3.Запорозька Січ

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з тата­рами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сур-ський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час ви­никнення першої Січі полягає в тому, що козаки стихійно прибували на Запорожжя і будували в різних місцях так звані «городці» та засіки, або ж «січі», з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натис­ком ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Д. Ви-шневецького.

Вишневєцький Дмитро (Байда) (1516—1563) — один із перших ві­домих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. У1551 р. — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У1560 р. — на службі в московського царя Івана Грозного, у 1561 р. повертаєть­ся в Україну. У1563 р. здійснив військовий похід до Молдавії. Че­рез зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був від­правлений до Стамбула і там страчений.

Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згурту­вання запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справ­жньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функ­ції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорга­нізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов'язковими для виконання. Як правило, рада розгляда­ла найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі­тики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а та­кож органів місцевої влади — паланкової або полкової стар­шини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчуж­ний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові на­чальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зо­середжувала у своїх руках адміністративну владу та судо­чинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним пра­вом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю тра­диції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не да­вала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побою­ванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відно­сини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військо­вих дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визна­чало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозько­го». Розташовуючись на території Дніпропетровської, За­порізької, частково Херсонської, Кіровоградської, До­нецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острів­ної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існуван­ня державності все ж таки визнавалося.

Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму дер­жавності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній струк­турі народної самооборони і господарській формі самови-живання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською ко­зацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були прита­манні певні ознаки демократичної республіки. Тут не існу­вало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; пану­вала формальна рівність між усіма козаками (права корис­тування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі панівною була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала ко­зацька рада. Для козацтва не існувало жодного авторите­ту: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винят­ково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідпо­відність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і ли­ше на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він ви­йшов, старі січовики посипали його голову піском або ма­зали багнюкою. А кошовий мав дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присяг­нувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і ша­нобливо до нього ставилися.

Свого часу відомий дослідник американської демокра­тії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних заса­дах, які органічно з'єдналися в одне ціле, — духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідео­логічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достат­ньо сказати, що вступ до запорозького товариства починав­ся з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевид­но, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить іс­нування в межах вольностей Війська Запорозького Низо­вого понад 60 церков. Козаки постійно відвідували бого­служіння та різні молебні. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини ви­тягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відпису­вав на церкву ікону, медаль, зливок золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було вели­чезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного ру­ху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вирую­че козацьке життя, а також підготуватися до самозречен­ня та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між право­слав'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер, і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською ко­зацькою республікою».

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-пси­хологічній основі. Людей об'єднала не сила державної вла­ди, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розви­ток військової сфери — могутнє військо та озброєння і при­мітивний економічний сектор (відсутність власної фінан­сової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи головні ознаки держав­ності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демогра­фічної, культурної та інших державотворчих функцій) пе­рехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

Боплан Гільйон Левассер. Опис України. – К., 1990.

Щербак В. Козацтво у станово-класовій структурі українського суспільства (друга половина ХV – середина ХVІІ ст.) // Укр. іст. журнал. – 1992. - №11.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. – К., 1990.