Питання до Самостійної роботи № 4

1. Демонологічний пантеон українців.

2. Язичницькі обряди в народній обрядовості україського народу.

3. Течії православного походження в Україні (19-20ст.)

4. Екуменістичний рух в Україні наприкінці 20ст.

5. Церковна ієрархія православної церкви в Україні.

6. Народна символіка.

7. Національна символіка.

8. Українська геральдика.

1.Як уже зазначалося, порівняно з міфологією українська демонологія являла собою більш розвинену сферу духовної культури. В основі її лежить ідея одухотворення всього оточуючого світу, сприйняття природи як живого організму, наповненого різноманітними духами. Це проявляється через цілу систему культів: предків (у тому числі залежних покійників), рослин, тварин, води, вогню, родинноі оселі і — у зовсім невиразних рисах — сил природи. Останнє становило сферу міфології, але з її руйнацією та підпорядкуванням християнській релігії культ природи розпався на ряд розрізнених магічних і сакральних дій, багато з яких увібрав демонологічний культ мертвих.

Ключовим у демонології є поняття «демон» (дух) — надприродна сила, якою, мовляв, наділені найрізноманітніші природні явища, речі, а то й люди. Звісно, оточуючий людину світ не має надприродних властивостей — таким його зробила людська фантазія. Причому фантазування відрізняється від поетичних образів або казкових вигадок тим, що люди щиро вірили в існування одухотвореного світу, включаючи в його сферу такі суто життєві начала, як добро і зло. З прийняттям християнства зле начало у фантастичних уявленнях людей абсолютизувалося: більшість демонічних образів були оголошені нечистю, а обряди та ритуали, пов'язані з ними, — бісовськими.

Процес взаємодії демонологічного і християнського не такий вже й однозначний, як і неоднозначне ставлення до них людей. Для українця, скажімо, велике значення мають релігійно-церковні обряди, проте навіть найревніший християнин свідомо чи несвідомо дотримується двовір'я: «Бога люби, але й дідька не гніви». «Відповідно до цього принципу, — писав Д. Зеленій, — селянин завжди готовий відправити обряд, котрий він вважає нехристиянським і навіть ворожим християнству. За всієї своєї ненависті до біса він завжди готовий зробити йому ласку, аби не нажити в його особі ворога. Крім того, він відправляє ті обряди, котрі повинні захистити його від язичницьких божеств його сусідів. Це свого роду акт самозахисту. А взагалі більша частина магічних обрядів, як і культ покійних, не вважаються ні ворожими християнству, ні нехристиянськими».

Український пандемоніум структурно розпадається на декілька видів: демони родинного вогнища (домовики) ; демони природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти); примари (злидні, блуд, мара, туга, трясця, завійна та ін.).

Одним із найдавніших демонічних образів у багатьох народів є домовик. Але український домовик суттєво відрізняється від своїх «родичів», створених уявою інших народів. Це аж ніяк не злий дідок, а справжній хатній бог, охоронець домашнього вогнища та родинних святинь. Він прискіпливо стежив за дотриманням родинних ритуалів, шануванням померлих і був, власне, посередником між домочадцями та їхніми предками. Символічна у цьому зв'язку одна з давніх його назв — Щур — однокореневе слово від «пращур» (звався він ще Цур або Пек). На причетність домовика до культу предків вказує і місце його перебування — під порогом (там, де, за повір'ям, розміщувалися пращури) або під піччю — головною святинею дому. Вважаючи домового богом, йому віддавали належну шану: під Новий рік влаштовували «весілля» печі; при переїзді до нової оселі домовика запрошували з собою, споряджаючи для нього хлібну лопату або помело; коли в дім уперше приходила молода, вона мусила принести чорного півня — своєрідну жертву для хатнього бога.

Крім домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша.

Другими за значеннями демонами є надзвичайно різноманітні божки природи. Існує легенда про їхнє походження: Бог, розсердившись на ангелів, вигнав їх з небес; попадавши на землю, одні з них потрапили у поле і стали пальовиками, інші — у ліс і стали лісовиками, ще інші — у болото і стали болотяниками і т. д. Ця легенда зайвий раз підтверджує, що людській фантазії немає меж — вона здатна одухотворити абсолютно все, що людину оточує. Отож, серед великого розмаїття духів природи назвемо насамперед пальовиків, з яких ще виділяються бузничі; водяників та водяниць, що підрозділяються на очеретників та криничників; близьких до них русалок (берегинь) — водяних богинь, що поділяються на мавок, навок, лоскотух, повітруль, бісиць, потерчат тощо; лісовиків (полісунів), із котрих виділяються ще гайовики.

Духи природи, незважаючи на їх багаточисельність, становлять єдину демонологічну систему, яка відрізняється від інших тим, що грунтується не стільки на культових засадах, скільки на легендах та переказах. Звідси й своєрідне ставлення до природних божків не як до нечистої сили, а як до поетичних образів. Не даремно багато з них опоетизовано українською літературою: «Лісова пісня» Лесі Українки — неперевершений зразок художнього осмислення демонології Волині.

Щодо образу водяника, то він описаний Лесею Українкою так, як сприймався людьми: «Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скайок. Голос глухий, але дужий. Любить усе живе засмоктувати». Ще більшою мірою олюднений образ лісовика,, який уявляється українцям у вигляді трохи здичавілого пастуха. Він пасе свою череду — вовків, зайців, оленів — і полюбляє шуткувати над людиною: відбере в неї пам'ять, і людина заблукає в лісі, а лісовик радіє, гучно сміється і плескає в долоні. А втім, його витівки не злі і рідко коли закінчуються драматично.

Такою ж трохи кумедною фігурою українська демонологія витворила і чорта. Він вважається уособленням усієї нечистої сили, хоча належить до її нижчого розряду.

Створення узагальненого образу нечистої сили сягає найдавніших часів. Протягом віків він значно трансформувався, як і його функції та назви. Спочатку він називався бісом, кудесником, пізніше — чарівником, демоном, у християнські часи — дияволом, сатаною, нарешті, чортом. Таким же розмаїттям відзначаються і назви, що характеризують окремі його властивості: чорт — це і ворог, бо нашіптує людині злі думки; лихий, адже робить лихі справи; пекельник, оскільки є господарем пекла; перелесник, бо підбиває людей на перелюб; куций — адже має куцого хвоста; а ще він — лукавий, нечистий і, звичайно ж, дідько.

