Найважливіші дати:

1661 р. – заснування Львівського університету.

1667 р. – перша документальна згадка про вертеп.

1674 р. – перше видання «Синопсису».

1679 р. – засновано друкарню в Чернігові.

1686 р. – Київська митрополія відійшла до Московського патріархату.

1694 р. – царський уряд надав Києво-Могилянській колегії статус вищого навчального закладу.

1701 р. – перетворення Києво-Могилянської колегії в академію.

1705 р. – поставлена драма Ф. Прокоповича «Володимр».

1709 р. – до цього року датовано літопис Г. Грабянки.

1718 р. – пожежа знищила комплекс будівель Києво-Печерської лаври.

1720 р. – цього року датовано літопис С. Величка.

1720 р. – указ Петра І про вилучення із церков україномовних книг та заборону друкувати будь-які книжки, крім церковних.

1727 р. – засновано Харківську колегію.

1738 р. – відкрито семінарію в Переяславі (Полтавщина).

1738 р. – у Глухові створена спеціальна музична школа.

1744–1764 рр. – будування Андріївської церкви.

1747 р. – поставлена драма Ю. Кониського «Воскресение мертвых».

1752 р. – почалося будівництво Маріїнського палацу в Києві.

1753 р. – заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1753 р. – завершилось будівництво Андріївської церкви в Києві.

1764 р. – засновано першу друкарню зі світським шрифтом у Єлисаветграді.

1781 р. – відкриття в Глухові першої книжкової крамниці.

1786 р. – створення 4-класних (для дворян) та 2-класних (для міщан) народних училищ.

1787 р. – в Єлисаветграді відкрито медичну школу.

1793 р. – у Житомирі надруковано першу науково-популярну книжку.

1793 р. – викладач Києво-Могилянської академії І. Фальковський видав підручник «Скорочення змішаної математики», книгу «Теоретична астрономія».

1796 р. – заснування в Умані дендрологічного парку «Софіївка».

1797 р. – заснування дендрологічного парку «Олександрія» у Білій Церкві.

1797–1804 рр. – у Львівському університеті існував Руський інститут для підготовки греко-католицьких священиків.

1798 р. – видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди» (повне видання здійснено 1842 р.).

1798 р. – у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною трупою.

1799-1803 рр. – спорудження палацу К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон).

1800 р. – вийшло друком у Москві «Слово о полку Ігоревім».

1800 р. – вийшов указ про заборону будувати церкви в національному стилі.

Семінарське заняття 5.

Українська культура xiх – початку хх ст. План

1. Періодизація та зміст національно-культурного руху.

2. Культурний спадок першої половини ХІХ ст.

3. Утиски царизму української культури.

4. Культура другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст.

Періодизація та зміст національно-культурного руху. Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу. Відродження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися.

Сучасні історики виділяють два етапи національно-культурного руху, які умовно називають фольклорно-етнографічним та літературним (або культурницьким). На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирали та вивчали історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом літературного етапу було відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті.

Характерною рисою відродження є процес вивчення здобутків, історії, традиції та досвіду попередніх поколінь. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, видання журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. До історичних творів цієї доби відносяться – «Зібрання історичного» С. Лукомського (1770), «Короткого літопису Малої Росії» В. Рубана (1777), «Літописного повіствування про Малу Росію» О. Рігельмана (1786), «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (1822), «Історія Русів» (1846). Виникали і розвивалися нові центри та осередки українства, наприклад в Одесі зусиллями А. Скальковського було створено перше в українській науці дослідження історії запорізького козацтва – «Історія Нової Січі» (1841).

Вивчення сюжетів побуту, традицій, звичаїв та обрядів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. 1777 р. вийшов у світ «Опис весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського, який започаткував українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв – видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819). Продовжували цю справу М. Максимович – «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849). З’явилися й перші праці з мовознавства: «Грамматика малорусского наречия» О. Павловського (1818), словника української мови І. Войцеховича (1823), «Взгляд на памятники украинской народной словесности» І. Срезневського (1834). Лейтмотивом праці останнього стала теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Цю тезу також підтримали родоначальник української літератури І. Котляревський («Енеїда», 1798), байкарі П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінко, прозаїк Г. Квітка-Основ’яненко, поет Т. Шевченко та інші, які реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. Перша збірка Т. Шевченка «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.

