5. Різновиди авторитарних режимів.

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму с політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в Греції під час правлінця "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно, слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці та інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє на Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою як у виконавчій, так і в законодавчій та судовій сферах. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому.

Неототалітарні режими, що формально функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада .зберігається в руках однієї партії завдяки різного роду маніпуляціям. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці та БААС у Сирії).

В окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Східної і, як Сінгапур. Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала носію високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши громадський порядок і не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього висновок про неминучість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які не розвивалися шляхом демократії до встановлення тоталітаризму. Адже тут, зазначають вони, поки що відсутні такі важливі передумови демократії, як розвинені елементи громадянського суспільства, ринкові відносини, сформований середній клас, повага до закону, недостатнім є рівень політичної культури тощо. Сильна авторитарна влада могла б, па їх думку, стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, створення дієспроможних демократичних інститутів.<!-- pagebreak -->Все це може статися, проте, лише у разі, якщо авторитарна влада буде зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час. Однак де гарантії, що подібна орієнтація, навіть якщо вона й буде задекларована в період утвердження авторитарної влади збережеться й надалі? Особливо якщо режим зіштовхнеться з великими труднощами або зазнає невдач? Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає Карл Поппер, є можливість міняти уряди і виправляти помилки без кровопролиття. А диктатори, як відомо, приходять добровільно, а відходять через великі потрясіння (один з останніх прикладів – правління і повалення влади Сухарто в Індонезії) (Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода // Полис, 1992, № 1-2. ст. 22-24). Зрештою, комуністичний режим в СРСР останнього періоду скоріше був авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, але зрушень у напрямі "перебудови і прискорення" так і не відбулося. Тож чи не правильнішим є висновок авторів редакційної статті журналу "Економіст" (Англія) проте, що авторитарні режими забезпечили успішний розвиток своїх суспільств лише у деяких країнах, причому таких, де велику роль відігравати й Інші чинники (наприклад, властива народам цих країн культура праці), у той час як у багатьох інших випадках диктатори доводять свої народи до розорення і занепаду. Рівень корупції, наприклад, є однією з найсерйозніших проблем для молодих демократій, не може йти навіть у порівняння з його рівнем у недемократичних суспільствах. "Якби диктатура прокладала шлях до економічного зростання. – робить висновок "Економіст", - то Африка давно мала б стати процвітаючим континентом".

Безумовно, перехід до демократії, будучи надскладним процесом трансформації суспільства, зміни корінних засад його розвитку вимагає від правлячої еліти здатності приймати важкі, часто непопулярні рішення, вміння сформувати компетентний і кваліфікований корпус урядовців, який був би спроможний вміло і послідовно реалізувати ці рішення. Для цього потрібна жорстка система організації державної влади, з чітким розподілом повноважень, субординацією урядових структур, їх відповідальністю за результати своєї діяльності. Але це не означає, що таких рис влада може набувати, лише стаючи авторитарною, відмовляючись від демократичних принципів організації і демократичних процедур функціонування. Сильна влада, зокрема й президентська, необов'язково повинна набирати авторитарних ознак. Залишаючись сильною, вона цілком може діяти в межах конституційно визначених демократичних процедур, системи стримувань і противаг

Прихильники "твердої руки" не зовсім точні і у своїх твердженнях, тло історія не знає прикладів безпосереднього переходу від тоталітаризму до демократії. Адже Чехія, Латвія, Литва, Естонія успішно здійснюють саме такий безпосередній перехід. Загалом надто великою с небезпека повернення до недемократичного режиму, щоб покладатися на трансформаційний потенціал авторитарного правління. Перехідний період — це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об'єднань і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури.

Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил демократичне суспільство не побудувати. У авторитарного лідера завжди може з'явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких "непопулярних" кроків для подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси - у перебільшеній та викривленій критиці.

Висновки.

Підсумовуючи викладене у даній роботі, необхідно зробити ряд висновків:

1. Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін.

2. Основними різновидами тоталітарних режимів ХХ-го ст. стали фашизм та комунізм.

3. Фашизм як різновид тоталітарного режиму характеризувався тим, що головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор, насильство.

4. Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і існував значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування здійснення світової соціалістичної революції), хоча мав, звичайно серйозні причини для свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що з'явився на світ внаслідок жовтневого перевороту в Росії 1917 р.<!-- pagebreak -->5. Проміжне місце між демократією і тоталітаризмом займають авторитарні політичні системи. Авторитаризм - політичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об'єднань, союзів тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв'язують державу і суспільство.

6. Різновидами авторитарних режимів є теократичні авторитарні режими, військово-бюрократичні диктатури, персональні тиранії, абсолютистські монархії, неототалітарні режими.

Список використаної літератури.

1. Андерсон Р.Д. Тоталитаризм: концепция или ідеологія? // Полис, 1993, № 3.

2. Вятр Ежи. Типология политических режимов // Лекции но политологии, т. 1, Таллинн, 1991.

3. Основы политической науки. Учебное пособие. Под ред. проф. Пугачева В. П., ч. 1, 2. М., 1993.

4. Очерки политологии. Учебное пособие. Харьков, 1993.

5. Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода // Полис, 1992, № 1-2.

6. Цыганков А. П. Демократизация общества как макросоциальный процесс // США: экономика, политика, идеология 1991 № 12.

7. Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку // Політична думка, 1993, № 1.

8. Політологія За загальною редакцією І. С. Дзюбка, К. М. Левківського, Київ, 1998.

9. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

10. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004. – 645 с.

11. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Конспект лекцій. Навч. посіб. для студентів вищих закладів освіти України. Друге вид., доп. – Львів: “Новий Світ - 2000”, 2003. – 172 с.

12. Політологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр “Академія. – 2001. – 528 с.

13. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Осушний, М.І. Хильки та ін.: За ред Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоровя, 2004. – 776 с.

14. Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640 с.

15. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.