Праця товаровиробника виступає, з одного боку, в особливій доцільній формі, а з іншого — у вигляді витрат фізичних і розумових сил людини як праця взагалі

У першому випадку виробник виконує конкретні виробничі операції, використовує певні знаряддя праці та матеріали, а отже, виготовляє певні блага. Наприклад, швець використовує шкіру, нитки, голки, спеціальну машину та інші знаряддя виробництва, щоб виготовити чоботи, черевики; знаряддями праці хлібороба є комбайн, трактор, добрива. Результатом діяльності такої праці є створення різноманітних споживних вартостей. Працю, що їх створює, називають конкретною.

Праця в особливій доцільній формі характеризує працю з якісного боку. Водночас є й інша, кількісна сторона праці, яка знаходить відображення у витратах праці у фізіологічному значенні. Йдеться про працю взагалі як певну частину суспільної праці, що містить витрати людської робочої сили (її м'язів, мозку, нервів) незалежно від її конкретної форми. Це друга сторона праці, яку називають абстрактною. Вона створює вартість товару.

Абстрактна праця є специфічною формою праці, суспільний характер якої виявляється лише в процесі обміну. Саме обмін розкриває суспільне значення продукту. Якщо вироблений продукт не буде обміняний, то він не набуде суспільної споживної вартості, тобто не буде задовольняти потреб інших людей, а отже, не стане товаром. Це означає, що абстрактна праця є специфічною економічною категорією, яка властива лише товарному виробництву. Тому і створена нею вартість є не природною, а суспільною властивістю товару.

Визначення цінності товару в матеріально-речовій формі, формі послуги чи інформації — одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються вирішити економісти різних шкіл і напрямів впродовж усієї свідомої історії людського буття.

Підходів до визначення цінності товару багато.

У світовій економічній літературі сформувались такі основні теорії:

1) трудова теорія вартості;

2) концепція граничної корисності;

3) теорія витрат виробництва;

4) концепція попиту і пропозиції;

5) змішані теорії, в яких робляться спроби поєднати окремі названі концепції.

Найближчою до теорії трудової вартості й практики ціноутворення є концепція витрат виробництва. Згідно з нею вартість товару створюється за допомогою передусім таких трьох чинників як праця, земля, капітал (засоби виробництва, за термінологією західних учених). У ній трьом факторам виробництва відводиться однакова роль у процесі виробництва, створенні вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистий фактор), а вартість засобів виробництва лише переноситься конкретною працею на новостворений продукт. Водночас у сільському господарстві земля є джерелом більшого синергічного ефекту.

Згідно з концепцією попиту і пропозиції, вартість товару визначається не витратами суспільне необхідної праці, а співвідношенням попиту і пропозиції. Проте ця концепція, по-перше, неспроможна пояснити, як визначається величина вартості товару за умови збігання попиту і пропозиції, по-друге, передбачає, що вартість формується лише у сфері обміну (насправді основною сферою утворення вартості є безпосереднє виробництво). Більш обґрунтованою є точка зору, що співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Такий концептуальний підхід втілено в економічній теорії К. Маркса.

Дехто з вітчизняних економістів, некритично копіюючи думки окремих західних ідеологів, обмежує значення марксистської теорії вартості лише періодом переважання фізичної праці і декларує тезу про зростання маржиналізму, "символічної вартості" в так званому постіндустріальному суспільстві на етапі посилення ролі та значущості розумової праці. Такий підхід свідчить про нерозуміння марксистської теорії вартості. Адже в теорії К. Маркса є поняття простої і складної праці, у його визначенні вартості робочої сили йдеться про сукупність фізичних та розумових здібностей тощо.

Отже, переважання фізичної праці протягом того періоду не слід плутати з концептуальним підходом до проблеми вартості.

Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільне необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Він також розглядав вартість і ціну за умов відтворення.

Ці положення не набули вигляду цілісної та завершеної теорії.

Прихильники концепції "символічної вартості", які стверджують про зникнення вартості, ігнорують передусім той факт, що вартість має не лише кількісну, а і якісну сторону. В останньому випадку вона виражає виробничі відносини між товаровиробниками; виробниками і споживачами товарів і послуг (або відносини економічної власності). Це означає, що навіть у процесі розвитку особистості (її творчих здібностей) людина вступає у виробничі відносини з іншими людьми, які надають відповідні послуги для розвитку особистості. Тому вартість не зникає, а набуває якісно та принципово (істотно) нових форм свого руху.

