Проблеми картоплярства.
98 % картопляних угідь країни належать городникам, які працюють на ділянках площею від 0,05 до 2 га. Проте жодного разу до них не приходили працівники органів держстатистики чи управлінь агропромислового розвитку і зважували їхні врожаї «другого хліба». Однак у статзвітах щороку з’являються показники валового збору і врожайності. Торік, згідно з цими даними, було зібрано 18,7 млн. тонн бульб при середній урожайності 13,2 тонни з га. Цього року, за прогнозами науковців, валовий збір картоплі буде рекордним і становитиме 20,5 млн. тонн, а середня врожайність — 14 тонн. Подібний здобуток картоплярі України мали лише 1968-го та 1978 років. Багато це чи мало? Для харчування достатньо, а от для переробки на крохмаль, чіпси, спирт, біоетанол та для експорту малувато. Себто титанічні витрати людської праці на виробництво бульб не дають належної віддачі. Навіть усенародна любов до картоплярства не рятує галузь — Україна значно відстає у цій справі від провідних аграрних країн. Знаєте, хто утримує першість за валовим урожаєм картоплі? Не повірите — Китай, який вирощує 70 млн. тонн бульб. На другому місці — Індія (34 млн. тонн), на третьому — Росія (31 млн.), четверте-п’яте місця ми ділимо зі США. Але якщо останні вирощують 20 млн. тонн на площі 450 тисяч га, то в нас остання втричі більша. Тобто за врожайністю цієї культури українці посідають 90-80-ті місця у світі. Бельгійці, данці одержують у середньому по 45 т/га, голландці, американці, французи — по 40, білоруси й поляки — по 20, а ми — по 13-14 т/га. Ганебний результат, який не можна списувати лише на аграрні реформи та недолугу урядову політику щодо цієї галузі. Хоч-не-хоч, мають брати відповідальність за нього і картоплярі, бо попри свою загальну освіченість більшість із них дуже рідко зазирає до спеціальних книжок, щоб почерпнути якісь нові знання про технологію вирощування цієї культури. А тому значною мірою через це картоплярство в індивідуальному секторі розвивається дуже повільно. Міндобрива часто-густо вносяться «на око», засоби захисту від шкідників та хвороб ллються без міри. Немає бджоляра, який не виписував би фахових журналів. То чому ж тоді вирощування картоплі — не менш складна справа — ведеться абияк? Технологічний прорив, який дасть змогу наздогнати за врожайністю передові аграрні країни, без знань неможливий.
У технології вирощування бульб немає нічого другорядного, проте починати все ж треба з наведення ладу в насінництві, вважають науковці Інституту картоплярства НААНУ. Більшість городників через недостатні фінансові можливості купують на базарах, у односельців насіння невідомого походження, не оновлюючи його по 10-15 років, аж поки воно не виродиться, хоча його слід було оновити або замінити через 4-5 років.
Проблема номер один: де знайти високоякісне насіння класу «еліта» або 1-3-ї репродукцій? Колись, до 1990-го, діяло 700 насіннєвих господарств, а після аграрних реформ їх залишилося 70. Бо так звані ефективні власники заявили, що їх картопля не цікавить. Тож маємо ситуацію, коли елітного насіння виробляється близько 6-8 тисяч тонн, а репродукційного — 80-90 тисяч за мінімальної потреби обох цих категорій посадкового матеріалу відповідно 18 тисяч та 250 тисяч тонн. На думку заступника директора Інституту картоплярства НААНУ Олексія Кравченка, без створення сучасної системи виробництва насіння галузь і далі тупцюватиме на місці. В кожному сільському районі має діяти хоча б одне насінницьке господарство. На часі більш широке застосування методу ін-вітро, тобто вирощування насіннєвих міні-бульб шляхом клонування. Ця технологія набагато продуктивніша від звичайної, до того ж дає набагато доброякісніший оздоровлений насіннєвий матеріал.
Нині в біотехнологічних лабораторіях України вирощується близько 1,2 млн. штук міні-бульб. Науковці ставлять перед собою завдання до 2015 року щорічно виробляти їх 3,5 млн. штук, а до 2020-го — 5 млн. Для порівняння: продуктивність білоруських біолабораторій — п’ять млн. штук міні-бульб. Для того, щоб перевести лабораторну технологію ін-вітро на промислову основу, українським науковцям треба 30 млн. гривень. Прем’єр-міністр Микола Азаров під час свого березневого візиту до Інституту картоплярства запевнив, що вони виділені, проте гроші десь «заблукали».
Друга проблема — ринок насіння. Розгалужена система «Сортнасіннєовоч», яка закуповувала продукцію насіннєвих господарств і централізовано розповсюджувала її через свої торговельні майданчики в районах і областях, після 1991 року розпалася, проте нова ринкова структура натомість так і не утворилася. Тож господарю, який заповзявся зробити сортооновлення саме високоякісним насінням, треба докласти немало зусиль, аби його придбати.
