8.4. Особливості російської філософії “срібного віку”.

Від ідей Петра Чаадаєва, слов’янофільства та почвеництва вів прямий шлях до філософії “всеєдності”.

Значними попередниками філософії „срібного віку” (кінець ХІХ-початок ХХ ст.) були видатні російські мислителі-письменники Федір Достоєвський і Лев Толстой.

Підставою творчого методу Федора Михайловича Достоєвського (1821-1881) була установка на пошук людини в людині, переконаність, що людина – не "фортепіанна клавіша", керована різноманітним збурюванням зовнішнього середовища, що винятково в самій людині, у її природі – місце розташування богоорієнтованої шляхетної внутрішньої еволюції, її найважливішої здатності не тільки розрізняти добро і зло, але і здійснювати активний усвідомлений вибір між ними. Людина сама відповідає за власні вчинки в будь-яких, навіть самих несприятливих умовах. Учинений злочин і розмірне моральне покарання завжди нерозривно зв'язані, нероздільні, нерідко й ретроспективно нерозрізнені.

Крах, який особистість переживає, оголює таємну сутність навколишніх речей, явищ і подій, у тому числі і релігійно-містичну. Душа людська – фокус взаємодій і взаємного боріння велінь розуму, устремлінь серця, імперативів людської думки, догматів віри – переживає також і тиск зовнішніх обставин. Результатом цього виступають унікальні, дивовижні збіги – фатальні випадки – зумовлюючі долі людей і хід подій. Розуміння Достоєвським природи і сутності людини в нормі і патології привело письменника до геніальних формулювань суті соціалізму і "російської ідеї". Роман "Біси", що заклав стійку традицію романів-застережень про обрії (не завжди позитивні) соціального й індивідуального характеру людей (продовжену пізніше антиутопіями Замятіна, Хакслі й Оруелла), з жахаючою точністю передбачив суть, моральний вимір і людську ціну подій 20 ст. у Росії. Неминуча "смута", що веде до "безмежного деспотизму", "зняттю ста мільйонів голів", "перетворенню дев'яти десятих людей у рабство"; "повна слухняність" і "безособовість", засновані на "атеїзмі" і "шпигунстві" – таку версію історії Росії передчував Достоєвський. Спокусам ідеалів соціалізму, які він характеризував не інакше як "повсюдний грабіж", "морок", "хаос" і "жах" (безмежно "грубий, сліпий і нелюдський") – мислитель протиставив безпрецедентний-гуманістичний і унікальний поведінковий ідеал "російської ідеї". Будучи неодноразово інтерпретованою в найрізноманітніших версіях, "російська ідея" Достоєвського зводиться до максим, які надали індивідуально-особистісний вимір філософським концепціям, що формувалися в ті роки, "боголюдства" і "усеєдності".

Лев Миколайович Толстой (1828-1910) – автор творів – ідейних маніфестів "Сповідь" (1882) і "У чому моя віра? "(1883), а також художніх творів "Війна і світ", "Ганна Кареніна", "Воскресіння" й багатьох інших. Обравши основним предметом творчості "діалектику людської душі", він обґрунтував можливість болісного знаходження людиною повної гармонії зі своєю справжньою сутністю, досягнення нею найвищого градусу морального самовдосконалення за допомогою прилучення до природного, общинного, трудового життя народу, за допомогою органічного злиття з природою, її музикою і ритмами.

Будучи багато в чому синхронними і співзвучними з теоретичними розробками комуністичного штибу Маркса, шукання Толстого виявилися й полярно протилежними їм. Переконаність у незаперечному злі, принесеному людям сучасною цивілізацією; у згубності будь-яких форм суспільного насильства (як державного, так і радикально-визвольного); у лицемірстві сучасної культури й ортодоксальної церкви, які примножують особисті нещастя, духовне поневолення і взаємну відчуженість людей, – привела його до ідеалів комунізму раннього християнства. Встановлення царства Божого на Землі, зречення себе і своїх близьких заради служіння Богові та ближнім – склали індивідуальний життєвий пафос особистої долі Толстого.

Творчість його виявилася не тільки співзвучною думкам епохи, але і багато в чому передбачила найбільш типові тенденції європейської філософської рефлексії і світової ментальності 20 ст. Ірраціоналізм дій значних мас людей, сполучений з абсурдом індивідуальних умонастроїв так званих лідерів; трагізм протистояння бентежної людської індивідуальності "загальноприйнятим" (а, отже, особисто нікому не придатним) нормам моралі; пафос прощення ближнього і лише в такий спосіб знаходження індивідуального особистого порятунку – виявилися геніальними "випереджальними відображеннями" ідей екзистенціалізму, гандізму, неофрейдизму.