Відповідно багатоликим є і образ біса. Найчастіше він з'являється у людській подобі, але з цапиними чи собачими ногами, з ріжками на лобі та цапиною борідкою. Любить він і перевтілюватися у чорного пса, свиню або цапа. Звичайні місця його перебування — перехрестя доріг, болота, бур'яни або кущі бузини, порожні хати тощо — взагалі непридатні для проживання людей місця. Поблизу них традиційно розташовували млини, кузні, гончарні, майстерні, і, отже, не випадково мельники, ковалі та гончарі вважалися пов'язаними з нечистою силою. Особливо це стосувалося ковалів та гончарів, котрі подібно до чортів, що пекли вогнем грішників, також «мучили» у полум'ї металеві вироби чи глиняний посуд. До того ж їхнє ремесло завжди вважалося священнодійством, утаємниченим заняттям, мовляв, неможливим без допомоги нечистої сили.

А втім, український чорт не мав таких магічних і містичних властивостей, як у демонології, скажімо, західних країн. Він майже в усьому подібний до звичайної людини, але наділеної переважно негативними рисами — лукавством, підступністю, впертістю тощо, тобто уособлює те, чого їй не личить робити. Тому нерідко чорт програє у двобої з доброчинною людиною, постаючи іноді у зовсім жалюгідному вигляді.

Найбільшою містичною силою наділялися ті істоти, котрі були причетні до культу померлих, — це вовкулаки, упирі, заложні мерці. Уявлення про кровожерливих упирів та вовкулаків проникли в Україну з Західної Європи і знайшли тут сприятливий грунт: адже в українців був особливо розвинений культ заложних покійників, а упирі й вовкулаки пов'язані саме з ними. Докладніше про упирів та залежних мерців уже йшлося у першій частині цієї лекції.

Аби позбутися шкідливого впливу всілякої нечисті або передбачити свою долю, люди зверталися до чародіїв — істот, котрі не належать до нечистої сили, але користуються її допомогою. Це — відьми, чарівники, чаклуни, «дика баба», вій та ін. Всі вони мають надприродні властивості, але не завжди використовують їх для блага людей, оскільки нерідко укладають угоди з нечистою силою і разом роблять людям усілякі капості: насилають хвороби, неврожаї або присухи — нестямне кохання.

Усуненням всіх цих зол займалися знахарі (ведуни), котрі поділялися на травників, костоправів, кровопускателів, повитух, — люди, добре обізнані з народними методами лікування, а також із замовляннями та заклинаннями. По суті вони були народними цілителями. Нерідко між ними та чаклунами улаштовувалися змагання: чаклуни намагалися якнайбільше наробити капостей, ведуни — якнайшвидше ліквідувати їх. Бувало, такі змагання відбувалися і між чаклунами: адже вони могли і виправляти зло, а не тільки його вчиняти.

Отже, чародії та знахарі були своєрідною проміжною ланкою між двома світами — уявним, фантастичним, демонічним та реальним, раціональним, людським. Символічна боротьба знахарів та чаклунів замикала, таким чином, коло світоглядних уявлень людини, де фантастичне немовби компенсувало ті якості, яких у неї не вистачало у суворій боротьбі за виживання; нечиста ж сила уособлювала всі ті злидні, що випадали на її долю.

Відьма — один із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських /Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. — К.,1992. — С.432/. «Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь — ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі» /Народини. — С.127/. Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським іменником вhдь — «знання»: слово відьма спочатку вживалося в значенні «та, що все знає», звідки розвинулося подальше «ворожка», а пізніше — «зла, сварлива жінка». Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом: природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи, другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші, ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно з легендами, зборища відьом відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід /Иванов П. В. Народные рассказы о ведьмах и упырях//Українці. — С.432/. У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.

Поділяли ВІДЬОМ на дві категорії — "родимих " і «вчених». Природня, або «родима» відьма з'являється коли в кого народжується підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця, або є представницею третього покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитися у матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або ж коли дитину в утробі матері прокляли «в таку хвилину».

«Вчена» відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, або від чорта, взагалі від нечистої сили. Різниця між «родимою» і «вченою» відьмами та, що родима відьма може іноді й направити заподіяну шкоду, але вчена ніколи цього не зробить: «Гірша відьма вчена, як родима» (Номис, 235).

Навчалася відьма в іншої відьми або навіть в самого чорта. Народні перекази пов'язують із процесом «ініціації» відьми моторошні ритуали, такі як, наприклад, потоптання ікони, прочитуванням молитви навпаки, перекиданням через ніж, вилізанням на придорожню фігуру догори ногами. Старша відьма також може вмивати свою ученицю чарівним наваром, після чого та вилітала в комин та поверталась вже відьмою. Але остаточно навчання закінчується в Києві на Лисій Горі.

Спеціальність українських відьом — відбирання молока від корів. Коров'яче молоко з росою — найулюбленіша страва відьом. Відьми люблять приймати в себе по святах всяку нечисту силу, але, щоб її почастувати, мусять перше дібратися до чужих корів і видоїти їх до крови. Родима відьма доїть корови, як і всяка інша жінка. Натомість вчена відьма, після першого видою, проробляє дірку в одному зі стовпів своєї хати, затикає її замовленим чопом, і потім молоко тече з тої — мов із крану. Згідно з іншими джерелами, відьмі досить зібрати на межах або пасовиську фартухом чи сорочкою росу та витиснути: молоко тектиме без перестанку. Деколи відьма бігає доїти корів перекинувшись білою собакою. Якщо ж відьма не може красти молоко, то вона хоч нашкодить корові, в тої із вимені замість молока тектиме кров.

В українських судових актах XVIII ст. також зустрічаються безпосередні вказівки на іспит відьом водою, так званий «Суд Божий». Так, у 1709 р. селяни і шляхтичі іспитували водою шляхтянку Яворську: її роздягли до голого тіла, зв'язали навхрест, як це звичайно в таких випадках робилося — великий палець правої руки прив'язували до великого пальця лівої ноги, а палець лівої руки прив'язували до пальця правої руки, — поміж зв'язаними руками і ногами просмикнули шнур і спустили бідолашну в воду. Але тому, що вона тонула, її визнали безневинною, (В. Антонович «Чари в Україні» 1905, 52).

Опис подібного іспиту водою подав і Квітка в своїй «Конотопській відьмі».

Відьмак — персонаж слов'янської міфології, що володіє чаклунськими здібностями. Також відомий як, перевертень, чаклун, відун.

Походження йде від праслов'янської *vědě «я знаю», давньо-руської вѣдь «чаклунство, відьомство, знання».

За повір'ями, відьмак, як і відьма, може бути природженим і навченим.

• У природженного немає волосся, бороди, вусів, зіниці вертикальні.

• Навчений - нічим не відрізняється від нормального чоловіка.

Іноді згадуються відьмаки, що лояльно ставляться до людей: замовляють хвороби,

У відьмака дві душі: людська і демонічна. Українська міфологія трактує відьмака як главу роду (клану), який має магічні здібності та йде за горизонт дорогами Нави. Українські відьмаки володіли секретами щастя і долі, отриманими від «Морока» в нагороду за те, що не піддалися на його спокуси.

Відьмак наскрізь бачить всіх відьом і чаклунів в околиці, управляє відьмами, які сповідаються перед ним у тій шкоді, яку вони заподіяли людям.

Вночі, через отвір під колінною чашечкою, під стегном або під куприком душа відьмака може виходити з тіла.

Напередодні Різдва й Великодня відьмаки збираються на перехрестях доріг, там танцюють, веселяться і люб'язнічають один з другим, а також літають на Лису гору.

Часто має огидний характер. Використовує свої здібності для зведення рахунків з недругами.

Має навички вільного поводження з людськими органами: може вийняти у людини очі й повернути їх на місце без будь-якої шкоди для неї. Так само може подмухати в рот і вийняти всі зуби. Крім того посідає «погане око» - може подивитися у вічі людині таким поглядом, що та зараз же розхворіється і через кілька днів помре.

Вміє керувати бджолами, розганяти хмари. Проти нього безсилі чари русалок. Відьмак здатний бути перевертнем: він перетворюється на коня, метелика вовка і т.ін.

Відьмак не втрачає своєї сили і після смерті: б'ється на могилах з мерцями, не пропускаючи їх у село, і завжди перемагає.

Вій — персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я «про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується» /Українська минувшина. - С.220/.

Вій — це могутній витвір народної уяви. Так звуть українці старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув.

Вовкулака — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Ілюстрація фр. B. Picart до міфу про Лікаона, XVIII століття.

Вроджені вовкулаки бувають, коли вагітна жінка несподівано побачить вовка, або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина, що від неї вродиться, буде вовкулакою, чи вовкуном ^[1]. Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього вовкулака ^[2]. Зачаровані вовкулаки стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинуте нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулакою. Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вокулаком ^[3].

Зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши його через хомут ^[4]. Можна також сказати йому, щоб він перекинувся тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною ^[3] …або вдарити його тричі перевеслом по голові ^[1].

Вовкулака робиться вовком звичайно вночі, і тоді він пристає до вовків і живе з ними спільним життям. На Волині оповідали про одного чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли він захотів їсти, нараз побачив св. Юрія, що їхав білим конем. Св. Юрій наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і св. Юрій сказав йому: «Візьми собі цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі добути поживи ^[5].

Вовкулака в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.

Вихор — в українських народніх віруваннях вияв нечистої сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю, з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри "котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи, і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє" людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу (Етн. Зб. НТШ, V, 76).

Боронитися від вихру можна тільки ножем: як вихор підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито. (В. Гнатюк "Знадоби...' III, в. І — ст . XXXV).

Одмінок (обмінчук, відміна) - це дитина, підмінена нечистою силою. Українці вірили, що дика баба чи богиня може викрасти людське немовля, підкинувши замість нього свого. Впізнати одмінка можна по мішкуватій будові тіла (маленька голова, великий живіт, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. Одмінок міг жити у людей до двадцяти років. Щоб позбавитися від одмінка, радили винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, пошкодувавши свою дитину, забере її. Загальнопоширеним було застереження: не слід згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.

Скарбник (пол. Skarbnik) — охоронець скарбів свого господаря, який після його смерті з'являється зі зграєю круків, щоб вирвати запродану йому душу. Інколи цей образ трактується по-іншому і пов'язується з законами та заклятими скарбами, які характеризувалися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті (заховані людьми під час різних життєвих моментів) та нечисті (такі, що перебували під охороною нечистої сили). Скарбник (злий дух) охороняв нечисті скарби. Після смерті господаря скарбу злий дух забирав його душу (Українська минувшина. - С.224). В українській демонології скарбник є символом бездушності й хижацтва.

Русалки — це образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ.

Відомі головним чином з народних вірувань України , Білоруси та Росії i майже невідомі серед західних і південних слов'ян. Згідно з цими віруваннями, русалками ставали дівчата, які потонули або померли на Зелені свята. Також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрещеними — так звані страдчата чи потерчата. Русалки (дівчата і жінки-утоплениці) стають дружинами Водяника.

Русалок уявляли, як гарних дівчат, голих і з довгим русявим або зеленим розпущеним волоссям до колін або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля.

В українській міфології русалки входять до класу демонів. Це дівчата-утоплениці, які, ставши русалками, навіки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу. Вони живуть на дні водойми в кришталевому замку, де одні розчесують свої золоті коси, інші відпочивають на лежанках із дорогоцінних мушлів. Їхні прозорі тільця здригаються від холоду, бо промені сонця не доходять до них. Русалки нетерпляче чекають променів, щоб погрітися. Інколи забирають дівчат до себе, в яких не склалася доля. Боги не мали права увійти до русалчиного замку.

Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Навесні, гуляли полями й лісами — до дня Петра і Павла. Особливо небезпечними були русалки у «Русальний Тиждень», коли вони приваблювали до себе перехожих, зокрема дівчат і парубків, та залоскотували їх до смерті. Оберегом від русалок були хрест і полин (Євшан-зілля). Щоб русалки не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували після «Русального великодня», у четвер Зеленого тижня, «проводи русалок» з окремими піснями й обрядами.

Розрізняють три види русалок: 1) Берегиня (Русалка водяна) – демон, народжений від дівчини, яка втопилася. Схожа на дівчину з пишним волоссям і риб’ячим хвостом замість ніг. Боїться запаху полину або любистку. Живе на дні річок, озер, морів у кришталевих палацах. Часто виходить на берег і сумно співає. Саме тому і назва – Берегиня. Не слід плутати з небесною Берегинею – богинею Матері-Землі. 2) Поляниця (Русалка польова) – демон, що уособлює мрії про волю, незалежність, гордість. Вигляд: дівчина у вінку та одязі із зелені. Походить з дівчини, яку розтерзали дикі звірі або яка повісилася. Гуцули називають її Повітрулею. 3) Мавка (Русалка лісова) – демон, що народжується з духу дівчини, яка загинула в лісі з різних причин. Схожа з Поляницею, але різниться одягом, який сплетений з вербових віток.

Серед русалок є й Лоскотниці – це душі дівчат, що померли зимою; вони з’являються на полях і до смерті залоскочують дівчат і хлопців, якщо ті потрапляють до них.

