Назвати видатні літературні імена митців, доля яких назавжди пов’язана з Луганщиною

В этом году исполняется 120 лет со дня рождения А.Б.Дермана (1880-1952), известного некогда литературо- и театроведа, писателя, мемуариста, уроженца нашего края.Была пора, когда ни одно мало-мальски серьезное исследование по истории русской литературы нового времени не обходилось без ссылок на его труды. Однако напрасно   Вы будете перебирать книги на полках большинства наших нынешних библиотек и рыться в каталожных карточках, желая отыскать хоть какое-нибудь издание его произведений либо публикации о нем самом. Даже в солидной «Театральной энциклопедии» (М.,1963, т.2)информация  Дерманезанимает всего 5 строк, а в «Краткойлитературной энциклопедии» (М., 1964» т.2) –  семнадцать. Нет, о нем конечно писали, но немногие и довольно скудно. В частности,И.А.Бунин, М.Д.Эльзон, Д.М«Поливанов, А.В.Чанцев, А.В.Храбровицкий... И все же, как ни прискорбно сознавать, но имя этого   литератора как, впрочем, и творческое наследие его сегодня практически забыто. Думается, настало время, когда необходимо «воскресить», возвратить современности нашего талантливого   мастера   пера. Абрам Борисович Дерман   родился в селе Лисичанске Бахмутского уезда Екатериносяавской губернии (ныне – это город областного подчинения)   в семье небогатого многодетного торговца. До 15 лет он учился дома, а затем, в 1897 - 99 гг. в горном училищеС.С. Полякова в Горловке, после чего работал на шахтах штейгером. Нелегкий шахтерский труд он совмещал с самообразованием. Молодого Дермана вообще отличали постоянные нравственные искания.Его волновали проблемы предназначенья человека, границ морали, соотношения добра и зла в мире. Он успевает уже переболеть «теоретическим и практическимтолстовством», атакже отдать дань различным модным религиозным течениям   (читаем мы в его автобиографии), когда в 1902 году приходит с визитом к своему кумиру В.Г.Короленко, припася для него   каверзный   вопрос о «смысле жизни», чем, впрочем, нисколько ие смутил почтенного мэтра oт литературы.   Напротив, до самой смерти Короленко (1921 г.) между ними установились самые теплые, приязненные отношения. Спустя год, начался творческий nyть Дермана как писателя; петербургский ежемесячный журнал «Русское богатство» (№8) напечатал его первый рассказ («очерк») «Странный вопрос», отредактированный Короленко. Затем, в 1904 г. выходят, один за другим, рассказы «Перелом», изображающий катастрофу в шахте, и «Тик-так» , где говорится о девушке-сироте, а в 1905 г. журнал «Мир божий» публикует еще один его рассказ «Вернулся» – о солдате русско-японской войны, в котором уже чувствуется мастер психологического жанра. Цикл зарисовок «Мимолетные виденья», (1907)   преподносит нам целостную картину современной ему русской жизни, Здесь – разнотемье и пестрота персонажей: русский путешественник за границей (вероятно, сюжет навеян Дерману его пребыванием в   Швейцарии в I904-I905 гг., где он лечился от туберкулеза), готовящийся еврейский погром, образы уличной проститутки, послушницы в монастыре, солдата под Мукденом... Но теперь во всем повествовании проглядывается определенный социальный подтекст. К этому времени относятся и его первые конфликты с властью. Живя в