1. Юриспруденція, або правознавство — спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство — це наука про суспільство взагалі, то правознавство — система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотож­ний терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі на­прикінці IV — на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia — знання права) і зараз вживається у значеннях:

— науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше — теоретичної діяльності у галузі права;

— професійної практичної діяльності юриста (суддя, проку­рор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука — це система знань про об'єктивні власти­вості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покли­кана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робіт­ників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конст­рукціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруден­цію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямова­ність. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяль­ність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духов­ного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини. У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення. Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відобража­ти об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у про­цесі створення і застосування законів (вивчення обставин юри­дичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика присвячена специфі­чним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів.

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основ­них галузей людських знань — суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридич­ної науки) — бути науковим орієнтиром для практики держав­ного і правового будівництва на підґрунті пізнання і усвідом­лення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична нау­ка в сучасній Україні грунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.

Об'єкти, предмет, метод, функції юридичної науки

Поняття юридичної науки можна розкрити через розуміння об'єктів, предмета, методу і функцій. Під об'єктами маються на увазі конкретні сфери (сторони) об'єктивної дійсності, під пред­метом науки — певний зріз (частина) об'єкта пізнання.

Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.

Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сфе­рах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця кон­кретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характерис­тиках держави і права, у системі понять юридичної науки в ці­лому та окремих юридичних наук.

Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функ­ціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний еле­мент юридичної дійсності.

Метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнан­ня, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу і право, висловлену в по­няттях.

Основний метод юридичної науки — філософська діалекти­ка (матеріалістична та ідеалістична).

Функції юридичної науки — основні напрямки розуміння і вираження юридичного знання:

— онтологічна (пізнавальна) — вивчення фундаментальних якостей матерії права, найзагальніших сутнісних явищ і проце­сів у державному житті, відкриття раніше невідомих закономір­ностей буття держави і права;

— евристична — пізнання нового в державно-правовому житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

— прогностична — передбачення розвитку державно-право­вих процесів;

— практично-організаційна — обслуговування практики;

— методологічна — дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;

— ідеологічна — вплив на розвиток правової культури суспіль­ства і людини;

— політична — допомога у формуванні державно-правової політики, роз'ясненні політичних і законодавчих рішень.

Юриспруденція як система юридичних наук

У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є дер­жава і право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юри­дичних наук, яка за сферами прояву може бути диференційова­на на цикли наук:

— теоретично-історичні (теорія держави і права, історія дер­жави і права та ін.);

— державознавчі (державне право, адміністративне право та ін.);

— цивілістичні (цивільне право, цивільний процес, господар­ський процес, сімейне право та ін.);

— криміналістичні (кримінальне право, кримінальний про­цес, виправно-трудове право та ін.).

Окреме місце посідають науки, які вивчають такі, що реалі­зують право, відносини між державами — міжнародне право (при­ватне і публічне), а також науки, що вивчають державу і право інших країн.

Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення. Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної науки в цілому — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і ви­разу, то предмет кожної окремої юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому — це один з аспектів по­няття права, якась певна сторона юридичної дійсності. Відтак, юридична наука (правознавство) — єдина і водночас диференційо­вана наука.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або усклад­нюються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові су­б'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні струк­тури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зроста­ють права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридич­ного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'я­заний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються прак­тично і науково значущі результати, які набувають нових влас­тивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.

Юридичну науку як систему юридичних наук можна представи­ти через структуру — внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія дер­жави і права — загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)

і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, органі­зація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, су­дова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони викорис­товують положення і висновки як юридичних, так і неюридичних наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.

2. Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії“. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних“.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

- визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

- узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

3. Предмет юридичної науки

Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються. Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності).

Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв 'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридичне опосередковує а) соціальну детермінованість, б) структуру, функціонування і розвиток, в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ.

Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільствознавства.

Види державно-правових закономірностей:

1) за змістом, типом зв 'язку — генетичні (закономірності виникнення державно-правових явищ), структурні (закономірності побудови, формування, «організації» державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми), функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), закономірності зміни, розвитку державно-правових явищ;

2) за дією розглядуваних закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між державою та об'єктивним юридичним правом) і зовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємозалежність політики і права);

3)  за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі — загальні, дія котрих поширюється на всю державу в цілому і на всю її правову систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (скажімо, закономірності методу правового регулювання суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);

4)  за історичними межами дії — всезагальні (які стосуються права і держави в яких би то не було історичних умовах, в будь-якому місці й за всіх часів), формаційні (які діють на право і державу лише визначеного історичного типу) і особливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);

5) за способом здійснення, формою прояву — так звані динамічні (їх дія проявляється однозначно у кожному конкретному, одиничному зв'язку державно-правових явищ — наприклад, залежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця пра-вотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і «статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, на множині державно-правових явищ як багатозначний, стохастичний зв'язок (наприклад, залежність рівня, динаміки правопорушень, злочинності від стану й зміни тих чи інших соціальних явищ).

Так, спираючись на наведену класифікацію, слід дійти висновку, що предмет теорії права і держави становлять тільки універсальні і загальні специфічні закономірності виникнення, структури, функціонування і розвитку державно-правових явищ. Своєрідність таких закономірностей серед інших зв'язків у сфері державно-правової дійсності якраз і є об'єктивною основою для виділення особливої галузі знань, котра їх вивчає й відображає — загальної теорії права та держави, — в окрему, самостійну науку у системі юриспруденції.

Означеним предметом даної науки об'єктивно зумовлюються ЇЇ статус у цій системі, її роль щодо інших наук — як юридичних, так і неюридичних. Ця роль відображається концентровано положенням про те, що загальна теорія права та держави є світоглядною, фундаментальною, методологічною юридичною наукою.

4. Знання (інформація) про право, державу, правову дійсність здобуваються, а отже й опрацьовуються, теоретично узагальнюються багатьма науками — різними за своєю природою, системою основних засобів дослідження, спрямованістю вивчення. Для одних з них правова дійсність є основним об'єктом вивчення, для інших — похідним аспектом (чи одним з аспектів) вивчення. Тому якщо для означення системи знань про правову дійсність микористовувати термін "правознавство", слід враховувати, що ним не охоплюється вся багатоманітність цих знань. Є підстави виділити передусім правознавство в прямому, буквальному розумінні слова як систему правових наук, систему юридичних наук, тобто наук про право, державу, правову дійсність у "чистому вигляді". Проте треба пам'ятати, що система знань, які здобуваються при вивченні правових наук, і система знань про правову дійсність взагалі — це не тотожні за обсягом поняття. Друге поняття більш широке за обсягом. Річ у тім, що воно представляє, умовно кажучи, правознавство в широкому розумінні, оскільки охоплює систему ліань, джерелом яких є не тільки правові, а й будь-які інші за природою знань науки. Знання про право, правову дійсність та її різноманітні прояви, про об'єктивні явища іншої, неправової природи, але які мають певне правове забарвлення — це знання, що здобуваються не тільки юридичними, а й багатьма іншими, неюридичними науками. Таке розуміння грунтується на тому, що поняття "юридичне" — це складне багатоаспектне явище соціальної дійсності, в якому взаємодіють власне юридичні та іншої природи, іншого характеру прояви соціальної дійсності, становлячи певну юридичну цілісність. Саме на цьому, мабуть, й побудовані розбіжності думок, що зустрічаються інколи в підручниках, коли окремі автори, не враховуючи зазначену обставину, оголошують певні наукові галузі "правовими". Відповідно систему наук про право, державу, правову дійсність можна поділити на два розділи — неоднозначних за природою знань, за обсягом, за кількістю галузей конкретних наук, що входять до їх складу: перший — це власне правознавство, юриспруденція, юридична наука. Але до системи наук про право та правову дійсність, крім правознавства, можна віднести також і ті, які, насправді, не є правовими, оскільки вивчають зазначені об'єкти в специфічних аспектах та специфічними, притаманними лише їм методами; другий розділ становлять інші різноманітні науки, які не можна беззастережно віднести до правознавства, але вони пов'язані з вивченням правової дійсності. Це науки, в яких правовий елемент (зміст) відіграє більшу або меншу роль і розглядається через призму понять і прийомів (методології) наук іншої природи та є інструментом використання можливостей неправових наук для потреб юридичної практики. Отже, є достатньо підстав для висновку, що виділення поняття "правознавство" в широкому розумінні практичного значення не має, оскільки цей термін вживається переважно в буквальному розумінні, тобто як система правових наук. Теорія держави і права — одна із правознавчих наук, завданням якої є, зокрема, конструювання загальної системи наук про право, державу, правову дійсність (тобто суспільну дійсність, опосередковану правом). Правова або юридична наука (науки), правознавство, юриспруденція — це слова-синоніми, вони відображають сукупність наук про право та державу, що вивчають їх у взаємодії/Ці терміни вживаються як взаємозамінні. Термін "юридичний" та похідні від нього ідуть від латинського слова jus (родов. відмінок — juris), одне із первісних значень якого — "право, справедливість". Юриспруденція (від лат. prudentia — знання, передбачення, наука, розсудливість) у перекладі на українську означає правознавство, правова наука. Фактором, який об'єднує численні й різноманітні юридичні науки в єдину юридичну науку, а отже тим об'єктом, на дослідження якого вони спрямовані, є, кажучи узагальнено, правова матерія, тобто об'єктивна правова дійсність в усіх її проявах, а саме: правові та державно-правові явища. Якщо ж: визначити конкретно, то об'єктом дослідження, вивчення всієї юридичної науки (або правознавства) є право і держава як специфічні функціонуючі суспільні явища. Держава в цьому контексті виступає як особлива форма (спосіб) політичної організації життя суспільства, як особлива організація (організаційний засіб, знаряддя), особливий апарат влади, яка здійснюється в його інтересах (суспільства), а право — як засіб унормування соціального життя людей із надзвичайно багатим і складним змістом і, зокрема, як система правил поведінки, наділених державною обов'язковістю та забезпечуваних державою з метою захисту інтересів людини, збереження та розвитку відповідних суспільних відносин та порядків. Тому правознавство можна визначити як галузь спеціальних гуманітарних, соціально-політичних наук, що забезпечують теоретичне пізнання та прикладне обслуговування державно-правової дійсності. Вивчення держави та права юридичними науками орієнтоване на те, щоб задовольнити потреби багатоманітної юридичної практики, які пов'язані з потребами реалізації прав людини, з роботою державних і недержавних органів і організацій. Правознавство — це складна і розгалужена система знань. Галузями правознавства (в буквальному розумінні слова) є численні цілком самостійні юридичні науки, що розрізняються між собою передусім за предметом вивчення та особливою специфічною системою понять, які відображають накопичені знання.