Тема: Митці рідного краю.
План
1.Особливості розвитку поезій на Полтавщині.
2.Творча манера Лідії Віцені.
3.Тематика поезій Олени Гаран.
Подання матеріалу
1.Особливості розвитку поезій на Полтавщині.
Кінець 30-х — перша половина 40-х років характерні для української поезії дуже вагомими, якщо не етапними, подіями. З'являються збірки «Думки і пісні та ще дещо» (1839) А. Метлинського, «Українськії балади» (1839), «Вітка» (1840) М. Костомарова (перші індивідуальні збірки віршів в українській літературі), далі — «Кобзар» (1840) та поема «Гайдамаки» (1841) Т. Шевченка, альманахи «Ластівка» (1841), «Сніп» (1841), «Молодик» (1843, ч. 2), в середині 40-х років, ймовірно, збірка віршів В. Забіли, перше повне видання «Енеїди» (1842) І. Котляревського, збірки західноукраїнських поетів «Мотиль» (1841) Р. Моха, «Ріепіа» (1842) та «Ukrainky» (1844) Т. Падури. На ці кілька років припав новий потужний поштовх на шляху створення української літератури, становлення літературного процесу.
Разом із явищами попереднього часу — виданням перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського, «Приказок» Є. Гребінки,, альманаху «Русалка Дністровая», випуском збірок українських пісень, публікацією українських авторів у харківській та московській періодиці тощо, а також з явищами наступними, найпримітніші серед яких — вихід альманахів «Вінок русинам на обжинки» (1846—1847, ч. 1, 2) та «Южный русский зборник» (5 випусків, 1848),— це був час нагромадження українською поезією матеріалу, що визначив її характерність і своєрідність та подальший розвиток.
50-ті роки підтримали інтенсивність літературних виявів у царині поезії. Виходять збірки «Півкопи казок» (1850) С. Осташевського, «Руський соловій» (1851) М. Нодя, «Байки і прибаютки» (1852) Л. Боровиковського, «Думки на могилі» (1854) П. Огієвського-Охоцького, «Що було на серці» (1855) О. Афанасьєва-Чужбинського, «Українська квітка» (у двох випусках, 1856, 1857) О. Шишацького-Ілліча, «Бандура» (1858) Т. Думитрашка, «Мова з України» (1858) С. Метлинського, «Poezyi matoruskii'» (у трьох томах, 1858) Л. Венглинського, «Поспіви і розмови» (1859) С. Петраченка, поеми «Скит Манявський» (1852) А. Могильницького, «Жабомишодраківка» (1859) К. Думитрашка. Помітної активності набуває літературне життя у Західній Україні, де з'являються альманахи «Весна» (1852), «Дірвак з-над Сяна» (1852), продовжує виходити «Зоря галицька» (1848—1857), існують інші видання. З публікацій у періодиці на теренах України стає відомим поетичний
доробок Л. Глібова, М. Максимовича, О. Духновича, Є. Згарського, П. Костецького, П. Леонтовича та багатьох інших.
Однак до 1848 р. не існує української періодики; розпорошеною й випадковою у своїй поодинокості є географія місць публікації української поезії — Харків, Київ, Львів, Варшава, Будапешт, Москва, Петербург (останнє з названих міст на певний час виступає, по суті, одним із центрів українського літературного життя); обмін інформацією ще надто утруднений (так, Т. Шевченко аж у 1843 р. знайомиться із зразками творчості учасників «Русалки Дністрової»; І. Вагилевич у статті «Замітки о руській літературі» (1848) виявляє не досить певне знання творчості Т. Шевченка, стосовно ж О. Шпигоцького, П. Куліша, В. Забіли та декотрих інших — зізнається, що про них «зовсім нічого не умію повісти»1. Неґрунтовне ознайомлення галичан із мовою нової української літератури, що складається на Наддніпрянській Україні, було також однією з обставин, яка уможливила творення штучного «язичія» галицькими «москвофілами» починаючи з 40-х років, відстоювання його у літературних суперечках трохи пізнішого часу.
