3.1 Захист трудових прав громадян України в діяльності міжурядових структур

Конституція України закріпила широкий перелік загальновизнаних прав і свобод людини та громадянина, а для державних органів встановлено обов'язок їх утверджувати та забезпечувати. Серед органів держави, покликаних виконувати це конституційне положення, виділяються органи судової влади. Так, відповідно до ст. 55 Основного Закону, права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Захист прав і свобод людини за допомогою органів судової влади провадиться шляхом здійснення правосуддя [1].

Одночасно вказана стаття надає кожному право на використання після всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом яких є Україна. 3 часу вступу України до Ради Європи нашим співвітчизникам стало можливим після повного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, використовувати порядок, який певний час застосовується в країнах - членах Ради Європи. Це, зокрема, можливість звернень до Європейської комісії з прав людини і до Європейського суду з прав людини [55,с.169].

За правилами прийнятності скарг до Європейської комісії та Європейського суду скарга має бути спрямована проти держави чи її органів, які припускаються порушень прав і свобод людини, а не проти приватних осіб чи громадських об'єднань. Європейська комісія є попереднім ступенем розгляду скарг і веде роботу з оцінки відповідності скарг матеріальним і процесуальним нормам Ради Європи. Знайшовши, що викладені у скарзі факти відповідають дійсності, Комісія намагається сама врегулювати спірне питання, для чого пропонує державі, у якій, з її погляду, порушено права людини, відновити ці порушені права і вжити заходів до вдосконалення власного законодавства, приведення його у відповідність з загальноєвропейськими нормами. Якщо це не вдається - справа надходить до Європейського суду з прав людини, який виступає як суд першої інстанції. Рішення Суду, що є остаточним, передається Комітету Міністрів Ради Європи, який у свою чергу приймає рішення, котрим зобов'язує державу - відповідача виконати рішення Суду і навіть надати скривдженому відповідну компенсацію [41,с.16].

Загальні принципи права ЄС сформульовані Судом ЄС, серед них слід виділити принципи захисту основних прав людини; надання права на звернення до суду; юридичної ясності; захисту законних сподівань; недискримінації і рівності в поводженні), пропорційності, забезпечення процедурних прав [39,с.181]. Ці принципи передбачаються або випливають з регламентів, директив, рішень Ради Європи, Європейської Комісії, Європарламенту, Європейського Суду Правосуддя (ЄСП). Можна констатувати, що в умовах поступового оновлення системи права, розвитку юридичної науки та правничої думки система прав і свобод людини і громадянина вже певною мірою отримала свою визначеність у праві України і на сьогодні проходить етап "стандартизації" відповідно до світових та європейських стандартів щодо визначення їх змісту й обсягу.

Сьогодні впровадження європейських стандартів прав людини в різних сферах державної діяльності, як то законодавча діяльність, судочинство, адміністративна практика, визначено загальнодержавним завданням. Про це, зокрема, свідчить прийнятий Верховною Радою України 23 лютого 2006 р. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" [13].

Питанням звернення до Європейського Суду з прав людини для захисту прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, особливостям правової допомоги адвоката при підготовці відповідних заяв та участі його у процесі Європейського Суду надається важливе значення на даному етапі розвитку державності. Проблему становить необізнаність багатьох осіб як в обсязі їхніх прав та свобод, так і у засобах щодо їх реалізації та захисту [20,с.554].

Для забезпечення реалізації цих положень Конституції Українська держава включилась у процес міжнародного співробітництва у сфері забезпечення прав людини. 9 листопада 1995 р. Україну було прийнято до Ради Європи. А відповідно до взятих на себе Україною зобов'язань, що випливають із її членства у Раді Європи, Верховною Радою України 17 липня 1997 р. було ратифіковано Конвенцію про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. та Протоколи до неї. Згідно із Законом про ратифікацію Конвенції Україна повністю визнала на своїй території дію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а відповідно визнала компетенцію Європейського Суду з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення Україною прав, визначених у Конвенції, та обов'язковість юрисдикції Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції [76, с.79].