Полтаве и работая в тамошней газете, ои сближается с организацией эсеров и за распространение брошюры об Учредительном собрании в январе 1907 г. попадает под особый надзор полиции и высылается из города. Вскоре ои перебирается в Симферополь и становится сотрудником местной газеты   «Южные ведомости». В этом качестве, весной I9II г., он, на несколько дней приезжает в Париж, где посещает Лувр, картинные галереи и среди прочих столичных достопримечательностей (для россиянина во всяком случае) частный парижский музей А.Ф. Онегина (Отто) на улице Мариньям, 25,   близ Елисейских полей. Этот музей, созданный одним человеком, русским по своему происхождению, и посвященный, в   основном, Пушкину, оставил в памяти Дермана   неизгладимый след. О своих впечатлениях от увиденного там, литератор напишет спустя 30 лет, накануне   Великой Отечественной войны в журнале «Огонек». В Париже он ходил также на лекции известного историка, юриста и социолога М.М. Ковалевского, которые профессор читая в русской Высшей школе общественных наук. Они расширили и обогатилимивоззрение пытливого литератора. В 1913 г. Выходит  так называемый «семидневный роман» Дермана «Комета Галлея», а спустя три года повесть «Гимназистка». Впрочем, ни эти последние, крупные публикации, ни предыдущие, подтвердив его талант беллетриста не принесли удовлетворения молодому взыскательному автору, т.к. не отражали   его истинного призвания. Постепенно, со временем, оно воплотилось совсем вдругом– в литературной и театральной критике, которой, начиная с 1912 года он увлекается все более и более завоевывая сочувствие и симпатии читательской аудитории. Литературоведческие статьи и рецензии   Дермана, подписанные собственной фамилией, либо под псевдонимами Горлов А., Закхей, Меланхолик, Homuncutus,La- Voдр. регулярно публикуются в газетах «Русские ведомости», «Речь», «Южные ведомости», а также в материалах «Заветы», «Русское богатство», «Русская мысль», «Северные записки» др. Там, в простой и легкой манере изображаются им вехи жизни и творчества людей, занятых на ниве   писательства и театра. Среди них – лица, знаменитые и не очень, а то и вовсе малоизвестные. Сам Дерман считает   себя последователем так называемой позитивистской критики (прежде всего Н.К.Михайловского), а также известного в свое время литературного критика А.Г.Горнфельда, ученика   А.Потебни. Если коротко, то суть такой критики в желании, чтобы автор, изображая своих героев, стремился как бы «пережить   чужую жизнь», и не выпячивает свое собственное мировоззрение, полнее раскрывая объект своего исследования. После снятия с него полицейского надзора в 1914 году, Дерман поступает в Московский   коммерческий институт,  через два года покидает его и сдает экстерном экзамены по юридическому факультету в Московский   университет, в котором учился до 1918 года. В годы гражданской войны он живет в Крыму, потом некоторое время в ставшей ему близкой Полтаве. Затем возвращается вМоскву. В последние десятилетия своей жизни он много писал, редактировал и комментировал несколько изданий собраний сочинений А.П.Чехова и В.Г.Короленко, участвовал в 4-м выпуске фундаментальных «Летописей Гослитмузея», закончил и опубликовал роман-хронику «Дело об игумене Парфении»...

