Постаті:

Котермак Ю. (Дрогобич, бл. 1450-1494) – вчений-гуманіст, доктор медицини і філософії, ректор Болонського університету.

Русин П. (1470-1517) – письменник, культурно-освітній діяч.

Оріховський С. (1513-1566) – гуманіст, автор праць з філософії, історії, публіцистичних творів й промов.

Федоров І. (близько 1525-1583) – першодрукар, засновник книгодруку на теренах сучасної України.

Смотрицький Г. (?-1594) – просвітитель, письменник-полеміст, перший ректор Острозької колегії.

Острозький К. (1526-1608) – князь, культурний діяч, меценат, засновник Острозького культурно-освітнього центру.

Суразький В. (бл. 1530- бл. 1598) – педагог, письменник, книговидавець, церковний діяч.

Балабан Г. (1530-1607) – церковний діяч, львівський єпископ, засновник львівської братської друкарні.

Вишенський І. (1550-1620) – письменник-полеміст, громадський діяч.

Плетенецький Є. (1554-1624) – архімандрит Києво-Печерської лаври, фундатор Київської братської школи, засновник лаврської друкарні.

Борецький І. (?-1631) – вчений, київський митрополит, один з фундаторів і перший ректор Київської братської школи.

Гулевичівна Є. (1575-1642) – меценатка, фундаторка, засновниця Київського братства, монастиря і школи при ньому.

Смотрицький М. (1577-1633) – письменник-полеміст, церковний і громадський діяч, педагог, перекладач, вчений-мовознавець, автор словенської граматики 1619 р.

Сакович К. (бл. 1578-1647) – письменник-полеміст, церковний діяч, філософ, ректор Київської братської школи (1620–1624), перший хто уславив подвиги П. Сагайдачного.

Могила П. (1596-1674) – церковний та культурно-освітній діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври, митрополит Київський, полеміст, засновник Києво-Могилянської академії.

Семінарське заняття 4.

Культура українського народу у другій половині XVII – наприкінці XVIII ст. План

1. Характерні риси української культури.

2. Українська освіта. Києво-Могилянська академія.

3. Наука у світовому контексті.

4. Українське бароко. Архітектура.

5. Література і письменництво.

6. Живопис. Музика. Театр.

Характерні риси української культури. На розвиток української культури другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. вплинула національно-визвольна війна 1648-1957 років та її наслідки. Знищення на українських землях польського феодально-шляхетського гніту і кріпосницьких порядків сприяло розвитку різноманітних напрямків творчості українського народу. Це сприяло становленню національної самосвідомості українців, а героїка національної боротьби стала лейтмотивом різноманітних жанрів літератури і мистецтва. Особливістю розвитку культурних процесів в Україні другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. було те, що попри розкол українських земель на Гетьманщину (Лівобережжя) і Правобережну та Західну частини, однак не була порушена єдність національної культури. Водночас спостерігався вплив культур сусідніх народів і держав, у складі яких українські землі перебували. Заслуговує на увагу й те, що у ХVІІІ ст. спадає провідна роль вищого духовенства, яке раніше впливало на освіту, книжність та виховання. Настав час зростання світської культури. Визначну роль в українських землях відігравала Києво-Могилянська академія та Львівський університет. Ще однією особливістю культурного розвитку українських земель було входження до культурного середовища як носія духовності українського народу козацької старшини, козаків та міщан. Цей період характеризується культурним злетом. Згодом, в умовах наступу на політичну автономію українських земель стало відчутним створення законодавчої бази, спрямованої на обмеження та заборону української культури та, пов’язаний з ним, відтік з України кращих представників української культури до Росії та закордону.

Українська освіта. У Європі в цей час формуються два протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації, контролю та постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна згодом відкрила єзуїтський колегіум. У Львові у 1661 р. уряд відкрив університет, перший в Україні.

Деякі вихованці Києво-Могилянського колегіуму були на службі у Росії, оскільки у допетровські часи там не було вищих навчальних закладів європейського рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але ставлення до них у Москві було насторожене і багато хто не повертався до Росії. З 30 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувся лише один. Тому з України до Москви направлялося дуже багато випускників. Так, з 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. – 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів – 95.

У 1700 р. колегіум з’явився у Чернігові, у 1726 – у Харкові, 1738 р.  у Переяславі. Таким чином, у першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти.

Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність і демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли навчатися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була відірвана від життя. Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже малою. Наприклад, у Києво-Могилянській академії медичний факультет був відкритий лише у XIX ст. Мова народу майже не впроваджувалася в навчальний процес, який проходив, головно, латиною. Традицію широкої початкової освіти перервала Катерина II.

До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1 тисячі. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.