Отож, інтеграція України в Європейську спільноту розширила діапазон правових засобів забезпечення прав і свобод особи, створила можливість для кожного, хто перебуває під юрисдикцією України, у разі вичерпання всіх її національних засобів правового захисту звернутися до Європейського Суду з прав людини в Страсбурзі для захисту своїх прав. Цим було забезпечено реальне впровадження в життя положень ч. 4 ст. 55 Конституції України [1].

Прагнучи приведення законодавства України у відповідність до універсальних стандартів прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією, ефективної їх імплементації, Україною також було ратифіковано інші Протоколи до Конвенції: 22 лютого 2000 р. Протокол № 6 (скасування смертної кари); 28 листопада 2002 р. Протокол № 2 13 (скасування смертної кари за будь-яких обставин); 9 лютого 2006 р. Протокол № 12 (про загальну заборону дискримінації) та Протокол № 14 (щодо зміни контрольної системи Конвенції) [74,с.109].

Відповідно до ст. 9 Конституції України, згідно з якою норми чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства [1], норми Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. та Протоколів до неї, що були ратифіковані, є частиною законодавства України.

Оскарженню у Європейському Суді підлягають лише рішення, дії (чи бездіяльність) державних органів влади та їх посадових осіб, у результаті яких порушене право не отримало належного захисту в національній системі захисту прав і свобод людини і громадянина, що включає всі передбачені законодавством держави засоби та механізми адміністративного і судового захисту. Водночас Суд не є апеляційною інстанцією щодо рішень національних судових органів Договірної сторони - держави, не скасовує та не змінює рішення національних судів, не втручається в діяльність національних органів влади. У своїй діяльності Суд покликаний забезпечити надання державою адекватного захисту прав і свобод, гарантованих Конвенцією, а не здійснювати контроль за правильним застосуванням національного законодавства. Це випливає зі ст. 13 Конвенції, згідно з якою кожна Договірна сторона гарантує кожному забезпечення права на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо порушення права, гарантованого Конвенцією, було вчинене особами, що діяли як офіційні особи [69,с.317].

Суд виносить нове рішення на підставі встановлення факту порушення норм Конвенції, яким зобов'язує державу-відповідача вжити відповідних заходів на виконання судового рішення. При цьому у разі необхідності Суд встановлює справедливу сатисфакцію потерпілій стороні, що, як правило, означає відшкодування витрат, пов'язаних із судовими провадженнями, компенсацію матеріальних збитків та/або моральної шкоди. Справедлива сатисфакція може бути встановлена Судом і якщо національне законодавство відповідної держави передбачає можливість лише часткової компенсації (ст. 41 Конвенції) [5].

Водночас рішення Європейського Суду не лише зобов'язує державу-відповідача вжити конкретних заходів щодо відновлення та захисту прав відповідної особи (або осіб), але й спонукає таку державу вжити загальних заходів для виконання ухваленого Судом рішення, а також щодо вдосконалення чинного законодавства, правозастосовної та судової практики. Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу, водночас є вільним у виборі захисника своїх прав. Правова допомога надається безоплатно у випадках, передбачених законом.

Право на правову допомогу посідає важливе місце в системі прав та свобод, оскільки за певних обставин його забезпечення є важливою умовою реалізації права на захист інших прав та свобод людини. ЗСтосовно сфери трудового законодавства важливим є визначити увесь комплекс прав людини щодо здійснення праці "за чужий рахунок", як сказано у Регламенті Ради №1612/68 від 15 жовтня 1968 р. "Про вільне пересування трудящих в межах Співтовариства". Тобто мова йде про найману працю. Регламент встановлює, що принцип неприпустимості дискримінації передбачає для трудящих - членів Співтовариства такі ж можливості отримання роботи, як і для громадян приймаючої держави [39,с.215]. У зв'язку із такими цілями Регламенту не підлягають застосуванню норми законодавства й адміністративної практики держав - членів Співтовариства, котрі передбачають обов'язковий особливий порядок укладення трудових договорів для іноземців, а також ставлять прийом на роботу в залежність від реєстрації в бюро по працевлаштуванню (ст. 3 Регламенту).

Слід визнати, що законодавство України у питанні працевлаштування іноземних громадян потребує зміни, оскільки повністю протирічить вказаному положенню.