Культурний спадок першої половини ХІХ ст. Освіта в цей час мала суперечливе значення для українського народу. В Російській імперії з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, у кожному повіті – повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, 1850 р. з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення – кріпаків. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо. Мовою освіти була виключно російська, що деформувало національну свідомість, сприяло русифікації. Негативне значення для розвитку вищої школи мало закриття 1817 р. Києво-Могилянської академії. Невдовзі вона відновила свою діяльність як Київська духовна академія. Тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. Виникають університети у Харкові (1805) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835–1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки.

Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська, румунська, латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських. Тільки з часів революції 1848–1849 pp. тут відбулися принципові позитивні зрушення. У Львові діяв заснований ще 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805–1818 pp. й до того ж мав німецько-польський характер.

В науці світового значення здобула українська математична школа: Т. Осиповський уклав підручники із математики, а М. Остроградський був членом багатьох світових академій наук.

Розвивалися в Україні й традиції народного театру й так званої шкільної драми, яка була популярною серед студентів Києво-Могилянської академії. У XVIII ст. виникають аматорські театри при поміщицьких маєтках (з участю акторів-кріпаків) і навчальних закладах. Гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці XVIII ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у Корсуні. Діяли польські театри у Бердичеві, Кам’янці-Подільському та ін. 1789 р. у Харкові побудували постійний театр. 1809 р. в Одесі було відкрито оперний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли актори й драматурги: М. Гоголь, М. Щепкін та К. Соленик. Театр у Харкові, очолив Г. Квітка-Основ’яненко. Його репертуар складався переважно з російських п’єс. Однак ставилися й українські п’єси та лунали українські пісні. Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки в Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було введено тільки 1834 p., причому тут ставили п’єси не тільки місцевих, а й наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.).

Осередком української музичної культури був Київ, насамперед Києво-Могилянська академія. Звідси набирали придворні та церковні хори для російських царів та патріархів, найвищих сановників. Композитори світового рівню – М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель є творцями «золотої доби» в українській класичній музиці. Вони, так само як і більшість тогочасних європейських композиторів, творили насамперед для церковного вжитку, але це ніскільки не обмежило розвиток їхнього таланту. У 1840-ві рр. були створені перші в Україні Симфонічне й Філармонічне товариства.

Продовжувався розвиток іконописних традицій, бурхливо набирає силу світське образотворче мистецтво. У другій половині XVIII ст. впевнено заявив про себе киянин Д. Левицький, не менших успіхів досягнув уродженець Глухова А. Лосенко, В. Боровиковський та ін.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині представник відомого козацького роду академік І. Мартос (ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років) створив пам’ятник К. Мініну й Д. Пожарському (Москва) та Дюку Рішельє в Одесі (1828). В Одесі 1825 р. архітекторами Ф. Боффо, А. Мельниковим і Потьє були спроектовані Гігантські сходи (Потьомкінські сходи), а впродовж 1837–1841 рр. побудовані інженерами Уоптоном і Ю. Морозовим.

Утиски царизму української культури. Підйом національно-культурного відродження йшов врозріз з русифікаторською політикою царського уряду. Тому реакція не забарилася. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав циркуляр – таємне розпорядження царського уряду, схвалене російським імператором, – про заборону української мови. Поза законом була поставлена українська література, друкування книжок духовного, навчального та художнього змісту. Заборона української мови призвела до закриття недільних шкіл. Подальшим кроком політики переслідування української культури став Емський акт 1876 р. – таємний указ, підписаний імператором Олександром ІІ у м. Емс (Німеччина). Цей акт забороняв ввіз у межі імперії без дозволу книг, що видавалися за кордоном українською мовою (крім історичних джерел, пам’яток), перекладати іноземну літературу українською мовою, ставити театральні вистави (заборону знято 1881), влаштовувати концерти з українськими піснями.