Усі ці чинники стали передумовою надзвичайної (принаймні до початку 60-х років) строкатості явищ поезії,— строкатості, яка пояснюється не тільки відмінністю творчих індивідуальностей і поетичних темпераментів, а й находженням авторів у різних системах літературних координат, їхньою орієнтацією на різні, нерідко архаїчні, зразки й естетичні засади, незнанням шляхів, які уже пройдено іншими. Практично співіснують у часі вияви «фольклорного» романтизму (Т. Падура, ранній Я. Щоголев, М. Костомаров), романтизму поглиблено-особистісного (А. Метлинський, Т. Шевченко, М. Петренко), бурлеску (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, П. Кореницький, К. Думитрашко), сентименталізму (М. Шащкевич, В. Забіла, О. Шишацький-Ілліч, лірика С. Руданського), відгомони класицизму (О. Духнович, декотрі з поетів «Зорі галицької»), просвітительського реалізму (Л. Данкевич, байки Л. Боровиковського, «казки» Є. Рудиковського), етнографічного побутописання («Наталя» М. Макаровського, окремі частини поем П. Кореницького та С. Александрова), реалізму психологічного (Т. Шевченко); водночас із енергійним, сповненим питомої емоційності ліричним віршем (М. Шашкевич, А. Метлинський, Т. Шевченко), виникають різноманітні «посвященія», «поменники», «тезоіменитства», що у стильовому відношенні недалеко відходять від риторичних вправ XVIII ст.; поряд із тверезим новочасним історичним чуттям (П. Морачевський, А. Могильницький, О. Павлович) усе ще яскраво виявляють себе релікти давнього міфологічного світосприйняття, підпорядковуючи собі саму будову поетичного твору (С. Александров, Я. Кухаренко); те й інше нерідко спостерігається в творчості одного й того ж поета (Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський). Такого різнобою творчих почерків, як у 40-ві— 60-ті роки, українська поезія не знала ні перед цим, ні після цього: стара книжна традиція, що понад два століття стабілізувала художнє мислення, була вже мертва, а нова складалася в різних точках, не завжди взаємоскоординованих.
Розвиток поезії середини XIX ст. продовжував живитися енергією українського національно-культурного відродження, новий етап якого розпочався наприкінці XVIII ст.
Романтично-фольклористичний рух з його гердерівською засадою національної самобутності, з увагою до кожного національного ідентифікатету став одним із стимулів розбудження української національної свідомості, доти у різний спосіб приглушуваної й одурманюваної. Визначною віхою нового етапу українського культурного відродження стала «Енеїда» І. Котляревського, твір, що у цьому виконав принаймні два великих завдання: виявився основним пристанищем самоусвідомлення українства (як про це пізніше переконливо написав І. Франко в поемі «Пролог») і з надзвичайною силою продемонстрував власне художній, глибинний (стихійно-«діонісійський») вибух українського слова, секуляризований і вільний від раціоналістичної естетичної заданості.
У 40-ві—50-ті роки все ще гостро стояло питання про саме існування української літератури як окремої, рівноправної щодо інших літератур. Ним у кінцевому підсумку визначався смисл літературного процесу цих десятиліть. Українська національна ідея на зазначеному етапі літературного розвитку здобуває свій вияв поперед усього у самому зверненні до української мови як засобу вираження і творення митцем власного художнього світу. У цьому процесі взяли участь поети різних світоглядних та художніх орієнтацій, течій, стилів. Заняття українською поезією для кількох із них (М. Костомаров, Г. Андрузький, Б. Дідицький, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Костецький) позірно мало вигляд особистого творчого експерименту. Україномовні твори в контексті усієї творчості (і — ширше — культурної діяльності того чи іншого автора) давали підстави інколи розглядати їх як провінційне мовностильове відгалуження чи то російської, чи польської, чи іншої (німецької, угорської) літератури, проте це — лише поверхово-зовнішній рівень бачення або й навіть самоусвідомлення окремого митця, за яким у глибині — стихійний поклик реалізації питомо національного художнього світопереживання. Українське поетичне слово як інструмент індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза яким неможливим є досягнення повноти життя особистості, найяскравіше постає у творчості М. Шашкевича, Т. Шевченка, М. Петренка, В. Забіли. Практично таким воно є і в творчості А. Метлинського та Я. Щоголева, поетів більше предметного, ніж «сповідального» плану, у яких україномовне відображення світу відзначається особистісним змістом значно вагомішим, ніж дискурс їхніх же російськомовних висловлювань (художня творчість, наукові студії, листи тощо).