30. Земельні сервітути.

Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право обмежено¬го користування чужою річчю, яке встановлювалося або для ство¬рення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи

Земельні сервітути (servitutes praediorum). Предметом земельного сервітуту могли бути земельні ділянки, інші природні ресурси, напри¬клад природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема будівлі й споруди. Земельні сервітутні права встановлювалися з метою обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Вони, як правило, характеризувалися неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим спосо¬бом, не залежали від його особистості та могли передаватися його правонаступникам.

У свою чергу, земельні сервітути, з огляду на їх призначення, також підлягають внутрішній класифікації. Залежно від статусу населеного пункту, в межах якого встановлювався земельний сервітут, вони поді¬лялися на міські (servitutes praediorumurbanorum) та сільські (servitutes praediorum rusticorum). Ураховуючи факт установлення сервітуту сто¬совно суходолу або відповідного закритого водоймища, земельні сер¬вітути могли бути суходільними або водними. До суходільних сервітутів належали: право проходу або проїзду возом чужою ділянкою, право гнати худобу через чужу ділянку тощо. Водні сервітути полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправи через водний об’єкт, у інших узгоджених із власником правомірних діях.

31. Особисті сервітути.

Особистий сервітут (servitutis personarum) мав персоналізований характер, тобто, як правило, набувався і здійснювався лише певною особою і припинявся з її смертю або з інших визначених законом під¬став. Винятком із загального правила непередаваності особистих сервітутів можна вважати особистий сервітут, що встановлювався на підставі договору між особою, яка претендувала на його встановлення, та власником (володільцем) речі. У цьому разі сервітутне право могло переходити до спадкоємців його набувача. Такий договір, як правило, містив положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і міг бути як оплатним, так і безоплатним.

З урахуванням широти потреб, що задовольнялися шляхом вста¬новлення сервітуту, вони могли бути публічними і приватними. При¬ватні сервітути встановлювались на користь обмеженого кола осіб, які набували статусу правоволодільців. Приватний сервітут враховував особисті інтереси його набувача (набувачів) і встановлювався на ко¬ристь однієї чи кількох, але завжди персонально визначених осіб. Прикладом приватного сервітуту, що виникав на підставі заповіту, є право користування нерухомим майном, яке входить до складу спад¬щини, відказоотримувачем1. Цей сервітут визнавався приватним, оскільки право користування житлом або іншим нерухомим майном визнавалося таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоотримувача. Публічні сервітути забезпечували права та інтереси невизначеного кола осіб, як правило, були необме¬женими в часі й поширювались на правонаступників власника майна, стосовно якого вони встановлювалися.

32. Виникнення і втрата сервітутів. Захист сервітутних прав.

33. Емфітевзис.

Емфітевзис (лат. emphyteusis — насадження) — це довгостро¬кове відчужуване та успадковане право користування чужою зе¬мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб за наявності в особи потреби і можливості такого використання. Емфітевзис полягав у наданні користувачеві (емфітевту) власником земельної ді¬лянки строкового права землекористування за умови використання землі для сільськогосподарського виробництва. Це право землекористу¬вання могло відчужуватися емфітевтом і переходити в порядку спад-кування.

Підставою встановлення емфітевзису найчастіше був договір між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання використовувати її з метою сільськогосподарського виробництва. Строк та інші умови дії договору про емфітевзис визначалися за домовленістюсторін. Виходячи із характеру використання земельної ділянки (сіль¬ськогосподарське виробництво), договір зазвичай мав довгостроковий характер. Якщо договір про емфітевзис укладався без визначення строку його дії, кожна із сторін могла відмовитися від виконання його умов, завчасно попередивши про це іншу сторону. За загальним пра¬вилом, договір про емфітевзис був відплатним, а оплата могла здійс¬нюватися в натуральній чи грошовій формі.

Емфітевзис міг виникати і на підставі заповідального розпоряджен¬ня власника земельної ділянки.

Власник земельної ділянки не мав перешкоджати в законному здій¬сненні емфітевтом належних йому прав. Емфітевт повинен був викорис¬товувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб у повному обсязі. Крім цього, він зобов’язувався враховувати її призначення, тобто використовувати земельну ділянку лише для сільськогосподарського виробництва, задля здійснення якого вона і надавалася.