До середини хіх ст. В західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім’ї.

Середня тривалість життя не перевищувала 30–40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і помирала.

Зате віденські і будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини – німецьких і румунських, до Закарпаття – угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Підприємства були мануфактурно-ремісничого типу і діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.

Найбільш розвинутими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь і т.д.). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак у цілому Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найбільш відсталою провінцією Австрії.

Посилення соціального невдоволення

Антифеодальний рух на західноукраїнських землях проявлявся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися використати, насамперед, легальні форми протесту, зокрема скарги на поміщиків у державні установи. Переважна більшість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщиками селянських наділів або громадських угідь, проти збільшення повинностей та різного роду насильств з боку поміщиків.

Поширеною формою протесту були втечі селян, а також – і рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків і т.д.

Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба, так званий рух опришків. Наприкінці ХVІІІ – у першій пол. ХІХ ст. він охопив Буковину, Закарпаття та гірські округи Східної Галичини. Озброєні повстанські загони нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, а відібране майно роздавали селянам.

На початку 40-х років селянський рух у ряді місць переріс у повстання. У Північній Буковині найбільшим був селянський виступ під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 1843–1844 р. Повсталі селяни 22 громад відмовились відробляти панщину та інші повинності, вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття українських шкіл. У березні 1844 р. це повстання за допомогою військ було придушено.

У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину. Всього протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбулося більше 15 селянських заворушень, більшість з яких припинилося лише після втручання каральних загонів. Проте, незважаючи на поразку повстанців, ця боротьба розхитувала основи феодально-кріпосницької системи. Вона примусила монархічний уряд взяти на себе ініціативу врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських землях.