Арістотель

(384–322 до н. е.) У теорії Арістотеля також простежується захоплення Космо­сом – носієм гармонії, порядку, довершеності, а естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії.

Народився у грецькій колонії Стагіра у Фракії. Пізніше Арістотель отримав прізвисько Стагірит. Батько Арісто­теля був лікарем македонського царя і мав змогу дати сину блискучу освіту. У 367 р. до н. е. Арістотель оселився в Афінах і почав навчатися в «Академії» Платона, де він про­був 20 років, аж до смерті свого вчителя. У 343 р. до н. е. філософ був запрошений вихователем до сина македонського царя Александра – майбутнього славетного пол­ководця. У 335 р. до н. е. Арістотель повер­нувся до Афін і заснував філософську пери­патетичну школу (від грец. регіраіео – прогулююся).

Арістотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа – обгрунтування основного прин­ципу творчої діяльності митця – «мімесису» (подражание искусства действительности) – наслідування дійсності. Арістотель вважав, що мімесис властивий людині з дитинства. Саме цим – здатністю до наслідування – людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.

Естетичні погляди Арістотеля пов'язані не лише з етичною проб­лематикою, а й з педагогікою, елементами психології, мистецтвознавством; він розглядав мистецтво через нові координати – роди й жанри. Видова специфіка мистецтва також є наслідком можливостей міме­сису через надзвичайно широкий арсенал засобів: звук, фарбу, слово, відчуття форми.

«Поетика» закликав до узагальнення художнього досвіду, його пере­дачі іншим у процесі виховання, освіти.

Слід зазначити, що теорія Арістотеля завжди спиралася на аналіз конкретних художніх творів. Учений посилався на практику видатних митців, найчастіше на Гомера та Софокла.

Естетична спадщина Арістотеля пройнята глибокою повагою до художньої творчості, до митця. Значне місце у теоретичних роз­робках філософа займає процес дослідження нових естетичних по­нять і подальше теоретичне обгрунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу естетичних явищ. Це стосується не лише мімесису (наслідування), калокагатії (гармонія зовнішнього і внутрішнього), а й катарсису (очищення). Арістотель залучає до ана­лізу естетичних проблем такі поняття, як «канон» – система норм і правил у розвитку мистецтва; «гедонізм» – насолода, наголошення на чуттєво-емоційній природі мистецтва; «алегорія» – образне іно­мовлення.

Саме погляди Арістотеля можуть бути прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного понятійно-категоріального апарату, спираючись на який ес­тетика у подальшому стала самостійною наукою.

Естетика середньовіччя

Для більш чіткого уявлення про специфіку естетики середньовіччя, її місце і роль в історії науки взагалі слід ураховувати особливості цієї епохи: власність феодала на землю і часткову власність на селянина, професіоналізацію населення і його жорстке соціальне розмежування, поширення та зміцнення релігійної ідеології. Доба середньовіччя пов'язана із занепадом економічного й культурного життя Західної Європи і водночас з концентрацією духовного життя навколо представників релігійного світосприймання.

Поняття «середньовіччя», «середні віки» охоплює досить тривалий і строкатий історичний період: від кінця V – до початку XVI ст., а на півночі Європи – до середини XVII ст.

Християнство – одна з світових релігій, яка виникла у Ґ ст. н. е. Має три напрями: православ'я, католицизм і протестантизм. Головне джерело віровчення – Біблія.

Естетика раннього середньовіччя пов'язана передусім з поглядами АВРЕЛІЯ АВГУСТИНА – одного з перших теоретиків середньовіччя, який пройшов складний шлях формування власної теоретичної позиції.

АВРЕЛІИ АВГУСТИН (БЛАЖЕННИЙ)

(354–430)Позиція Августина щодо вирішення естетичних проблем була досить суперечлива. Як високоосвічена людина, Августин захоплювався мистецтвом, зокрема музикою та скульптурою, схилявся перед красою зовнішнього світу, довершеністю природи. Водночас, як глибоко релігійна людина, він осуджував себе за гріховну любов до краси, до мистецтва. Подолати ці суперечності, на думку філософа, допомагала піфагорійська концепція краси як гармонії. При цьому він вважав, що гармонію слід тлумачити як гармонію пропорцій, як числовий порядок, що, спираючись на позицію Піфагора, можна протиставити чуттєвій красі красу духовну, надчуттєву. Філософ наголошує на визначенні земної краси як відбитка краси божественної.

