8.1. Сутність кредиту Позичковий капітал і позичковий відсотої

Ж

Кредит (від лат. creditum — позика) являє собою сукупність економічних відносин, що виникають між кредитором і позичальником із приводу передачі варто­сті (майна або грошей) у позичку на умовах повернення, терміновості й платності. Ці умови виступають основ­ними принципами організації і функціонування кредиту.

Сукупність відносин, яку відбиває кредит, завжди привертала увагу дослідників. Це пов'язано не тільки з певною загадковістю такого феномену, як гроші, а й з тією обставиною, що кредитні відносини вже в стародавньому світі охоплювали широкі верстви населення.

Проте, як відомо, економічна теорія як система певних науко­вих знань сформувалась тільки в XVI ст. Саме тому і перші нау­кові знання стосовно такої категорії, як кредит, довго існували у вигляді окремих фрагментарних уявлень людини переважно про суть явища, яке відображає кредит. І тільки в кінці XVIII ст. сфо­рмувались перші системні уявлення про кредит. При цьому ак­цент у вивченні цього явища перейшов з визначення суті кредиту на аналіз його взаємодії із суспільним виробництвом. Сьогодні в теоретичному осмисленні кредиту є дві основних теорії: натура­лістична і капіталотворча.

Натуралістичну теорію розробили великі англійські вчені А. Сміт і Д. Рікардо. У подальшому вона отримала розвиток у працях інших вчених, зокрема Дж. Міля, Ж. Сея, А. Маршалла. Суть натуралістичної теорії полягає в тому, що в позику нада­ється не позичковий капітал, а продуктивний капітал, тобто капітал у його речовій формі.

Вже засновники натуралістичної теорії А. Сміт і Д. Рікардо, ви­ступаючи проти меркантилізму і його головної тези про те, що ба­гатство нації — це золото і срібло, а його джерело — торгівля, під­креслювали, що кредит — це явище, котре виникає саме з виробництва. Сам кредит (його зовнішньою формою був рух гро­шей) не здатний створювати вартість. Такий висновок був науко­вим і заклав ґрунтовні підвалини для подальшого аналізу кредиту.

Заслугою цих учених стало й те, що вони розглядали відсоток як частину прибутку, який створюється у виробництві. Досяг­ненням цих теоретиків став висновок про те, що сам по собі кре­дит не створює реального капіталу.

Однак недостатньо високий (порівняно із сучасністю) рівень розвитку товарно-грошових відносин не дав змоги великим уче­ним минулого до кінця розкрити цю категорію. Незавершеність їх натуралістичної теорії полягає в такому:

^по-перше, вони не розуміли специфіки позичкового капіта­лу як особливої складової промислового капіталу, що виступає в процесі свого руху в грошовій формі;

^по-друге, в умовах ще відносно слабкого розвитку капіталі­стичних відносин вони не бачили потужного зворотного впливу позичкового капіталу на саме виробництво;

^по-третє, роль банків вони зводили до простої ролі посеред­ників, головною функцією яких було забезпечення за допомогою грошей перерозподілу матеріального багатства в його натураль­ній формі;

^по-четверте, нерозвиненість грошового ринку, а відтак, і відсутність фундаментальних теоретичних досліджень, присвя­чених йому, не дозволили їм розглянути відсоток за кредит зале­жно від співвідношення попиту і пропозиції на гроші.

З розвитком товарно-грошових відносин певна обмеженість натуралістичної теорії не давала змоги зробити глибокий аналіз взаємозв'язку між кредитом і виробництвом. І тому на зміну цій теорії кредиту прийшла так звана капіталотворча теорія, яка вже з середини XIX ст. стала панівною.

Суть капіталотворчої теорії полягала в тому, що банки — не посередники в кредиті, а установи, які виступають «фабриками капіталу», бо здатні самостійно створювати капітал. Сам кре­дит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством. А це означає, що кредит сам по собі здатен збільшувати багатство.

Засновником капіталотворчої теорії вважають англійського економіста Дж. Ло (1671—1729 рр.). Він передбачав зростання ролі банків у суспільному виробництві, але явно перебільшував значення і роль кредиту, стверджуючи, що за допомогою кредиту можна швидко створити капітал і багатство. Свої теоретичні по­гляди на кредит він спробував утілити в практику. Перебуваючи у Франції і займаючи там посаду міністра фінансів, він перетво­рив свій приватний банк у державний Королівський банк, і став швидко розширювати кредитні операції за рахунок випуску не забезпечених сріблом банкнот. Ці нерозмінні на срібло банкноти швидко знецінились, а сам банк збанкрутів.

