3. Президентського вето. Типи вето і способи подолання.

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення законодавчої влади слід віднести право вето і право повернути законопроект для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з процедурою промульгації законопроектів главою держави. Вона є певною альтернативою промульгації.

Між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду законопроекту, яка може бути висунута главою держави до закінчення встановленого строку промульгації, процедурне менше зв’язує представницький орган. Вона, по суті, є зверненою до парламенту пропозицією президента ще раз обговорити зміст законопроекту і провести голосування. При цьому парламент може обмежитись тільки голосуванням. Повторно законопроект має бути прийнятий абсолютною більшістю голосів членів парламенту, хоча іноді для цього достатньо звичайної законодавчої процедури, тобто більшості від кворуму. Прийнятий у такий спосіб законопроект передасться главі держави, котрий зобов’язаний його підписати і обнародувати у визначений строк. Відповідні процедури встановлені основними законами більшості країн з парламентсько-республіканською і змішаною республіканською формами правління.

На відміну від передачі на повторний розгляд, вето на законопроект є більш активним вторгненням глави держави у законодавчий процес. Застосування вето потребує повторного проходження законопроекту у парламенті, хоча у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення приймається за результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За цим вето глави держави вважається подоланим.

Абсолютне вето. Право вето глави держави має свої витоки в практиці владних стосунків часів феодалізму. Сучасні конституції більшості парламентських монархій встановлюють або припускають його використання (Великобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та Норвегія). Як правило, це вето має абсолютний характер, і у випадку його застосування законопроект був би, по суті, скасованим. Але на практиці від такого повноваження монарха відмовились, що підтверджує природу відповідної форми державного правління. До того ж рішення глави держави про використання права вето тут підлягає контрасигнуванню урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксальна ситуація: уряд, що спирається на парламентську більшість і в основному ініціює законотворчість, наділяється засобом стримування її. На думку одних дослідників, право вето монарха є конституційною фікцією, інші ж вважають його своєрідною «резервною зброєю» правлячих кіл.

Вето відкладальне. Вето монарха передбачене в конституції Норвегії. Для його подолання законопроект має бути знову прийнятий парламентом двох скликань, причому засідання, на яких представницький орган розглядатиме його, повинні бути віддалені одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. Подібне вето зветься відкладальним. Сучасне державно-політичне життя Норвегії знає випадки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.

Найбільшою мірою практика відкладального вето притаманна президентським республікам. Тут право глави держави накласти вето на законопроект розглядається як один із механізмів, що забезпечує взаємодію президента і парламенту на принципах жорсткого розподілу влад.

Уперше таке вето було визнане в конституції США. За конституцією США, прийнятий палатами конгресу законопроект передається для промульгації президентові. Якщо протягом десяти днів після одержання законопроекту президент підпише його або утримається від підписання, законопроект стає законом. Водночас у межах того ж строку глава держави може використати своє право вето. При цьому він направляє до конгресу послання, де викладені його заперечення. Для подолання президентського вето потрібне повторне прийняття законопроекту в обох палатах більшістю у дві третини голосів від їх складу. Після відповідного голосування законопроект стає законом без санкції президента.

Кишенькове вето. Однією з особливостей застосування вето президентом США ще донедавна було те, що всі законопроекти, подані на промульгацію пізніше ніж за десять днів до закінчення сесії конгресу і не розглянуті президентом, вважались автоматично відкинутими. Враховуючи, що в конгресі США, як і в більшості інших парламентів, на кінець сесії накопичується багато справ, «кишенькове вето» було ефективним засобом впливу президента на законодавчий процес. Однак у 70—80-і роки визнали відповідну практику антиконституційною, і глава держави був позбавлений можливості використовувати її.

Характерною рисою вето президента США є його загальний характер. Президент може ухвалити або відхилити законопроект у цілому, а не окремі його положення. Це зменшує можливості використання вето через те, що конгрес може сформулювати в одному законопроекті як бажані для глави держави положення, так і ті, що неприйнятні для нього. Використовуючи таку тактику, законодавчий орган певною мірою зв’язує президента в його намірі використати вето. Знаменно, що у більшості штатів губернаторам надане право вибіркового вето. Таким же правом наділені глави держав у більшості президентських республік Латинської Америки.

Саму ж практику вето президента США не слід розцінювати однозначно. Кожний президент цієї країни у XX ст. за час свого перебування на посаді використовував своє відповідне право. Проте широкі масштаби практики вето були і є нетиповими для державно-політичного життя США. Право вето президента на прийняті конгресом законопроекти — це «двосічна зброя», надмірне використання якої може не тільки призвести до політичної кризи, а і порушити існуючий в державному механізмі баланс між його найважливішими ланками. Тому вето, насамперед, розглядають як засіб компромісного узгодження позицій між цими ланками, як інструмент не тиску, а впливу з боку виконавчої влади на законодавчий процес.

Право вето визнане за главами держав і за конституціями ряду країн зі змішаною республіканською формою правління. Серед них насамперед слід назвати Білорусь, 118иргиз стан, Польщу, Португалію і Росію. Прийняті повторно кваліфікованою більшістю законопроекти президенти зобов’язані у встановлені основними законами строки підписати і обнародувати. В цьому відмінність відповідних процедур від процедури вето, встановленої за конституцією США. В усіх названих країнах рішення президентів щодо промульгації контрасигнування не потребують. Іноді контрасигнування необхідне, що фактично означає участь уряду в реалізації главою держави його права вето (Фінляндія).

В Ісландії існує своєрідний замінник вето президента. Якщо він не схвалює законопроект, останній все ж стає законом і набуває чинності. Проте законопроект може бути винесений на референдум, і у випадку відхилення за його результатами стає недійсним. У Латвії президент наділений правом, а за вимогою третини складу парламенту — обов’язком відкласти обнародування закону на два місяці. Відкладений у такій спосіб закон виноситься на референдум за вимогою десятої частини виборчого корпусу. Референдум не проводиться за умов, коли парламент повторно схвалить закон більшістю у три чверті від його складу. На референдум не можуть бути винесені фінансово-бюджетні та деякі інші закони.