Весной 1940 года в Ленинграде, в     Пушкинском Доме состоялось открытое научное   заседание, посвященное   обсуждению работы Дермана «Проблемность как фактор художественного творчества». Несомненно, что во времена, когда и проблемы – то все сводились к борьбе хорошего с еще лучшим, такая постановка вопроса в литературной критике   требовала определенной смелости. Он умер в Москве   почти полвека назад. Там же и похоронен. Несмотря на то, что у себя на родине Дермаи неизвестен широкой общественности, в филологическом «Табеле о рангах» он давно уже занял (думается, прочно) свое скромное, но почетное место, а его литературно-критические работы воспринимаются сегодня не только как факт литературной жизни века минувшего (это было бы несправедливо), но являются уже, сами по себе, наукой о литературе.Большой наукой о большой литературе. Следует отметить, что библиография его печатных трудов насчитывает десятки страниц, а личные архивы сберегаются во многих крупнейших архивных хранилищах России.Для того, чтобы широкий читатель сам ощутил потрясающий объем информации, оставленной нам Дерманом – ученым, привожу перечень лишь некоторых имен изего поистине бездонной   литературоведческой   портфели:   А.Т. Аверченко, Ю.Й. Айхенвальд, Л.Н. Андреев, И.А. Бунин, В.В. Вересаев, A.M. Горький, Г.Д. Гребенщиков, Л.П. Гроссман, Б.К. Зайцев, В.И. Замятин, И.М. Касаткин, А.А. Кипен, В.Г. Короленко, А.И. Куприн, С.П. Подьячев, А.С. Пушкии, В.В. Розанов, С.К. Сергеев-Ценский, А.С. Суворин, Н.Д.Телешов, А.К. и Л.Н.Толстые, К.А, Тренев, Ф.М. Тютчев, Г.Н. Успенский, А.А. Фадеев, А.П. Чехов, Е.Н. Чириков, М.С. Шагиняи, И.С. Шмелев,  Шолом-Алейхем, М.С. Щепкин...Вперше почув я про Б. Грінченка від луганського скульптора Ілька Овча-ренка десь у 1964 році. Він тільки-но закінчив роботу над портретом Козака Лу-ганського і вже марив образом Грінченка. У його майстерні збирався невеликий гурток свідомих українців, серед яких найшановнішим був відомий письменник Микита Чернявський. Саме від них дізнався про тернистий і подвижницький життєвий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, про його вчителювання в Олексії-вці, в народній школі X. Д. Алчевської. У ті часи не могло бути й мови про вста-новлення пам'ятника письменнику, бо з новою силою працювала ярликова ідео-логія, насувалась чергова хвиля українофобства, одна за одною закривалися на Луганщині українські школи. Та, незважаючи на ці гнітючі обставини, І. Овчаре-нко збирав по крихтах необхідний йому матеріал, читав і перечитував Грінченків словник, робив Як реліквію тих часів, зберігаю одну з таких моделей   напівфігури   письменника,   який   тримав Словник і мов іконою благословляє світ. Оте перше знайомство з подвижницьким життям та творчістю Б. Грінченка у майстерні Іль-ка Овчаренка стало для мене подією, яка остаточно пробудила мою національну самосвідомість. Тоді ж пощастило мені придбати у   букініста   Грінченків   Сло-вник   під   редакцією академіка Сергія Єфремова та Андрія Ніковського. Три томи того Словника було випущено в світ видавництвом «Горно» у 1927—1928 роках. Четвертий том світу не побачив, бо редакторів звинуватили у причетності до неіснуючої «Спілки визволення України» і розстріляли... Недовгий, але славний і плідний життєвий шлях пройшов Борис Дмитрович Грі-нченко. Він прожив лише 46 років, але його літературна, наукова та педагогічна спадщина вражає не тільки своїм колосальним обсягом, а й своєю фундамента-льністю і це останнє уявляється мені найбільш дивовижним, особливо ж, коли зважити на те, що він, не маючи університетської освіти, досяг вершин людсько-го духу та наукових знань виключно завдяки самоосвіті. Майже сім років життя /1887—1894/ Б. Грінченка пов'язані  з  Олексіївкою,   що  у  Перевальському районі на Луганщині, куди запросила його вчителювати відома   просвітителька   Христина   Данилівна   Алчевська. То був найбільш плідний період його життя. Саме тут, в Олексіївці, Борис Дмитрович написав і надрукував 196 творів різноманітних жанрів. Друкувалися вони у