13. Боротьба з опозиційними партіями та становлення однопартійной системи

Однопарті́йна систе́ма (монопартійна система) — тип політичної системи, що характеризується монопольним правом однієї партії брати участь у державному будівництві.

Монопартійна система в основному була явищем ХХ століття. Вона була надбанням тоталітарних режимів.

Особливостю системи було те, що лише члени правлячої партії могли обіймати державні посади. Тут проявляється ще один феномен тоталітарної держави, такий, як злиття партійних і державних органів.Однопартійність ідеологічно виправдовувалася тоталітарними режимами. Правлячу партію називали носієм всіх політичних і моральних чеснот. Так, комуністичну партію називали провідною і спрямовуючою

Про формування однопартійної системи в СРСР можна говорити з липня 1918 р., тому що ліві есери, не беручи участь в уряді в жовтні-листопаді 1917 р. і березні-липні 1918 р., мали у своєму розпорядженні місцями в Радах всіх рівнів, керівництво наркоматів і ВЧК, при їх помітній участі створювалися перша Конституція РРФСР, найважливіші закони Радянської влади (особливо - Основний закон про соціалізацію землі).

На початку 20-х рр.. формується явище, що отримало назву «диктатури партії».

з жовтня 1917 р. всі державні рішення попередньо приймалися керівними установами Комуністичної партії, яка, маючи в своєму розпорядженні більшістю в Радах, через своїх членів проводила їх і оформляла у вигляді рішень радянських органів. У цілому ряді випадків і ця процедура не дотримувалася: ряд рішень державної важливості існував лише у формі постанов партії, деякі - спільних постанов партії та уряду. За допомогою комуністичних фракцій (з 1934 р. - партійних груп) партія керувала Радами та громадськими об'єднаннями, через систему політорганів - силовими структурами і галузями економіки, які ставали «вузькими місцями» (транспорт, сільське господарство). Практично всі «перші особи» в державних органах, громадських організаціях, на підприємствах, в установах культури були членами партії. Це керівництво було закріплено номенклатурної системою призначення та затвердження керівників та відповідальних працівників.

Придушення плюралізму почалося відразу ж після Жовтневої революції. Декретом «Про арешт вождів громадянської війни проти революції» від 28 листопада 1917 р. була заборонена одна партія - кадети.

Реальними суперниками більшовиків у боротьбі за маси були, перш за все, що стояли лівіше їх анархісти. На їх посилення напередодні Жовтневого повстання вказувалося на розширеному засіданні ЦК РСДРП (б) 16 жовтня 1917 р. вони взяли активну участь у встановленні та зміцненні Радянської влади, але представляли загрозу більшовикам з їх вимогою централізму. У квітні 1918 р. анархісти, що зайняли 26 особняків у центрі Москви, були розігнані. Приводом до їх розгрому послужила їх безсумнівний зв'язок з кримінальними елементами, що дало влади привід називати всіх без винятку анархістів бандитами.

З іншого боку з більшовиками суперничали праві меншовики та есери, які виражали інтереси більш помірних верств робітників і селян, котрі жадали політичної та економічної стабілізації в цілях поліпшення свого матеріального становища. Більшовики, навпаки, робили ставку на подальше розгортання класової боротьби, У результаті в червні - меншовики і праві есери, а після липня - ліві есери були виключені з Рад. У них залишалися ще есери-максималісти, проте зважаючи на свою малу чисельність істотної ролі вони не грали.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була "платформа 15-ти" (названа за кількістю підписів під нею), (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та ін.).

У цьому документі зазначалося, що "партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря", сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, відмінити практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. В боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались "організаційні методи", особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липень-серпень 1927 р. з партії було виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компартії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником "ленінського" курсу та єдності партії.