В Україні існує законодавчо визначена категорія громадян - моряки. Професія моряка в нашому суспільстві завжди користувалась повагою і шаною. Адже вона пов'язана з нелегкими океанськими буднями, повсякденним ризиком, відірваністю від родини. Однак в цій сфері останнім часом накопичилось чимало проблем, і зокрема з оплати праці і соціального забезпечення моряків дальнього плавання. В регламентації правового статусу моряків є низка важливих нормативно-правових актів, які встановлюють особливості правового регулювання відносин між ними та судновласниками, органами влади держави, в якій вони працюють. З огляду на деякі економічні реалії, наші громадяни, що одержали фахову освіту, вимушені працювати на суднах під іноземними прапорами. За даними закордонних судновласників більш сорока тисяч громадян України щорічно влаштовуються на роботу на судна іноземних держав. Останні статистичні дані свідчать про наступне: частка громадян України серед моряків торговельного флоту світу складає 3, 5 %, фактично кожний двадцятий моряк у світі – українець [59,с.64]. Але такі відносини неможливо регламентувати нормами національного законодавства, коли це стосується роботи на суднах під іноземними прапорами.

Щодо даної категорії громадян нараховується в цілому близько 50 документів – переважно Конвенцій Міжнародної організації праці (далі - МОП). Вони всі мають різноманітний характер - від обов'язкового до рекомендаційного. Тому в міжнародному морському праві склалася система захисту прав моряків. Передусім створено систему контролю держави "порту" і держави "прапора". Система створена з метою здійснення контролю за безпекою судноплавства, в тому числі - з метою організації контролю за дотриманням прав "моряків", що працюють на судах України й інших держав, у відповідності до ст. 94 Конвенції ООН з морського права 1982 р.; Конвенції ПДМНВ 78/95; Конвенції СОЛАС 74/98 (правила 4 гл. 11, правила 6 гл. 9 (МКУБ), правила 19 гл. 1); ст. 86 КТМ України. Ці норми визначають стандарти технічного стану суден, умови безпечної праці, побуту, визначення кваліфікації, стандарти соціального і пенсійного забезпечення [24,с.81].

Відзначимо, що цій системі властиві деякі хиби: вона не в змозі встановити необхідний рівень контролю захисту прав моряків (громадян України) - за відсутністю безпосередньої організації їх обліку. Регулювання таких відносин частково провадиться чинними міжнародними угодами. Такі угоди можуть носити загальнообов’язковий характер (зазначена Конвенція 1982 р.), застосовуватись у державі учасниці відповідно до її участі або їх сприйняття в кожній конкретній державі. У 1978 році на конференції ІМКО в Лондоні була прийнята Міжнародна Конвенція по підготовці і дипломуванню моряків і несенню вахти - ПДМНВ-78, яка набула чинності 28 квітня 1984 року. Конвенція ПДНВ-78 встановила основні базові вимоги по підготовці, дипломуванню і несенню вахти для моряків на міжнародному рівні замість тих, що існували до цього національних вимог до кваліфікації моряків [48,с.39].

1. Вказана Конвенція сприяла в цілому підвищенню рівня професійної підготовки моряків і організації вахтової служби на судах світового флоту, проте, з ряду причин, не забезпечила досягнення наміченої мети. У ній були відсутні стандарти компетенції для належного виконання моряками дій із забезпечення безпеки мореплавання, не враховувалися сучасні тенденції в судноплавстві і ін. У зв'язку з цим в липні 1995 року на сесії ІМО Конвенція ПДНВ-78 була переглянута і доповнена. На цій же сесії був прийнятий новий Кодекс по підготовці і дипломуванню моряків і несенню вахти (8ТС\ У Сойок), який складається з 2 частин. Частина А - обов'язкова, в ній містяться мінімальні стандарти компетенції для плавсостава, представлені у вигляді таблиць; частина В - рекомендаційна, вона містить рекомендації по впровадженню і застосуванню Конвенції. Переглянута Конвенція ПДМНВ-78/95 і Кодекс ПДМНВ-95 увійшли в силу з 1 лютого 1997 року. У числі доповнень, внесених Лондонською Конференцією 1995 року в Конвенцію ПДНВ-78, встановлюється відповідальність компанії-судновласника (правило 1/14) за призначення моряків для роботи на її судах, виходячи з вимог даної Конвенції, а саме:

1. кожен моряк, призначений на яке-небудь з судів компанії, повинен мати належний диплом відповідно до положень Конвенції;

2. судна компанії повинні бути укомплектовані екіпажами відповідно до прийнятих вимог Адміністрації держави прапора щодо безпечного укомплектовування судів екіпажами;

3. моряки, отримуючи призначення на будь-яке з суден компанії, повинні бути знайомі зі своїми конкретними обов'язками, а також зі всіма пристроями, установками, устаткуванням, процедурами і характеристиками судна, які мають відношення до їх повсякденних обов'язків або обов'язків при аваріях [70,с.72].

Багато питань, що стосуються праці і побуту моряків, розглядаються МОП спільно з ІМО, Всесвітньою організацією охорони (далі - ВОЗ) здоров'я, Конференцією ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) на об'єднаних засіданнях. Україна є членом МОП з 1954 року. В ході проведення "морських" сесій МОП було прийнято більше п'ятдесяти морських конвенцій і рекомендацій, які разом складають всеосяжний комплекс норм, що званий "Міжнародним кодексом моряків", який зачіпає практично всі аспекти умов побуту і праці моряків. Умовно морські конвенції і рекомендації можна підрозділити на наступні групи: регулюючі умови праці і найму моряків, житлові умови на борту судна і обслуговування на березі, соціальне страхування [32,с.26]. Практичне застосування ці правила і норми отримали у вигляді вимог і положень численних конвенцій, розроблених і вживаних МОП і документів МФТ.

Документи ІМО враховують названі умови підготовки суднових офіцерів, встановлюючи певні вимоги до їх знань, умінь, навикам - залежно від посади на судні. Особливості мають конвенції, прийняті Міжнародною організацією праці. Перш за все - це обов’язковість їх положень тільки для держав, що їх ратифікували, по-друге - застосування тільки на території цій держави. В ході проведення "морських" сесій МОП було прийнято більше п'ятдесяти морських конвенцій і рекомендацій, які разом складають всеосяжний комплекс норм, що званий "Міжнародним кодексом моряків", зачіпає практично всі аспекти умов побуту і праці моряків. Умовно морські конвенції і рекомендації можна підрозділити на наступні групи: регулюючі умови праці і найму моряків, житлові умови на борту судна і обслуговування на березі, соціальне страхування і ін. Розглянемо основні з них.

Конвенція № 22 (1926) "Про трудові договори моряків", набула чинності 4 квітня 1928 року. Визначає обов'язковий зміст трудового договору між судновласником і моряком з урахуванням національного законодавства. Кожен моряк, відповідно до статті 5, повинен отримати документ, що містить відомості про його роботу, зміст і форма якого визначається національним законодавством.

Конвенція № 55 (1936) "Про зобов'язання судновласника у разі хвороби або травми у моряків визначає відповідальність і зобов'язання судновласника у разі хвороби, травми або смерті моряка.

Конвенція № 71 (1946) - "Про пенсії моряків" набула чинності 10 жовтня 1962 року. Передбачає встановлення системи пенсійного забезпечення морякам.

Конвенція № 92 (1949) "Про умови помешкання екіпажів" (переглянута), набула чинності 23 січня 1953 року. Ця Конвенція, що складається з 21 статті, встановлює докладні вимоги до умов мешкання екіпажа.

Конвенція № 109 (1958) - "Про заробітну плату, час роботи і чисельність екіпажа (на морі)" складається з 27 статей і встановлює мінімальну зарплату і максимальну кількість робочого годинника для різних категорій працівників, а також чисельності і кваліфікації екіпажа . Мінімум МОП по зарплаті, не будучи обов'язковим, все ж таки широко визнаний судновласниками і урядами як абсолютний мінімум (з січня 1998 року склав 435 доларів в місяць для матроса 1-го класу), який повинен виплачуватися на будь-якому судні під різним національним прапором. Список країн і територій, на які розповсюджується це положення, складає в даний час близько 50 морських держав, що володіють флотом загальним тоннажем понад 2 млн. брутто-регистровых тонн.

