Індонезії, і, що цікаво, індонезійський військово-морський флот та військово-морський флот Індії провели спільні навчання за межами країн членів Співдружності в 1950 р. Не дивно, що президент Індонезії Сукарно отримав рідкісну честь бути головним гостем на першому святкуванні Дня Республіки Індія в 1950 р.⁶ В своїй промові з нагоди цього свята, він закликав народи Індонезії та Індії «посилити щиросердечні відносини», що існували між двома країнами «вже більше 1000 років», ще до моменту коли вони були «зруйновані» колоніальними державами⁷.

Дружелюбні відносини між лідерами обох країн посприяли скликанню знаменитої Бандунзької конференції країн Азії і Африки в 1955 р. і саме ці країни були одні із засновників руху неприєднання в той час, коли світ був охоплений суперництвом двох військово-політичних блоків на чолі з США та СРСР⁸.

З часом відносини ставали більш напруженими, а з початку 1960-х взагалі перетворилися на серйозну конфронтацію і суперництво. Ворожість досягла такого апогею, що група населення Індонезії напала на індійське посольство в Джакарті і підпалила його. В 1962 р. Сукарно зажадав, щоб Індійський океан було перейменовано в Індонезійський, висунув претензії на Андаманські і Нікобарські острови, постачав зброю до Пакистану і навіть нібито запропонував відкрити морський фронт в затоці Бенгалія на підтримку Ісламабада під час війни 1965 р., хоча це так і не було зроблено. Діяльність Індонезії проявилася лише в вуличних акціях, коли демонстранти, натхненні політикою свого уряду кричали: «Геть Індію, слугу імперіалістів» і «Смерть Індії, нашому ворогу»⁹.

В той час Індонезія стала більше уваги приділяти своїй внутрішній політиці, з метою зміцнення свого становища, а також встановлення політичної стабільності і спрямування економіки в потрібне русло. Індія ж намагалася оправитися від потрясінь, що послідували за військовими кампаніями з боку Китаю і Пакистану. Оскільки обидві країни були зайняті своїми внутрішніми проблемами, і так як було дуже мало точок дотику щоб оживити свої стосунки, відносини практично не здійснювалися. Хоча дипломатичні зв’язки продовжували існувати.

В’єтнамсько-китайський розкол і камбоджійська криза, яка виникла в наслідок в’єтнамських військових дій був єдиним випадком, коли обидві країни дотримувася однієї позиції. Індія та Індонезія одноголосно заявили про свою рішучу політичну солідарність з В’єтнамом. Однак незабаром Індонезія відійшла від своєї початкової позиції, підтримавши США та інші країни-члени АСЕАН. Таким чином Індійська дружба з комуністичним В'єтнамом і СРСР та внутрішня і зовнішня політика Індонезії та її регіональні пріоритети ще більше сповільнили розвиток двосторонніх відносин

Отже, хоч обидві країни і підтримували тісні зв’язки і в період після здобуття незалежності, вони розійшлися в наступні роки через різні пріоритети зовнішньої політики. В період «холодної війни» кожна нова країна, що з’являлася на політичній карті світу повинна була так чи інакше підтримувати певний військово-політичний блок. Вже дуже швидко стало помітно, що Індонезія більше тяжіє до США, тоді як Індія почала зближуватися з Радянським Союзом.

Зміна влади в Індонезії після відставки Сухарто а також спільне побоювання того факту, що саме Китай має всі передумови для того щоб стати не лише регіональним, але й світовим лідером, трохи покращили відносини між двома країнами і допомогли їм знайти деякі точки дотику та спільні інтереси для співпраці. Двосторонні відносини ще більше покращилися після того як Індія розпочала свою політику «Погляд на схід» в 1993 р. і з тих пір, відносини Індії з АСЕАН та її двостороння взаємодія з Індонезією прийняли взаємно зміцнюючий характер¹⁰.

Зростання впливу Індії у Південно-Східній Азії привело її ближче до Індонезії, крім того сама Індія своїм стратегічним партнерством з Індонезією ще більше підняла свій авторитет в регіоні АСЕАН. Їх постійний акцент на забезпечення регіонального миру та безпеки і необхідності балансувати проти Китаю створило ще більше спільних точки дотику між двома країнами у нарощуванні стратегічного партнерства в регіоні. Відтоді відносини Індії з Індонезією вийшла на новий рівень розуміння і демонструють спільні інтереси в створенні в Азії «дуги переваг і процвітання»¹¹.

Спираючись на свої історичні та культурні зв’язки, обидві країни не тільки зміцнили свої двосторонні відносини, але й також відкрили нові напрями співпраці. Таким чином, подальше розширюючи та поглиблюючи співпрацю у різних сферах, обидві країни працювали разом не тільки у вирішенні двосторонніх питань, але й на регіональному та міжнародному рівні.

Індо-індонезійська економічна взаємодія зросла після проголошення Індією політики «Погляд на схід», економічна криза в Південно-Східній Азії та економічне зростання Індії надало значного поштовху для розвитку їх двосторонніх економічних відносин. Зростаюча стратегічна взаємодія Індії з США додала ще більше тепла до двосторонніх відносин, а також забезпечило стратегічний простір для подальшого маневрування в регіоні АСЕАН.

Візити президента Індонезії Сусіло Бамбанг Юдхойоно в 2005 р. та 2011 р. до Індії були переломними моментами для обох країн, тим більше, що останнього разу він був головним гостем на шістдесят другій річниці святкування Індією незалежності. Візит Юдхойоно викликав спогади про першого президента Індонезії Сукарно, який також був головним гостем на першому святкування Дня Республіки в 1950 р.