Русалки (1877), Вiтольд Пружковський

Серед сказаного випливає, що русалки, не маючи в природі своїй нічого стихійного і двоїстого, є лише різновидом мерців. Вивчаючи оповіді та повір'я про українських русалок, необхідно відрізняти їх від класичних та романських переказів про подібних жіночих створінь – сирен, напівжінок-напівриб, оскільки ці повір'я в Україні не знайшли відображення. Русалки відрізняються від усіх вже згаданих істот тим, що в їхній природі немає нічого подвійного.

Русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії.

Назву русалок виводять зазвичай від латинського визначення весняного свята «розалія» (грец. русалія). Останнім часом все більше утверджується слововивід П. Шафарика — від праслов`янської назви ріки — руса. Народні вірування про русалок були улюбленими темами й сюжетами української літератури, особливо доби романтизму, як також у музиці й в образотворчому мистецтві. З України вони передалися в польську й російську літератури.

Повітруля – національний український міфологічний позитивний персонаж жіночої статі.

Асоціюється із стихією вітру (дочка гірських вітрів^[1]) – легка, здатна пересуватись у повітрі, не торкаючись землі, часто змальовують з крилами та вбраною в квіти з голови до пят. Хоча здебільшого описується як красуня, вміє змінювати зовнішність з молодої на стару і навпаки. Залюбки допомагає закоханим у любовних справах. Походить з Карпатського регіону. Вважається, що якщо комусь дев'ять ночей поспіль сниться кохана, то на десятий в її образі спускається з полонини повітруля. У чабанів, які ні в чому не відмовляють свої коханкам-повітрулям, вівці завжди цілі...

Повітруль можна віднести до демонологічних персонажів так званої «нижчої міфології» (як і русалок, мавок), яка відзначається стабільністю і збереглася майже в незмінному вигляді дотепер, бо зазнала меншого впливу християнства, ніж «вища» (віра в головних богів). ^[2]

Морок — демонологічний образ українського фольклору, різновид нечистої сили. За своєю суттю і функціями цей дух нагадує манію. В українських повір'ях йому інкримінують зловороже ставлення до людей, він затьмарює розум, і людина божеволіє. Докладних описів цього персонажа не зустрічається.

Упи́р (опи́р, вампір) — міфологічний образ у фольклорі европейських народів: мрець, який нібито виходить з могили, щоб смоктати кров живих людей. Українські міфологічні леґенди малюють образ Упира як старшого над відьмами. Образ його зустрічається і в українській літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та ін.

Упир приблизно відповідає вампіру в європейській міфології і має багато спільного з вурдалаком в східнослов'янскій традиції, однак ще в XIX ст. ці персонажі диференціювались.

Побутує кілька варіантів трактування цього образу. Згідно з одними уявленнями, упир є сином чорта й відьми. Живе він як звичайна людина, однак з-поміж інших вирізняється злістю. Згідно з іншим віруванням, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це є справжні чорти. Існує вірування, що упирі — це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселяються чорти і приводять їх у рух. Упирем може стати будь-яка людина, якщо її обвіє степовий вітер. Своїм зовнішнім виглядом упир може не відрізнятися від звичайних людей або ж відрізнятися дуже рум'яним кольором обличчя. Іноді упирями вважають дітей (з великою головою, довгими руками й ногами), які можуть передбачати майбутнє. Досить часто народна уява поділяє упирів на дві групи: живих та мертвих. Характерними ознаками мертвих упирів є те, що вони мають червоне обличчя, яке у домовині повернуте донизу. Мертвий упир ніколи не розкладається. Живий упир теж має червоне обличчя і дуже міцну статуру, яка потрібна йому для того, щоб на своїй спині носити мертвого упиря. Мертвий без живого не може бути шкідливим, оскільки сам не має здатності ходити.^[1] О. Афанасьєв стверджує, що упирі — це злісні блукаючі мерці, які за життя були чаклунами, вовкулаками або людьми, яких не приймала церква /вбивці, єретики, боговідступники/. Вночі упирі встають зі своїх гробів і ходять по світу. Вони заходять у хати, накидаються на сонних людей /найчастіше — на немовлят/ і висмоктують їхню кров /потинають/, в результаті чого людина помирає. Вони можуть розгулювати по землі до співу перших півнів, а потім кидаються до своїх могил. Щоб позбавитися від упирів, люди відкопували їхні могили і пробивали груди мерця осиковим кілком. Якщо це не допомагало, труп спалювали. Упирів вважали причиною засух, неврожаїв, епідемій. В українській демонології упир є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.

Польовик — один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Міфічний володар полів, степів і лук. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, маленькі ріжки, телячі вуха і великі зуби. Він міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Вважали, що він ховається в колоссі, тому щоб його не розгнівати на ниві залишали пучок незібраного збіжжя і закручували його ("завивали бороду" польовикові).

Польовику приписуються й позитивні риси: зокрема, на Бойківщині його вважають охоронцем польових меж.

Песигол́овці (бесиголовці, сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів, що вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів. Мали вони собачі голови, що й спричинило їхню назву.

За народними повір'ями, вони виглядали оброслою, як ведмідь, людиною «з їдним боком і з їдним оком» посеред чола, інколи з одним рогом. За іншими варіантами, песиголовці-велети мають одну ногу, одну руку та одне око. Пересуваються дуже швидко, чіпляючись один за одного. Трапляються оповіді і про велетів-людоїдів жіночої статі (одноока баба-людоїдка).

У середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових людей. Створенню повір’їв про велетнів-людоїдів сприяло й поширення серед грамотного населення в давнину окремих епізодів «Олександраїди» (боротьба Македонського з песиголовцями) і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпленню віри в песиголовців-людоїдів сприяв також церковний живопис та іконопис.

Згідно з одними переказами, песиголовці ловили людей, садили у глибокі ями, відгодовували, а потім їли. В.Супруненко описує це так:" Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували свої жертви. Якщо через шкуру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали й їли" ^[1].

У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив зловорожого ставлення їх до людей (нападають на останніх і поїдають). В основі переказів про песиголовців лежать уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи на краю землі). Тобто ці повір'я - фактично трансформовані в народній пам'яті знання про міфічні чужоземні ворожі народи, нашестя їх ^[2].