Києво-Могилянська академія. Осередком національної освіти й культури у Києві став однин з перших вишів у Східній Європі – Києво-Могилянський колегіум. У 1632 р. він був утворений на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври митрополитом П. Могилою. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися «сім вільних наук». У 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною, укладати промови і вірші, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це була вища світська освіта. А з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Навчалися діти всіх станів  від аристократів до козаків і селян. У навчанні використовувалися дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів, складання екзаменів комісії, спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1701 році з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії. У 1736 році у ній навчалися, крім українців, росіяни, білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. Між 1700 та 1762 рр. понад 70 українців очолювали найвищі церковні посади Російської імперії, між тим росіян було майже вдвічі менше (47).

Виходили з Київської академії й письменники, що цікавилися історією рідної землі, писали козацькі літописи – С. Величко та Г. Грабянка. Вони прагнули довести, що “українці є рівні з іншими” (Грабянка).

Гетьмани завжди підтримували цей заклад, особливо значна допомога І. Мазепи. Проте після Полтавських подій становище змінилося. Справжній наступ на українську культуру розгорнула Катерина II. Однак Академія вистояла. Тому під кінець XVIII ст. російський уряд почав штучно готувати її занепад. У 1783 р. було введено навчання російською мовою. На той час Академія вже не могла повністю задовольнити зростаючі культурні потреби населення. Разом з тим від’їзд освічених людей негативно відбивався на рівні культури самої України.

Хоча Академія поступово занепадала, однак здобутки її значні. Серед її випускників росіяни Порфірій Зеркальников – відомий дипломат, К. Істомін – автор російського “Букваря” і “Малой граматики”, Б. Шереметєв – фельдмаршал, К Щепкін – перший російський доктор медицини, М Ломоносов – видатний вчений XVIII ст. Серед “спудеїв” були поляки, серби, чорногорці, болгари, греки, молдовани. В свою чергу студенти і випускники Академії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції й інших країн, що сприяло становленню міжнародних зв’язків українських діячів культури.

Наука. Оскільки українська культура довго розвивалася без державної підтримки, це призводило до відставання науки. Особливо природничих наук, для розвитку яких були необхідні спеціальне обладнання, фінанси та забезпечення.

Гуманітарні науки натомість мали вагомі успіхи. У самостійну галузь виділилася філософія, хоча і й запізно лише у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя тощо. Ідеї Просвітництва розвивав філософ Феофан Прокопович, вихованець, а з часом ректор Києво-Могилянської академії. У своїх роботах «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» він виклав свою концепцію «просвіченого абсолютизму». Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Прокопович стверджував, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з’являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти.

Особливе місце в історії світової філософії займав Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний» труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, вона має нескінченно черпати сили з неї.

У ХVІІІ ст. з філософії виокремлюється природознавство й математика. Видатні вчені вихідці з України – Н. Амбодик (1743-1812) першим отримав у Лейденькому університеті звання доктора медицини, був основоположником вітчизняного акушерства, ботаніки і фізіології. Доктором медицини був виходець із Київщини П. Погребецький (1735-1780). У Страсбурзі доктором медицини став М. Тереховський (1740-1796), а професором Кельнської академії – І. Полетика.

Значних успіхів сягнула математика. Одним з перших у вітчизняній математиці був Ф. Прокопович, який читав курс математики у філософів Києво-Могилянської академії. Залишив по собі праці з математики, географії, астрономії, історії та фортифікації видатний вчений цієї ж академії І. Фальковський (1762-1823). З відкриттям у Петербурзі академії наук (1725) туди переїхало багато видатних вчених з України.

Історичні знання також знайшли широке поширення особливо у вигляді старшинських літописів. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднували риси науки і мистецтва, вони відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу – формування козацтва, події Визвольної війни, історичні персоналії тощо. Це – літопис Самовидця, козацькі літописи Григорія Граб’янки і Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклор та власні спогади.

Серед відомих істориків цього часу були випускники Могилянської академії П. Симоновський, автор “Короткого опису про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи”, якому він висвітлив історію України до 1750 р. та Григорій Полетика, згодом перекладач Петербурзької академії наук та депутат Законодавчої комісії 1767 р.

Українське бароко. Починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, цей стиль підкреслював велич, розкіш та декоративність.

Бароко віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові – перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців, що перебували між православним Сходом і латинізованим Заходом. Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості.

На заході Європи народжувалися й відживали свій вік нові мистецькі стилі. Звичайно ж вони впливали на культуру Польщі, Московії, України. Польща приймала нові стильові форми у їх незмінній, західноєвропейській редакції. А в Україні розвивалися тільки ті форми і в такому застосуванні, яке не противилося місцевим народним традиціям і національній самобутності. Тільки в такий спосіб міг виявити себе стиль, названий “українським”, або “козацьким”, бароко.