галичанських виданнях, бо в російській Україні слово українське було заборонене. Крім повіс-тей «Сонячний промінь», «На розпутті» та драми «Хатнє лихо», він написав чи-мало оповідань з життя сільських   дітлахів,   здійснив   прозовий   переклад «Слова про полк Ігорів» та написав серію нарисів про життя славетних. ... Вперше я відвідав Олексіївку років п'ятнадцять тому, коли з кіногру-пою обласного телебачення ми готували для «Літературної карти України» мате-ріали про перебування Грінченка в Олексіївці. Після тих перших відвідин Олек-сіївки буваю там частенько й у будь-яку пору року, і завжди радісно мені милу-ватися  мальовничими  краєвидами  тієї  місцевості. ... З прадавніх часів несе цією землею свої тихі води до Лугані, а з нею — до Сіверського Дінця, річечка з нехитрою назвою Біла. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ-Алчевськ, відкривається краєвид зеленої долини із старими вер-бами. По лівому берегу над річкою здіймаються скелясті кручі. Правий берег рі-чки від самої води неспішне підіймається вгору, і аж біля обрію переходить у широкий степ з типовим представництвом донбасівської степової флори і фауни. А перед річкою, над квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи добротних селянських домівок. Коли у надвечір'ї затихає потік вантажівок на ав-тотрасі, у тих загінних садках можна почути, як «хрущі над вишнями гудуть». Це і є Олексіївка. Увагу  кожного  на  в'їзді  в  село  привертає одноповерхова будівля з сі-рого плитняка, що допитливими вікнами-очима ось вже 115 років вдивляється в   довколишній   світ.   Зовнішній   вигляд   будівлі майже не змінився з тих часів, коли тут вчителював Б. Грінченко.   От тільки дзвоник... Тоді був ще той, старовинний, з дзвінким, радісним і щасливим голосом, а зараз запрошує дітей на уроки електричний /саме таким си-гналом сповіщають про початок та кінець роботи в офіційних установах, конто-рах/. Якось напровесні, коли по яругах ще лежав сніг, а пагорби вже звільнили-ся від нього, приїхав я до Олексіївки  у  справах  підготовки  до  125-річного юві-лею Б. Д. Грінченка. Була велика перерва. Біля школи, на пагорбі, весело мету-шилися діти. Поки мій супутник, вельми досвідчений у фотографії, фотографував школу, я підійшов до хлоп'ят, привітався з ними і запитав про Б. Д. Грін-ченка. Діти якось зніяковіли, а хлопчисько років дванадцяти несміло відповів за всіх: «То, мабуть, той, що був директором до Ольги Іванівни»  /О. І. — теперіш-ня директор школи/.   Відразу   зауважу,   що   після   відкриття пам'ятника пись-меннику та шкільного музею, який одержав звання народного, сьогодні не тільки старожили Олексіївни, а й кожний школяр не тільки знав Грінченка, а й може, при нагоді, стати досвідченим гідом, який з радістю проведе відвідувача музею стежиною Грінченка. Але тоді, ранньою весною, відповідь зніяковілого хлопчиська мене не по-радувала, бо чекав іншої, знаходячись у місцевості, де все нагадувало про Грін-ченка: та ж школа з блоків сірого плитняка, тільки вкрита не фарбованим у зеле-ний колір залізом, а сучасним сірим шифером. З шкільного подвір'я можна поба-чити й знамениту скелю, що описав її Борис Дмитрович   у   світлій   романтич-ній   повісті   «Соняшний промінь».                            : А  неподалік,   крізь   мереживо  верхівок  саду біліє  одноповерхова  бу-дівля.   Іду  до  неї.   Тут у 1887—1894 роках мешкав Б. Д. Грінченко. У ті часи будиночок мав вигляд флігеля, збудованого, як і школа, з сірого плитняка. Зараз до флігелю прибудовано приміщення ковальні, а там, де жив письменник, роз-ташувалась  контора:   вся  будівля  пофарбована вапном. До речі, відомий на Луганщині українознавець і дослідник життя т  творчості  Грінченка Богдан  Васильович  Пастух  розповідав  мені,  що знайшов у київських літературних архівах лист письменника до дружини, в якому він не тільки з по-дробицями   змальовує   своє   мешкання   у Олексіївці, а й наводить креслення з розташуванням у кімнаті меблів. Отже маємо чудовий фактичний матеріал для реконструкції помешкання Бориса Дмитровича. Вуличка, на якій стоїть будинок, зовсім коротенька й виводить на широ-ку, переорану під городи, леваду. ...