Найважливіші дати:

980 р.; 988 р. – релігійні реформи князя Володимира.

989–996 рр. – побудова церкви Успіння Богородиці (Десятинної церкви).

1011 (1037-?) р. – збудовано Собор Святої Софії, урочисті Золоті ворота.

1037 р. – засновано першу відому на Русі бібліотеку.

1051 р. – заснування Києво-Печерського монастиря (лаври).

1051 р. – обрано першого руського митрополита Іларіона.

1056–1057 рр. – написане «Остромирове Євангеліє».

1072 р. – укладення «Правди Ярославичів».

1073–1089 рр. – спорудження Успенського собору Києво-Печерського монастиря.

1108 р. – побудова Троїцької надбрамної церкви в Києво-Печерському монастирі.

1113 р. – укладання монахом Нестором літопису «Повість минулих літ».

1117 р. – укладання «Повчання» Володимира Мономаха дітям.

1187 р. – написано «Слово о полку Ігоревім».

1187 р. – перша згадка етнотопоніму «Україна» в Київському літописі.

1190 р. – в Овручі споруджено церкву св. Василія.

1215–1230 рр. – укладання «Києво-Печерського патерика».

1240 р. – зруйнування монголами Десятинної церкви.

Семінарське заняття 3.

Українська культура хіv – перша половина хvii ст. План:

1. Стан культурного життя українського народу під литовсько-польським пануванням.

2. Освіта і наукові знання. Братські школи.

3. Меценатство. Книгодрукування.

4. Україна і західноєвропейські культурні впливи.

5. Полемічна література та її представники.

Процес формування української культури у XIV – першій половині XVII ст. відбив складний процес остаточного формування українського етносу, який завершився у XVI ст. Причинами повільного культурного розвитку України цього часу стали наслідки татаро-монгольської навали, загарбання українських земель литовцями та поляками, агресії Кримського ханства і Османської Порти.

Важливим чинником культурного процесу в Україні козацько-гетьманського часу (ХVІ-ХVІІІ ст.) була православна церква, яка залишилась єдиним інститутом вираження самобутності й духовності українців.

Фатальними були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно якої більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київ, Брацлав) перейшла до Польщі, а менша – до Москви. На відміну від Великого князівства Литовського де дотримувався принцип «Ми старого не рушимо, а новини не вводимо», а володарі Литви, визнаючи зверхність культури українських земель активно її переймали виявляючи при цьому толерантність щодо різних конфесій. Після Люблінської унії українська культура і церква почали зазнавати тяжких утисків. Активно починають діяти єзуїти, які заснували свої колегії у Ярославі, Львові, Кам’янці, Луцьку, Вінниці, Києві. Вони доводили, що православ’я перебуває у такому безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.

Братства. На захист Української Православної Церкви виступили братства. Вони виникали в середовищі міщан і ремісників. Організовувалися з метою утримання порядку в храмах, турботи про хворих, допомоги бідним. Згодом братства стали виступати на захист православ’я як організатори шкіл при церквах. Особливо значною була їх діяльність у XV-XVI ст., коли розгорнулась боротьба з покатоличенням. Перші братства виникли у Львові. Найстаршим є братство при Успенській церкві, засноване 1439 р.

У 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. З єдиної православної церкви утворилися уніатська, або греко-католицька (з’єднана з Римом), і православна церква, яка у другій половині XVII ст. підпала під владу московського патріархату.

Вище православне духовенство, частина шляхти, міщан пішли за унією. Уніатська конфесія зберігала православну обрядність, але визнавала римського папу головою і догмат походження Святого Духа не тільки від Отця, а й від Сина. Проте рядове духовенство, частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким (1526-1608), братства, селяни та козацтво залишилися православними.

Міжконфесійна боротьба мала погані наслідки: православні з презирством ставилися до уніатів як до зрадників, а римо-католики не вважали їх за повноправних громадян і всіляко принижували.

Освіта. У XV – першій половині XVI ст. вихідці з України здобували освіту за кордоном у Краківському, Празькому, Болонському університетах. Так, Павло Русин (1470-1517) та Юрій Котермак (1450-1494) навчалися у Краківському університеті. Останній став ректором Болонського університету.

У другій половині XVI – першій половині XVII ст. в Україні продовжували діяти школи при церквах і монастирях, проте це вже не відповідало вимогам часу. Виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська школа, у якій національні давньоруські традиції поєднувалися з досягненнями західноєвропейської школи і науки. Першою в Україні стала Острозька вища школа (1576), заснована князем К. Острозьким. Вона зібрала відомих діячів культури: ректором був письменник Герасим Смотрицький, серед викладачів – друкар Іван Федоров (р.н. невід. – 1583), Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький (псевдонім невідомого письменника), Кирил Лукаріс (згодом – Константинопольський патріарх). Проте після смерті К.Острозького 1608 р. академія була передана його онучкою єзуїтам

У цей час братські школи активізували свою діяльність. Так, Львівське Успенське Братство мало навіть відповідний статус для своєї школи, так званий “Порядок шкільний”, за яким і велося навчання.