За гетьманування І. Самойловича (1672-1687) і за І. Мазепи (1687-1708) остаточно сформувався в українському мистецтві стиль “українського бароко”, або “українського стилю”. Д. Антонович окреслив добу І. Мазепи як “другу золоту добу українського мистецтва” після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Українське бароко ввібрало в себе найсуттєвіші грані об’єднавчого характеру. Як і мова, православна віра, бароко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й “цілісності культури”, яка допомагала консолідувати націю. Поняття “бароко” охоплює не тільки архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви, літописання, театр, музику, образотворче мистецтво.

Архітектура. Плідними здобутками в цей період збагатилась архітектура, в якій переплітаються багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва – поряд з дерев’яними матеріалами використовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські споруди – магістрати, школи, колегії. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Переяслав, Харків.

Особливо значне місце в архітектурі тих часів займає будівництво православних храмів. Для багатьох з них типові витонченість пропорцій, динамічність композиції, гармонійність. Характерними в цьому плані є Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир (1682) біля Лубен. Всім їм притаманне поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.

Відомими майстрами архітектури України були С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Величний корпус на території Києво-Печерської лаври носить ім’я “Ковнірського” (1745). Григорович-Барський прославив своє ім’я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського монастиря (1760), Покровської (1772) та Набережно-Миколаївської (1775) церков, фонтану “Самсон” (1749) у Києві.

Література і письменництво. Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароко, вважається Іван Вишенський. Його поетика сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена до конкретних осіб і до болючих проблем сучасності – віри, справедливості, захисту знедолених.

З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників. Він притаманний поезії Л. Барановича, І. Величковського, С. Яворського та ін. Серед прозових творів вирізняються збірки проповідей “Меч духовний” Л. Барановича та “Вінець Христов” А. Радивиловського.

Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Український просвітитель, філософ, поет, музикант освіту здобув у Києво-Могилянській академії (1734-1753). У 1741-1744 рр. служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання “придворний уставщик”. Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій “Сад божественных песней” (1753-1785), а також численних музичних творів. Упродовж 10 років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. З 70-х рр. вів життя мандрівного філософа. Його твори за життя поширювалися у рукописних списках. Гуманістичний характер творчості Г. Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX ст.

В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводив реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з’явилася в 20-х рр. XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутіла. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) книгодрукування українською мовою занепало.

Живопис. Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед у живопису (Левицький, Боровиковський, Лосенко), музиці (Бортнянський, Березовський, Ведель), архітектурі (Григорович-Барський).

Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво. До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському монастирях. Живопису навчалися в Лаврі, де працював гравер Антоній (Тарасевич). Чудовим виявилося оформлення Успенського собору, який вважався одним з найбільших досягнень українського бароко. Проте ця краса була зруйнована 3 листопада 1941 р., агентами НКВС, що залишалися в окупованому Києві.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався портретний живопис, зображення козацької старшини – гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Мазепи та ін.

Українське образотворче мистецтво XVIII ст. представлене А. Лосенко, Д. Левицьким, В. Боровиковським, їхні твори служили окрасою російських та західноєвропейських художніх галерей. Антон Лосенко (1737-1773) – твір з історичного живопису “Володимир перед Рогнідою”. Дмитро Левицький (1735-1822) – основоположник парадного і камерного портрету, що “списав” весь “катеринин вік”.

Музика. У XVI-XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а згодом у Києво-Могилянській колегії викладались музично-теоретичні дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів під назвою “київський” поширився і в Москві, і в інших містах. Теоретичні основи партесного співу виклав український композитор М. Ділецький (1650-1723) у музичному посібнику “Граматиці мусікійській” (1677). У Глухові було засновано (1738) спеціальну школу, де навчали вокальному співу, грі на скрипці, гуслах, флейті. Значну увагу приділяли музичному вихованню в Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще у 50-х рр. XVII ст. організував музично-хорову школу, хор студентів (300 осіб). Серед професійних композиторів провідне місце займали М. Березовський (1745-1777), А. Ведель (1767-1808) та Д. Бортнянський (1751-1825). Хорові концерти М. Березовського поєднують традиції класичної західноєвропейської музики з інтонаціями української народної музичної творчості. Хорові концерти А. Веделя теж основані на національній мелодиці. Д. Бортнянському належать біля десяти опер, фортепіанні сонати, хорові концерти.

Театр. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були релігійна і шкільна драма. Згодом народжується народний ляльковий театр – вертеп. Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому  гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. У навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

У культурі XVII-XVIII ст. знайшли відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих початків. Гуманістична спрямованість свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно в Європу”, а потреба в ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер плодами “європеїзації”, інтелектуальним потенціалом України користувалась Росія. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася до провінціалізму.