Також песиголовці, за переказами, спеціалізувалися на викраденні людей і особливо жінок. За відомим казковим сюжетом, песиголовець викрадає дівчину і тримає у своєму домі, куди приходит витязь-визволитель, проте не застає його. Дівчина показує у винному льоху посудину з рідиною, яку п’є песиголовець перед боєм, щоб стати непереможним. Витязь напивається чудодійного зілля, а рештки виливає. Повернувшись, песиголовець не знайшов свого напою і був переможений богатирем ^[3].

Ма́вки (На́вка, Ня́вка) є різновидом русалок, на відміну від яких мали довге лляне волосся. Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово "мавка" співзвучне з готським mawi - "дівчина". Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. - до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова видається цілком вірогідною.

Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити: «Хрещу тебе», і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди^[1][2].

Зли́дні (мн.), у східнослов'янській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні. Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність (жити у злиднях — жити у бідноті).

Злидні в народній уяві — маленькі, завжди голодні старі чоловічки, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті («Багатство — дочасне, а злидні довічні», «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна», — твердять прислів'я).

Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).

За повір'ями, у хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно.

Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості («Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні»), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв'яже.

Легенда про злиднів

В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б'ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за причина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене злидні обсіли?». А йому хтось відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе». Чоловік був не дурень. Розкинув думками туди й сюди та й питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?»

— "Багато, — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути».

Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, й він відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувся голос із ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!». Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина й поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово. З'явився в нього достаток, а там і багатство.

Водяни́к — це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у «Лісовій пісні» Лесі Українки. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.

Лісовик — міфологічний образ, який, згідно з легендами, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. «Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» /Леся Українка, «Лісова пісня»/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди

Ма́вки (На́вка, Ня́вка) є різновидом русалок, на відміну від яких мали довге лляне волосся. Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі. Разом з тим слово "мавка" співзвучне з готським mawi - "дівчина". Враховуючи значний вплив готів на побут і культуру східних слов'ян за часів їхнього перебування в складі Готського королівства (середина ІІІ ст. - до 375 р. н. е.), готська версія походження цього слова видається цілком вірогідною.

Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити: «Хрещу тебе», і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди^[1][2].

Мавка — головний персонаж драматичної поеми Лесі Українки в «Лісова пісня».

У казці Олега Романчука «Гуцульська легенда» мавка Любава.

Чорт, аспид, гаспид, диявол, біс — персонаж слов. міфології. Фантазія малювала Чорта як злу нечисту силу і уявляла його у вигляді лукавої людиноподібної істоти, хитрої і підступної. Вірили, що Ч. водиться у безлюдних місцях, що живе у безоднях, в очереті, в пустелі, у пустках, руїнах і що він може перекидатися на людину, тварину і в різні речі. Вірили, що небезпечно згадувати його по імені; тому, замість слова "чорт", вживали різні назви: дідько, «той, що греблі рве», «той, що не при хаті згадуючи» тощо. В українському фольклорі існує багато приповідок про чорта. Згадки про чорта збереглися в українські топоніміці: Чортова гора, Чортиця, Чортова печера, річка Чортовець тощо. Образ Чорта часто зустрічається в творах українських письменників (О. Стороженко «Закоханий чорт», С. Васильченко «В хуртовину» тощо).

В. Милорадович розглядає питання походження образу чорта — фантастичної істоти, яка має аналогічні відповідники у цілого ряду народів.

В австралійських дикунів душі померлих, яким відмовлено у похованні, перетворюються на інгів-духів, схожих на людей, але з довгими гострими вухами і хвостом. За новозеландськими уявленнями, душі померлих ідуть у ліси, стають злими духами і шкодять навіть своїм близьким.

Китайці, індокитайці та індійці бояться душ непохованих, хворих на проказу, чуму, померлих насильницькою смертю та від пологів. У класичних народів непоховані душі також ставали злими духами-лаврами. У українців утопленики, тіла яких не були поховані, перетворювалися на водяників. Чортами стають і діти, вбиті матерями при народженні. Подібні факти дають підставу спеціалістам стверджувати, що тінь померлого — первинний тип надприродної істоти, духа — душі, генеалогія яких з часом втрачена, і що на основі уявлень про людську душу формувалися погляди і на інших духовних істот ^[1].

В українській демонології, як вказує С. Плачинда, за найдавніших часів чорт носив ім'я й подобизну Чорнобога — антипода Білобога, що символізував світлі сили, все прекрасне на землі. Чорт є сином Чорнобога і Мари. Згідно з легендою, чорт був один на весь світ, і ця самотність йому набридла. Тоді він пішов до Білобога просити собі товариша. Білобог дозволив чортові вмочити у живу воду палець і стріпнути ним позад себе. Із тієї краплі води повинен був з'явитися товариш. Однак чорт не послухав Білобога і замість пальця вмочив руку, а потім струшував позад себе краплі, в результаті чого з'явилася сила-силенна чортів, які стали творити Вирію зло. Тоді боги скинули їх з Вирію, і чорти летіли 40 діб. Нарешті Білобог промовив: «Амінь», і чорти назавжди лишилися саме на тих місцях, де перебували у вказаний момент: хто — у воді, хто — у лісі, хто — у полі і т. д.

В українській міфології чорти є зооморфними й антропоморфними істотами. «Маленькі, чорненькі, вертляві, з ріжками, свинячим п'ятачком, копитцями і хвостом, вони були всюдисущі та надзвичайно живучі»^[2]. Вони символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям. «Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хати й природи та шкідники життя — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту» ^[3].

Види чортів

• Арідник — за давніми віруваннями гуцулів чорт, сатана, злий дух.

• Щезник — за давніми віруваннями гуцулів чорт, що раптово з'являється, раптово зникає, і скликає всіх міфічних істот у танок.

• Оні — японський чорт

Вислови

Приказки

• «Тату, тату, лізе чорт у хату» — «Дарма, синку, аби не москаль»

• Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай як звали

• Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся

Вислови

• До гаспида — дуже багато (лайливо)

• Дідько знає – важко сказати, невідомо, не знати.

• Дідька лисого – нізащо, ніколи.

• На якого дідька? – навіщо?, для чого?

• Якого дідька? – чого?, чому?

Для етнографії демонічний світ являє неабиякий інтерес насамперед у плані пізнання духовного розвою людини, розкриття етнічних символів, утілених у демонічні образи. А пандемоніум українців, як ми могли пересвідчитися навіть із цього стислого огляду, — надзвичайно багатий.

2. 2.Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили “вечерю” своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним “проломом часу”, “кінцем світу”, за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.

Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст “Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892).

Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, - символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за реґіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”. Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки.