Важливе місце в естетиці Августина посідають проблеми видової специфіки мистецтва, передусім художні можливості видовищних мистецтв. Особливу увагу Августин приділяє театру й аналізує його роль у римській культурі, в житті пересічних римлян. Він особливо негативно оцінює театр і вважає, що драматурги й актори сприяли формуванню аморальної поведінки, «гріховності» громадян Риму. У праці «Про град Божий» філософ намагається створити образ ідеального, «морального» міста, в якому немає театру – символу гріховності.

Естетика зрілого і пізнього середньовіччя, спираючись на теоретичні розробки раннього середньовіччя, розширила проблематику, звернула увагу на збагачення термінології та категоріально-понятійного апарату.

Важливе місце в естетиці середньовіччя займають теоретичні роботи домініканського монаха, філософа і богослова ФОМИ (ТОМИ) АКВІНСЬКОГО (1225 або 1226–1274). Основні твори Фоми Аквінського – «Сума теології» та «Сума проти язичництва».

Як і Августина, Аквінського передусім цікавлять такі поняття, як «прекрасне», «краса». Для визначення цих понять і пояснення стану людини, яка «переживає красу», філософ залучає поняття «задоволення» і стверджує, що краса – це те, що «задовольняє людину в процесі чуттєвого споглядання» навколишнього світу, певних речей, творів мистецтва. Поштовхом до виникнення задоволення є завершеність форм предмета, гармонія його частин.

Аквінський вважає, що мистецтво – це передусім наслідування природи. Водночас він розрізняє процес пізнання і діяльності, стверджуючи, що мистецтво – це діяльність, а творчий процес у мистецтві схожий на творчість природи, яка матеріалізує ідеальні цілі.

У теоретичній спадщині Аквінського наявна і проблема функцій мистецтва, серед яких він найважливішими вважає виховну і емоційну. На відміну від інших представників середньовіччя, Аквінський високо оцінює чуттєві можливості людини, значення в процесі її формування чуттів не лише зору та слуху, а й нюху, дотику, смаку.

Відзначаючи теоретичні досягнення Фоми Аквінського щодо розуміння естетичної проблематики, з'ясування природи мистецтва, слід водночас пам'ятати, що для доби середньовіччя непорушними залишалися настанови щодо божественних витоків краси, її повної залежності від духу. А це особливо негативно позначалося на мистецтві, обмежувало передусім його тематику, а також примушувало митців шукати якісь опосередковані шляхи вираження своїх думок, почуттів, власного розуміння світу, яке для частини митців не могло обмежуватися релігійним світоставленням. Саме в умовах середньовіччя митці широко використовували такі специфічні художні прийоми, як алегорія і символ*.

^Алегорія (від грец. а11е§огіа – іномовлення) – художній принцип, згідно з яким абстрактні поняття, ідеї, думки висловлюються у конкретних, наочних образах. Зв язок між значенням і образом алегорія встановлює за аналогією: серце – кохання. Алегорія використовується як атрибут: правосуддя – жінка з терезами.

Символ (від грец. штЬоІоп – знак) – характеристика художнього образу з точки зору його усвідомленості, вираження ним певної художньої ідеї. На відміну від алегорії значення символу невіддільне від його образної структури: «Гора Чистилище» у «Божественній комедії» Данте є символом духовного сходження тієї чи іншої країни у такий тривалий проміжок часу (приблизно між V і XIII ст.) були самобутніми і неповторними.

Гідне місце в історії естетики посідає ірландець за походженням філософ ІОАНН СКОТ ЕРІУГЕНА (бл. 810 – після 877). Знання грецької мови дало йому змогу перекладати твори грецьких авторів на латину й систематизувати філософію Платона та його послідовників. Уперше в історії естетики Еріугена висловлює думку про незацікавлений характер споглядання прекрасного. Теоретик оперує низкою нових понять: «теофанія» – відбиття красою божественного сяяння; «симфонія» – єдність частин цілого, поза якою неможлива гармонія. У взаємодії «теофанії» та «симфонії» виявляються мудрість, розум, ритм, вічність, спокій, які естетично наснажують людину.

Середньовіччя, зосередивши увагу на таких складних естетичних проблемах, як специфіка краси і прекрасного, види мистецтва, співвідношення чуттєвого й духовного в мистецтві, стало помітною віхою у становленні естетичної науки.