Новий поштовх у розвитку капіталотворчої теорії кредиту пов'язаний з іменем англійського економіста Г. Маклеода (1821— 1902 pp.). У своїх основних наукових працях «Основи політичної економії» та «Теорія і практика банківської справи» він стверджу­вав, що кредит сам виступає капіталом, а не створює капітал, як про це писав Дж. Ло. Сам кредит, і це друга основна теза його тео­рії, є капіталом, який приносить прибуток, а відтак, виступає про­дуктивним капіталом. Що ж стосується банків, то вони, за його уявленням, є «фабриками кредиту». Кредит вони здійснюють через готівкову і депозитну емісію, а відтак, головними, базовими опе­раціями банків виступають їх активні операції.

Оцінюючи внесок Г. Маклеода в розвиток теорії кредиту, за­значимо, що він просунувся у своєму дослідженні далі свого по-

Ш '

передника, доводячи, що кредит не створює капіталу. Безсумнів­но правильно й те, що в сукупності пасивних та активних опера­цій визначальними все ж є останні. Проте цей учений припускав­ся помилки, ототожнюючи кредит, гроші й капітал. Ненауковим є і його положення про тотожність кредиту й капіталу.

Послідовники і прихильники теорії Г. Маклеода, виходячи з того, що кредит і гроші — це багатство, робили практичний ви­сновок про можливість безмежного збільшення кредиту, а відтак, і відповідного зростання багатства. Зазначену теорію за її експа­нсіоністську ідею розширення кредиту і розвитку на цій основі суспільного виробництва часто називають експансіоністською. її головний недолік полягає в ігноруванні того факту, що розміри банківського кредитування не безмежні, і межі його визначають­ся умовами суспільного відтворення.

Подальший розвиток товарно-грошових відносин характери­зувався змінами в самому виробництві. Вже у кінці XIX—на по­чатку XX ст. з'являється таке важливе економічне явище, як мо­нополії. Вони докорінно змінюють умови суспільного вироб­ництва і створюють стимул для подальшого розвитку теорій кредиту. Найбільш вагомий внесок в удосконалення капіталотво-рчої теорії внесли австрієць Й. Шумпетер (1883—1950 pp.) і ні­мець А. Ган (1889—-1963 pp.).

И. Шумпетер у праці «Теорія господарського розвитку», спи­раючись на зростання ролі банків, наголошував на їх усемогут­ності. Саме вони випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом. Розглядаючи банки і кредит як вирішальні фактори організації та розвитку всього суспільного виробництва, він ак­центував увагу на їх тісному зв'язку з такими важливими проце­сами в економіці, як інфляція, безробіття, кризи тощо. Аналіз взаємозв'язку цих процесів з кредитом він розглядав під кутом зору забезпечення економічного зростання і тим самим упритул підійшов до теоретичного вирішення проблем регулювання сус­пільного виробництва, можливість здійснення якого він пов'я­зував з кредитом.

А. Ган продовжив розробку капіталотворчої теорії кредиту, зробивши спробу розкрити механізм процесу капіталоутворення, тобто його забезпечення кредитом.

Як і його попередники, А. Ган стверджував, що кредит ство­рює депозити, а відтак, і капітал. Сам кредит є безмежним і ви­ступає вирішальним фактором забезпечення розвитку виробниц­тва. При цьому механізм впливу кредиту на суспільне вироб­ництво він пов'язав з контокорентним кредитом. Кредитуючи

ДО

підприємства за контокорентом, банк отримував можливість за­довольняти його потреби в кредитах і давати останньому можли­вість залучати додаткову робочу силу й засоби виробництва, тим самим розширюючи виробництво. Останнє, у свою чергу, фор­мувало новий попит на кредит, що врешті-решт призводило до економічного зростання. Створюючи депозити, банки отримують можливість вирівнювати й ті диспропорції, які виникають в еко­номіці, а відтак, за уявленням А. Гана, створюються реальні мо­жливості для безкризового розвитку економіки.

Теорія А. Гана, безсумнівно, стала певним кроком уперед, і це пов'язано з тим, що у своїй теорії кредиту він зробив спробу визначити механізм взаємодії між кредитом і розвитком суспі­льного виробництва. Проте традиційні недоліки цього напрям­ку (ототожнення кредиту з капіталом, думка про безмежні мож­ливості кредиту і т.ін.) не дали йому змоги розкрити взаємодію кредиту і суспільного виробництва. Більше того, запроваджен­ня цієї теорії на практиці призвело до посилення інфляційних процесів.