Конвенція № 146 (1976) - "Про щорічну оплачувану відпустку моряків" набула чинності 13 червня 1979 р. Встановлює право моряків на щорічну оплачувану відпустку, тривалістю не менше 30 календарних днів протягом одного року (у 1936 р. термін відпустки складав від 9 до 12 днів, в 1949 - від 12 до 18 днів).

Конвенція № 147 (1976) - "Про мінімальні норми (стандартах) на торгових судах - набула чинності 28 листопада 1981 року. Відповідно до цієї Конвенції, держава, що ратифікувала її, зобов'язано мати закони і ухвали, регулюючі норми безпеки, соціального забезпечення, умови найму і життя на борту судна і обслуговування на березі. Конвенція № 147 вимагає від країн, що ратифікували її, здійснювати ефективний контроль за судами, зареєстрованими на їх території, з урахуванням стандартів безпеки (включаючи компетентність, години роботи, чисельність екіпажа), соціальний захист за чинним національним законодавством і умови купа на борту судна по законах, що діють. Вона вимагає від ратифікуючої країни забезпечення відповідних процедур подачі і розслідування скарг, що подаються моряками їх власної національності (як на борту судна національного прапора, так і на борту іноземних судів), і також забезпечити, що будь-які скарги, подані іноземними моряками з іноземних судів, будуть повідомлені в країну, в якій судно зареєстроване. На основі цих положень, що ратифікували Конвенцію держави можуть інспектувати будь-які іноземні судна, що заходять в їх порти, незалежно від того, чи ратифікувало державу прапора цю Конвенцію. За допомогою Конвенції № 147 була укріплена концепція "Державного портового контролю", що передбачає право держави порту контролювати іноземні судна по питаннях відповідності умов роботи і мешкання моряків на борту судів нормам, зафіксованим в цій Конвенції і додатках до неї [67,с.136].

Конвенція № 164 (1987) "Про охорону здоров'я і медичне обслуговування моряків" передбачає норми охорони здоров'я моряків на борту судів. Набула чинності 11 січня 1991 року.

Конвенція № 165 (1987) "Про соціальне забезпечення моряків, переглянута" надає морякам соціальну захищеність, не меншу в порівнянні з соціальною захищеністю берегових працівників.

Конвенція № 166 (1987) "Про репатріацію моряків, переглянута", набула чинності 3 липня 1991 року. Конвенція встановлює права моряка на репатріацію. Витрати по репатріації несе судновласник або держава прапора. У випадку, якщо моряк допустив порушення своїх обов'язків за трудовим договором, він репатріюється за свій рахунок.

Конвенція № 178 (1996) "Про інспекції умов праці і побуту моряків". Кожна держава - член Організації, зобов'язано проводити інспекції судів, зареєстрованих на його території, не рідше, ніж раз на три роки.

Конвенція №179 (1996) "Про найм і працевлаштування моряків, переглянута". Визначає умови роботи служб по найму і працевлаштуванню моряків. Моряки повинні бути ознайомлені з умовами найму до підписання контрактів і отримувати копії трудових контрактів (колективних договорів) на руки.

У лютому 2006 року в Женеві на 94 -й сесії МОП прийняла «Конвенцію про працю в морському судноплавстві 2006 року». Міжнародна організація праці зробила істотний крок до створення головного нового міжнародного трудового стандарту, який забезпечує «Білль про права мореплавців» для приблизно 1,2 мільйонів людей, зайнятих в судноплавстві, об'єднуючи широкий діапазон морських стандартів, прийнятих починаючи з 1920-х років [43,с.9].

У новій конвенції значна увага приділяється підвищенню актуальності існуючих конвенцій по працю в морському судноплавстві з погляду забезпечення їх загальної застосовності, що припускає досягнення двох цілей: по-перше, забезпечення можливості ратифікації в широких масштабах єдиною Конвенцій морськими державами - членами МОП і, по-друге, належне застосування її положень.