Вельмишановний добродію студенте!

Вивчення нормативної дисципліни для бакалаврів  «Історія української культури»  спрямоване на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів українських вишів, на формування культурно-інтелектуальної основи та творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку української культури, забезпечує розуміння взаємозв’язку всіх її складових, а саме – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, а також формує світогляд людини. Завданням курсу є розвиток у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже навернення людей до культури в її глибокому розумінні сприяє утвердженню загальнолюдських цінностей, що, власне, й ставлять на меті автори посібника.

Посібник структуровано таким чином, що би студент мав можливість ознайомитися з основними теоретичними знаннями з «Історії української культури» відповідно до планів семінарських занять, а також отримати довідкову інформацію з підготовлених до кожної теми: термінологічного словника, даних про найважливіші персоналії та постаті, дати знаменних подій в історії української культури. Наприкінці подано літературу, яка доповнить і поглибить Ваші знання. Бажаємо успіху.

Автори

ЗМІСТ

1.	Зміст……………………………………………………………	3
2.	Вступ. Витоки української культури………………………..	4
3.	Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави ………………………………………………………………….	8
4.	Українська культура ХІV – перша половина ХVІІ ст. ......................................................................................	18
5.	Культура українського народу у другій половині ХVІІ – наприкінці ХVІІІ ст. …………………….……………...........	26
6.	Українська культура ХІХ – початку ХХ ст. ………………..	34
7.	Українська культура у ХХ ст. ……..………………………...	43
8.	Культура України на рубежі ХХ–ХХІ ст. …………………..	55

Семінарське заняття 1.

Вступ. Витоки української культури План:

1. Вступ до навчального курсу історія української культури.

2. Історичні передумови виникнення української культури та її періодизація.

3. Ранні форми культури на українських землях.

4. Культура стародавніх слов’ян, поєднання самобутнього та запозиченого.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток, освіта, розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну. Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Об’єктом дослідження і вивчення історії української культури є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах на території України. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальної культури – пам’ятки трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

Історичні передумови виникнення української культури та її періодизація. Глибокий гуманістичний зміст історії української культури, її значення для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об’єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців.

Виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що історія української культури завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони.

Цілісний підхід до історії української культури передбачає її вивчення в контексті безперервності розвитку, всіх її періодів. Врахування злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку історії вітчизняної культури. Історія українського культурного генезису відповідає такій періодизації: 1) від часів первісного суспільства до прийняття християнства, 2) кінець Х – середина ХІV ст., 3) середина ХІV – перша половина ХVII ст., 4) друга половина XVII – кінець XVIII ст., 5) кінець XVIII ст. – початок ХХ ст., 6) початок ХХ – кінець ХХ ст., 7) кінець ХХ – початок ХХІ ст.

Розглянувши періоди розвитку української культури, які повною мірою відтворюють її надзвичайно складний, часто трагічний шлях до вершин світового духовного генія, варто сказати бодай кілька слів про те, що сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями. У цьому русі відбираються і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового значення, інші тимчасово або й назавжди зникають. Іноді цей рух супроводжується духовним піднесенням або ж духовним зламом, які посутньо впливають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовному розвитку нації.

Ранні форми культури на українських землях. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов’язана з його історією. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV–III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації.

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на території, де розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300–2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік датується 2800–1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з’являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку припадає поява у Північному Причорномор’ї кіммерійців – першого народу на українському терені, ім’я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період від 1500 до 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. У період кіммерійської культури у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік датується XII ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII–II ст. до н. е., найбільше культурних пам’яток залишили після себе скіфи. У Південній, Правобережній і Лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов’янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин. Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов’янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор’я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів терен України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра – в гирлі Дністра; Ольвія – в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей – в Криму та ін. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор’я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі – дорійський та корінфський. Пам’ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін. Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії української культури, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І-II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час було встановлено тісні торговельні й культурні зв’язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (остготів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов’ян, особливо в ділянці військової організації.

Культура стародавніх слов’ян, поєднання самобутнього та запозиченого. З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через українські землі проходили тюркські племена гунів, які розгромили Готську державу 375 р. Східні слов’яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об’єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов’ян називає венедами, які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів. Отже, антів можна назвати предками українців.

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. – II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують IІ–V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської – з сірої глини з допомогою гончарного круга. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Причому вони були двох видів: спалювання тіл і поховання в ямах. З розкопок десятків антських селищ і городищ видно, що Правобережна Україна була густо заселена праукраїнськими племенами. Знахідки черняхівської культурної верстви свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Слов’янські племена у середині VII ст., у процесі розкладу первіснообщинного ладу, формуються у племінні союзи. Будучи сільськогосподарськими племенами вони були знайомі з елементами метеорології та астрономії, але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до уявлень, що становили суть язичницької релігії – політеїзму (багатобожжя). По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни природи, свій взаємозв’язок з нею. Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язичницької релігії при зустрічі люди низько кланялися і торкалися руками землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров’я, сили і щедрості природи-матері, землі-годувальниці. Отже, язичницька культура виробила великі цінності, своєрідну культуру.

Таким чином, стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, і в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів – передусім антів, з іншого – культурні зв’язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі й виникла культура Київської Русі.