6. ГРОМАДСЬКА ДУМКА ЯК ІНСТИТУТ ДЕМОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

1. ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ.

1. Потреба чути голос народу: громадська думка і влада народу

6.1.2. Що є громадська думка? 6.1.3. Феномен громадської думки з соціологічної точки зору 6.1.4. Громадська думка як суб’єкт соціального контролю

2. ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

1. Взаємодія громадської думки і влади

2. Громадська думка як соціальний інститут

3. Проблеми інституціалізації громадської думки в Україні 6.2.4. Розвиток громадянського суспільства як умова інституціалізації

громадської думки

1. Поняття і функції громадської думки

1. Потреба чути голос народу: громадська думка і влада народу

«Voxpopuli — deus vox» («глас народу — глас божий») — говорить класич­ний латинський вислів, підкреслюючи важливість того, що тепер часто нази­вають «громадською думкою» — для будь-якої, а особливо для демократичної влади. Адже сама демократія за своєю суттю як «влада народу» репрезентує та реалізує політику більшості, яка в результаті демократичних виборів оби­рає владу. Демократичні вибори, за умови, що вони є відкритими та чесними, тобто із рівними можливостями політичних опонентів представляти свою по­зицію у засобах масової інформації та через інші канали, є формою народного волевиявлення і по суті — опитуванням громадської думки щодо тих чи інших політичних сил та їх програм.

Вже антична демократія сформувала певні принципи протодемократич- ної політики з її опорою на знання громадської думки та усвідомленням діє­здатності влади, освяченої громадською підтримкою на народних зборах (див. розділ 1). І хоча тоталітарні або авторитарні політичні режими не зацікавлені у формуванні незалежної громадської думки, жорстко придушують будь-яке політичне «інакомислення» і завдяки контрольованим ЗМІ та політичній ма­ніпуляції масовою свідомістю можуть навіть видаватись «популярними», все ж тирани всіх часів часто вимушені були прикриватись анонімним схвальним «гласом народу» для того, аби якомога довше втриматись при владі. Ще сві­жі в пам’яті сумнозвісні «одобрямси» радянських часів, колективні звернен­ня, «збори колективів» та «листи громадян» на підтримку «керівного курсу». Справжня демократія, одначе, немає нічого спільного ані з політичними мані­пуляціями громадською думкою, ані з популізмом та заграванням з народом.

Мало того, демократія часто вимагає непопулярних рішень, які певний час можуть іти врозріз із панівною громадською думкою. Інша справа, що де­мократичній владі таке рішення необхідно гласно та публічно аргументувати, аби довести його необхідність, тобто забезпечити громадян інформацією та знанням про суспільну проблему, альтернативи її розв’язання та переваги того чи іншого політичного вибору— а отже, шляхом переконливих аргументів схи­лити громадську думку на користь свого політичного рішення. Втім, завдяки регулярним виборам у народу за демократії завжди залишається можливість змінити владу, яка врешті-решт не дістає підтримки у громадській думці.

Отже, громадська думка є важливим інститутом контролю суспільства за владою, а репрезентація громадської думки у всіх її варіаціях у засобах масо­вої інформації є також способом участі громадян у формуванні державної по­літики та прийнятті політичних рішень. Громадська думка у демократичних суспільствах є також формою «зворотного зв’язку» влади із суспільством, що є необхідним для дієвого та ефективного державного управління. Влади де­яких розвинених демократій, зокрема в Канаді, активно розвивають регуляр­ну практику вивчення громадської думки, провадять громадські слухання, ініціюють консультації із громадськістю щодо вирішення тих чи інших про­блем державної політики на національному або місцевому рівнях. Такі моделі державного управління, які характеризують як «дорадчі демократії», фактично визнають громадськість (та її думку) як важливого постійного партнера про­цесу формування та прийняття політичних рішень (див. підрозділ 6.1.3).

Теми публічності політики, підзвітності влади громадянам, урахування громадської думки, відстоювання національних інтересів, участі громадян у прийнятті політичних рішень набувають все більшої актуальності і в сучас­ному українському суспільстві. Щоб переконатися в цьому, достатньо пора­хувати назви чисельних партій і блоків напередодні чергової виборчої кампа­нії з назвами «народна» чи «демократична». У тому, мабуть, і полягає головне досягнення українського постреволюційного «помаранчевого» розвитку, що нині жоден політик і влада загалом, аби бути успішними, не може не рахувати­ся з «гласом народу».