Закон вартості — особливий економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), що виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між суспільне необхідною працею (витраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.

Закон вартості виражає, по-перше, внутрішньо необхідні суттєві й сталі зв'язки між індивідуальним і суспільне необхідним робочим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. Змушуючи товаровиробників знижувати індивідуальну вартість їхніх товарів (через поліпшення організації виробництва, впровадження нової техніки, зростання обсягів виробництва тощо), зменшуючи при цьому вартість корисних благ, цей закон є рушійною силою розвитку продуктивних сил.

Друга риса закону вартості — наявність сталих зв'язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Роль рушійної сили розвитку виробництва закон вартості у цьому випадку виконує в нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.

Третьою важливою рисою цього закону є наявність сталого зв'язку між попитом і пропозицꗬÁ‹Й5ደ¿55က55Ѐ5ᡴ

橢橢쿽쿽666666666Й利 ꖟ6ꖟ6訄666566666666666¤6666¤6666¤66666666l66͘666͘6͘666͘666͘666͘666͘6µ66666ͬ666អ666អ666អ686៚6l6ᡆ6t6ͬ666㠞6IJ6ᣆ666ᣆ6"6ᣨ666ᣨ666ᣨ666ᣨ666ᣨ666ᣨ666㞅66㞇666㞇666㞇666㞇666㞇666㞇6$6㥐6Ƞ6㭰6Ķ6㞫6-666666666͘666ᣨ66666666666ᣨ666ᣨ666ᣨ666ᣨ666㞫66за надлишкової їх кількості — виготовлені за найкращих умов. Якщо кількість праці відповідає розмірам суспільної потреби, товар продається за його вартістю. Таким чином, закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.

Цей закон, по-четверте, виражає внутрішньо необхідні зв'язки між працею виробника товарів у минулому (суспільно необхідним робочим часом у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Тому вартість товарів зумовлюється не тим робочим часом, який витрачено на їх виробництво, а тим, який витрачено на їх відтворення.

По-п'яте, закон вартості виражає внутрішньо необхідні й сталі зв'язки між вартістю й цінами товарів. Тому він керує рухом цін так, що зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін виробництва.

У класичному вигляді (коли ціни товарів коливаються навколо вартості) закон вартості діяв лише за простого товарного виробництва. В епоху домонополістичного капіталізму з перетворенням вартості товарів на ціни виробництва закон вартості діяв у формі коливання цін навколо цін виробництва, на вищій стадії капіталізму — у формі коливання цін навколо монопольних цін виробництва, про що детальніше йтиметься у наступних темах.

Закон вартості є:

1) стихійним регулятором товарного виробництва (простого, капіталістичного), але не відокремлено, а в поєднанні з іншими економічними законами (законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо — у період існування товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку тощо — у період розвитку капіталістичного товарного виробництва);

2) рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил;

3) основою диференціації товаровиробників.

4. Гроші — це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента (всезагальної всеобмінюваності) при обміні товарів, завдяки чому у ньому виражається вартість усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини (передусім відносини економічної власності) між суб'єктами господарської діяльності.

Із появою грошової форми вартості товарний світ розпадається на товар і гроші — зовнішню протилежність товару між споживчою вартістю і вартістю.

Завдяки своїм природним властивостям золото також служить матеріалом для виготовлення ювелірних виробів, протезування зубів та інших функцій споживчої вартості. Кожна з них, у свою чергу, розширює коло товарів, товарно-грошових відносин. Як гроші золото набуває загальної споживчої вартості — здатності обмінюватися на всі інші товари і тим задовольняти будь-які потреби його власника, забезпечує стабільність цін тощо, про що буде сказано далі.

Гроші — також найрухоміший елемент власності, оскільки за них власник може придбати будь-яке інше багатство (заводи, фабрики, землю, цінні папери, золото тощо).

Більш повно суть грошей розкривається у функціях, які вони виконують.