У братських школах поряд з вивченням загальноосвітніх наук, велика увага приділялася викладанню “мусик – церковного пения”, знань теорії композиції. Мистецтво співу у церковних хорах XVI-XVII ст. досягло високого професійного рівня.

На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи: у Ярославі (1575), Львові та Луцьку (1608), Києві (1615), Острозі (1624) та інших містах.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована у 1615 p., завдяки активній підтримці Єлизавети Гулевичівни була створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства. Згодом її було реформовано в результаті злиття Київської братської та Лаврських шкіл в Києво-Могилянський колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Що в подальшому справило значний вплив на розвиток культури, мистецтва і освіти України. Першоосновою навчальної програми, крім вивчення мов, були сім вільних наук – тривіуму (граматика, риторика, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Навчання діалектики мало на меті виробити вправних оборонців православної віри, а навчання риторики мало на меті підготовку добрих проповідників, які б своїм хистом не поступалися єзуїтам. Значна увага надавалася вивченню слов’янської граматики, грецької мови та латини. Учнів вирізняли не за походженням ( як це було в єзуїтських колегіях), а за успіхами, тільки найкращі учні мали право сидіти за першими партами. Слід також відмітити, що у всіх навчальних закладах підтримувалася сувора дисципліна (включно до тілесних кар). На взірець Київської відкривалися колегіуми в містах Чернігові, Переяславі, Харкові.

Серед відомих діячів, що закінчили колегіум, М. Козачинський (працював у Сербії), Г. Кониський (у Білорусі), Симеон Полоцький (білорус), Є. Славинецький (найбільший учений того часу), Д. Туптало (проповідник, митрополит Ростовський, автор 4-томника “Четьї Мінеї”), С. Яворський (єпископ Рязанський), Ф. Прокопович (викладач філософії та поетики в Академії, йому належить відозва “Про папський вирок Галілеєві”).

На тлі духовної культури українського народу вирізняється постать визначного церковного і культурного діяча Петра Могили (1597-1647), який також виступав, як і меценат на кошти якого було реставровано чимало церковних споруд. У співавторстві з ігуменом Києво-Печерської лаври І. Трохимовичем він уклав “Православне ісповідання віри”, де викладав основи віри православної, очищеної від чужих впливів. За проведену роботу П. Могила був нагороджений ступенем доктора богословських наук. Ця праця до XIX ст. залишалася єдиним підручником у навчанні віри.

Друкарство. Освіта в Україні тісно пов’язана з друкарством. Винахід Йоганна Гутенберга (40 роки XV ст.), що розробив технологію друкарського процесу (виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, пресу), швидко поширився у Європі. В XV ст. друкарні виникають у Празі, Кракові ( саме в цьому місті з’явились перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані церковнослов’янською мовою, у 1491 p., де були досить значними українська і білоруська громади. До даних видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль ), з XVI ст. – в україно-білоруських та литовських землях. Своєю діяльністю уславився білоруський просвітитель Франциск Скорина (1490-1540). В Україні друкування вперше здійснив Іван Федоров (? – 1583). Він видав “Апостол” (1577), Острозьку Біблію (1581). Разом з Петром Мстиславцем друкував книги у Заблудові на кордоні з Білоруссю, згодом у Львові та Острозі.

Відродження. Українська культура початку XVI – першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Її типовими ознаками були поширення ідей гуманізму, що стверджувало винятковість земної людини. Найбільш яскраво це проявилося у літературі, яка викладалася латинською.

Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV-XVI ст. слід вважати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша, Станіслава Оріховського.

Поширення гуманістичних ідей в Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій з Русі, Юрій зі Львова). Вищу освіту здобув у Краківському та Болонському університетах, доктор філософії та медицини. В Болоньї викладав (1478-1482) медицину і астрономію, був ректором Болонського університету (1481-1482).

Визначне місце в історії розвитку Української культури займає Станіслав Оріховський (у Західній Європі його величали «рутенським (українським) Демосфеном», порівнювали з Цицероном), який залишив ряд творів, серед яких: «Про турецьку загрозу» (1543), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Хрещення в Русинів», памфлет «Розрив з Римом». Переважна більшість вчених вважає саме С. Оріховського засновником полемічної літератури.

В кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні поширилася полемічна література. Поштовхом для її розвитку стала книга польського пропагандиста — єзуїта Петра Скарги, “ Про єдність церкви божої ” 1577 р..

Полеміка між православними і католиками велася і навколо розходжень у віровченні, і навколо питань громадського і культурного життя українського народу.

Серед полемістів видатні діячі культури Герасим Смотрицький («Ключ царства небесного», і «Календарь римський новий» в якому критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар.), Мелетій Смотрицькі (Тренос (Плач), твір у формі плачу матері), Іван Вишенський ( Рада про очищення церкви ), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філарет( псевдонім Мартина Браневського, який у в своїй праці «Апокрист» , гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства), Захарія Копистенський (Полінодія, або книга оборони) та анонімні автори, які в своїх працях обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Позитивним наслідком релігійної полеміки можна вважати загальне культурне піднесення і чіткіше усвідомлення українцями своєї етнокультурної самобутності.