У різних реґіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею (“поминками”, “гробками”). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку” - миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На “Зеленi свята” (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники “нечистої сили”: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - “обжинки”, багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення “спасової бороди”, яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

Язичництво - це загальна назва всіх споконвічних вірувань різних народів, що беруть свій початок з глибини століть. Слов'янське язичництво - це наша віра, віра всього слов'янського народу. Одного з найдавніших народів, в який входять сьогодні: росіяни і українці, білоруси та поляки, чехи і словаки, болгари і македонці, серби і чорногорці, словенці і хорвати. Всі ми розуміємо один одного без особливих зусиль, оскільки у нас спільну мову. Ми печемо млинці, проводжаючи Масляну - Морену і розповідаємо стародавні казки про Бабу - Ягу. Хліб у нас до цих пір всьому голова, а гостинність в честі. На Купала ми стрибаємо через багаття і шукаємо квітучий папороть. У наших будинках разом з нами живуть будинкові, а в річках і озерах купаються русалки. Ми гадаємо на Коляду, а іноді просто підкидає монету. Ми шануємо наших предків і в день пам'яті залишаємо їм підношення. Хвороби та хвороби ми лікуємо травами, а від упирів - вампірів використовуємо часник та осиковий кіл. Ми загадуємо бажання, сидячи між Теске і плюємо через ліве плече, зустрівши чорну кішку. Гаї й діброви для нас святі, а з джерел ми п'ємо цілющу воду. Ми заговорює, рибальські снасті і читаємо обереги від вроків. Молодецтво молодецька знаходить собі в кулачних боях, а в разі біди наші хоробрі воїни відведуть її від слов'янської землі. І так буде завжди із століття в століття, бо ми є онуки Дажбожого. Весільний обряд - За слов'янським звичаєм наречений викрадав наречену на ігрищах попередньо домовившись з нею про викрадення: "схожахуся на ігрища ... і ту умикаху дружини собе, з нею ж хто с'вещашеся: імяху ж по дві і по три дружини". Потім батька нареченої жених давав віно - викуп за наречену. За день до весілля майбутня теща пече курник, посилаючи його в будинок жениха. Жених же посилає в будинок нареченої живого півня. У передвесільний день ніяких веселощів не відбувається. Все ретельно готуються до веселощів. Вранці весільного дня жених сповіщає наречену, щоб вона готувалася до вінця. Батьки нареченої розстеляють на лаві шубу, садять на неї свою дочку і починають одягати у весільне вбрання. Як тільки одягнуть, то посилають гінця до нареченого. Незабаром весільний поїзд під'їжджає до воріт. Дружка нареченого стукає у ворота, викликає господаря і говорить, що, мовляв, полюємо на зайців, та один заєць махнув до тебе за ворота, треба-де відшукати. Наречений старанно шукає захованого "зайця" (наречену), а, знайшовши, і випросивши благословення у батьків, садить у весільний поїзд і їде на вінчання. Довгий час "вінчання" у греко-кафоличною церкви з обов'язковою проповіддю про "сімейне щастя" якийсь там ізраїльської сім'ї, не вважалося справжнім вінчанням, бо люди довго ще з повагою ставилися до звичаїв СВОЇХ предків. Степан Разін, наприклад, скасував церковне "вінчання", звелівши вінчатися навколо дуба. Вінчання відбувалося пополудні, ближче до вечора. У цей час мати нареченого готувала в кліті шлюбне ложе: спочатку настилали снопи (числом 21), поверх перину і ковдру, зверху кидала кунью шубу або шкуру куниці (або ласки). Біля ложа ставилися діжки з медом, ячменем, пшеницею, житом. Всі підготувавши, майбутня свекруха оминала ложе з горобинової гілкою в руці. 21 сніп означає "вогняну пристрасть" (потроєна сімка, число Вогню), Кунья шуба повинна була чарівним чином розпалити пристрасть у нареченої, точно так само, як і шкірка куниці або ласки. Зверніть увагу на назви звірів, чиї шкірки використовувалися в чарівних. Цілях, мабуть, ще з общеіндоеропейскіх часів, якщо не раніше. Куна (куниця) - того самого кореня, що й латинське cunnus, норка - те ж, саме, тільки іносказтел'но, і, нарешті, ласка власне і означає ласку. Гілка горобини служить, по-перше, свого роду, очисним засобом, а, по-друге знаком родючості. Саме слово вінчання означає покриття голови, вінком (вінцем). Перед вінчанням місце нареченого займав молодший брат чи підліток, родич нареченої, у якого нареченому необхідно було викупити місце поруч з нареченою. Обряд називається "продаж сестриної коси". Близько нареченої сідають також "вічка" - дві родички нареченої, найчастіше сестри або Сеструха (тобто двоюрідні сестри). Вони під час всього весілля допомагають нареченій. Кожна з "вічко" тримає в руках по страві, зав'язавши хусткою кінцями в низ. В одному блюді лежить хустку, повойник, гребінь і дзеркало, а в іншому дві ложки і окраєць хліба. Після викупу наречений і наречена, тримаючи в руках по запаленій свічці, йшли до храму або заповітної дубу. Попереду них йшли танцівниці, за ними несли коровай, на якому лежали срібняки. Позаду молодих обсипало ніс чашу з хмелем, зерном і сріблом. Сваха обсипала наречену і нареченого з чаші. Гості бажали нареченій стільки дітей, скільки шерстинок в кожусі. Після таких побажань сваха милостиво обсипала ще й гостей. Раніше вінчав жрець, брав наречену за руку, доручав її нареченому і наказував їм поцілуватися. Чоловік покривав дружину порожнистої своєї сукні або плаща на знак заступництва і захисту, після чого жрець давав їм чашу з медом. Стоячи перед жертівником, чоловік і дружина тричі по черзі пили з чаші. Залишки меду наречений плескав в жертовник і кидав чашу під ноги, примовляючи: - "Нехай так під ногами будуть повитоптуване ті, хто буде сіяти між нами розбрат" -. Хто перший ступав ногою на чашу, той, за повір'ям, ставав головою в сім'ї. На почесному місці за весільним столом завжди сидів сільський знахар або чаклун. Однак, він займав почесне місце не через те, що міг, розсердившись від недостатнього до нього поваги, "перетворити на вовків весільний поїзд" (навіщо чаклуна поїзда з вовками?), А тому, що як раз часто був нащадком тих самих волхвів , протягом сотень років вінчали наших прапрадедушек з прапрабабуся. По дорозі додому молоді ішли, міцно притискаючись один до одного, а гості поперемінно смикали їх за рукава, намагаючись розлучити. Після такого нехитрого випробування всі сідали за стіл і починали бенкетувати. Все, крім молодих, перед якими хоча і стояла смажена курка, але з'їдали вони її лише по закінченні бенкету. Ні пити, ні їсти молодим під час весільного застілля не дозволялося. Коли на стіл подавали курник, то це означало, що настала пора - "Тетера на стіл прилетіла - молода спати захотіла". У розпал веселощів молоді йшли в кліть, де заздалегідь було підготовлено шлюбне ложе. Під напудствіе, молодята, захопивши закутаний у рушник обрядовий коровай і курку, закривалися в кліті. Біля дверей з оголеним мечем ходив дружка нареченого, охороняючи спокій молодят. Кунью шубу топтати! Друг дружку штовхати! Здоровенькі спати! Веселенько встати! Після таких, досить відвертих побажань, гості віддалялися в будинок, але через деякий час посилали дізнатися про "здоров'я". Якщо наречений відповідав, що він у "доброму здоров'ї", означає "добре" здійснилося. "Веселеньке вставши", молоді приступали до їжі. Взявши курку, наречений повинен був відламати ніжку і крило, після чого кинути їх назад через плече. Скуштувавши курки і корова, молоді приєднувалися до гостей, і веселощі тривало. Дружка нареченого читав благословення, наприклад, такі: До гостей: Еста, добрі люди! Гості полюбовні, Покликані, і непрохані, Вусаті і бородаті, Неодружені неодружені. Біля воріт пріворотнічкі, Біля дверей прітворнічкі. За статтю ходючі, За Середі стоючі. З кута по лавці За кривою, по лавці! Благословляйте! До молодиць: Молоді, молодички! Хороші ходи, Куницеві шуби, Соболині пухи, З поволокою очі, З Пома голова, Золоті Кокошки, Срібло сережки, Дочки отецкі, Дружини хвацько! Благословляйте! До дівчатам: Червоні дівиці Тістечка майстрині, Чесання голови, Взуті гомілки, Кріночние