Філософія всеєдності Володимира Соловйова (1853-1900) і Павла Флоренського (1882-1937).

Всеєдність – філософське вчення (ідея, принцип), що розкриває внутрішню органічну єдність буття як универсума у формі взаємопроникнення і роздільності складових його елементів, їхньої тотожності один одному і цілому при збереженні їх якісності та специфічності. Вона була представлена в різних філософських концепціях, починаючи з неоплатонізму, але найбільш яскравий вираз знашла у російської філософії. Починаючи з B.C. Соловйова склався самобутній напрямок – філософія всеєдності, до якої можуть бути віднесені системи Флоренського, Булгакова, Карсавіна, Франка, М. Лосського, а також, за рядом підстав, погляди С.М. Трубецького, Є.М. Трубецького, О. Лосєва.

Як ідейного попередника російської філософії всеєдності необхідно розглядати вчення про соборність слов'янофілів. Варто враховувати, що хоча категорія всеєдності переважно онтологічна, але в силу глибини і багатства змісту вона містить у собі гносеологічні, етичні, соціологічні, антропологічні й інші аспекти. Найбільш розробленою є софіологічна концепція, базовий варіант якої запропонований Соловйовим. Критикуючи "відсторонені початки" західної філософії і прагнучи до побудови цілісного синтетичного світогляду, як ключовий початок останнього Соловйов розглядає позитивну всеєдність. ("Критика відсторонених початків", "Читання про Боголюдство"), у якій "єдине існує не за рахунок всіх або на шкоду їм, а на користь усіх. Помилкова, негативна єдність придушує або поглинає вхідні в нього елементи і саме виявляється, таким чином, пустотою; істинна єдність зберігає і підсилює свої елементи, здійснюючись в них як повнота буття". В основі світу, відповідно до Соловйова, лежить Абсолютне, котре, будучи Зверхсущим, проте не відділено від світу. Внутрішня діалектика Абсолютного-Зверхсущого веде до виникнення реальної множинності речей і одночасно до їх розділення й роз'єднаності (буття як інше Абсолютного). Однак буття не може характеризуватися тільки роздробленістю, інакше цим заперечувалася б абсолютність Абсолютного. Єдність буття реалізується через діяльність Світової душі, Софії і Боголюдства як посередніх ланок між предметною безліччю і безумовною єдністю Божества. Центральну роль тут виконує Софія як ідея або збірка ідей світу, що актуалізуються пізнанням і діяльністю людини, на яку і покладена функція відновлення всеєдності (сутність історичного процесу). У моральній області позитивна всеєдність є абсолютне благо, у пізнавальній – абсолютна істина, у сфері матеріального буття – абсолютна краса.

Якщо Соловйов ставить акцент на дуалістичному протиставленні софійного (божественного) і не-софійного (тварного) буття, то Флоренский і Булгаков, навпроти, стверджують гармонійність і доцільність тварності, володіння нею багатьма рисами софійності. Обоє послідовника Соловйова, розділяючи його уявлення про єдність тварини в Бозі, у спробі його обґрунтування вибирають шлях не сходження від Абсолюту до тварини, а сходження від тварини до Абсолюту. Софія знаходиться одночасно й у божественному й у тварному бутті, у результаті Абсолютне і світ стуляються у Всеєдине. Як внутрішній принцип всеєдності, силою, що творить і скріплює його, виступає любов (Флоренський, "Стовп і утвердження істини"; С. Булгаков, "Світ невечірній").

Найбільш характерною особливістю монодуалістичної (пантеїстичної) інтерпретації проблеми всеєдності (Карсавін, Франк) є відмова від уведення третього софійного буття як посередника, що пов’язує божествений і тварний світ. У моделі Карсавіна центральне місце належить поняттю "стягнутого буття", відповідно до якого ціле в "згорнутому" вигляді присутнє у всіх частинах, а будь-яка частина – у всіх інших частинах цілого. Відповідно будь-який предмет є моментом всеєдності, а розходження між нею і її моментами виявляється багатоступінчастим, що надає всеєдності ієрархічний характер. Принцип всеєдності доповнюється в Карсавіна принципом триєдності, що дозволяє уявити універсальне всеохоплююче буття як динамічний процес розгортання єдиної субстанції, яка роз’єднує-об’єднує ("Про початки", "Про особистості"). Відмінною рисою моделі С. Франка є її гносеологічне обґрунтування. Розрізняючи предметне (знання про навколишню дійсність) і інтуїтивне (знання справжньої реальності або буття) знання, Франк дійде висновку, що сума предметних знань не може вичерпати собою все буття і логічно виводить нас до металогічного початку, або незбагненного, що є всеєдиним початком буття. Суть його може бути виражена тільки на основі монодуалістичного опису буття і знання ("Незбагненне").