Наприкінці XVI – початку XVII ст. розвитку набуває поезія. Кращі зразки належать Памві Беринді, Касіяну Саковичу, Григорію Желиборському, Григорію Кирницькому.

Продовжується літописання, в основному літописи білоруського походження. Найближчий до історіографії України “Супрасльський літопис” (перша половина XVI ст.). Найцікавішою літописною пам’яткою є Густинський літопис (“Кройніка”), складений близько 1623-1627 Захарієм Копистенським і переписаний ієромонахом Михайлом Лосицьким у 1670. Особливість літопису становлять літературні вставки про початок письменства, походження назви “Русь”, виникнення козацтва.

У XVI – першій половині XVII ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Народні пісні того часу складались з календарного пісенного жанру: зимовий цикл – з колядок, щедрівок; весняний – з веснянок, гаївок, русальних пісень, весняних танців та ігор; цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімейно-обрядових і побутових пісень: весільні, колискові пісні, похоронні плачі, голосіння.

Центральне місце займали історичні пісні та думи – епічний вокально-інструментальний жанр, у якому поєдналися трагедійність, героїка і ліризм. Типовим є вільна будова поетичних і музичних фраз, розгорнутий інструментальний супровід. Виконавцями дум та історичних пісень були кобзарі (лірники, бандуристи), що мандрували по Україні, оспівуючи героїчне минуле.

За характером подій думи поділялися на “невольницькі плачі”, моралізаторські, героїчні (“Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка”). Були такі, що прославляли козацтво (“Козак Голота”, “Отаман Матяш”).

Інструментальна музика виявилась в мистецтві скоморохів – гумористичних та жартівливо-танцювальних піснях. Широко побутують народні музичні інструменти: гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка. У козаків: сурми, бубни, литаври, кобза, ліра, цимбали.

В цей час виникають світські жанри: канти, псальми, сольна пісня з супроводом. Існували канти моралістичні, ліричні, урочисті, жартівливі, сатиричні (триголосні з супроводом). Псальми мали духовний зміст, дво або триголосні релігійно ліричні пісні. З кінця XVI ст. поширюється театральне мистецтво. При Києво-Могилянській колегії, духовних школах розвивається шкільний театр, де ставляться драми релігійно-повчального характеру. Значне місце посідала музика. В інтермедіях між діями вставлялися народні сценки, не пов’язані з сюжетом драми.

Шкільний театр розвивався одночасно з народним – Вертепом, репертуар якого складався з містерій Різдвяної та Великодньої тематики.

Образотворче мистецтво XIV-XVI ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорції. Ікона узагальнювала ідею епохи, проблеми часу, уявлення про ідеальний устрій.

Зразків ікон XIV ст. збереглося мало, з Лаври – жодної. До найпопулярніших сюжетів належить образ Юрія Змієборця, що символізував перемогу світлих сил над темними. Цей сюжет був типовим для південних і східних слов’ян, що захищали свою землю від загарбників.

Ікони XV ст. вирізняються багатством палітри. Видатними пам’ятками цього періоду є ікона “Преображеніє” з Бусовиска, архангелів Михаїла та Гавриїла з Далеви, “Нерукотворний Спас” з Терла.

У XVI ст. зростає чисельність авторських ікон, що свідчить про високу цехову організацію живопису. Твори XVI ст. більш декоративні, багатші на срібло, золото, більш контрастні у кольорових вирішеннях. В іконопис проникають елементи реальної дійсності, пейзаж: “Благовіщення” з Далеви, “Рождество Марії” з Лесковатого.

Розвиток архітектури визначався ростом промисловості, торгівлі, міст, задачами оборони.

Оборонне будівництво представлене замковою архітектурою (Луцьк, Кам’янець, Збараж). З середини XVI ст. висуваються елементи ренесансного палацового будівництва. У цей період формуються особливості українського стилю у кам’яному будівництві Західної України, де ренесансний стиль поєднується з українським народним, перенесеним з дерев’яного будівництва в кам’яні споруди церков, замків та великих міських будівель.

Церковна архітектура збагачується дерев’яними будовами, а також традиційною архітектурою.

На фасадах, порталах, в інтер’єрах ренесансних будинків, палаців, церков, в іконостасах з’являються скульптурні рельєфи та пишне різьблення. Поширений скульптурний портрет у вигляді надгробних пам’ятників померлого на кам’яному ложі, обрамленому складними архітектурними композиціями

В цілому складна соціально-політична ситуація що склалася в польсько-литовську добу в Україні, істотно позначилася на розвитку української культури. Загалом таке становище не припинило розвиток української культури, а й надало їй специфічних особливостей. По – перше, українські землі відновили економічні та культурні зв’язки з західними країнами, які були втрачені в період монголо-татарської навали. По – друге українська культура зазнала істотного впливу ідей європейського відродження, зокрема поширення ідей гуманізму.

У розглядувану добу відбуваються якісні зміни в сфері освіти та науки, зважаючи на загрозу полонізації та окатоличення українського населення починається процес консолідації українського населення спочатку у вигляді українських православних братств, а згодом українського козацтва, яке стає на шляху полонізації та покатоличення українського населення.