Подальший розвиток капіталотворчої теорії пов'язаний з тво­рчим доробком Дж. Кейнса. Цей учений вважав, що в суспільно­му виробництві діє основний психологічний закон, суть якого полягає в тому, що зі зростанням доходів населення його попит збільшується меншою (ніж доходи) мірою і це призводить до ви­никнення неефективного попиту, а відтак, і до кризових явищ в економіці. На цій підставі Дж. Кейнс робив висновок про необ­хідність перетворення неефективного попиту в ефективний. Сис­тема заходів, які він пропонував застосувати державі, досить складна До неї входить і кредит, який сприяє зростанню попиту. Проте вплив кредиту на попит є не прямим (особливо стосовно попиту на засоби виробництва), а опосередкованим і діє через норму відсотка. Механізм полягає в тому, що збільшення пропо­зиції грошей призводить до зниження відсотка, а це стає факто­ром зростання інвестицій у суспільне виробництво.

Реалізація теоретичних положень Дж. Кейнса в практиці ор­ганізації державного регулювання дала свої позитивні наслідки. Але ця теорія, як і теорії його попередників, у розробці капітало­творчої теорії кредиту теж сприяла розвитку інфляційних проце­сів, хоча Дж. Кейнс уже не стояв на позиціях необмежених капі-талотворчих можливостей кредиту.

Суб'єктами кредиту виступають: населення, держава і суб'єкти господарювання. Кожен із них може бути як кредито­ром, так і позичальником. Однак в умовах високорозвиненої ри-

Ш

нково'і економіки кредитором виступає насамперед населення, а позичальником переважно держава і господарюючі суб'єкти.

Об'єктом кредиту може бути все, що має вартість, однак го­ловним і найпоширенішим об'єктом кредитних відносин виступають гроші як саме буття вартості.

Кредитні відносини базуються на принципах, які є не­від'ємною ознакою будь-якого кредиту. Це такі принципи:

1. Зворотність (повернення) кредиту означає, що ті фінансові ресурси, які були взяті в позичку, обов'язково повинні бути по­вернені.

2. Терміновість свідчить про те, що позика завжди має межі, за якими кредитні відносини припиняються, бо позичальник втрачає право далі використовувати надані ресурси.

3. Платність реалізується в тому, що за використання наданих у позику ресурсів треба платити певну суму (відсоток). Цей принцип стимулює позичальника до організації найбільш ефек­тивного використання кредиту.

Із поняттям кредиту пов'язане поняття позичкового капіта­лу. Останній являє собою грошовий капітал, що приносить при­буток у вигляді відсотків. Процес перетворення грошового капі­талу в позичковий пов'язаний з наданням його в позику. Якщо ж грошовий капітал витрачається на придбання робочої сили і за­собів виробництва, то він перетворюється не на позичковий, а на продуктивний капітал.

Позичковий капітал як одна з форм капіталу виник у сиву да­внину. Його історичним попередником був лихварський капітал, що існував задовго до виникнення капіталістичних виробничих відносин. Як і позичковий капітал, він являв собою грошовий ка­пітал, що надавався в позику і приносив його власникові прибу­ток у вигляді відсотка. У цьому їх визначальна тотожність, яка не виключає наявності помітних відмінностей. Коротко їх можна звести до такого.

1. Лихварський капітал виражав відносини, що складалися між власником цього капіталу, з одного боку, і переважно дріб­ним виробником або представником знаті — з іншого боку. Що ж стосується позичкового капіталу, то він виражає відносини між позичковим капіталістом, з одного боку, і промисловою, торго­вельною буржуазією та населенням — з другого боку.

2. Рівень відсотка, який отримував лихвар, завжди був над­звичайно високим. Так, у Стародавній Греції в IV ст. до н. є. від­соток коливався від 62 до 9000 % річних, а в середньовічній Єв­ропі — від 30 до 100 %. Але головне полягає в тому, що відсоток

за використання позичкового капіталу становить тільки частину додаткового продукту, тоді як лихварський відсоток, як правило, поглинав увесь додатковий продукт, а часто й частину необхід­ного.

3. Лихварський капітал, на відміну від позичкового, не сприяв розвитку суспільного виробництва. Він носив грабіжницький ха­рактер і розоряв позичальника. Позитивним моментом лихварсь­кого капіталу (якщо, звичайно, відволіктися від його методів) бу­ло тільки те, що він сприяв первісному нагромадженню капіталу.

Виникнувши на основі лихварського капіталу, позичковий ка­пітал не усунув його цілком з історичної арени. Лихварський ка­пітал продовжує існувати й досить поширений у країнах з недо­статньо розвинутою системою ринкових відносин. Його ознакою є високий (40 % і більше) відсоток за наданими позиками.

