Тема: Роман «Рекрації» Юрія Андруховича.
План
1.Історія написання роману.
2.Особливості композиції.
3.Система образів.
4.Мова твору.
Подання матеріалу
1.Історія написання роману.
Письменник першим в украïнськiй лiтературi дав взiрець популярноï зараз карнавальноï прози, якiй притаманне жанрове та стильове багатоманiтнтя, рiвноправнiсть "високого" та "низького" у творi. Андрухович iмiтує рiзнi лiтературнi стилi: бароко, магiчний реалiзм, украïнський бурлеск i травестiю, маньєризм тощо. Так, впливи бароко виявляються у прагненнi до карнавалiзацiï, театралiзацiï дiйсностi, бурлескно-травестiйна поетика - у невiдповiдностi мiж серйозним значенням викладених подiй та ïхнiм "низьким" оформленням, що викликає комiчний ефект.Iронiя стає провiдною рисою усiх творiв сучасного мистецтва. Юрiєм Андруховичем iронiчно переосмислюються актуальнi проблеми сучасноï фiлософiï: фемiнiзм, питання вiдносностi будь-яких абсолютiв, проблема переосмислення усталених цiнностей, бачення свiту як тексту тощо. Прикладом такого пародiйного вiдтворення є доповiдi учасникiв семiнару в романi "Перверзiя".Таким чином, прикметною рисою постмодерних творiв є вiдсутнiсть канонiв, обмежень, яка (вiдсутнiсть) сама стає каноном i дозволяє передати множиннiсть поглядiв на свiт i неможливiсть iснування будь-яких iмперативiв, а отже, вiдчуття абсурдностi свiту та iрреальностi буття.
Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, швецькою, чеською мовами й есперанто.
2.Особливості композиції.
В українській літературі Ю.Андруховича не випадково називають “конкістадором образнохудожнього мислення” (Я.Голобородько): він розширює масштаби зору і мисленнєві координати сучасного літературного процесу, ламає стереотипи і сталі естетичні канони, позбувається тривіальних та банальних форм у своєму літературному іміджі, пропонуючи взамін нові парадигми поетичного думання. Творчість Андруховича - це постійне долання суперечностей між лінійністю письма і нелінійністю мислення на абсолютно усіх вимірах - від фабули, лексики і лексичної культури до інтонації, тональності та енергетики слова.
Кілька років тому Юрій Андрухович відмовився від державної Шевченківської премії, можливо, це означало для нього насамперед причетність до застарілих стандартів “українськості”, які і досі культивуються серед незалежного письменства, а також одержавлення літературного і мистецького процесу. Ще замолоду обравши кращі традиції роботи над словом і смислом та віддавшись інтуїції, він будує власну концепцію вірша, спрямовану на “фонетичну ефектність, рокнрольну гостроту ритмічної структури, несподіваність рими, багатство, точність і - головне - цілковиту іновативність, драстичну і рідко вживану лексику, що в ній архаїка сусідувала б зі сленгом, а ейфорійна піднесеність - із межовою обсценністю… Все це не могло не породити культу мови. Я жив із нею, наче з коханкою…”
Давно вже залишено поетичне річище часів “БуБаБу”, написані п’ять романів, книжки есеїв, навіть докторська дисертація на матеріалі поезії американських бітникіз, а роман із мовою в Андруховича триває: інтуїція не зраджує письменнику, а мова і досі залишається його золотим інструментом. Андрухович не полишає спроб вкотре випробувати її здатності чи то у власних перекладах світової літературної класики (Шекспір, Рільке) і світового кінематографа (стрічка американця Дж.Джармуша “Зламані квіти”), чи то нових поетичних експериментах (”Пісні для Мертвого півня”) і новаторській художній прозі, чи то в творчих авторських форматах (музичнопоетичні перфоменси з львівською та польськими рокгрупами, під час яких звучать відомі “хіти” Андруховича з попередніх збірок у виконанні самого автора, зокрема “Листи в Україну”, “Індія” або Самійло Немирич з “Екзотичних птахів і рослин”), руйнуючи стандарти про те, що таке українська література, і наскільки вона може бути багатшою за театр і кіно, керувати чаклунством і магією слова. З кожною своєю книжкою або новим творчим проектом Андрухович не боїться поставати інакшим, інтелектуально епатажним, “запліднювати” українську літературу новими формами та жанрами.
