2

Тема 6. Німецька класична філософія. Діалектичний матеріалізм – філософія марксизму.

План лекції.

1. Теоретична революція в німецькій філософії. І. Кант.

2. Позиція суб’єктивного й об’єктивного ідеалізму: Фіхте і Шеллінг.

3. Панлогізм спекулятивної філософії Гегеля.

4. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

5. Діалектичний матеріалізм К. Маркса та його послідовників.

Процес заокруглення, наповнення, цілеспрямування реального світу „завершився” у 18 ст., а найповніший вираз всьому просвітницькому світогляду в дивно-ренесансній формі надав Гете: "Нічого не потрібно шукати за явищами; вони самі суть теорії Моє мислення не відокремлює себе від предметів, елементи предметів споглядання входять у мислення і пронизані мисленням внутрішнім чином, моє споглядання саме є мисленням, моє мислення – спогляданням". Світ став осмислено-історичним, наочно-зримою єдністю, здібною до входження в масову свідомість. Місце Гете у європейській культурі воістину унікальне, воно демонструє органічну єдність, взаємопроникнення і взаємовплив літератури, науки і філософії в культурі того часу. Самому Гете був досить близький Кант із його пошуками єдиних принципів аналізу природи, моралі та мистецтва; філософія природи і мистецтва Шеллінга і система Гегеля з її воістину грандіозною теорією діалектики.

6.1. Теоретична революція в німецькій філософії. І. Кант.

Німецька класична філософія – певний період у розвитку німецької філософської думки – від середини 18 до середини 19 ст., представлений вченнями Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля і Фейєрбаха. Одночасно – це особлива лінія, вища, завершальна ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і філософської класики (із властивими їй претензіями на систематичну цілісність і завершеність; переконаністю в природній упорядкованості світового ладу, наявності в ньому гармонії і порядків, доступних раціональному збагненню).

При всій розмаїтості ідей і концепцій, німецька класична філософія являє собою спадкоємний ряд систем філософського ідеалізму, органічно зв'язаних між собою: кожний з мислителів цього напрямку, починаючи з виробки власної концепції, цілком спирався на ідеї свого попередника. Більше того, прихильність німецької класичної філософії протягом всього свого розвитку рядові істотних принципів дозволяє говорити про неї як про відносно цілісне і єдине духовне утворення.

До числа такого роду принципів варто віднести: 1) подібне розуміння всіма німецькими мислителями ролі самої філософії в історії людського суспільства: "філософія, – писав Гегель, – є сучасна їй епоха, осягнена в мисленні"; 2) формування якісно нової філософії здійснювалося її авторами у вигляді більш дифференційованої, ретельно відпрацьованої в категоріально-понятійному плані, спеціальної системи дисциплін, яка характеризувалась високим ступенем узагальненості й абстрагованості; 3) орієнтація на створення (вперше) цілісної діалектичної концепції розвитку; діалектика стала душею ідеалізму; 4) наявність ряду загальних підходів до трактування соціально-історичної проблематики – обґрунтування історичної закономірності, принципів свободи і гуманізму.

Німецька класична філософія збагатила думку новим способом філософствування, взявши в якості особливого, вихідного його пункту зосередження всіх інтелектуальних інтересів головним чином на гносеологічній проблематиці. На відміну від попередньої філософської метафізики вона прагнула дати саме пізнавальну оцінку всьому існуючому, відправляючись у своїх міркуваннях від розгляду пізнавального процесу і встановлення меж його компетенції. Тому – це ще й критична філософія, яка чітко усвідомлює діапазон пізнавальних сил і перевіряє все судом розуму. Розвиток цієї тенденції привів до своєрідної гіпертрофованої оцінки безпристрасності й абстрактного раціоналізму, що й обернулося згодом радикальною внутріфілософською переорієнтацією, протестом проти раціоналістичної гармонізації світу; усіканням його панлогізму ірраціоналізмом.