Що є громадська думка і чи існує вона взагалі? Як дослухатись, вивчати та розуміти цей «народний глас»? Чому інститут громадської думки є важливим для будь-якої демократії? Якими є стосунки демократичної влади та громад­ської думки, а отже, — якими є вимоги до сучасної «слухаючої та розуміючої» демократичної влади? І нарешті — якими є особливості формування інститу­ту громадської думки, характер її формування та функціонування в молодих демократіях, зокрема в Україні? Це — короткий, хоча й неповний, перелік пи­тань, які ми розглянемо у цьому розділі.

2. Що є громадська думка?

На перший погляд, зміст поняття громадської думки цілком очевидний для пересічного громадянина, а також для більшості політиків та журналістів.

Це результат будь-якого опитування з метою з’ясувати стан і динаміку став­лення людей до змісту та шляхів вирішення суспільних проблем, прямо або опосередковано пов’язаних з їх уподобаннями, смаками, ставленням людей до тієї чи іншої події, громадського або політичного діяча тощо. Ця ілюзорна очевидність спонукає нас пригадати репліку одного з персонажів твору Д. Гра- ніна «Зубр»: «Таким чином, зараз це питання цілком зрозуміле, що свідчить про його слабку вивченість». Отже, безумовно, існує потреба визначення та ідентифікації громадської думки як саме соціальної інституції, партнера або опонента державних владних структур.

Аналіз публікацій результатів опитувань громадської думки дає підста­ви констатувати існування двох головних інтерпретацій змісту та значення цього феномену — інтерпретацій полстерівської^w і соціологічної. Спробуємо з’ясувати, в чому полягає різниця в цих інтерпретаціях і яка з них більш при­датна для аналізу взаємодії громадської думки і демократичної влади як соці­альних інститутів.

З соціологічної точки зору, якої ми будемо дотримуватись, громадська думка — це не конгломерат індивідуальних думок громадян або механіко- статична усереднена їхня сума. Громадська думка — це надіндивідуальний соціальний інститут, що постійно розвивається, формується внаслідок складних повсякденних комунікацій людей одне з одним, їхнього обміну соціальною інформацією і знаннями. Громадська думка з цього погляду не рівнозначна також масовим емоціям, переживанням, стосункам, страхам, надіям тощо з якогось приводу. Мати думку з будь-якого питання — озна­чає дотримуватися певної позиції, що базується на свідомому виборі з на­явних альтернатив (останнє — особливо важливе). У цьому сенсі для со­ціологів, особливо тих, які вивчають пострадянську «громадську думку», виникає істотна проблема: а що власне досліджують у численних опитуван­нях — громадську думку чи її проформи (скажімо, емоційні оцінки масової свідомості)? Це ми докладніше з’ясуємо при розгляді питань формування та становлення громадської думки як дієвого чинника прийняття рішень в Україні. Тут же, зважаючи на потребу з’ясування значення та змісту со­ціальних функцій громадської думки в демократичному суспільстві, більш докладно зупинимось на соціологічній інтерпретації громадської думки, її визначенні та з’ясуємо, хто є її суб’єктом.

3. Феномен громадської думки з соціологічної точки зору

Починаючи з часів Ренесансу, коли громадська думка перетворилась на суспільну силу, її досліджували Г. Тард, Ч. Кулі, Ф. Тьоніс, інші класики соціоло­гії. Втім, професійні емпіричні дослідження громадської думки та суспільних

ставлень (attitudes) розпочались лише в тридцяті роки минулого століття за межами соціологічної науки. Піонерами цих методів були Д. Геллап — профе­сор журналістики та Е. Роупер — дрібний бізнесмен.

Джордж Геллап (1901-1984) — один із піонерів опи­тувань громадської думки, з ім’ям якого вони часто асоціюються (Gallup polls). У 1935 році він заснував Американський інститут громадської думки, який здійснював соціальні й політичні дослідження. Час сла­ви інституту пробив у 1936 році, коли проведене Гел- лапом опитування лише 5 тисяч респондентів точно передбачило перемогу Ф.Д. Рузвельта на президент­ських виборах.