Так, роман “Дванадцять обручів” засвідчив появу в український літературі жанру романуфантазму, а остання книга письменника “Таємниця” - романуінтерв’ю. Поетична збірка “Пісні для Мертвого півня” (2005), яка по суті змонтована з газетних таблоїдів, що вгніздилися у нашу свідомість за допомогою масмедій, музичних шлягерів, які давно не потребують перекладу (”Мітпоиі уои”, “Васк іп 1155Н”, “Цте із а Іопд зопд”, “АЬзоІиіеІу уосіка” та ін.), або назвтопонімів на кшталт Мипспеп, Нота, СаІіТогпіа, ІЧе^Уогк сіг/ кинула виклик унормованій естетиці поетичного стилю і тій фоніці, що характеризується як “мелодійна”, “солов’їна”, “гармонійна”, і засвідчила перехід української поезії на верлібр. Патріарх не приховує, що верлібризація - це така собі спроба інтегруватися до Європи. Вичерпавши усі можливості “силаботоніки” і досягши у ній певної межі, відчув бажання знайти себе в європейських традиціях (”Силаботонікою легше сховати внутрішню порожнечу…, а верлібр чесніше - з нього моментально видно, мав ти що сказати чи ні”). В такий спосіб поет, на думку Я.Голобородька, не лише виходить за межі суто національного колориту і долучається до стилістики й сенсових відтінків інтеркультури, а й провокує до прозовопредметної зниженості стилю: кожний вірш цієї збірки - як текст у вимір антместетики:
… Астролог не радить рибам
Змінювати сексуальних партнерів!
Продається хата з жінкою та басейном!
Протезую зуби! Стріляю без промаху!
Пишу мемуари, вірші, прозу!
Воскрешаю мертвого - лікую від імпотенції!
Скуповуємо волосся і нігті!
Робимо європейцями!..
Щодо збірок есеїв Андруховича “Дезорієнтація на місцевості” (1999) та “Диявол ховається в сирі” (2007), які з’явилися як результат частих подорожей письменника за кордон, слід сказати, що вони не лише розвинули в українській літературі традицію есеїстики, а й відкрили жанр подорожніх нотаток, в яких автор серед культурної і соціальноекономічної моделі “перверзійної” Європи намагається знайти місце України, обживаючи її непізнані історичнокультурні площини, поетизуючи її в дусі постмодернізму.
І хоча на озброєнні апологетів постмодернізму думка, що постмодернізм і патріотизм - явища несумісні, що справжній постмодерніст може використати патріотизм лише як одну з фішок у своїй літературній грі, а точніше - “залюбки готовий екскрементувати на націоналізм, патріотизм і майбутнє України” (М.Шпір) - творчість Андруховича якраз доводить, що він письменник національний. Митець так і не зміг вивільнитися від усіх баластів “українськості” і почувається беззахисним лише перед інтерпретаторами, які можуть вилущити з його текстів головне, заради чого вони писалися. Взагалі говорити про прозу Андруховича без його поезії неможливо не тільки тому, що поезія 90х визначила і сформувала риси постмодерністської поетики автора, а тому, що поетичний струмінь, про що б не писав митець, пробивається крізь маски і ритуальність епатажності, що дозволяє літературним критикам не без підстав називати його художній світ і природу мислення глибоко ліричними (”Поезія є наслідком недостатності мови, її скінченності й обмеженості, поезія є засобом піти трохи далі, ніж нас потрапить запровадити мова…”).