Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців “Молодої України” та художніх шукань “молодомузівців” і “хатян” в Україні після 1917 року з`явилась велика кількість літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Таке розмаїття мистецького життя було пов`язане і з проблемою “вростання” інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання - “Літературно-критичний альманах” (до 1918) і журнал “Музагет” (1919), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні “Русь”, “Родная земля”, “Объединение” й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які “емігрували” з охоплених революцією Москви й Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі - журнали “Мистецтво” (1919-1920), “Шляхи мистецтва” (1921-1923), збірники та альманахи “Червоний вінок” (1919), “Гроно” (1920), “Жовтень” (1921), “Вир революції” (1921) тощо.Різні мистецькі уподобання викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник “Плуг” - спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу і мову. Вона допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників “Гарт”.

Активними членами “Плугу” були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Н.Забіла, П.Панч та інші. До “Гарту” належали В.Еллан-Блакитний (голова), І.Дніпровський, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. “Плуг”, наприклад, плодив надмірний “масовізм” - залучення до письменницького об`єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом “Гарті” поступово виявилося прагнення до “монополізму”. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об`єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань – футуристи (“Нова генерація”), неокласики, група “Ланка”, група “Західна Україна”. Письменники-конструктивісти створюють групу “Авангард”. На руїнах “Гарту” виникає Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП, 1927).

Український футуризм, що згодом став називати себе “українським лівим фронтом” захоплювався урбанізованим світом – світом нової техніки, великихшвидкостей, динамізму життя. Крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги.Група неокласиків включала визначних майстрів слова – М.Зерова, М.Драй-Хмару, М.Рильського, П.Филиповича. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями.. Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальності, розчуленості. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і европейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений емігрувати. Збірки його тонких поезій (“Стилет і стилос”, “Земна мадонна”) до 90-х років в Україні не друкувались.Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В.Стефаник, Марко Черемшина, О.Кобилянська, А.Крушельницький, М.Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні повісті і романи: “Іду на вас”, Ідоли падуть” “Сумерк” Ю.Опільського, “Шоломи в сонці” К.Гриневичевої.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя – терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С.Тудор, П.Козланюк, Я.Галан, М.Сопілка, що утворили 1928 р. літературну організацію “Горно”, тримали зв`язок з Міжнародним об`єднанням революційних письмеників і систематично друкувались в радянській періодиці.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі.Під кінець 20-х років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з`являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка - “Звенигород”, “Арсенал”, “Земля”. В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об`єднання “Березіль” - дітища Л.Курбаса – одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.Ще працюючи у студії при театрі М.Садовського, Курбас спрямовує свої зусилля у бік “естетичного театру” - від шаблонів акторського виконання, від гри “нутром”. З цієї студії швидко виріс “Молодий театр”(1916), який виголосив у своєму “маніфесті” про “поворот до Європи”, характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі.

Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв – театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури; бібліотеки світової драматургії. Це його ідея – створення театру, оновленого революцією через студійність. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.Література і театр 10-20-х років прагнули бути духовною трибуною народу, увібрати складні перипетії українського життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи й творячи нові засоби художнього впливу, нову мистецьку техніку.