Ці дослідження не вважались і навіть у наш час часто не вважаються галуз­зю соціології. Так, серед багатьох секцій комітетів Американської соціологічної асоціації немає секції вивчення громадської думки (public opinion), а її дослід­ники об’єднані у свою власну організацію — Американську асоціацію вивчення громадської думки. Самі дослідники не претендують на те, щоб їх називали со­ціологами. їх називають «аналітиками опіній» (opinion analist), або полстерами.

Полстерам і соціологам притаманне суттєво різне бачення змісту і форми предмету своїх досліджень. На це впливає:

• різниця світоглядних позицій полстерів і соціологів, які використову­ють різні підходи до суспільства;

• різна теоретична інтерпретація того, що таке громадська думка;

• різні способи визначення суб’єктів громадської думки;

• різні методології емпіричних досліджень стану і динаміки цього фено­мену;

• різниця в ініціації досліджень, специфіка їх організації та інституціалі- зації;

• нарешті, різниця критеріїв оцінки ефективності діяльності соціологіч­них осередків і полстерівських фірм³⁴.

Полстерам і соціологам притаманне істотно відмінне світоглядне бачення моделі сучасного суспільства. Модель суспільства, котра слугує полстерам, — це масове суспільство, своєрідний агрегат атомізованих індивідів. Для такого підходу базовою є максима: «Одна людина — один голос, і кожний голос має

34. Щодо специфіки соціологічного та полстерівського бачення громадської думки див.: Оссов- ський В.Л. Соціологія громадської думки. — Київ: ПЦ «Фоліант»; ВД «Стилос», 2005. — С.б-23.

рівну цінність» («оме person, one vote, one value»). Таку світоглядну, а одночасно і методологічну позицію не в останню чергу зумовив тісний зв’язок практики полстерів із потребами американської демократії в її догматичній інтерпрета­ції. Згадаймо, перші дослідження громадської думки в Америці були проведені саме для прогнозування результатів виборів. Сам Геллап вважав, що за допо­могою вивчення думок громадян має здійснюватись «ретельний вимір пульсу демократії». Звідси суб’єкт «громадської думки» — це населення, широкий за­гал [general public), тобто — механічна сукупність людей. У цьому контексті опитування громадської думки розглядаються як своєрідні мікрореферен- думи, вибори когось або чогось. Між демократичними виборами і зондажем громадської думки існує багато спільного. Репрезентативний зондаж думок спирається на ті ж самі засади, що і вибори. Так, у випадку зондажу думок кожний респондент має рівні шанси потрапити до вибірки і реалізувати згада­ний принцип «одна людина — один голос, і кожний голос має рівну цінність». Таємне голосування також відповідає анонімності відповідей при опитуванні.

Прогнози політичних виборів, зроблені на основі статистичних опитувань, не за­вжди підтверджуються. Це свідчить про те, що громадська думка не є механічною сумою статистичних одиниць. Той же Геллап помилково спрогнозував перемогу Т.Дьюї над Г.Труменом на президент­ських виборах у США в 1948році. На фото: Г.Трумен з газетою, що помилково пере­дрікала його поразку на виборах.

Отже, для полстера, відповідно до його бачення суспільства як масового, суб’єкт громадської думки — це деяка множина індивідів (або категорій індиві­дів), яка потрапила до вибірки, а сама громадська думка — це сума індивідуаль­них думок. По-іншому розуміє суспільство соціолог. Для нього суспільство — це цілісність, яка складається з багатьох рівнів і елементів і є організованою. Окрім людей, в суспільстві існують різні соціальні групи, інституції, соціальні організа­ції, і головне — не всі люди, групи, інституції і організації мають однакову вагу, однаковий економічний, політичний, культурний і соціальний капітал, важелі їхнього впливу на владу, на процеси прийняття і реалізації суспільних рішень істотно різняться. «Голоси рахують, ресурси вирішують» (votes count, resources decide) — зазначав з цього приводу норвезький дослідник С. Роккан⁵⁵.

Виходячи з такої позиції, громадськість приймає різні форми, кожна з яких має різний потенціал реалізації своєї думки в предметну дію. Отже, на відмі-

34. Цит. за: Sulek A. Sociologia a badania opinii publicznej II Przegląd sociologiczny. — 1996. — T. 45.

