14. Боротьба за владу в партії і державі упродовж 1920-х років.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням НЕПу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час в країні сформувалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині Комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії. Суттєво вплинула на ідейно-політичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при цьому істотну роль.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так званою "дискусією щодо профспілок", що почалась наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначалося на настроях робітників, селян, на процесах всередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто протилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Головна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок.

наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час ЇЇ сформувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами.

Представник групи "демократичного централізму" В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є визнання в ній течій та угруповань.

Дещо інші ідеї висувала "робітнича опозиція". її представники стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля, й пропонували передати організацію управління народним господарством "всеросійському з'їзду виробників".

Позиція більшості ЦК була висловлена у "платформі 10-ти", Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм 2) виробнича пропаганда .

Резолюція з'їзду "Про єдність партії" фактично означала суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угруповань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги загрожувало виключення з партії.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося у 1923—1924 pp.

ЇЙого знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представників 10 найбільших (в тому числі Харківської та Донецької) парторганізацій засудив "заяву 46-ти" як крок фракційно-розкольницької політики.

Дискусія кристалізувала дві основні точки зору щодо розвитку демократії: в першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дисципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Дискусії початку 20-х років справді були дискусіями в широкому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полеміка і, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизувати суспільство не було використано, політична ситуація погіршувалася.

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була "платформа 15-ти". Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та ін.).

У цьому документі зазначалося, що "партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря", сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи...." На той час ці тези були досить сміливими й у пресі їх піддали нищівній критиці.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна.