Співробітництво Україна з нато і єс : проблеми, перспективи.
Різні аспекти ролі засобів масової інформації в процесі європейської інтеграції України стали предметом дослідження та аналізу багатьох українських науковців. Праці багатьох із них, зокрема В. І. Шкляра, А. А. Чічановського , Т. І. Петріва , О. М. Гриценко , С І. Даниленка , І. Ю. Слісаренко , були використані при написані даної публікації.
Починаючи з середини 2002 року в Україні на різних рівнях і в різних органах влади почало активно мусуватись питання про неодмінне приєднання країни до європейських інститутів, зокрема НАТО. На той час уже стало зрозуміло, що омріяна "європейська інтеграцій" все ближче наближається до статусу "mission impossible". На сьогоднішній стадії політичного і соціально-економічного розвитку країни умови вступу України в ЄС абсолютно нездійсненні. Зокрема, всі аспекти й елементи зовнішньої і внутрішньополітичної сфер держави мають бути приведені у відповідність до "копенгагенських критеріїв". Останні містять вимоги гарантії демократії, дотримання прав, верховенства закону, ефективної ринкової економіки, здатності дотримувати загальних цілей і умов вступу до монетарних і митних союзів, прийняття структури європейської законодавчої системи. І, безперечно, незалежні ЗМІ. Причому мова йде не тільки про рівень свободи слова у країні, а й про те, наскільки взагалі інформаційна сфера розвинута, на чому ми нижче обов'язково зупинимось детальніше.
Щодо НАТО, то слабка обізнаність багатьох українських політиків з принципами, цілями, завданнями НАТО, котрі розглядали Альянс лише як військово-політичний союз, сформувала ілюзію того, що на хвилі антитероризму, надання повітряного простору та транспорту для перекидання військових сил з Європи до Афганістану, також відправка українського миротворчого батальйону в Ірак Україна стане "бажаним" членом Північноатлантичного союзу, хоча б на асоціативній основі. Тож шанси брати участь в європейських процесах стали для України більшими після направлення миротворців у Ірак (проте всередині країни це було доволі дискутивним питанням).
Минуло понад сім років з часу підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, що є політичним документом, який надав широкі можливості для практичного співробітництва. Попри складнощі, певні елементи співробітництва закладались, зокрема, у військово-політичній сфері. Проте ніяких оптимістичних накреслень не проглядалось, а переважною більшістю експертів висловлювались "припущення", що активізація України є лише тінню успіху Росії у їхніх взаємовідносинах з Альянсом.
Були часи, коли Російська Федерація нав'язувала Україні (і, треба сказати, дуже успішно) антиамериканську позицію, виробляючи критичне ставлення до всіх західних структур, блоків, об'єднань, незважаючи на специфіку їхнього функціонування. Нині за відсутності чіткого стратегічного напряму й елементарної державної самоідентифікації різновекторність зовнішньополітичного курсу України на практиці в багатьох випадках означає продовження залежності від нашого східного сусіда. А тому самоідентифікація у Європі - ключове завдання для політики України.
Важливість НАТО у сучасному світі - надвисока, хоча останнім часом його позиція також підлягає ревізії. Втім, у сучасному світі безпека кожної окремої держави залежить від безпеки всіх інших. Ціль розширення НАТО - зміцнення безпеки та стабільності, співробітництво з метою, насамперед, європейської безпеки. Серед основних принципів НАТО можна виділити ті, що стосуються економічної та політичної ситуації в країні. До ключових питань також належать військова реформа, зміцнення демократичного і цивільного суспільства, а отже, і контролю над Збройними силами як кожної країни зокрема, так і розповсюдження озброєнь взагалі.
Зазначимо принциповий момент: будь-яка країна, що вступає до НАТО, підпадає під захист ст. 5 Статуту НАТО, в якій наголошено: "Збройний напад на одного чи більше ніж одного учасників у Європі чи Північній Америці повинен розглядатися як напад на всіх" [7]. Ця стаття вперше була застосована після терактів 11 вересня 2001 року, і зазначена гарантія безпеки являє собою найвище зобов'язання з тих, які тільки може взяти на себе будь-яка країна. Тому й країна, яка не є членом блоку, проте активно співробітничає з ним, справедливо може покластися на європейську систему безпеки.
Водночас НАТО "довіряє" відстежувати питання, що стосуються економічного стану країн-кандидатів, структурам ЄС. Нагадаємо, у 1993 році, на саміті Європейської Ради в Копенгагені, країни-члени ЄС зробили перший крок у плані можливого розширення існуючого тоді Євросоюзу, погодившись, що асоційовані країни в
Центральній і Східній Європі повинні в майбутньому стати членами Європейського Союзу. Однак членство буде мати місце, як тільки кандидат зможе прийняти на себе зобов'язання, пов'язані з членством, що відповідають необхідним економічним і політичним умовам. Серед критеріїв, що стали відомі як "копенгагенські критерії", були запропоновані такі:
стабільність інститутів, що гарантують демократію і виконання основних правових норм, а також дотримання прав людини і визнання прав меншостей;
існування функціонуючої ринкової економіки, так само як і здатності витримати конкурентний тиск і вплив ринкових сил усередині Євросоюзу;
здатність прийняти на себе зобов'язання членства, включаючи узгодження з цілями політичного, економічного і монетарного союзу;
крім того, повинні бути досягнуті умови для інтеграції через необхідну зміну адміністративних структур, так, щоб законодавство Європейських Співтовариств, перенесене на рівень національного законодавств, ефективним чином виконувалося через відповідні адміністративні та юридичні структури.
Хоча сферою дії прямих інтересів як ЄС, так і НАТО є Захід у широкому розумінні, однак, між цими інститутами існують цілком сформовані геоекономічні та геополітичні розбіжності й суперечності