• S. 44.

ну від полстерівського «арифметичного» бачення суб’єктів громадської думки, для соціолога ці феномени мають форму соціальних груп в соціологічному ро­зумінні цього терміна, зокрема і елітних груп, груп масоподібних, різних соці­альних організацій. Перевага такого підходу надає можливість, спираючись на інформацію про ресурс капіталів того чи іншого суб’єкта думок, більш точно прогнозувати вірогідність їх реалізації у вирішенні суспільних проблем відпо­відно до соціальних інтересів цих суб’єктів.

По-різному полстери і соціологи інтерпретують і зміст поняття «громад­ська думка». Для полстера — це сукупність індивідуальних оціночних суджень, презентованих через питому вагу (у відсотках) носіїв певного погляду, при­хильників тієї або іншої партії в суспільстві, виокремлених на підставі атри­бутів досліджуваних індивідів. Така інтерпретація громадської думки досить ефективна у випадку вивчення електоральної поведінки і маркетингових до­сліджень споживацьких уподобань. Однак така вузька прагматична інтерпре­тація громадської думки, яка орієнтована лише на результат, має і свої недо­ліки. Адже вона не пояснює, чому виникли ті чи інші преференції людей (чи то щодо певних товарів, чи то щодо політиків або політичних партій), чим це зумовлено, а отже, — яким чином ці преференції людей можуть змінюватись в майбутньому. На ці вади арифметичних маркетингових та електоральних опитувань ще декілька десятиліть тому звертав увагу авторитетний американ­ський соціолог Пол Лазарсфельд.

Втім, слід зазначити, що з позицій політичного ринку товарів та послуг «арифметична думкометрія», мабуть, доцільна; якщо б це було не так, полстерам не платили б гроші. Однак суспільне життя, на відміну від товарного ринку, все ж має свої особливості. Більшість, навіть чисельно переважна більшість, індиві­дуальних думок досить часто не виграє соціальні змагання. Як цілком справед­ливо зазначає польський соціолог А. Сулек, «громадською думкою інколи назива­ють не розподіл поглядів у суспільстві, а погляд, котрий в ньому домінує. Однак лише відсоткової домінації, модальності якогось погляду в суспільстві мало для того, щоб віднести його до громадської думки в соціологічному сенсі. Відсоткова більшість може бути мовчазна, і хоча вона перемагає при зондажах або на ви­борах, статус громадської думки може отримати точка зору меншості, якщо вона організована, детермінована і буде почута»¹. Додамо, якщо вона має економіч­ний, політичний, культурний і соціальний капітал.

4. Громадська думка як суб’єкт соціального контролю

Отже, громадська думка — складний суспільний феномен, який не завжди тотожний усередненій думці статистичної більшості, адже може визначатись впливовими соціальними групами, які мають більше ресурсів (політичних, культурних, економічних тощо) порівняно з іншими, а отже, й більші можли­вості щодо впливу на її формування. Особливо це характерно для соціально- ієрархічних та авторитарних суспільств, де є утиски свободи думки та слова, а водночас нав’язується думка якогось церковного або політичного діяча. Спус­кання згори правильної громадської думки «керівною та направляючою» по­літичною партію було розповсюдженим явищем у колишньому СРСР та інших країнах «народної демократії». Воно є звичайним станом речей у автократич­них суспільствах, особливо — в теократіях, де правлять представники певної (однієї) конфесії.

Реальне ж демократичне суспільство має дієві механізми забезпечення вільної циркуляції різних думок людей та соціальних груп, а свобода слова, думки і їх вільного представництва — це і є та умова, за якої громадську думку демократичного суспільства важко «монополізувати» будь-кому.

Громадська думка — не тільки вербальний вираз суспільної свідомості або колективне оціночне судження щодо змісту і способів розв’язання тієї чи іншої суспільної проблеми, яка торкається соціальних інтересів певного суб’єкта. Це і якісна характеристика, і вияв позиції з певного питання окремої спільноти або колективного соціального суб’єкта. Вияв позиції, її репрезентація та часто захист цієї позиції (своєї думки) певного соціальною групою або суспільством визначає здатність громадської думки здійснювати функцію соціального контролю. У цьо­му випадку, підкреслює німецький соціолог Е. Ноель-Нойман, «громадська дум­ка — це згода між представниками однієї людської спільноти стосовно питання, яке має важливе емоційне або ціннісне значення, котре повинні поважати як індивід, так і уряд перед загрозою бути знехтуваним або поваленим»². Громад­ська думка може здійснювати соціальний контроль як по вертикалі (контроль за владними структурами), так і по горизонталі (контроль за самими індивідами, які входять до складу суб’єкта громадської думки).