Моноплюралістичні концепції всеєдності, формуючись під сильним впливом монадології Лейбніца, прагнули сполучити уявлення про множинність субстанціальних (суверенних, самодостатніх) початків буття з їхньою приналежністю до Абсолюту, у якому, однак, вони не утрачають своєї самобутності. Найбільш розвинуту форму дана концепція одержала у філософії Миколи Лосського, вихідним принципом міркувань якого є ідея "іманентності усього всьому". Всеєдине витлумачується Лосським як принцип взаємозв'язку і взаємодії субстанціальних діячів – конкретно-ідеальних сутностей, співтовариство яких утворює ієрархічно організований світ, де кожна сутність, на відміну від лейбніцевських монад, відкрита для взаємодії з іншими, а всі разом вони односутні один одному і вищій абсолютній реальності – Богові ("Світ як органічне ціле").

Інша спроба інтерпретації проблеми всеєдності на основі синтезу християнської онтології і символістської картини реальності була розпочата пізнім Флоренським ("Імена", "Іконостас") і раннім Лосєвим ("Філософія імені", "Діалектика міфу"). Уся реальність, згідно Флоренскому і Лосєву, перейнята значеннєвими відносинами, уявляючи собою сукупність символів цих сенсів. На вершині й у підставі реальності знаходиться Бог, який сам символом не є, але породжує і вміщає в себе значеннєву сторону всіх символів. Єдність усього сущого вбачається в його натхненності, свідомості, енергійній, а не субстанціальній причетності усього Богові. Сутність речей найбільш повно виражається у слові, імені – найбільш фундаментальних принципах, у кінцевому рахунку, буття і пізнання. Ім'я і слово є те, що є сутність для себе і для всього інші. Тому й увесь світ, і весь всесвіт є ім'я і слово.

Антропокосмізм також був конкретизацією філософії всеєдності. Концентровано він представлений у творчості таких мислителів: М. Федоров, К. Ціолковський, В. Вернадський, О. Чижевський, М. Холодний. Антропокосмізм – особливий духовно-теоретичний феномен, що виник у Росії наприкінці 19 - початку 20 ст. Будучи цілісним соціокультурним явищем, він орієнтує на синтетичне бачення реальності, сприйняття людини як органічної частини космічної єдності, здатної реалізувати свою активну природу в справі творчої зміни світобудови. Як концептуальна система конституюється саме у філософській традиції. Це припускає визначення двох основних вимірів антропокосмізму:

релігійно-філософського (Федоров, В. Соловйов, Бердяєв, Булгаков, Флоренський і ін.) і методологічно-философського (Вернадський, Холодний, Чижевський, Н.А. Умов, Ціолковський і ін.). Якщо перший бачить у людині задум Божий, що складається в необхідності активної участі людства в божественному творінні, то другий розглядає перетворюючу діяльність людства як космічну (у першу чергу, планетарну) силу, що грає значну роль у перетворенні світобудови. Ідеї, що якісно характеризують як релігійно-філософську, так і методологічно-філософську традиції, виявляються багато в чому схожі, що дозволяє виділити інваріантні ідеї: ідею всеєдності (найбільш розвинута в вченні В. Соловйова, у концепції Вернадського про перехід біосфери в ноосферу); ідею незавершеності розвитку світу і людини, їхній негармонійний стан (що розумілося як можливість, залишена природою або Творцем для подальшого удосконалювання); трактування людства як органічної частини космосу, ідею єдності мікро- і макрокосму (визнання активності як необхідного атрибуту людської природи, сприйняття людини в якості космо-урга, художника світу, творця; ідею перетворення світу як сенсу людського життя; ідею досягнення духовної самосвідомості; вічність життя (існування боголюдства); переосмислення єдності олюдненої природи і ноосфери як Царства Божого.

Людина у філософському космізмі наділяється особливим статусом, здобуває особливі повноваження, у зв'язку з чим у даній традиції визначення людини як homo sapiens уже не є достатнім. Умов запропонував термін homo sapiens explorans – людина, осмисленно досліджуюча, Мурах – homo creator (людина діюча), Вернадський – homo faber – людина вміла. У межах космізму людина виступає як "улаштовувач і організатор Всесвіту" (В. Соловйов), перед ним, за словами Вернадського, ставиться "питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого". У ході реалізації цієї місії однією з головних завдань людства передбачається вироблення певного ідеалу суспільного устрою: суспільство за типом "психократії" Федоров), "теократії" (Бердяєв), "космократії" (Мурах), формування пневматосфери (Флоренський), антропосфери (Холодний), ноосфери (Вернадський). Російський антропокосмізм знаходить особливу актуальність у контексті ідеалу глобальної цивілізації як єдиного соціоприродного комплексу.