блудниці Сметанку знімали, Кокуркі місили Під стріхою ховали Пастушків дарували. Благословляйте! До хлопців: Еста! Малі хлопці Свинячі херята! Криві шлунки, Жимолостевих ноги, Брюховічние пики, На жопу схожі. Благословляйте! Після подібних благословень бенкет розгорявся з новою силою. Застілля закінчувалося ігрищами, після яких ті, хто ще міг ходити, розходилися по домівках. Обряд ім'янаречення - Якщо слов'янин або слов'янка з народження були названі слов'янським ім'ям, то обряд наречення проводити не потрібно. Звичайно, якщо немає необхідності наректи новим ім'ям. Якщо ж людина не був хрещений або приведений до будь-якої іншої чужу віру, то обряд наречення проводять таким чином. Званих стоїть обличчям до заповітної Вогню. Жрець тричі окроплює джерельною водою обличчя, чоло і тім'я, вимовляючи слова: "Яко тоя вода чиста, тако буде чисто особі; яко тоя вода чиста, тако будуть чисті думки; яко тоя вода чиста, тако буде чисто ім'я!". Потім жрець відрізає пасмо волосся у нарікають і кладе їх у Вогонь, вимовляючи при цьому пошепки нове ім'я. До того, як людина отримає ім'я, ніхто, крім жерця і нарікає не повинен обране ім'я знати. Після цього жрець підходить до людини і голосно вимовляє: "Нарцемо ім'я тобі ... (ім'ярек)". І так тричі. Жрець дає нареченого жменю зерна для принесення треби і братину Сурьі для поминання предків. Слов'янин, який був до цього хрещений, або був приведений до будь-якої іншої чужу віру, повинен спочатку пройти обряд очищення. Для цього необхідно посадити людину на коліна на колоду (він не повинен торкатися колінами землі), обводять це місце замкнутим колом. Перед тим, як сісти в коло, нарікали знімає з себе одяг, оголюючись по пояс. Коло чертится ножем, який потім залишають в землі до закінчення обряду. Як правило, перед початком наречення кидають жереб: чи гідна людина такої честі отримати Слов'янське ім'я і перейти під заступництво Предків. Робиться це в такий спосіб: жрець, стоячи за спиною нарікати, тричі змахує сокирою над головою останнього, намагаючись злегка торкнутися лезом волосся. Потім кидає сокиру на землю за своєю спиною. Якщо лезо упав сокири вказує на нарікати, то продовжують обряд. Якщо ні - відкладають наречення до кращих часів. Отже, якщо жереб випав вдало, то званих злегка омивають голову джерельною водою, обносять посолонь вогнем, обсипають зерном, роблячи очисні рухи руками. Очищення проводить жрець або троє жерців. Обходять званих посолонь по колу, тримаючи свої праві руки над його головою. У цей час вони протяжно виголошують клич "Гой" - три рази. Піднявши руки до неба, урочисто вигукують: "Нарцемо ім'я тобі ...", далі вимовляється ім'я, вибране громадою (за погодженням з жерцем), або ім'я, яке званих вибрав собі сам (знову ж за згодою жерця). І так вигукують три рази. Коло розривається, нареченого дається жменю зерна для його першого жертвопринесення і ківш з медом для поминання предків, під чиє заступництво він тепер переходить. Похоронний обряд - Найпростіший похоронний обряд полягає в наступному: "Аще хто умряше, творять Тризна над ним, і посем' творяху краду велику (особливий багаття," крада "(краде з нашого світу покладені на нього предмети) викладається у вигляді прямокутника, заввишки по плечі людини. На 1 домовину необхідно брати в 10 разів більше дров за вагою. Дрова повинні бути дубові або березові. домовина ж робиться у вигляді тури, човни і т.д. Причому ніс човна ставлять на захід сонця. Найбільш підходящим днем ​​для похорону вважається п'ятницю - день Мокоші. Небіжчика одягають у все біле, закривають білим покривалом, кладуть у домовину мілодари та поминальну їжу. Горщик ставлять в ногах покійного. Небіжчик у в'ятичів повинен лежати головою на захід), і в'зложахуть і на краду мерця сожжаху (Підпалює старійшина, або жрець, роздягнувшись до пояса і стоячи спиною до краде. краду підпалюють вдень, на заході, щоб покійний "бачив" світ і "йшов" слідом за йде сонцем. Середина кради набита легкозаймистою соломою та гілками. Після того, як вогонь розгориться, читається похоронна молитва: Се сва оне иде А ТУЖД отроще одьверзещеші врата оніа. А вейдеші в он' - то бо есе червоний Ірій, А тамо Ра-ріка тенціі, Якова оделяшещеть Сверьгу одо Яві. А Ченслобог ученсте дні нашіа А рещет богові ченсла сва. А побут дні сварзеню Нижче побут ноще. А усекнуте ти, Бо се есе - явскі. А сиі есте во дні божстем, А в носще Нікій есь, Іножде бог Дід-Дуб-Сніп наш ... Після закінчення молитви всі замовкають до тих пір, поки до неба не підніметься величезний стовп полум'я - знак того, що померлий піднявся до Сварзі), а посем зібравши кістки (у сіверян, наприклад, прийнято було кістки не збирати, а насипати зверху малий пагорб, на якому влаштовувалася тризна. Кинувши зверху зброю і мілодари, учасники тризни розходилися, щоб набрати в шоломи землі і насипати вже великий могильний пагорб), вложаху в судина малу (глиняний горщик) і поставяху на стовпі (в маленькій хатинці похоронної "на курячих ніжках" ) на путех' (на шляху із селища до заходу сонця), еже творять Вятічн і сьогодні (звичай ставити хатинки "на курячих ніжках" над могилою зберігся в Калузькій області до 30-х років XX століття) ". Обряди в честь мертвих - у багатьох слов'янських землях до цих пір збереглися сліди свят на честь мертвих. Народ ходить на могильники 1 Сухеня (Марта), на годину світанку і там приносить жертви мертвим. День носить назву - "навій день" і також посвяшен Морені. Взагалі будь-який обряд на честь мертвих має свою назву - Тризна. Тризна за померлими є бенкет присвячений в їх честь. З часом слов'янську Тризну, змінили у поминки. Тризна раніше представляла собою цілий ритуал: На могильник приносять коржів, пирогів, фарбованих яєць, вина, і поминають мертвого. При цьому, зазвичай жінки і дівчата голосять. Голосінням взагалі називають плач по покійнику, але не безмовний, не простий істеричний припадок, що допускає втрату сліз часто без звуку, чи супроводжується хлипанням і погодинна стогонами. Ні, це сумна пісня втрати, позбавлення, якій автор, сам потерпілий або поніс позбавлення. Автор таких голосінь, обливаючись гіркими сльозами про померлого родича, і будучи не в змозі затамувати в собі душевної тривоги падає на могильник, де ховається прах, або ударяючи себе в груди, плаче, виражаючи на розспів у формі народних пісень, слово сказане нею від всієї душі, від усього серця, часто глибоко зворушливий, іноді навіть носить в собі глибокий відбиток народної легендарності. Нижче наведені приклади таких пісень: Плач дочки по батькові Зі східної зі сторонушка Підіймався та вітри буйні Зі громами та з гримучими, З моліннями та з палючімі; Впала, впала з недратуй зірка Все на батюшкин на могілушку ... Розбив-но ти, Громова стріла, Ще матінку та мати-сиру землю! Розвал до ся ти, мати-земля, Що на всі чотири сторони! Щезни-ко та гробової дошки, Одчиняйте та білі савани? Відвалиться та ручки Білої Від завзято від сердечушка. Розтисніть, та уста сахарния! Обернись до ся та мій рідний батюшка Перелітним ти, та ясним соколом, Ти слетайко-ся та на синє море, На синє море, та Хвалинське, Ти обмий-ко, рідний мій батюшко, Зі Бєлова особи ржавщіну; Прилети-ко ти, мій батюшко, На свій ет та на високий терем, Все під кутіса та під віконце, Ти послухай-ко рідний батюшко, Горе гірких наших пісеньок. Плач старої по старому На кого ти, милий мій, обнадеялся? І на кого ти оположілся? Залишаєш ти мене, горе гірку, Без теплової свово гніздечка! ... Не від кого то горе гіркою. Нема мені слова ласкава, Ні то мені слова привітна. Ні то у мене, горе гіркі, Ні роду те, ні племені, Ні напуває мені, ні годувальника ... Залишаюся то я, горе гірка, Старим то я, старешенька, Одна, та самісінька. Працювати мені - ізможенья немає. Ні - то в мене роду-племені; Не з-ким мені думу-думати, Не з-ким мені слово молвіті: Немає в мене Мілова ладушки. Після голосінь влаштовувалася тризна. Є також народні тризни, під час яких памятствует весь народ. У сучасності, народ здійснює таку тризну на Радуницю або Великдень (Великдень). Пісні, явства, і голосіння доставляють відраду душам померлих і вони за це, живим вселяють корисну думку чи пораду.