Горизонтальний контроль громадської думки наявний у будь-якому сус­пільстві. Це той суспільний механізм, який дозволяє підтримувати достатній рівень згоди в суспільстві з приводу його цінностей і цілей. Вертикальний контроль громадської думки є більш характерним та дієвим у демократично­му суспільстві. Адже громадська думка, що формується на основі суспільного консенсусу (згоди) щодо політики того чи іншого уряду, є одночасно і різнови­дом контролю за цим урядом. У випадку ж суспільної незгоди щодо дій уряду громадська думка через свою контрольну функцію, виявлену через вибори, за­мінює один уряд іншим.

Втім, на рівні самого суспільства, як зазначалось, громадська думка здій­снює функцію соціального контролю у будь-якому суспільстві, на будь-якому етапі його розвитку. Ні окремі члени суспільства, ні можновладці не можуть не рахуватися з нею. Як наголошував відомий іспанський філософ X. Ортега- і-Гассет, «закон громадської думки — це закон всесвітнього тяжіння у сфері політичної історії..., навіть той, хто хоче правити, спираючись на яничар, за­лежить від їх думки і від думки підданих про яничар»³. Джерело цієї сили —

загроза ізоляції, якою пануючий суб’єкт думки карає індивіда-відстугіника або неслухняний уряд, а також страх перед ізоляцією, обумовлений соціальною природою людини.

Ясна річ, що в контексті функціонування громадської думки у демокра­тичному суспільстві нас насамперед цікавить, які механізми її впливу на влад­ні структури. Абстрагуючись від емпіричних реалій суспільного життя, вплив громадської думки на прийняття рішень влади може здійснюватись шляхом реалізації експресивної, консультативної і директивної функцій.

Експресивна функція. Її сенс полягає в тому, що громадська думка за будь- яких умов займає певну позицію щодо того або іншого рішення, певної дії владних структур. Громадська думка оцінює і контролює дії влади з позиції своїх соціальних інтересів, тисне на владу силою маніфестацій, засобами елек­торальної поведінки, моральними важелями.

Консультативна функція. Громадська думка радить владі, як вирішити ту чи іншу суспільну проблему. При цьому передбачається, що в умовах демо­кратичного суспільства влада дійсно потребує такої поради, зацікавлена в її отриманні.

Директивна функція. Громадськість сама виносить рішення щодо розв’я­зання проблем життя суспільства, і це рішення має імперативний характер. Прикладом реалізації директивної функції громадської думки є референдуми з доленосних питань суспільного розвитку.

Узагальнюючи зміст цих функцій, які здійснюються явно і приховано, мож­на знову підкреслити, що громадська думка у демократичному суспільстві до­помагає виконувати важливу соціальну функцію контролю громадян за діями влади, а також забезпечує 'їх участь у прийнятті рішень.

Звернемось до емпіричних реалій участі громадської думки в прийнятті соціальних рішень, у виконанні нею функцій соціального контролю по верти­калі. Перш за все з’ясуємо механізми її впливу на владні структури. Зазначи­мо, що найбільшою проблемою створення умов нормального функціонування громадської думки як інституції соціального контролю за владою в нашому суспільстві є побудова і налагодження реальних механізмів її впливу на при­йняття рішень. Мабуть, мав рацію, згадуваний російський соціолог Б. А. Гру­шин, коли наголошував, що пошук дійових форм участі громадськості, а також врахування громадської думки в процесах соціального управління не менш важливий, аніж пошук ефективних механізмів господарювання⁴.