Основні функції грошей. У функціях також розкривається роль грошей в економічній системі, їхня здатність встановлювати економічні зв'язки, передусім відносини економічної власності між людьми, сприяти диференціації товаровиробників тощо.

Перша з них — міра вартості (цінності). Ця функція полягає у тому, що гроші служать матеріалом для епіввимірювання (вираження) вартості усіх інших товарів.

Функцію міри вартості (цінності) гроші виконують як уявні або ідеальні гроші. Вагова кількість металу, прийнятого у певній країні за грошову одиницю, становить масштаб цін. За допомогою цієї чисто технічної функції грошей надають шкалу для вираження вагових кількостей металу. Так, 1,505 г чистого золота до 1933 р. називався доларом. У Росії до 1897 р. масштабом цін був рубль, який містив 0,774234 г чистого золота.

Як посередник у процесі обігу товарів гроші виконують функцію засобу обігу, служать інструментом їх реалізації. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші, тобто наявні золоті Монети, злитки та ін. або їхні паперові та кредитні замінники.

Паперові гроші — це грошові знаки або символи повноцінних грошей, наділені примусовим курсом, які випускаються для витрат держави.

Функції грошей як міри вартості та засобу обігу — дві найважливіші функції, що формують найглибшу сутність грошей. Зокрема, як найдосконаліший і абсолютний вид багатства, вони є найліквіднішими (найшвидше можуть бути реалізованими). Тому їх ще називають абсолютно ліквідним засобом обігу.

У процесі еволюції товарно-грошових відносин поступово створюються передумови для звуження функції грошей як засобу обігу. Так, при наявності сталих відносин між товаровиробниками між ними зростає довіра, що створює передумови продажу товару в кредит (у перекладі з латинської це слово означає довіра). Водночас це зумовлює появу іншої функції грошей — засобу платежу — і виникнення кредитних грошей.

Один товаровиробник у цій операції стає кредитором, другий — боржником. Отримуючи товар, боржник дає кредитору письмове боргове зобов'язання (вексель), в якому підтверджує своє зобов'язання в певний строк сплатити грошову суму. Коли боржник сплатив за векселем, кредитор повертає видане зобов'язання, гроші у цьому випадку виконують функцію засобу платежу. У цій функції гроші використовуються також при виплаті заробітної плати, позик, податків, орендної плати та ін.

Банки, що вперше виникають у середньовіччі, скуповують звичайні векселі та розраховуються банківськими банкнотами, які і є кредитними грошима. Розвиток кредитних відносин (разом з іншими причинами) веде також до появи кредитних грошей (векселів, чеків та ін.), які разом із паперовими грошима обслуговують процес обігу товарів і послуг.

Оскільки благородні метали в епоху золотого стандарту перетворилися на основну форму багатства, то товар нерідко продавався з метою заволодіти цим багатством. Так гроші випадали із сфери обігу і перетворювалися на скарб, внаслідок чого виконували функцію утворення скарбів. Таке накопичення грошей здійснювалося і для того, щоб застрахувати себе від випадковостей ринку, а з появою лихварського капіталу воно стає самоціллю.

Спочатку ця функція здійснювалось у формі дорогоцінних металів, потім виникла естетична форма скарбів (предмети розкоші, твори мистецтва та ін.), а згодом вони нагромаджувались у вигляді резерву платіжних засобів для здійснення розширеного відтворення й отримання прибутків (за умов капіталістичного способу виробництва). Відтоді функція грошей як засобу утворення скарбів набуває якісно нової форми — функції нагромадження.

Накопичення грошей як скарбу за умов капіталізму здійснюється з метою придбання засобів виробництва (амортизаційні відрахування), предметів тривалого користування, предметів розкоші та ін. Внаслідок цього гроші у цій функції є засобом розширеного відтворення економічної системи, передусім відносин капіталістичної власності.

Із розвитком міжнародного поділу праці та міжнародного ринку гроші починають обслуговувати і міжнародну торгівлю як світові гроші. Внаслідок цього вони є всезагальною (інтернаціональною) мірою вартості, всезагальним платіжним засобом, а також інтернаціональною формою суспільного (національного) багатства. Цю функцію найкраще виконувало золото. У функції світових грошей вони виконують названі вище функції (міри вартості, засобу обігу та ін.).