3. Течії православного походження в Україні почали виникати з другої половини ХVІІ ст. Їх умовно можна поділити на чотири великих групи:

1. Старообрядська церква. Майже всі її напрями (попівці, біглопопівці, безпопівці) були репрезентовані в Україні. Тривалий час основну масу старообрядців на українських теренах складали втікачі з Росії.

2. Духовні християни. Протиставили пануючому православному віровченню сповідання віри в “Дусі й Істині”. Різниця витлумачення цього догмату поділила духовних християн на духовно-містичні об’єднання (такими в Україні були христовіри (хлисти), скопці, підгорнівці та ін.), які робили наголос у віровченні на поняття дух, та раціоналістичні об’єднання (на Українських теренах це духобори, молокани та ін.), які спирались на поняття істини й основні ідеї яких мали глибокі корені у вченні богумилів, жидовствуючих, феодосіян.

3. Течії хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування (іоанніти, єговісти-ільїнці, апокаліпсити, інокентіївці та ін.). Зазначимо, що іх хіліастичність, есхатологічність, харизматичність властива вченням майже всіх православних сект, але виділення раніше названих течій в окрему групу нам видається доцільним тому, що в цих сектах дані риси абсолютизуються і є основою віровчення.

4. Секти, що виникли як форма релігійного протистояння радянському тоталітаризму. (Істинно-православна церква, Істинно-православні християни, Церква Марії Божої перетворюваної (Богородична церква), федорівці та ін.).

Названі течії майже не мають відмінностей від подібних собі поза межами України, тому ми зупинимося лише на найбільш загальних їхніх характеристиках, на найважливіших тенденціях розвитку.

Окремі виступи проти офіційної доктрини православної церкви на українських теренах почалися вже на початку ХІ ст. Зокрема, історії відомі чернець Андріан, який у 1003 р. виступив проти поклоніння іконам і законів церковних, чернець Мартин, що у 1144 р. поширював ідеї, відмінні від православ’я, та ін. Але це лише поодинокі виступи окремих людей.

До середини ХVІІ ст. не можна з впевненістю говорити про існування на теренах України організованих сект православного походження. Літописи й інші письмові джерела зафіксували лише основні православно-єретичні ідеї та їхніх проповідників.