Як можна було б розв’язати цю проблему? Створити в селах обслуговуючі сільгоспкооперативи, які заготовляли б картоплю й овочі у селян і постачали б їм насіння, добрива, засоби захисту, дрібний реманент, надавали консультації з агротехнології. Насіннєві секції мають діяти на оптових сільськогосподарських ринках. Потужним поштовхом для розвитку насінництва у картоплярстві могла б стати дотація з державного та місцевого бюджетів насінницьким господарствам. Тоді ціни на посадкову картоплю елітних і репродукційних категорій стали б доступними для більшості фермерів та одноосібників. В Інституті картоплярства вказується, що цього року Житомирська облрада затвердила програму забезпечення насінням картоплі селян області, в основі якої лежить співпраця з Поліською дослідною станцією, котра постачає насіння високих репродукцій сільським радам декількох районів, а ті, в свою чергу, на підставі угод передають його найкращим картоплярам з умовою, що вони поділяться частиною свого врожаю зі школами, дитсадками, лікарнями, пансіонатами. Користь від цього подвійна: бюджетні установи забезпечуються бульбами й активніше відбувається сортозаміна. Чому б усім картоплярським областям не запозичити досвід Житомирщини?
Далі — про вибір сорту. Їх у державному реєстрі 135. До честі наших науковців вони не відстали від світових селекційно-генетичних процесів. Такі високоврожайні сорти, як Світанок київський, Слов’янка, широко використовуються не лише в Україні, а й у більшості регіонів Росії, Бородянська рожева вирощується в прибалтійських країнах, тобто фактично вона прорубала вікно у Євросоюз. А Мелодія, Слов’янка і Серпанок «прижилися» навіть на берегах Нігеру в Центральній Африці. Ці сорти й багато інших народилися в Інституті картоплярства НААНУ. А їхнім батьком уважають доктора біологічних наук Андрія Осипчука. Андрій Антонович, як і всі селекціонери, переконаний, що доля сорту великою мірою залежить від його назви. Він хотів би, щоб його творіння увібрало всі найкращі якості річки, на якій виріс: повноводність, чистоту, довговічність, пластичність, себто здатність пристосовуватися до різних природнокліматичних умов. До речі, остання ознака (її можна ще назвати адаптивністю) притаманна всім сортам Інституту картоплярства, виведеним протягом останніх тридцяти років. А тому закріпленість їх за певною ґрунтово-кліматичною зоною має суто умовний характер. Та все ж на чорноземах Лісостепу найліпші результати останніми роками дають Глазурна, Повінь, Скарбниця, на супіщаних ґрунтах Полісся — Серпанок, Слов’янка, на Півдні — Загадка, Повінь, Дніпрянка, Фантазія. Аби диверсифікувати ризики, Олексій Кравченко радить не робити ставку на один сорт, а висаджувати в одному господарстві кілька: два ранніх, по одному середньоранньому та середньостиглому. Наприклад, цього року краще показали себе середні та пізні, бо розвиток ранніх сортів загальмувався через весняну посуху.
До численних ознак, властивих деяким раннім сортам Інституту картоплярства (стійкість до хвороб, посухи) селекціонери додали ще одну — двоврожайність. Вона стала можливою на півдні України. Перший раз висаджуєш бульби у кінці березня, а збираєш у червні, другий врожай викопуєш у жовтні.
Якщо до ваших рук потрапило відмінне насіння — це ще не означає, що ви автоматично стали картопляним королем. Як каже Олексій Кравченко, ділянка під бульбою не любить суб’єктів із гордою поставою, а лише тих, що над нею тисячу разів вклоняється. Причому треба докласти не лише рук, а й голови, тобто сучасних знань. Науковці Інституту підрахували, що для врожайності 40 тонн треба вкласти на кожен гектар близько 35 тисяч гривень. Тобто втричі більше, ніж на цукрові буряки, які вважаються однією з найтехнологічніших культур. Ясна річ, такі витрати по кишені лише дуже потужним господарствам. Але в них руки до картоплі поки що не доходять. Прогнозується, що протягом найближчих десяти років частка індустріального виробництва картоплі може зрости максимум до 15 відсотків. Тож фермери та одноосібники і надалі залишатимуться головною рушійною силою галузі. Олексій Кравченко вважає, що вони навіть із мінімальними витратами можуть збирати не менше 20 тонн із га. Якщо розмноження насіння бульб відбувається щорічно у співвідношенні один до п’яти, то це нормально. Якщо менше, то треба кричати: «Караул!», міняти сорт і технологію. Варто широко застосовувати сидерати, наприклад, висівати пелюшку, яка і бур’яни знищує, і насичує ґрунт органічною масою. Якщо вноситься солома, то її слід обов’язково обробляти грибковими препаратами, щоб розкладалась целюлоза. Насіння треба заготовляти зі спеціально відведених ділянок, з яких під час вегетації видаляти кущі, які відстають у рості. А на посівний матеріал відбирати і середні, і великі бульби…
Біда одноосібного сектору — брак сучасних картоплесховищ. Через це 20 відсотків товарної картоплі пропадає, а насіння суттєво втрачає силу. Протягом зими господарі раз, а то й двічі обламують паростки на пророслій картоплі, через що втрачається до 50 ц/га майбутнього врожаю. Цього можна було б уникнути, якби картопля зберігалась у вентильованих приміщеннях при температурі плюс 2-3 градуси. А збудувати їх можна, лише скооперувавшись. Отож надія картоплярства — кооперація…