Грошова система — це форма організації грошового обігу, що історично склалася у країні та закріплена в національному законодавстві.

До грошової системи належать:

1. грошова одиниця країни, яких нині у світі налічується понад 300 найменувань;

2. масштаб цін;

3. види державних грошових знаків (металевих або паперових), що мають законну силу, порядок їх випуску й обігу (випуск, вилучення та ін.);

4. регламентація безготівкового обігу;

5. порядок обміну національної валюти на іноземну (валютний паритет і регульований державою валютний курс);

6. державне регулювання грошового обігу.

Існують грошові системи двох типів:

1) металевого грошового обігу, за якого такий грошовий товар виконує всі функції грошей;

2) паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого лежать кредитні гроші.

У свою чергу, металеві системи поділяються на біметалеві й монометалеві. Відповідно у розвитку грошової системи виділяють два етапи.

Біметалева грошова система — це система, за якої за золотом і сріблом законодавче закріплена роль загального еквівалента. Виділяють чотири різновиди золотого монометалізму:

1. золотомонетний стандарт, якому були притаманні: обіг золотих монет, виконання золотом усіх функцій грошей, вільне карбування золотих монет із фіксованим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золоті монети та ін.;

2. золотозлитковий стандарт, за якого банкноти розмінювалися на золото лише при поданні суми, встановленої законом (в Англії — 1700 фунтів стерлінгів за злиток золота вагою 12 кг).

3. золотодевізний стандарт — банкноти обмінювалися на іноземну валюту (девізи), що у свою чергу обмінювалися на золото. Ця форма була запроваджена у 30 країнах світу.

4. золотодоларовий стандарт, за якого розмін банкнот на золото був скасований у всіх країнах, а обмін доларів на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн —членів МВФ. У 1971 р. було припинено обмін доларів на золото.

Основні види грошей та їхня еволюція. Існують такі основні види грошей: повноцінні (золоті або срібні монети); неповноцінні монети, паперові гроші (білети державної скарбниці); кредитні гроші (вексель, чек, банкнота).

У повноцінних грошей номінальна вартість, в основному, відповідає вартості металу, що в них міститься, а самі вони виконують усі функції грошей (роль загального еквівалента). Щоб надати цим монетам міцності, їх карбували з домішками інших металів. Попри це вони стиралися і поступово перетворювалися на неповноцінні. Щоб запобігти значному відхиленню фактичної ваги золотої монети від законодавче встановленої, держава визначала межу такого відхилення (вона зазвичай не перевищувала 1 % ваги монети).

Для обслуговування роздрібного товарообороту в багатьох країнах практикувалося й практикується нині чеканення неповноцінних (білонних) монет із міді, алюмінію, нікелю, цинку та різних сплавів, що належать державі.

Наявні гроші — це банкнота, білети державної скарбниці й монети. Безготівкові гроші — це засоби на рахунках у банках; різноманітні вклади (депозити) у банках; депозитні сертифікати; державні цінні папери, а також грошові кошти, вкладені в акції інвестиційних фондів.

Широкого розповсюдження у розвинених країнах світу (певною мірою і в Україні) набули кредитні картки — платіжно-розрахункові документи, що видає банк своїм вкладникам для оплати необхідних для них товарів і послуг, придбаних у кредит. Банки у цьому випадку беруть на себе ризик термінової оплати, а вкладник зазвичай повертає позику впродовж місяця. За недотримання цієї угоди нараховуються відсотки з обігу.

Найдосконалішим видом таких грошей є електронні гроші у формі кредитних карток із мікропроцесором, із власною пам'яттю, які є своєрідною електронною чековою книжкою або банківською карткою. Завдяки їй клієнт через персональний комп'ютер здійснює розрахунки за картками будь-якого банку, а всі банки пов'язуються у цілісну систему.

Еволюція грошових систем і форм грошей з боку суспільної форми свідчить про тісний зв'язок індивідуальної капіталістичної власності з біметалевою грошовою системою; монополістичної власності — з золотомонетним, золотозлитковим та золотодевізним стандартом системи золотого монометалізму; державної капіталістичної та державно-монополістичної власності — з золотодоларовим стандартом; інтегрованої капіталістичної власності (її зародкових форм) — із періодом післязолотодоларового стандарту, початок якому поклала Ямайська валютна система 1976 p., про що буде детально сказано в останньому розділі.

