40. Місце та строк виконання зобов’язань.

якщо сторони зобов’язання територіально перебували в різних місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися в належному місці. Найчастіше місце, де мало бути виконано зобов’язання, вказувалося в договорі. Сторони зобов’язання могли визна¬чити, крім основного, ще й альтернативне місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало боржнику. Місцем вико¬нання зобов’язання щодо нерухомого майна визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не обумовлюва¬лося сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де можна пред’явити позов із цього зобов’язання, тобто місце прожи¬вання боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis nostra patria est — Рим наша спільна батьківщина

у зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий ха¬рактер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання. Якщо ж ані за змістом, ані за характером договору неможливо встановити строк його виконання, то боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на першу вимогу кредитора. Дострокове виконання зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів кредитора.

У спірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлював¬ся судом. При цьому діяло правило, що призначення строку має на увазі інтереси боржника, а не кредитора

Строк виконання недоговірних зобов’язань встановлювався зако¬ном.

41. Способи забезпечення зобов’язань.

Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання захищаються різними засобами

Римському праву були відомі такі способи забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra); неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca).

Порука2 (adpromissio) — це договір, за яким третя особа (пору¬читель) з метою забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед кредитором за виконання зобов’язання боржника.

Порука являла собою особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою (поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є додатковим до основного зобов’язання головного боржника.

Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення договору.

У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію, тобто був доказом укладення між сторонами основного договору

Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання.

Зобов’язання про неустойку здійснювалося у формі стипуляції (stipulatio).

У Давньому Римі неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у сплаті неустойки боржником, що був неспромож¬ний здійснити основний платіж.

Застава — це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове право заставодержателя на предмет застави.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити свої вимоги за рахунок речі — предмета застави.