Включення громадської думки в процес прийняття суспільних рішень від­бувається переважно в таких формах. Перша — через організовані та здебільшо­го юридично оформлені акції соціальної поведінки, ініційованої громадською думкою. Це передусім участь громадян у виборах до різних гілок влади, участь у референдумах, маніфестаціях, дії груп тиску тощо. Реформування політичної системи нашої держави передбачає, і це закріплено в Конституції, широкі мож­ливості участі громадян у формуванні структур влади через систему виборів, приведення цієї системи відповідно до вимог демократії, щоб виборчий процес став для пересічної людини справді процесом свідомого вибору.

Однак ці можливості для певної частини громадян залишаються лише по­тенційними. Породжена за часів тоталітаризму відчуженість людей від влади і політики, відсутність у суспільній практиці культурного взірця «громадяни­на», особисто відповідального за державу, який прагне побудувати її відпо­відно до своїх бажань і очікувань, найбільш виразно виявляється у феномені електоральної байдужості, нехтуванні правом обирати і бути обраним. Навіть високі показники виборчої активності можуть бути проінтерпретовані як чи не єдина реальна форма участі громадян у виборчому процесі, адже реальні механізми впливу громадськості та громадської думки на процес прийняття політичних рішень у періоди без виборів є й досі нерозвиненими. Та й під час виборів у багатьох посткомуністичних країнах на заваді вільної реалізації по­літичної позиції громадян часто стають маніпуляції з громадською думкою, а також порушення закону з боку самої влади на різних її рівнях.

Друга форма впливу на владні структури — моральний авторитет гро­мадської думки. Характеризуючи соціальну організацію початкових етапів розвитку людства, Ф. Енгельс писав, що «...родовий лад виріс із суспільства, що не знало ніяких внутрішніх протилежностей, і був пристосований тіль­ки до нього. Він не мав ніяких інших засобів примусу, окрім громадської думки»⁴⁰. З тих часів моральна вага громадської думки стала дещо обмежена в сучасних суспільствах з їх внутрішніми соціальними суперечками і проти­лежностями. Не є винятком і наше пострадянське суспільство. Є всі підстави говорити, що участь суб’єктів громадської думки в процесі прийняття сус­пільних рішень завдяки силі морального тиску на можновладців — досить складна і серйозна проблема.

Моральні вимоги громадянської думки до влади здійснюються через меха­нізм, який містить у собі принаймні три ланки:

• оцінка підходу до рішень тієї чи іншої владної структури — об’єкта мо­рального тиску, мотивів рішення і можливих наслідків його реалізації на підставі деяких спільних цінностей та норм;

• пропозиції владі щодо зміни стратегії і тактики, засобів розв’язання сус­пільних проблем;

• емоційне ставлення суб’єкта громадської думки до пропонованого владою варіанту рішення, моральна санкція на адресу влади (осуд або схвалення).

Дієвість оцінки способів вирішення суспільних проблем, як і позитивна реакція влади на моральні санкції, можливі лише тоді, коли владні структури і суб’єкти громадської думки знаходяться у спільній системі моралі, коли вони керуються у своїх оцінках тотожними критеріями.

Постає запитання: чи існує у пострадянському просторі, зокрема в Украї­ні, єдина система моралі для багатьох громадян і спадкоємців номенклатурно­го бюрократизму з їх стійкою тенденцією сприяти відчуженню людей від вла-

40. Маркс К., Енгельс Ф. Твори: Т. 21. Походження сім’ї, приватної власності і держави. — Київ, 1964. —С. 163.

ди і політики, схильністю до корумпованості? Як повсякденний практичний досвід, так і теоретичний аналіз сучасної бюрократії засвідчують, що мораль «бюрократичного левіафана» часто принципово відрізняється від суспільної моралі і може ґрунтуватись на цінностях іншої, подекуди кримінальної, при­роди. Адже сформована за часів тоталітаризму мораль бюрократії, що була за­снована на засадах жорстко підпорядкованої «верхам» патерналістської («па­терналізм», від лат. pater — батько) ідеології, має спільні точки дотику з тією частиною мас, у свідомості яких стійко утвердилась психологія сподівання на «батьківську турботу» з боку «верхів». Зворотний бік патерналізму, мабуть, його головна риса — принижена, холопсько-вдячна або холопсько-прохальна свідомість людини, відчуженої від влади і безпорадної перед нею⁴¹. Ця конста­тація зроблена щодо радянської бюрократичної машини, проте вона, на жаль, не втратила своєї сумної актуальності і в посткомуністичному суспільстві.