Позичковий капітал, виступаючи однією з форм капіталу, у той же час відрізняється від інших форм капіталу цілою низкою особливостей.

> Позичковий капітал — це капітал-власність, на противагу промисловому і торговельному капіталу, які виступають як капі- тали-функції.

>Цей капітал має своєрідну форму капіталу-товару. Але об'єктом купівлі-продажу тут виступає не продукт праці, а гроші з їх здатністю приносити додаткову вартість, хоча позичені гроші позичальник може використати і просто як гроші. У цьому випа­дку гроші не зростають і не приносять їх власникові або позича­льникові додаткової вартості. Коли ж гроші самозростають, тоді вони виступають як капітал і для його власника, і для позичаль­ника.

• Позичковий капітал відрізняється і формою відчуження. Якщо звичайний товар продається назавжди, то позичковий капі­тал відчужується тільки тимчасово, тобто на певний час переда­ється в користування, або, іншими словами, відчужується на пе­вний термін. Плата за цей специфічний товар визначається не вартістю грошей, а розміром тієї додаткової вартості, яку одер­жить позичальник цього позичкового капіталу.

• Рух цієї форми капіталу може бути виражено формулою Г -Г', де Г' = Г + ДГ. Вона відрізняється від формули руху промис­лового і товарного капіталу як скороченою (лапідарною) формою цього руху (формула руху промислового і товарного капіталу має вигляд: Г - Т - Г'), так і тим, що позичковий капітал знахо­диться тільки в одній формі — у формі грошового капіталу. Що ж стосується промислового капіталу, то він у процесі свого руху

248

послідовно набирає грошової, продуктивної і товарної форми, а торговий, відповідно, грошової та товарної.

> Позичковий капітал — найбільш ілюзорна (фетишистська) форма існування капіталу, яка створює ілюзію зростання грошей із самих грошей.

Позичковий капітал має свої джерела. При цьому рух того ка­піталу, який реалізується, наприклад, у наданні комерційного або державного кредиту, практично цілком спирається на власний капітал підприємця або населення. Що ж стосується найбільш поширеної форми існування позичкового капіталу, а саме банків­ського капіталу, то джерела його утворення дещо інші. Власний капітал тут займає не головне місце. Основними джерелами ви­ступають:

• тимчасово вільний грошовий капітал, який вивільняється в процесі його кругообігу;

• капітал рантьє, тобто тих осіб, які існують за рахунок пере­дачі свого капіталу в позику;

• грошові заощадження населення, які вони розміщують у кредитних установах;

• кошти держави, страхових компаній, пенсійних фондів та інших організацій, які розміщують акумульовані в них гроші в кредитні установи або в цінні папери.

Особливості позичкового капіталу розкривають специфіку тих нових (капіталістичних) відносин, які відображає цей капітал, а сам він стає одним з найнеобхідніших і найважливіших елемен­тів ринкової економіки. Він перетворюється в один із визначаль­них важелів трансформації традиційної товарно-грошової систе­ми суспільного виробництва в товарно-кредитну.

Рух позичкового капіталу характеризується тим, що в підсум­ку цей капітал приносить його власникові прибуток у вигляді відсотка. Відсоток (лат. pro centum — на сто) являє собою плату позичальника кредитору за надані в його розпорядження гроші або матеріальні цінності. Відсоток виступає платою за спожив­ну вартість позичкового капіталу, тобто за його здатність прино­сити прибуток. У зв'язку з цим відсоток є ірраціональною фор­мою ціни позичкового капіталу.

Відсоток, який приносить позичковий капітал своєму власнико­ві, становить тільки частину додаткового продукту. Другу частину становить той додатковий продукт, який привласнює підприємець, капіталіст. Розподіл додаткового продукту на дві частини закріпле­ний у термінах: позичковий відсоток і підприємницький дохід. Співвідношення між ними в межах вартості додаткового продукту

Ш

може бути різним. Теоретично позичковий відсоток може колива­тись від нуля до вартості всього додаткового продукту, отриманого за допомогою використання позичкового капіталу. Але крайні межі цього співвідношення практично виключаються, бо в цьому випад­ку економічний інтерес одного із суб'єктів кредитних відносин не-хтується (зникає), а це унеможливлює самі ці відносини.

Позичковий відсоток виник у давнину, ще до появи металевих грошей і спочатку виступав переважно у формі натуральної пла­ти. З розвитком товарного виробництва його форма змінюється, і сьогодні в країнах з ринковою економікою він являє собою плату (як правило, у формі грошей) позичальника за використання спо­живної вартості позичкового капіталу.