Культура другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Розвиток культури у другий половині ХІХ ст. відбувався за умов існування імперських режимів, денаціоналізації та асиміляції українського народу. Рушійною силою культурного розвитку стала діяльність національно свідомої інтелігенції. На розвиток освіти позитивний вплив мала реформа 1864 р. – створювалися початкові народні училища, земські, приватні, церковні школи, недільні, вечірні школи для дорослих. Початкова освіта була доступна тільки третині українських дітей. Кількість середніх навчальних закладів була незначною й не могла охопити всіх бажаючих. Незважаючи на відкриття 1865 р. Новоросійського університету в Одесі, Харківського й Київського політехнічного інститутів вища освіта залишалась доступною представникам панівних класів. На західноукраїнських землях у мережі системи освіти викладання польською, угорською, німецькою мовами. 1869 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту, з’явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу. Відкрито Чернівецький університет (1875), у Львові політехнічний інститут і академію ветеринарної медицини.

Наука розвивалась в контексті світових концепцій. Серед вчених у галузі природничих науках потрібно назвати імена механіка О. Ляпунова, біолога І. Мечникова (лауреат Нобелівської премії), фізика М. Авенаріуса, медика Ю. Шимановського, винахідника електрозварювання М. Бенардоса, видатного авіаконструктора І. Сікорського, який зробив величезний внесок у розвиток світового літакобудування (1913 р. створив найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»). Уродженець Тернопільщини І. Пулюй був ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Саме він сконструював трубку для виявлення «Х-променів» (Рентген, на честь якого названо ці промені, відкрив їх дещо пізніше). Нова генерація українських вчених та мислителів дала світу знаменитого В. Вернадського – творця теорії про біосферу та ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології, мореплавця та географа Ю. Лисянського, винахідника бойових ракет О. Засядька, основоположника вітчизняного акушерства Н. Амбодик-Максимовича, світоча Петербурзької медико-хірургічної академії академіка Д. Велланського, засновника культурного пасічництва, винахідника рамкового вулика П. Прокоповича. Одеські механіки Й. Тимченко і М. Фрейденберг 1893 р. винайшли і побудували перший в світі знімальний апарат. К. Ушинського став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти.

Література дала цілу плеяду класиків: поетеса Л. Українка, письменник-реаліст І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив жанр соціальної повісті і соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гумористичних творів («Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський»). Його перу належить твір «Чорні хмари», в якому викривалася політика русифікації. П. Мирний – творець романів та повістей «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін., був визнаним майстром психологічної прози. Б. Грінченко, відомий публіцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували напрямки нового покоління борців за волю українського народу. Уклав чотиритомний «Словарь української мови». М. Коцюбинський – один із фундаторів новітньої української літератури, творець соціального роману «Fata morgana», повісті «Тіні забутих предків», ряду новел та оповідань. Поет і драматург О. Олесь першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась» здобув загального визнання. Творчість письменника і драматурга В. Винниченко відзначалася глибоким психологізмом, а в його спадщині знаходимо п’єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо. Мало кому й нині відоме ім’я сліпого поета та музиканта, культуролога В. Єрошенка, блискучого знавця мови есперанто.

У Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», також М. Устиянович, О. Духнович, О. Маковей. Розквітнув талант «буковинського Кобзаря» Ю. Федьковича, одного з провідників національного відродження у цьому регіоні. До класиків української літератури слід віднести й членів «покутської трійці» (В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина. Найталановитішим з них був, поза сумнівом, В. Стефаник, який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.).

Головним осередком театрального життя стало місто Єлисаветград, де з 1864 р. активно діяв самодіяльний театр. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українського театру, але 1882 р. Єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення корифеї українського театру: М. Кропивницький, брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський та С. Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса М. Заньковецька, драматург М. Старицький, актриса Г. Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру – п’єси «Глитай», «Невільники», «По ревізії» (М. Кропивницький), «Мартин Боруля», «Безталанна», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» (І. Карпенко-Карий), «Циганка Аза», «Не судилось», «Чорноморці» (М. Старицький), «За двома зайцями» (І. Нечуй-Левицький та М. Старицький) тощо. До них долучились драматурги нового покоління – Л. Старицька-Черняхівська («Гетьман Дорошенко»), Л. Яновська («На Зелений Клин»), В. Винниченко. З 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення в Києві, де успішно діяла трупа М. Садовського. Він і М. Заньковецька певний час діяли в Галичині.

