Набуття і втрата права приватної власності

Право власності на певну річ може виникнути у конкретної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялась і нікому не належала. Дуже рано римляни в усій різноманітності форм виникнення права власності почали розрізняти два самостійних, але взаємопов'язаних моменти — спосіб набуття права власності (modus ас-quirendi) і титул набуття (titulus acquirendi). Факти, з настанням яких виникає право власності у конкретної особи, дістали назву способи набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою основою виникнення права власності, — титули набуття.

Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.

Первісні способи набуття права власності полягають у тому, що право власності виникає вперше. Наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Рибалка, який виловив рибу в морі, став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права — звідси й назва. Основним титулом похідного способу є договір (це можуть бути договори як речевого, так і зобов'язального права). Крім того, до цього способу належить і перехід права власності в порядку спадкування.

До первісних способів набуття права власності належать: захоплення нічийних речей (заволодіння); знахідка скарбу; переробка речей; набуття права власності за давністю володіння; приєднання речей, змішування речей.

1) Occupatio rei nullius (захоплення нічийних земель, заволодіння) — спосіб набуття права власності, сама назва якого свідчить про час його виникнення. Він виник тоді, коли навколо були ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю. Цим способом набувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права власності, набутого цим способом, могли бути речі, які до заволодіння ні в чиїй власності не перебували, тобто нічиї. Сюди ж належали речі, від права власності на які власник відмовився, — викинуті. Перший, хто підбирав таку викинуту річ, ставав її власником (Д. 41.7.2.1). Однак не можна змішувати викинуті речі з загубленими. Власник, що втратив володіння річчю, не втрачав права власності на неї, тому загублені речі не могли бути об'єктом привласнення, оскільки не є нічиїми.

Привласнення нічийних речей обґрунтовувалося принципом, проголошеним ще Законами XII таблиць, — res nullius cedit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Вороже майно вважалося безхазяйним і могло бути предметом заволодіння (Д. 41.1.51.1).

2)    Thesaurus (скарб) — цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина — тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено за допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.

3)    Specificatio (переробка речей) — спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу. Річ, зроблена майстром зі свого матеріалу, безперечно, належала майстру. Якщо ж була зроблена з чужого матеріалу, то виникало питання: «хто ж її власник?» У Римі щодо цього точилася дискусія. Існували дві позиції. Прихильники першої вважали, що власником нової речі буде майстер, який її зробив; послідовники другої доводили належність речі власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Тривалий час представники цих двох течій не могли порозумітися. І лише при компіляції Юстиніана було зафіксовано компромісне рішення: якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроблено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні — право власності на неї належатиме її творцеві — майстру. Наприклад, із чужого шматка мармуру скульптор зробив статую. Повернути її у первісний стан неможливо. Тому власником статуї є скульптор. Якщо з чужого золота зроблено браслет, то останній можна знову перетворити в золото. Тому право власності на браслет належить власникові золота.

4)    Usucapio (набуття права власності за давністю володіння) — спосіб набуття, заснований на давності володіння майном, яке не належало його володільцю. Спочатку набути право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на res mancipi. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих. Претори розширили межі набуття за давністю, поширивши його й на інші категорії громадян. При компіляції Юстиніана було встановлено строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого.

Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, однак не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права; в)    безперервність володіння протягом встановленого строку; г)    сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого).

Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.

5)    Accessio (приєднання речей) мало місце у разі, якщо одну річ поглинала інша так, що не можна було їх розділити. Наприклад, під час будівництва будинку використано колоду іншого власника. При цьому власність на приєднану річ пере-ходила до власника основної речі, який зобов'язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість. Такі форми приєднання мали місце і при будівництві будинку без дозволу власника на чужій землі. Будинок ставав власністю власника землі за принципом superficies solo cedit — будова переходить у власність того, кому належить земля. Сюди ж відносилися намиви, припаї тощо.

6)    Змішування речей — це таке їх з'єднання, за якого неможливо встановити, яка з речей поглинула іншу. Через змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди з моменту відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника плодоносної речі.

Основними способами похідного набуття були: 1)    договір між відчужувачем і набувачем речі; 2)    перехід майна у спадщину.

При похідному набутті право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право додержувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditioni-bus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов (фактична передача і правова основа) право власності переходило від відчужувача до набувача.