Особливістю електронних грошей з боку суспільної форми є те, що вони характеризують відносини економічної власності між людьми опосередковано через автоматизовану рахункову палату, систему автоматизованого касира та систему терміналів.

5. Інфляція — це одна з найбільш гострих проблем сучасного розвитку економіки в багатьох країнах світу, що негативно впливає на всі сторони життя суспільства.

Інфляція зовні виглядає як знецінення грошей внаслідок їхньої надмірної емісії, яка супроводжується зростанням цін на товари та послуги.

Насправді ж інфляція є результатом порушення економічної рівноваги, яка зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх причин:

1. Порушення пропорцій суспільного виробництва

2. Надмірна емісія паперових грошей

3. Дефіцит державного бюджету

4. Мілітаризація економіки

5. Значне зростання внутрішнього і зовнішнього державного боргу

6. Недосконалість податкової системи

7. Кризові явища у фінансово-кредитній системі

8. Монополізація виробництва

9. Зовнішньоекономічні фактори

Найважливішими з внутрішніх причин інфляції є:

• порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагромадженням і споживанням, попитом і пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;

• значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;

• надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;

• мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;

• збільшення податкового тягаря на товаровиробників;

• випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці.

Зовнішні фактори інфляції пов'язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв'язків між державами, що супроводжуються загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).

Узагальнюючи сказане, можна дати таке визначення інфляції.

Інфляція — це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги.

Інфляція може набувати різноманітних форм (рис. 1).

Класифікаційна ознака	Типи інфляції
Залежно від переважаючого впливу факторів	інфляція попиту, інфляція пропозиції
За темпами зростання	повзуча, галопуюча, гіперінфляція
За характером прояву	відкрита, прихована
За ступенем прогнозування	очікувана, неочікувана
За співвідношенням темпів зростання цін на товари	збалансована, незбалансована

Рис. 1. Типи інфляції

Відкрита інфляція розвивається вільно і ніким не стримується.

Прихована інфляція — це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування цін на товари і послуги, з одного боку, і доходів населення — з іншого.

Повзуча інфляція — інфляція, що розвивається поступово, коли ціни зростають незначною мірою (не перевищує 10 % на рік).

Помірна інфляція (2—5 % на рік) у розвинутих країнах Заходу не розглядається як негативний фактор. Навпаки, вважається, що вона стимулює розвиток економіки, надає їй необхідного динамізму.

Галопуюча інфляція — інфляція, коли ціни зростають швидко — на 10—100 % щорічно.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження, поширюється відплив капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто йде розбалансування економічної рівноваги.

Гіперінфляція — інфляція, коли ціни зростають астрономічне — на 1—2 % щодня або сягають 1000 % і більше на рік.

Вона означає глибоку економічну і соціальну кризу в країні.

Збалансована інфляція — інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів та послуг.

Незбалансована інфляція — інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.

Очікувана інфляція — зазвичай помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період. Досить часто це є прямим результатом антиінфляційних дій уряду.

Неочікувана інфляція характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників — на сировину та засоби виробництва.

Інфляція попиту — це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту.

Спричинити її може в основному збільшення державних замовлень (наприклад, військових), попиту підприємців на засоби виробництва в умовах повної зайнятості й майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання купівельної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) в результаті, наприклад, узгоджених дій профспілок. Усе це спричиняє утворення надлишку грошей порівняно з кількістю товарів, призводить до підвищення цін. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть адекватно реагувати на зростання попиту.

Інфляція пропозиції (витрат) — це зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції.

Причинами збільшення витрат можуть бути зростання цін на сировину, енергоносії, підвищення заробітної плати, олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави і т. ін. Збільшення витрат виробництва на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції, який підприємці готові запропонувати за наявного рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, у свою чергу, підвищує рівень цін.

Стагфляція — це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва й одночасно зростанням рівня цін і безробіття.

Інфляція — це тяжка хвороба економіки з глибокими соціально-економічними наслідками. У світі немає країни, яка б тією чи іншою мірою не зазнала втрат від інфляції.