Благодійництво й меценатство позитивно впливало на розвиток культури та збереження традицій, що було започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького. Своєю меценатською діяльністю відзначалися О. Безбородько, Д. Трощинський, Г. Галаган. Останній заснував у с. Сокиринцях допомогово-ощадне товариство (стартовий капітал 3 тис. крб.), а також побудував кам’яний будинок, ремісниче училище, інтернат. Його коштом видавалися журнали «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втративши сина, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію, яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню, спальні для учнів та стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії. Випускниками колегії стали письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.

Користь українській культурі принесла діяльність меценатів та благодійників О. Поля, Є. Милорадовича, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. На особливу увагу заслуговують Симиренкі (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Є. Чикаленко. Перші відзначилися як успішні підприємці та науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук ренет Симиренка). Вони активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал. Є. Чикаленко фінансував газети «Громадська думка», «Рада», журнал «Киевская старина», створив фонд допомоги письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, заснував Академічний дім у Львові. Українські письменники (В. Винниченко) завдячували йому виходом у світ своїх творів.

Серед діячів музичної галузі слід відмітити співака і композитора С. Гулака-Артемовського, який написав славетну оперу «Запорожець за Дунаєм», «Українське весілля», «Ніч під Івана Купала» та ін. Співзвучною з ним була діяльність вихованця Київської духовної академії, поета й композитора П. Ніщинського, автора обробок народних дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. На західноукраїнських землях беззаперечним лідером у цій галузі був основоположник професійної музичної культури в Галичині М. Вербицький, творець музики українського національного (нині державного) гімну. Переломне значення для розвитку української національної класичної музики мала творчість її основоположника М. Лисенка. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Він поклав на музику понад 60 творів тільки Т. Шевченка, твори І. Франка, Л. Українки, Б. Грінченка, написав чимало романсів, пісень, дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») тощо. Вершиною його творчості стала героїко-патріотична драма «Тарас Бульба», опера «Наталка-Полтавка» (саме в такій версії вона відома нам сьогодні). Зі школи М. Лисенка вийшла яскрава плеяда українських композиторів – М. Леонтович, чий «Щедрик» став народною різдвяною піснею в усіх християнських країнах, К. Стеценко і О. Кошиць.

У підавстрійській Україні помітними постатями в музиці були А. Вахнянин, О. Нижанківський, С. Людкевич. Саме тут розквітнув талант співаків О. Мишуги, М. Менцінського та С. Крушельницької – найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки. Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеєю», ставили її ім’я в один ряд з Е. Карузо й Т. Руффо. Вона співала в театрі «Ля Скала» (Мілан), у Львівській, Краківській та Варшавській операх.

Осередком українського живопису був Санкт-Петербург, з його Академією мистецтв, де активно діяла група провідників реалістичного напряму – В. Тропінін (виходець із селян-кріпаків), А. Мокрицький, І. Сошенко та ін. Саме І. Сошенку випало помітити й допомогти визволити з кріпацтва Т. Шевченка. Беззаперечним лідером «передвижників» був І. Рєпін, уродженець Чугуєва. За національною свідомістю Рєпін був росіянином, але його українське коріння давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі була картина («Запорожці пишуть листа турецькому султану»), типажі для якої художник брав переважно в Україні, а писаря в центрі композиції писав з історика запорозького козацтва Д. Яворницького – консультанта картини. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах художників К. Трутовського, М. Ярошенка, С. Васильківського, М. Пимоненка, О. Мурашка, Г. Нарбута, В. Кричевського та ін. На початку XX ст. Україна стає одним з провідних центрів експериментального живопису. Киянин К. Малевича, учень М. Пимоненка, автор картин на сільську тематику, став засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) стала епохальною і поклала початок абстрактному мистецтву у світі. М. Бойчук став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність із традиціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Д. Бурлюк став теоретиком футуризму.

Українські землі стали могутнім джерелом натхнення й для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або тривалий час жили. Це стосується в першу чергу росіян А. Прахова, В. Васнецова, В. Верещагина, маріупольського грека А. Куїнджі – автора картини «Місячна ніч на Дніпрі»; вірменина з Феодосії І. Айвазовського (Айвазяна), найкращого європейського художника-мариніста XIX ст. («Дев’ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі»).

У цей час особливий внесок у розвиток містобудування зробили архітектори Тома де Томон, В. Беретті, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Під впливом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішими з них є «Софіївка» (1796) в Умані та «Александрія» (1798) у Білій Церкві.