Німецька класична філософія стала значним етапом в історії світової філософської думки, надзвичайно глибоко вплинувши на духовну історію людства. Її загальнолюдське значення визначається прагненням дати відповіді на вічні питання філософії (отже, й людського буття). Вона займає у часі дві важливі епохи: Просвітництва й Романтизму. У просвітників розум панує над зовнішньою реальністю (це одна крайність панлогізму, яка заважає свободі особи), у романтиків взята вся повнота особистості (друга крайність – як свободу провести через розумну законовідповідність необхідних явищ?). І хоча відповіді, дані найвизначнішими німецькими мислителями, багато в чому обумовлені сучасною їм епохою, вони вийшли далеко за її межі.

Теоретична революція досягла класичних вершин у німецькій філософії. Перші зрушення в застиглій механістичній картині світу на засадах діяльного суб’єкта здійснив Імануїл Кант (1724-1804) – німецький філософ і натураліст, засновник німецької класичної філософії, геніальний мислитель, який розробив філософію трансцендентального суб’єкта, принципово розрізнив “річ у собі” і явлений світ.

В його інтелектуальній біографії традиційно виділяють 2 періоди. Перший з них – "докритичний" – охоплює час від 1746 (перший трактат - "Думки про істинну оцінку живих сил") до 1770 р. У творах цього періоду ще не вироблений характерний для наступного часу принцип критики. У центрі інтересів Канта у цей період знаходилися питання космології – походження і розвиток сонячної системи, історія Землі, перспективи її розвитку тощо. Твори цього періоду (головний з них "Загальна природна історія і теорія неба", 1755) пронизані оптимізмом, впевненістю в здатність осягнути те, що звичайно представлялося недоступним пізнанню. Епіграфом цього періоду могли б стати слова самого Канта: "Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ". Але наприкінці Кант розуміє, що всі закони механіки не в силах пояснити руху „наймерзенішої істоти у світі” – гусіні.

Другий період – „критичний”. Філософія цього часу складається з трьох основних моментів: гносеології, етики й естетики (об'єднаної з вченням про доцільність у природі). Кожній з трьох частин відповідає й одна з трьох фундаментальних робіт: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження". Цей період тому й називається критичним: кожне філософське дослідження треба засновувати на критичному аналізі пізнавальних здібностей людини і тих меж, до яких простягається саме знання. Отже, розробці проблематики філософії, моралі чи будь-чого іншого повинна передувати гносеологія, або критичне дослідження пізнавальних здібностей, на які спираються всі галузі філософії. Метод перевірки цих пізнавальних здібностей і є критичний метод, або, як його ще називає Кант, трансцендентальний. Справа не лише в пізнанні предметів і їхніх властивостей, а в дослідженні самого пізнання і апріорних умов можливості пізнання. Цій проблематиці присвячена головна робота Канта – "Критика чистого розуму" (1781), у якій він і розвиває свою концепцію наукового знання.

Не заперечуючи той факт, що всяке знання починається з досвіду і передається органами чуттів, Кант розвиває положення про те, що пізнання повинне доповнюватися логічно-апріорним моментом (формальним чинником), що тільки й надає йому дійсного наукового, загального та необхідного значення. Впливаючи на нас, речі не тільки дают нам різноманітні відчуття (зміст пізнання), але водночас будять нашу внутрішню активність (форму), від якої знання отримують організований, оформлений характер незалежно від усякого зовнішнього досвіду.

Основним було питання як можливе одержання нового знання, і він формулює його в такий спосіб: як можливі апріорні синтетичні судження, котрі розширюють (синтезують) наше знання і мають статус загальзначимості. Такі судження не можуть бути отримані з досвіду, а тільки – з чистого розуму, апріорі. Уся структура "Критики чистого розуму" побудована, таким чином, "щоб розпізнати можливості чистих синтезів відповідно до їх джерел" у кожнім виді знання: математиці, природознавстві і метафізиці (філософії)..