5. Поняття правоздатності та дієздатності римських громадян.

Здатність людини бути суб’єктом права не є її біологічною влас¬ністю. Людина може бути наділена цією здатністю, обмежена в ній або взагалі її позбавлена. Здатність особи бути суб’єктом права називаєть¬ся правоздатністю. У Римі суб’єктами права визнавалися тільки вільні люди

У Давньому Римі для визнання її юридичною особистістю (особою)1 було недостатньо простого фізичного існування. Для того щоб індивіду була надана правоздатність, необхідно було, щоб його положення відповідало трьом станам: стану свободи (status libertatis), стану гро¬мадянства (status civitatis), сімейному стану (status familiae).

Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є рим¬ським громадянином, а не чужоземцем.

Сімейний стан (status familiae) відбивав самостійність особи у сфері сімейних відносин.

Зміст правоздатності — це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа.

Момент виникнення правоздатності. Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатності особа набуває з моменту її народження

Джерела римського права не містять категорії, подібної до поняття дієздатності у сучасному розумінні. Утім, виходить, що для участі у правовідносинах особі недостатньо було мати тільки правоздатність, вона повинна бути здатною здійснювати певні дії, що мають юридич¬ні наслідки1. Римляни визнавали дієздатність у галузі приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридич¬ну правоздатність чи ні1. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю чи не мали її взагалі, наприклад підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договорів було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку, статі, хвороби, негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наставала не з народження, а з моменту до¬сягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates — діти до 7 років); обмежено дієздат¬них (impuberes — хлопці віком від 7 до 14 років та дівчата — від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки з 14, а жінки — з 12 років). Хвороба людини або фізичні вади також могли впливати на обсяг її дієздатності.

6. Поняття та ступені применшення правоздатності римських громадян.

Утрата чи зміна одного зі станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли такі ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 — мінімальне (capitis deminutio minima) — втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході в іншу сім’ю для отримання спадщини);

2 — середнє, медіальне (capitis deminutio media) — втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для одержання у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 — максимальне (capitis deminutio maxima) — повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала через зміну статусу свобо¬ди (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, про¬дажу в рабство тощо).

7. Правове положення латинів, перегринів, вільновідпущеників та колонів.

латини

Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст. до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв'язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

Правового положення латини набували в таких випадках: а) народження в сім’ї латинів; б) надання статусу латина актом державної влади; в) добровільного переходу римського громадянина до латинів з метою одержання земельного наділу, що надавалися населенню ко-лонії; г) звільнення від рабства господарем-латином або римським громадянином, але за умови надання йому статусу латина.

За певних обставин римлянин досить легко зміг змінити своє громадянство на становище латина з метою одержання земельного наділу в приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин за певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема, римське громадянство набували древні латини, переїхавши на постійне проживання до Риму.

Перегрини

Перегрини (peregrini) — це чужоземці, тобто населення общин, які не мали автономії. Унаслідок загарбницьких війн Рим підкорив сусід¬ні території, населення яких не оберталося в рабство, але й не набува¬ло римського громадянства.

Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі посідали перегрини.

Правового статусу перегрина набувала дитина при народженні в сім’ї перегринів або матір’ю-перегринкою поза шлюбом. Римський громадя¬нин за деякі кримінальні злочини міг бути позбавлений свого статусу і висланий в місця проживання перегринів, де й набував їхнього статусу.

Політичних прав перегрини не мали. У приватноправовій сфері вони керувалися власним національним правом (ius gentium) згідно з законом про провінції, який встановлював для них особливий право¬вий статус. В окремих випадках перегринам могло бути надане римське грома¬дянство на підставі законів як нагорода за особливі заслуги перед Римом. Іноді надання римського громадянства перегринам спеціальними актами державної влади було пов’язане з політичними чи економічними моти¬вами, наприклад з метою поповнення римських легіонів воїнами, в яких, як відомо, мали право служити тільки римські громадяни.

Вільновідпущеник

Вільновідпущеник (libertini) — це відпущений на свободу раб. За загальним правилом він формально набував правового статусу сво¬го господаря, що відпустив його на свободу (звільнив із рабства). Однак правоздатність вільновідпущеника не збігалася із правоздатністю тієї категорії, правового положення якої він набував. Він не міг укласти шлюб з вільнонародженою римською громадянкою аж до по¬чатку принципату, а шлюб вільновідпущеника з особою сенаторського звання заборонявся до юстиніанівського періоду. У сфері публічних відносин вільновідпущеник обмежувався у праві служити в римських легіонах, а в I ст. н. е. втратив право і брати участь у народних зборах.

Навіть після звільнення з рабства у вільновідпущеника залишали¬ся певні обов’язки перед колишнім господарем. Вважалося, що віль¬новідпущеник був зобов’язаний володарю своїм громадянським жит¬тям, як син зобов’язаний батькові фізичним життям. Відносини між вільновідпущеником (клієнтом) і його колишнім господарем (патро¬ном) називались патронатом. Фактично ці відносини були подальшою експлуатацією колишнього раба.

Вільновідпущеник був зобов’язаний надавати патрону всілякі осо¬бисті послуги, а в разі потреби — аліментувати не тільки колишнього патрона, а і його дітей та батьків. Вважалося неприпустимим висунення вільновідпущеником звинувачення проти патрона, що абсолютно позбавляло його судового захисту від свавілля колишнього господаря. Навіть після смерті вільновідпущеника його майно успадковував патрон.

Колони (coloni) — це категорія юридично залежних людей. У кла¬сичну епоху колон був орендарем землі, який юридично не залежав від орендодавця, а перебував з ним лише у договірно-зобов’язальних від¬носинах. Римські землевласники почали здавати землю в оренду вільним людям дрібни¬ми ділянками за натуральний оброк чи з покладанням на орендаря обов’язку обробляти ще й землю землевласника.

Колони являли найбіднішу частину населення і не мали достатніх засобів для успішного обробітку землі, унаслідок чого змушені були позичатися у землевласників. Неможливість своєчасно повернути позику спричиняла економічну залежність колонів від орендодавців. Колон не міг залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись із бор¬гами. Таким чином, у III—IV ст. н. е. колонат набуває форми залежно¬го утримання.