Льодові утворення

Полярні шапки Марсу багатошарові. Нижній, основний шар товщиною в кілька кілометрів утворений звичайним водяним льодом, змішаним з пилом, що зберігається й у літній період. Це постійні шапки. Сезонні зміни полярних шапок, що спостерігаються, відбуваються за рахунок верхнього шару товщиною менше 1 метру, що складається з твердої вуглекислоти, так званого «сухого льоду».

Площа, що покривається цим шаром, інтенсивно збільшується в зимовий період, досягаючи паралелі 50 градусів, а іноді і переходячи цю межу. Навесні з підвищенням температури цей шар випаровується і залишається лише постійна шапка. Хвиля потемніння ділянок поверхні, що спостерігається зі зміною сезонів, пояснюється зміною напрямку вітрів, що постійно дмуть у напрямку від одного полюсу до іншого. Вітер несе верхній шар сипучого матеріалу — світлий пил, оголюючи ділянки більш темних порід. У періоди, коли Марс проходить перигелій, порушується рівновага марсіанського середовища. Швидкість вітру підсилюється до 69 км/год., починаються вихрі і бурі. Більш мільярду тонн пилу піднімається й утримується в зваженому стані, при цьому різко змінюється кліматичний стан по всій марсіанській кулі. Тривалість пилових вітрів іноді досягає 50 — 100 діб. Під час пилових буревіїв на Марсі виникає так званий «антипарниковий ефект», коли хмари пилу не пропускають сонячне випромінювання до поверхні, але пропускають випромінювання, що іде від неї, і тому поверхня сильно охолоджується, а атмосфера розігрівається.

Північний полюс Марсу.

Уточнення складу атмосфери космічними апаратами дозволило виявити роль полярних шапок у формуванні буревіїв. При таненні полярних шапок утворюються величезні маси вуглекислого газу збільшується тиск над ними, у результаті чого утворюються сильні вітри, що піднімають з поверхні дрібні частки пухкого ґрунту.

Магнітне поле та магнітосфера

У Марсу є магнітне поле, але воно дуже слабке та нестійке. В різних точках планети напруженність цього поля може відрізнятися від 1.5 до 2 разів, а магнітні полюси не збігаються з фізичними. Якщо говорити, що залізне ядро Марсу знаходиться у відносній нерухомості по відношенню до його кори, то механізм планетарного динамо, який відповідає за магнітне поле на Землі, на Марсі не працює. Вважається, що планета мала магнітне поле, але після зіткнення з великим небесним тілом ядро втратило майже весь обертальний момент. Сталось це біля 4 млр. років тому.

Магнітне поле та магнітосфера Марсу була досліджена космічними апаратами «Марс-2, −3» (1972) та «Марс-5» (1974). Зважаючи на те що вони перетинали лише границю магнітосфери, їхні дані не можна однозначно інтерпретувати. Досить твердо було встановлено існування беззіткнювальної ударної хвилі та області з регулярним магнітним полем на денній та нічній сторонах поблизу планети. Саме ця область ототожнена з магнітосферою Марсу.

У літературі наводяться величини магнітного моменту Марсу від значень, що відповідають виникненню наведеної магнітосфери (10^22 Гс*см³), до значень, відповідних утворенню власної магнітосфери. Більшість дослідників вважають найбільш реальною величину магнітного моменту (1 −1,5)*10^22 Гc*см³, при якій можна чекати виникнення у Марсу комбінованої магнітосфери, принаймні в тих випадках, коли тиск сонячного вітру великий. Немає одностайності і у визначенні орієнтації марсіанського диполя. У комбінованій магнітосфері можна чекати існування роздільних областей наведеного та власного магнітних полів. Лінії наведеного магнітного поля повинні огортати Mарс. Найпростіша модель комбінованої магнітосфери у разі міжпланетного магнітного поля, коли вона перпендикулярна до осі диполя. В цьому випадку меридіональні перетини магнітосфери виявляють топологію поля, характерну для власної магнітосфери, а наведене поле локалізується в екваторіальній частині магнітосфери.

Про два супутники Марсу Фобос і Деймос було відомо небагато до середини ХХ століття,коли їх спостеріга- ли орбітальні космічні кораблі. «Вікінг-1» пролетів в межах 100 км від поверхні Фобоса, а «Вікінг-2» на відстані 30 км від Деймоса.

Фобос робить повний оберт навколо Марсу кожні 7 годин 39 хвилин. Супутник знаходиться за 6000 кілометрів від поверхні планети. Це так близько, що без внутрішньої сили супутник було би розірвано на частини гравітаційними силами. Ці сили також сповільнюють рух Фобоса і, можливо, призведуть до зіткнення супутника з Марсом менш ніж за 100 мільйонів років. Деймос розташований на більш віддаленій орбіті й періодичні сили змушують його ще більше віддалятися від планети. Фобос і Деймос видно на Марсі не з усіх місць через невеликі розміри та близькість до планети й до приекваторіальних орбіт.

Юпітер

Юпі́тер — п'ята і найбільша планета Сонячної системи: більш ніж у два рази важча, ніж всі інші планети разом узяті і майже в 318 разів важча за Землю. Поряд з Сатурном, Ураном і Нептуном Юпітер класифікується як газовий гігант.

Планета була відома людям з глибокої давнини, що знайшло своє відображення в міфології і релігійних віруваннях різних культур: месопотамської, вавілонської, грецької та інших. Сучасна назва Юпітера походить від імені давньоримського верховного бога-громовержця.

Ряд атмосферних явищ на Юпітері — такі, як шторми, блискавки, полярні сяйва, — мають масштаби, які на порядки перевершують земні. Примітним утворенням в атмосфері є Велика червона пляма — гігантський шторм, відомий ще з XVII століття. При «сонячному» хімічному складі, найбільша планета Сонячної системи має масу в 70—80 разів меншу за ту, при якій небесне тіло може стати зіркою. Проте, у надрах Юпітера відбуваються процеси з досить потужною енергетикою: теплове випромінювання планети, еквівалентне 4х1017 Вт, приблизно в два рази перевищує енергію, одержувану цією планетою від Сонця.

Юпітер має щонайменше 63 супутника, найбільші з яких — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — були відкриті Галілео Галілеєм у 1610 році. Дослідження Юпітера проводяться за допомогою наземних і орбітальних телескопів, з 1970-х років до планети було відправлено 8 міжпланетних апаратів НАСА: «Піонери»,«Вояджери», «Галілео» та інші.

Під час великих протистоянь (одне з яких відбувалося у вересні 2010) Юпітер видно неозброєним оком як один з найяскравіших об'єктів на нічному небі після Місяця і Венери. Диск і супутники Юпітера — популярні об'єкти для спостереження астрономів-аматорів, які зробили ряд відкриттів (наприклад, комети Шумейкер-Леві, яка зіткнулася з Юпітером у 1994, чи зникнення Південного екваторіального поясу Юпітера у 2010).