Через напоєну вологою ріллю прямуємо до річки Білої, що хвилястою стрічкою стелиться вздовж широкої балки. Ось, нарешті, вкрита тогорічним лис-тям стежка, вона в'ється понад самою річкою. У тихій воді відзеркалюється сіре небо, задумливі верби, осокори та старі в'язи. Унизу, аж понад самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка; вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад» /читай — парк Алчевських — Ю. Є./. Саме ці рядки згадав я, ідучи стежкою, що довела мене... до містка. Так, і місток є! Звичайно той, грінченковський не зберігся, але сучасний місток із ме-талевих конструкцій стоїть на тому ж місці. Блукаючи стежинами понад Білою, згадав я і про те, що до Олексіївки Борис Грінченко прибув, коли йому минуло тільки 23 роки. Але вже тоді, зовсім молодий, без  університетської  освіти,  він  був  своєрідним епіцентром гро-мадської думки й потужним генератором української ідеї на теренах зру-сифікованої України. До Олексіївки йшли листи видатних діячів української культури, з молодим педагогом шукають зустрічі,  щоб  порадитись  з  питань  відродження національної школи. Його перші публікації жваво обговорювалися у студентському середовищі Харкова, Києва та Львова. Під час перебування у Олексіївці його    відвідують    В.    Самійленко,    І.    Липа та   Т.   Зіньківський.   Відомо,   що   І.   Липа та Т. Зіньківський зібрали різножанровий фольклорний матеріал, який передали Грінченку до його тритомного видання «Этнографичес-кие материалы». Один з найбільш плідних дослідників наукової спадщини Б. Грінченка, викладач Луганського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка Олекса Не-живий, розповів мені, що стосунки між Грінченком та Зіньківським були більш ніж товариськими. Останній раз вони зустрілися восени 1891 року в Олексіївці. В тому ж році Трохим Аврамович . Зіньківський   помер   у   30-річному   віці.   Після смерті друга Б. Грінченко видав двотомник «Писання Трохима Зіньківсь-кого», який невдовзі було заборонено царською цензурою, бо твори небіжчика мали позитивний вплив на розвиток національної свідомості українського наро-ду. Саме це підкреслив Грінченко, завершуючи життєпис Зіньківського сло-вами:  «... ось через що з великим жалем спиняємося ми перед Зіньківського до-мовиною, ось через що сумуючи дивимося навкруги,шукаючи, хто міг би стати замість його, хто міг би так, як він, жити одним — любов'ю до рідного краю». Життєві  принципи  небіжчика  відповідали  поглядам самого Грінченка, тому стають зрозумілими їх дружні взаємини. Коли у 1892 році Іван Липа, у майбутньому відомий діяч Центральної Ради УРН, відвідав   Олексіївку,   він   отримав   від   Бориса Дмитровича фото на згадку про зустріч із таким пророчим написом: «Запевне прийде той день, що воскресне рідна країна. Ми віддамо свою силу на те, щоб сей день прийшов якомога швидше. Будемо жити — будемо пра-цювати на користь рідному краєві; будемо вмирати — умремо з. його ім'ям на вустах. Невідомих одного одному особисто єднає нас служіння нашій невмиру-щій великій ідеї».

Назвати імена українських письменників, наших

земляків

-МИКИТА АНТОНОВИЧ ЧЕРНЯВСЬКИЙ

-ІВАН НИЗОВИЙ

-ГАННА ГАЙВОРОНСЬКА

-ОЛЕКСІЙ НЕЖИВИЙ

-ІВАН СВІТЛИЧНИЙ І НАДІЯ СВІТЛИЧНА

Що сприяло пропагуванню творчості письменників-земляків у 80-80х рр.. ХХстоліття?

Дніпро" - літературно-художній журнал, щомісячник. Видається з 1927 року. Надзавдання діяльності видання - пошук і пропагування творчості українських здібних письменників - творців сучасної української літератури. Поруч із відкриттям нових, не відомих раніше імен, пам'ятається і своя історія: на сторінках журналу можна знайти цікаві твори класики національної літератури. Ще одним стратегічним вектором діяльності "Дніпра" є увага до мовних особливостей кожного регіону для вироблення живої української літературної мови. Твори, опубліковані в журналі, добираються на анонімній конкурсній основі.