Сутність, походження і роль позичкового відсотка постійно приваблювали і приваблюють сьогодні увагу вчених-економістів. Коротку еволюцію їхніх поглядів на позичковий відсоток можна подати так.

З розвитком капіталістичних виробничих відносин з'являють­ся перші теорії відсотка. У працях Ж. Сея, Т. Мальтуса і ряду ін­ших економістів засоби виробництва ототожнюються з капіта­лом, а він сам наділяється здатністю самостійно приносити додатковий продукт. Це, на їхню думку, властиво і позичковому капіталу, який теж здатний самостійно приносити його власни­кові прибуток у вигляді відсотка.

Відомий англійський економіст Н. Сеніор (1790—1864 рр.) вво­дить в економічний обіг поняття утримання і ототожнює його з капіталом, вважаючи ці поняття ідентичними. З погляду Н. Се-ніора, відсоток виступає винагородою капіталіста за його утри­мання від непродуктивної витрати свого грошового капіталу. Це положення було розвинуто представниками австрійської школи економістів (Бем-Баверк, Менгер і ін.), які посилили в трактуван­ні відсотка суб'єктивний момент, намагаючись відірвати похо­дження відсотка від системи категорій товарного виробництва. Бем-Баверк уважав, що господарюючий суб'єкт більш високо ці­нує поточні блага, а не майбутні і тому, віддаючи гроші в позику, бере за них відсоток, який так би мовити, компенсує йому зни­ження цінності його блага — грошей, відданих у позику.

Теорії відсотка, що базуються на його відриві від руху позич­кового капіталу і пов'язують його походження з психологічними моментами в поведінці індивіда, який утримується від поточного споживання, дуже поширені й сьогодні. Переважно, вони носять еклектичний характер і вже через це не можуть стати якоюсь те­оретичною базою для організації руху позичкового капіталу.

270

Помітним явищем в економічній думці в цілому і зокрема в теорії позичкового капіталу і відсотка стала книга видатного анг­лійського вченого Дж. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсо­тка і грошей». У ній відсоток тісно пов'язується із системою кре­дитних відносин.

За Дж. Кейнсом, сутність відсотка полягає в тому, що він є платою власникові грошей за його відмову від ліквідності свого капіталу. Це явище, на його думку, суто грошове, але воно віді­грає винятково важливу роль у розвитку суспільного виробницт­ва. За своїм впливом це другий (після розширення ринку засобів виробництва) чинник, що стимулює інвестиції.

Свій підхід у трактуванні відсотка мав і відомий американсь­кий учений І. Фішер (1867—1947 pp.), який розглядав будь-який прибуток як форму вираження відсотка, а його появу він пов'я­зував з ризиком, якому піддається капітал, вкладений на трива­лий термін.

Узагальнюючи викладені погляди на відсоток, слід сказати, що теорії Т. Мальтуса, Ж. Сея, Н. Сеніора націлені на розкриття суті і джерел походження відсотка, не можуть бути визнані нау­ковими, бо відсоток є платою за споживну вартість позичкового капіталу, а створюють його не самі гроші, а гроші, які перетво­рюються в елементи продуктивного капіталу.

Теорію представників австрійської школи стосовно відсотка, в основі якої лежить суб'єктивістський підхід, не можна вважати науковою. Але незважаючи на науково хибну тезу про суб'єктивну основу природи позичкового відсотка та відрив його від системи категорій товарного виробництва, деякі моменти їх теорії все ж таки варті уваги. Це пояснюється тим, що в сучасних умовах досить широкі верстви населення роблять заощадження і використовують їх як капітал. їх поведінка дійсно включає бага­то суб'єктивних моментів і певною мірою пов'язана з відсотком.

Більш прийнятними з наукової точки зору є теорії Дж. Кейнса і І. Фішера і саме тому, що вони спрямовані не стільки на з'ясу­вання суті і джерел походження позичкового відсотка, скільки на його зв'язок з розвитком суспільного виробництва і посиленням його ролі у функціонуванні різних (позичкової, промислової, то­рговельної) форм капіталу.

Відсоток завжди має свій певний розмір, але в практиці кре­дитних відносин зазвичай користуються його відносним вира­женням, що визначається через норму відсотка. Вона являє со­бою відношення суми грошей, виплачених у вигляді відсотка, до суми грошей, відданих у позику. Це відношення розраховується за

271

певний період, але найчастіше за рік. Річну норму відсотка (N„) можна визначити за формулою: